Народження Сталевого Щура

Розділ 8

— Усе полагодив, проблем більше не виникне! — гукнув я охоронцеві при виході, який кивнув і відчинив ворота.

Я виїхав у напрямку міста, повільно завернув за поворот, а коли зник з очей паркових службовців, рвучко крутнув кермо на путівець.

Утечу я продумав так само ретельно, як і пограбування. Вкрасти гроші — це одне, зберегти їх — то вже зовсім інше. У наш вік електронних комунікацій опис моєї зовнішності та фургона розлетиться планетою за одну мікросекунду. І за одну мікросекунду кожна поліцейська машина матиме роздрукований варіант моїх прикмет, а кожного патрульного попередять, кого треба виглядати. Тож скільки в мене часу? Обидва охоронці наразі непритомні. Але вони небавом отямляться й передадуть інформацію. Власне, вистачить і одного телефонного дзвінка, щоб здійняти тривогу. Я підрахував, що це забере, як мінімум, п’ять хвилин. Чудово! Бо мені потрібно три.

Дорога петляла між деревами. Її останній поворот виводив до покинутого кар’єру. Я трохи хвилювався, бо якраз тут помилка коштувала б дуже дорого. Досі все йшло за планом: орендована машина стояла тут, на тому місці, де я залишив її позавчора! Звісно, задля безпеки я витягнув із двигуна окремі життєво важливі деталі, але досвідчений крадій машин міг просто відбуксирувати автомобіль. На щастя, очевидно, що в околицях знайшовся тільки один досвідчений злочинець.

Я відчинив дверцята машини, дістав картонний ящик для продуктів і заніс до фургона. Один бік картонки відкинувся, показавши, що всередині ящик порожній, однак зовні проглядалися вершечки пакетів і контейнерів, приклеєні до верхньої стулки. Дуже дотепно, похвалив я сам себе, бо більше пишатися не було перед ким — лише я знав про цю операцію. Гроші в ящик, спакувати ящик, перекласти до машини. Зняти робочий одяг, тремтіти на прохолодному вітрі, закинути одяг до кузова. Вуса туди ж. Надягнути спортивний костюм, завести таймер, замкнути фургон, сісти до машини. Невимушено від’їхати геть. Ніхто мене не помітив, тож навряд чи варто сумніватися, що я успішно завершу свою маленьку пригоду. Я зупинився на виїзді на головну дорогу, бо довелося пропустити вервечку поліцейських машин, що з увімкненими сиренами поспішали у напрямку луна-парку. Шкода розминатися з друзяками, не привітавшись, але ж вони так квапилися. Нарешті я вирулив на головну дорогу та повільно й обережно повів машину до Біллівілля. На той час фургон весело вистрілював іскрами, переплавляючись на купу брухту. Там не залишилося жодної зачіпки! Фургон застраховано, тож власник отримає компенсацію. Вогонь не вирветься за межі кам’яного кар’єру, тож ніхто не постраждає. Усе спрацювало просто чудово.

Повернувшись до свого помешкання, я зітхнув із полегшенням, відкоркував пиво та пожадливо випив. Потім узяв пляшку віскі з бару, зірвав покришку, ковтнув — зморщив носа від жахливого смаку та вилив напій у раковину. Що за лайно! Я гадав, що спробую і, може, колись звикну, але, як на мене, випивка не варта аж таких страждань.

Зараз уже спливло досить часу, щоб новина про крадіжку в луна-парку просочилася в пресу. «Ввімкнути! — наказав я комп’ютеру. — Роздрукувати останні новини!»

Факс делікатно загудів, і папірці посипалися в лоток. На першому аркушеві — кольорова фотографія фонтану з грошей. Я з великим задоволенням прочитав репортаж, перекинув аркуш і побачив свій малюнок. Ось воно, вони знайшли його, нарешті відімкнувши сейф. Малюнок шахового слона та напис під ним.

1R — K4XB

Мовою шахів це означало: «Тура, щоб дістатися до коня, бере слона». Коли я вкотре перечитав свій шифр, тепло задоволення в моєму тілі змінилося на дрижаки тривоги. Чи не здав я сам себе поліції? Чи вони здатні проаналізувати зачіпку та чекати на мене там?

— Ні! — вголос запевнив себе. — Поліція надто ледача та затюкана дрібними справами, щоб витрачати час на головоломки. Може, вони сушитимуть над цим голови, однак ніколи не зрозуміють значення. А потім стане надто пізно. Але Слону до снаги розгадати моє послання. Він здогадається, що повідомлення для нього, й обмізкує його. Принаймні сподіваюся.

Я сьорбнув пива, ще трохи переймаючись долею свого витвору. У мене забрало до біса часу вигадати цей ребус. Те, що Слон використовує шахову фігуру як свою візитівку, змусило мене звернутися до книг із шахів. Я зробив висновок, що він (чи вона — не думаю, що хтось колись визначав стать Слона, хоча передбачалося, що це чоловік) полюбляє шахи. Тож якщо йому знадобиться якась інформація, він може проконсультуватися з тією самою книгою, що і я. Проте поліція навряд чи годна виявити наявність двох способів запису ходів у шахах. Найдавніший із них, той, яким скористався я, — називати квадрати дошки за розташованими на них фігурами. (Якщо ви знаєте, «горизонталі» — це ряди клітинок від одного до другого боку шахового поля, а «вертикалі» — це ряди клітинок від одного гравця до другого.) Так, квадрат, на якому стоїть Білий Король, — це Король 1. Король 2 — це наступна клітина по вертикалі. (Якщо вам здається, що це надто заплутано, краще не грайте в шахи, бо це найлегше з усього.) Однак є й інша форма шахових позначень, яку називають алгебраїчною. Вона базується на номерах і літерах: кожен із шістдесяти чотирьох квадратів на дошці має свій номер і літеру. Вісім позначень зліва направо від а до h. Тож Кінь 4 може бути на b4, g4, b5 або g5.

Складно? Сподіваюся. Я розраховував на те, що поліції ніколи не вдасться розгадати мій код. Бо якщо вони це зроблять, то схоплять мене. У цій симпатичній шаховій задачці було зашифровано дату мого наступного злочину, коли я лаштувався «взяти Слона», тобто знову покласти його візитівку. Ще це означало, що для мене велика честь працювати під його іменем, що я захоплююся ним.

Мій сценарій був приблизно такий. Поліція ламає голову над шаховими ходами та зрештою відмовляється від цієї марної справи. На відміну від Слона. Той сердиться. Вчинено злочин, звинувачують його. Хтось узяв гроші, але не він. Я плекав надію, що його зацікавить шаховий хід, він утямить, що це повідомлення для нього, помізкує над ним і зрештою вирішить.

«Кінь» і «ніч» — омоніми?[1] Четверта ніч — що б це могло означати? Четверта ніч чого? Четверта ніч Сучасного музичного фестивалю в місті Перлі Гейтс! І ця четверта ніч настане на двадцять четверту добу року, яку — точно! — закодовано в першій позиції Коня 4. Якщо второпати, що b — це друга літера алфавіту, то b4 можна прочитати як 24. Зіставивши все це, Слон упевниться, що злочин заплановано на четвертий вечір фестивалю. Злочин, що, звичайно, стосується грошей. Я подумки схрестив пальці, щоб моя персона зацікавила Слона більше, ніж приємна можливість прислужитися нашій доблесній поліції.

Я сподівався, що мені вдалося віднайти рівновагу: ребус — заскладний для поліції, але можливий для Слона. У нього був тиждень на те, щоб розгадати його та з’явитися на фестиваль.

Це також означало, що у мене є тиждень, щоб відпочити перед наступною пригодою: спати скільки заманеться, а потім не спати взагалі, отримувати задоволення від планування та підготовки апаратури до сміливого нападу на кишені шановної публіки.

Того вечора йшов рясний дощ. Ідеально. Я підняв комір чорного пальто, опустив на очі чорного капелюха, прихопив чорну валізу для духового музичного інструмента. Для горна чи чогось такого. Те, що це валіза для духового інструмента, можна було зрозуміти з характерної випуклості з одного боку. Громадський транспорт довіз мене до входу в театр. Решту шляху я пройшов пішки у натовпі інших хлопців, одягнених у чорне та з валізами для інструментів. Я тримав перепустку напоготові, але охоронець просто пропустив усіх нас досередини подалі від дощу. У будівлі навряд чи хтось став би перевіряти мою особу, бо таких тут знайшлося ще двісті тридцять. Сьогодні прем’єра «Зіткнення галактик», так званої сучасної музики, а просто — котячої какофонії. У цьому неподобстві задіяно двісті один духовий інструмент і двадцять дев’ять ударних. Композитор Муї-Вуфтер Гейох знана тим, що не надто переймається мелодійністю своїх творів. Музика також вплинула на мій вибір саме цього вечора для своєї авантюри, попри те що навіть читання партитури викликало головний біль.

Для музикантів не вистачало гримерок, вони юрмилися навколо, метушилися, галасували. Ніхто не помітив, як я вислизнув геть, прокрався нагору до чорного ходу, яким піднявся до потрібного мені закапелка. Персонал давно вже вийшов звідти, тож мене ніхто не турбуватиме, хіба що та бісова музика. Утім, про всяк випадок я зачинив двері зсередини. Зачувши звуки прелюдії, я взяв свою копію партитури «Зіткнення…».

Усе починалося більш-менш спокійно, принаймні галактикам потрібно було представитися публіці перед тим, як зіткнутися. Я водив по нотному стану пальцем доти, доки не досягнув поставленої мною червоної позначки. Тоді заховав партитуру до кишені й обережно визирнув із дверей. Коридор порожній, так і мало бути. Впевненим кроком я йшов коридором, а підлога піді мною вже трусилася у передчутті галактичних катаклізмів.

На дверях висів напис «Стороннім вхід заборонено». Діставши з однієї кишені чорну маску, я зняв капелюха й надягнув його, ключі від дверей видобув з іншої. Мені не хотілося гаяти час із з відмичками, тож під час попередніх відвідин цього місця я потурбувався про те, щоб мати ключі. Я повернув ключ, так би мовити, у такт із музикою. В мить активізації галактичних рухів я рвучко відчинив двері й уступив до кімнати.

Цього, звісно, ніхто не почув, але мою появу помітив літній чоловік. Він повернувся та здивовано подивився на мене, ручка випала з його ослаблих пальців, а руки автоматично злетіли вгору, щойно я вихопив із внутрішньої кишені свій приголомшливий, хоч і несправжній, пістолет. Інший, молодший, службовець не особливо злякався, кинувся в атаку й — упав непритомний на підлогу поряд зі зламаним стільцем.

І все це без звуку. Чи, точніше, звуків було повно, але жодного з них не чув навіть я сам через музику, яка наближалася до кульмінації — оглушливого тріску, — горопашні галактики стояли за крок від своєї кончини. Треба ворушитися, бо надходила найгучніша частина.

З кишені пальто я вийняв дві пари наручників, замкнув одну з них на щиколотці старшого чоловіка та на ніжці стола, за яким він сидів; при тому опустив його руки, щоб він не втомився їх тримати. Потім те саме зробив зі сплячим красенем. Саме час. Я взяв пластикову вибухівку з іншої кишені — у моєму одязі було справді багато кишень — і приладнав її до сейфа, якраз над замком. Вони, мабуть, почувалися тут у безпеці з усіма своїми застережними заходами. Вечірній виторг замикали у сейфі за присутності озброєної охорони до ранку. А вранці за присутності інших озброєних охоронців його діставали. Я натиснув кнопку на радіо-пульті вибухівки та перебіг на іншу частину кімнати, де разом із іншими убезпечився від вогню.

Кожна незакріплена річ у кімнаті підстрибувала, зі стелі сипався тиньк. Іще не час. Я скористався цими секундами, щоб вирвати телефонні шнури. Нічого патякати під час концерту.

Майже! Я подумки тримав партитуру перед очима й тієї миті, коли галактики зіткнулися, натиснув кнопку.

Здалося, сейф вибухнув безгучно. Я майже оглух тут, в офісі, але не від вибуху, а від цієї музичної катастрофи, і тільки дивувався, як багато людей готові оглухнути в ім’я мистецтва. Зачудування не завадило мені вигрібати банкноти з сейфа просто у валізу для інструментів. Коли валіза наповнилася, я помахав капелюхом своїм тимчасовим полоненим — одному з вибалушеними очима й іншому непритомному — і вийшов геть. Поклавши чорну маску назад до її рідної кишені, я непоміченим покинув театр через аварійний вихід.

Я жваво прокрокував два квартали до підземного переходу, злившись із натовпом перехожих, які поспішали сховатися від дощу. Униз сходами, коридором до повороту на станцію. Приміські поїзди щойно рушили, і коридор збезлюднів. Я зайшов до телефонної будки та змінив зовнішність за чітко визначені двадцять дві секунди. З валізи зірвав тканину-покриття чорного кольору; валіза, що під чорним, виявилася білою. Виступ для інструментів також зник. Його було зроблено з тонкого пластику, який легко зняти. Разом із чорною тканиною я поклав його до кишені. Чорний капелюх, коли я його вивернув, перетворився на білий. Зникли чорні вуса та борода. Після цього я вивернув пальто, яке зі споду було… правильно, білим. Переодягнений так, я попрямував на станцію й разом з іншими пасажирами далі на вихід, до стоянки таксі. Довго чекати не довелося, таксі невдовзі під’їхало, гостинно відчинивши двері. Я заліз досередини та широко всміхнувся роботу-водієві.

— Добрий чловіч, відзи мне до готелю «Арболаст», — промовив я, імітуючи зуринійський акцент, бо в цей час якраз прибув поїзд із Зуринджії.

— Замовлення не прийнято, — заявила залізяка.

— Готель «Арболаст», шматку заліза! — зарепетував я. — «Арболаст»!

— Прийнято, — сказав робот, і таксі рушило.

Прекрасно. Розмови у цих таксі записують на молекулярний програвач, усі записи зберігають упродовж місяця. Якщо колись будуть перевіряти, програвач видасть цей запис. Моє замовлення в готелі завбачливо зроблено з термінала в Зуринджії. Може, я занадто обережний. Але мій девіз — «Це неможливо». Я маю на увазі — бути занадто обережним.

Готель дорогий і зі смаком декорований арболастом у кожному коридорі й кімнаті. Мене догідливо допровадили до кімнати з арболастовим торшером, робот-портьє вшився геть із п’ятибаксовою монетою в кишеньці для чайових.

Я відніс валізу до спальні, зняв вологе пальто, дістав пиво з холодильника, і тут у двері постукали.

Так швидко! Якщо це Слон, то він майстер маскування, бо я не помітив за собою хвоста. Але хто ще це міг бути? Я вагався, а потім усвідомив, що є лише один спосіб отримати відповідь. З привітною усмішкою на випадок, якщо до мене раптом завітав сам Слон, я відчинив двері. Усмішка одразу ж згасла.

— Вас заарештовано, — оголосив детектив у цивільному, тицяючи бляху.

Його напарник тримав мене на мушці великого пістолета — для того, мабуть, щоб я швидше усвідомив свій новий статус.