Народження Сталевого Щура

Розділ 22

З нагоди святкування нової посади Дренга вирішили сьогодні не працювати. Самогон був кепський на смак, але міцний. Я вирішив скористатися цією його властивістю. Випив достатньо, щоб затамувати біль, однак не зловживав: не хотів звалитися на підлогу, як усі решта. Я почекав, поки старий татуньо дійде до потрібної кондиції, і почав його розпитувати.

— Я прийшов здалеку й погано тямлю в місцевих звичаях, але чув, що тутешній правитель Капо Доссія — жорстокий тиран.

— Жорстокий! — прогарчав він і сплюнув на підлогу на підтвердження своїх слів. — Та отруйні скорпіони втікають за його появи. Усім добре відомо, що він поглядом спроможний убити немовля.

Мабуть, так воно й було, але я більше не слухав ці нісенітниці. Очевидно, вдалий час для розпитувань уже минув, тепер із п’яного стариганя не витягнеш жодної корисної інформації. Я роззирнувся в пошуках Дренга й угледів, як він хлище бормотуху з великого кухля. Я видер у свого зброєносця випивку й трусив ним доти, доки не спромігся трохи опам’ятати його.

— Ходімо. Ми вирушаємо. Зараз.

— Вирушаємо?.. — Він часто закліпав, намагаючись сфокусувати на мені погляд, проте це погано вдавалося.

— Ми йдемо у похід.

— А, похід. Я візьму свою ковдру. — Він зупинився, похитуючись, а потім знову глипнув на мене. — А де ваша ковдра? Я її понесу.

— Забрали вороги. Вони забрали все, крім меча та рушниці, які я не випущу з рук, поки серце б’ється у мене в грудях.

— Поки серце б’ється в грудях… Гарно сказано. Добре, я прихоплю ковдру й вам.

Дренг попрямував кудись углиб кімнати й невдовзі повернувся з двома пуховими ковдрами. Його дії супроводжувалися вигуками протесту всієї родини та скаргами жінок на зимову холоднечу. Навіть звичайні речі діставалися селянам нелегко. Треба дістати для Дренга хоч кілька гроутів.

Мій зброєносець виструнчився переді мною з ковдрами, перекинутими через плечі, шкіряною сумкою та зі страшним ножем у дерев’яних піхвах за поясом. Я вийшов надвір, щоб уникнути традиційної сльозливої сцени прощання. Дренг з’явився незабаром, виглядаючи вже тверезішим, і став, похитуючись, біля мене.

— Ведіть, пане.

— Ти покажеш мені дорогу. Я хочу навідати маєток Капо Доссії.

— Ні! Невже ви воюватимете в його війську?

— Це остання річ, яку я будь-коли зроблю. Насправді я волів би воювати проти нього. Він полонив мого друга. Я хочу передати своєму другові невелике повідомлення.

— Небезпечно навіть наближатися до його фортеці!

— Звісно, але я безстрашний. І мені справді треба подати звістку другові. Покажи, будь ласкавий, шлях через ліс. Наразі я не хочу бачити ні самого Капо Доссію, ні його людей.

Зрозуміло, що і Дренг не мав особливого бажання з ними зустрічатися. Він зовсім протверезів, поки вів мене потайними стежками на той бік лісу. Я обережно визирнув на дорогу, що вела до підйомного мосту та входу до фортеці.

— Якщо ми підступимося ближче, вони нас помітять, — прошепотів мій зброєносець.

Я підвів голову вгору, подивився на сонце в зеніті й кивнув, погоджуючись.

— Добре, це був важкий день. Ми відлежимося тут, у лісі, й вирушимо вранці.

— Не треба, це смерть. — Його зуби, попри спекотний полудень, цокотіли.

Дренг поквапився завести нас глибше в ліс, на галявину, вкриту травою, зі струмком через неї. Він дістав із сумки глиняну чашку, набрав води та подав мені. Я випив і раптом усвідомив, що мати зброєносця не так уже й кепсько. Покінчивши з господарськими клопотами, Дренг розстелив на землі ковдри і швидко заснув. Я сів спиною до дерева і скористався нагодою спокійно роздивитися поцуплену рушницю. Блискуча й нова, така річ ніяк не пасувала до цієї жебрацької планети. Звісно, її скинули з венійського корабля. Слон говорив, що, напевно, вони займаються контрабандою зброї. І один екземпляр контрабандної зброї я саме тримав у руках. Варто розглянути її уважніше.

Жодного ідентифікаційного або серійного номера чи якихось інших знаків із вказівкою місця виготовлення. І зрозуміло чому. Навіть якщо одна з таких рушниць потрапить до агентів Ліги, довести, з якої планети вона сюди потрапила, буде неможливо. Рушниця невелика за розмірами, щось середнє між гвинтівкою та пістолетом. Як почесний член Стрілецького клубу Перлі Гейтс, я трохи знався на стрілецькій зброї. Хоч я досить влучно стріляю та не раз брав призи на змаганнях, але ніколи не бачив нічого такого. Зазирнемо в дуло. 30-й калібр, незвично для гладкодульної зброї. Знайшлися також жорсткий приціл, пусковий гачок із запобіжником і ще один важіль на стволі. Я повернув його — рушниця переломилася навпіл, і жменя набоїв розсипалася по землі. Я вивчив один зблизька і, здається, зрозумів, як працює рушниця.

Усе продумано. Жодних канавок і пазів, тому не треба перейматися чистотою ствола. Барабана немає, зате в кулі є плавник, щоб летіти прямо, нікуди не звертаючи. І — ха-ха! — зробити акуратну дірочку в тому, в кого влучить. Жодних гільз — теж плюс. Не треба морочитися з використаним залізяччям. Я глипнув у патронник. Усе раціонально та зрозуміло навіть дурневі: поклади патрони до спеціального отвору, ще один патрон — до патронника, закрий і защипни. Невеликий фотоелемент для заряджання батареї. Коли натискаєш на курок, спеціальний екран нагрівається й від нього загорається заряд. Виштовхує кулю розширений газ, частина якого йде на виштовхування наступного набою у ствол. Надійно, просто в користуванні, дешево. І смертельно.

Пригнічений і втомлений, я поклав рушницю поряд, підсунув меч поближче до руки, вмостився на ковдрі й заснув.

До світанку ми виспались і зголодніли. Дренг приніс мені води й дав щось схоже на висушену шкіру. Він узяв і собі трохи, почав старанно жувати. Сніданок у ліжко — чудово! Я спробував відкусити шматок і мало не зламав зуба. Воно не тільки виглядало як шматок висушеної шкіри, а й смакувало так само.

До того часу, як опустили підйомний міст, ми лежали в гайку на пагорбі навпроти, так близько, як тільки змогли підібратися. У найближчому сховку, який вдалося знайти, тому що, зі зрозумілих причин, усі дерева та чагарники біля воріт зрубували. Не настільки близькому до воріт, як хотілось мені, проте занадто близькому для Дренга: я відчував, як він тремтить від страху поруч мене. Першим із воріт з’явився невеликий загін озброєних чоловіків у супроводі чотирьох рабів, які тягли віз.

— Що відбувається? — запитав я.

— Ідуть збирати данину, відбирати свою частину врожаю.

— Ми зараз бачимо тих, хто виходить з воріт, а ваші фермери можуть якось потрапити досередини?

— Боже збав!

— А як щодо торгівлі провіантом?

— Вони забирають у нас усе, що забажають.

— А дрова?

— Вони беруть усе, що їм потрібно.

«Отака мила одностороння економіка», — саркастично подумав я. Але треба щось вигадати, не можу ж я залишити Слона рабом у цьому жахливому місці. Мої міркування обірвала метушня поблизу воріт. Поки я спускався з небес на землю, якась фігура відокремилася від гурту біля мосту, звалила охоронця й кинулась навтьоки.

Слон!

Слон біг швидко. Проте охорона дихала йому в потилицю.

— Бери це та прикрий мене! — гукнув я, вкладаючи руків’я меча в руку Дренга.

Охоронці не бачили мене, поки я не почав стріляти.

Далі все відбувалося дуже швидко. Охорона сповільнилася, хтось навіть упав на землю, прикривши голову руками. Слон біг. Один із переслідувачів майже наздогнав його, намагаючись дістати довгим списом. Він ударив Слона у спину й звалив на землю. Поки біг, я вистрелив іще раз. Наблизившись, перестрибнув через Слона й ударив списоносця прикладом рушниці.

— Вгору на пагорб! — гукнув я, з жахом спостерігаючи, як Слон, залитий зі спини кров’ю, силкується звестися на ноги.

Я вистрелив іще двічі, потім повернувся, щоб допомогти йому. І побачив, що Дренг тримає меча, але ще досі стовбичить на вершині пагорба.

— Ану мерщій спускайся й допоможи йому або, присягаюся, я сам тебе вб’ю! — закричав я, розвертаючись і знову стріляючи.

Я нікого не поранив, але повкладав їх на землю. Слон підвівся, а Дренг, згадавши, що таке чоловіча гідність, чи просто злякавшись моєї погрози, поквапився на допомогу. Постріли свистіли повз нас, тож мені довелося відстрілюватися.

Ми досягли вершини похилого пагорба та сховалися за його гребенем під захистом дерев. Ми з Дренгом майже несли велике тіло Слона, який спотикався й хитався.

Я на мить озирнувся, щоб подивитися, що з його спиною. Невеликий поріз, нічого серйозного. Наші переслідувачі не з’являлися тим часом, як ми продерлися крізь чагарники та досягли лісу.

— Дренгу, виведи нас звідси. Не дай їм нас зловити!

Нас не зловили (сільський хлопчина, Дренг провів у цих лісах усе своє юне життя, тож знав тут кожну стежину), хоч це виявилося нелегко. Ми заледве вишкреблися на високий, укритий травою пагорб з кількома мізерними кущиками на ньому. Дренг розсунув кущі, і ми побачили вхід до невеликої печери.

— Якось я загнав сюди хутрового звіра. Ніхто більше не знає про це місце.

Вхід був низьким, тож довелося попітніти, поки ми проштовхали крізь нього огрядного Слона. Усередині печера розширювалася, і ставало місця, щоб сидіти, проте не зводитися на рівні ноги, — стеля була занизькою. Я взяв ковдру, розстелив її та поклав Слона на бік. Він стогнав. Його обличчя вкривали бруд і синці. Бідолаха, перепало ж йому. Втім, він подивився на мене й усміхнувся:

— Дякую, хлопчику мій. Я знав, що ти будеш там.

— Ти знав? Я сам цього не знав.

— Це дрібниці. Швидше, будь ласка… — Він корчився та стогнав, його тіло підкидало в повітрі від нестерпного болю. Кайдани! Я зовсім забув про них. Зараз вони приймали безперервний сигнал, певну смерть.

Але поспішиш — людей насмішиш. Я погамував занепокоєння, повільно зняв правий черевик, дістав зі сховку відмичку. Нахилився, вставив її — і замок кайданів піддався. Доки відкидав цю штуку геть, біль пронизав мої руки, паралізуючи їх. Слон знепритомнів, важко дихав. Я нічого не міг удіяти, крім сидіти й чекати.

— Ваш меч, — сказав Дренг, передаючи його мені.

— Візьми його на якийсь час, якщо гадаєш із ним упоратись.

Дренг опустив очі й затремтів:

— Я хочу бути бійцем, але я боягуз. Я не міг зрушити з місця, щоб допомогти вам.

— Але зрештою ти зміг. Пам’ятай це. Немає жодної живої душі, яка б нічого не боялася. Тільки смілива людина може відчувати страх і подолати його.

— Чудова думка, юначе, — пролунав глибокий голос. — Саме її вам слід завжди пам’ятати.

Слон опритомнів і слабко всміхався.

— Я говорив, Джиме, перед тим як вони ввімкнули свою маленьку машинку, що знав, що ти з’явишся тут сьогодні вранці. Ти втік, і я знав: побратим не залишить мене в тому клятому місці. У фортеці зчинився страшний переполох і біганина по тому, як ти втік. Метушилися, поки зачинили ворота на ніч. Зрозуміло, що прокрастися у фортецю вночі неможливо. Проте на світанку ворота відчинять, тож я не сумнівався, що ти будеш близько, намагатимешся знайти спосіб мене врятувати. Проста логіка. Щоб спростити завдання, я вийшов тобі назустріч.

— Дуже просто! Та тебе мало не вбили!

— Але ж не вбили. А тепер ми обидва у безпеці, далеко від них. Плюс, я бачу: тобі вдалося знайти нам союзника. Хороша робота, як на один день. Тепер важливе запитання. Що робитимемо далі?

Справді, що?