Народження Сталевого Щура

Розділ 26

Слон лежав на ліжку із заплющеними очима. Наче спав. Але він уже ніколи не прокинеться, ніколи. Дренг загорнув його в мою ковдру до підборіддя, розчесав волосся й умив обличчя.

— Я не міг перенести його під час атаки, — розповідав Дренг. — Він був такий важкий і хворий. Його рана на спині виглядала жахливо: чорна, шкіра навколо гаряча. Старий наказав мені залишити його, бо він помре в будь-якому разі. Говорив, як не вони, то якась «фекція» доконає його. Але вони не мали його чіпати, неозброєного…

Мій друг, мій учитель, убитий цими тварюками. Він вартував більше, ніж половина населення цієї гнилої планети. Дренг поклав руку мені на плече, але я скинув її, сердито відвернувшись. Тоді Дренг дістав невеликий пакунок.

— Я вкрав шматок паперу, — промовив він. — Старий хотів написати вам, тож я вкрав для нього.

Що тут скажеш. Я розгорнув пакунок, і на підлогу випав макет дерев’яного ключа. Я підняв його, а потім глянув на папір. План фортеці зі стрілкою-вказівником на кімнату, з обережності названу «Кімната слави». Біля плану дрібним, але зрозумілим почерком накидано повідомлення.

Я не дуже добре почуваюся, тож, боюся, не зможу сказати тобі це особисто. Зроби металеву копію ключа, відімкни скарбницю. Удачі, Джиме. Приємно було з тобою познайомитися. Будь хорошим щуром.

Під словами підпис. Я прочитав ім’я, перечитав його ще раз. Не Слон, жодного псевдоніма з тих, які він використовував протягом життя. Мій учитель зоставив мені найціннішу спадщину — своє справжнє ім’я. Тепер я єдина людина у Всесвіті, яка знатиме його справжнє ім’я!

Я вийшов із казарми й сів на сонці, несподівано відчувши нелюдську втому. Дренг приніс мені чашку води. Я навіть не уявляв, наскільки хочу пити; випив усе та попросив іще.

Це кінець. Слон відчував наближення темряви, проте непокоївся щодо мене. Думав про мене, коли його смерть уже стояла на порозі.

Що тепер? Що робити зараз?

Утома, біль втрати, каяття — все навалилося на мене. Навіть не усвідомлюючи, що відбувається, я завалився на бік і заснув на тому сонці. Коли прокинувся, вже минув полудень. Дренг, згорнувши свою ковдру й поклавши її мені під голову, сидів коло мене.

Говорити не було про що. Ми поклали тіло Слона на невеликий возик і попрямували дамбою на берег. Багато людей навколо робили те саме. Біля дороги був невисокий пагорб із зеленою травою й деревами навколо, з якого відкривався гарний краєвид на воду й фортецю. Ми поховали Слона там, добре втрамбували ґрунт і не залишили жодної позначки. Тільки не в цьому варварському світі. Ці дикуни взяли його тіло, але більше їм нічого не взяти. Я поставлю йому пам’ятник за кілька світлових років звідси. Вчиню так, коли настане слушна мить.

— А зараз, Дренгу, ми подбаємо про Капо Доссію та його головорізів. Мій добрий друг не схвалював помсти, я теж. Тож ми назвемо це просто справедливістю. Вбивці мають відповідати за свої злочини. Але як нам це зробити?

— Я допоможу, пане, бо тепер умію битися. Спершу я злякався, а потім розлютився й кілька разів махнув сокирою. Я готовий стати воїном, як ви.

Я похитав головою. Зараз бачив усе по-іншому.

— Війна — погана робота для фермера з майбутнім. Але ти завжди мусиш пам’ятати, що боявся і переміг свій страх. Така наука тобі знадобиться й надалі в житті. Джим ді Ґріз сплачує свої борги — тож ти повернешся на ферму. Скільки гроутів коштує ферма?

Дренг здивовано глипнув на мене та напружив пам’ять.

— Я ніколи не купував ферми.

— Оце якраз не викликало в мене жодних сумнівів. Утім, повинен же знати когось, хто купував.

— Старий Квенчі після війни заплатив вдові Рослаїр двісті дванадцять гроутів за те, щоб розділити з нею ферму.

— Чудово. З урахуванням інфляції п’ятисот гроутів мусить вистачити. Залишайся зі мною, хлопче, і незабаром матимеш власну ферму. А тепер зганяй на кухню по їжу, поки я спланую перший пункт операції.

Це як уявна гра в шахи. Я вже бачив перші ходи, розробив стратегію… Якщо все розрахувати правильно, середина гри та її завершення будуть за мною. Я зробив перший хід.

Капо Дімонте з червоними очима сидів на троні такий же знесилений і спустошений, як і всі ми. Пляшка вина звисала з його руки. Я проштовхався між офіцерів і поплескав капо по руці.

— Іди геть, солдате. Ти отримаєш свою частку. Ти добре сьогодні попрацював, я все бачив. Але зараз вийди, ми розробляємо план…

— Саме тому я втік від Капо Доссії. Повідомити тебе, як його здолати. Я служив у нього та знаю його секрети.

— Говори.

— Тільки наодинці. Спровадь інших.

Дімонте подумав хвилину, а потім махнув рукою. Офіцери вийшли, незадоволено буркочучи, а він сьорбнув вина, поки двері зачинялися.

— Що ти знаєш? Викладай швидко, в мене надто поганий настрій, щоб слухати пустопорожні теревені.

— Я знаю те, що й усі. Хотів сказати тобі наодинці, щоб ти не зациклювався на Доссії — поки що. Ти нападеш на нього, я впевнений. Для гарантованого успіху я маю намір завербувати Капо Діноблі та скористатися його секретами. Чи не буде атака успішнішою, якщо ми нападемо та пройдемо мур, коли вони спатимуть?

— Діноблі відомо не більше, ніж мені. Він на ладан дихає, за рік-два вріже дуба. Тож не бреши мені.

— Я знаю про це, — переконливо брехав я. — Але ті, хто переховується у його фортеці, ті, хто змусив Чорних Ченців іти проти себе війною, тобі допоможуть.

Дімонте випростався. В його очах зблиснула іскра бувалого авантюриста:

— Тож іди до них. Пообіцяй їм поділитися здобиччю. Ти отримаєш свою частину, якщо зможеш умовити їх. До кінця цього місяця я смажитиму голову Капо Доссії над багаттям, а тіло розриватиму розжареними шипами…

Він правив далі в тому ж дусі, що мені вже було нецікаво. Перший пішак відкрив партію. Тепер я мав сконцентруватися на важливіших фігурах. Я вклонився, покинувши Дімонте буркотіти на троні свої прокльони й обливати все довкола вином із пляшки, яку тримав непевними пальцями. У цих людей справді жахливий норов.

Дренг спакував наші нечисленні манатки, і ми вирушили в дорогу. Я вів просто до фортеці, а потім звернув до струмка неподалік. Я вказав на трав’янистий берег.

— Ми перебудемо тут до ранку. Мені треба обміркувати плани, а нам відпочити. Я хочу мати ясну голову, коли постукаю у двері старого Діноблі.

Після нічного відпочинку мозок працював просто чудово, й усе стало на свої місця.

— Дренг, — сказав я. — Це справа для однієї людини. Я не знаю, як мене приймуть, тож, можливо, буду надто зайнятий, щоб подбати про тебе. Йди назад у фортецю та чекай на мене там.

Насправді дверей, щоб у них стукати, не знайшлося, лише два величезні й озброєні до зубів лобуряки стовбичили при вході. Я перетнув поле, проминув купи залізяччя від чернечих машин, подекуди вже вкриті іржею, перейшов дамбу і підступив до охорони.

— Маю важливу інформацію для вашого головного.

— Розвертайся та геть звідси! — гаркнув вищий охоронець, наставляючи на мене рушницю. — Капо Діноблі нікого не приймає.

— Мені не до капо, — відповів я, заглядаючи через його плече у двір. Там саме проходив чоловік, вбраний у якесь лахміття. Втім, під подертими холошами його штанів я запримітив відблиск модних черевиків. — Бажаю капо доброго здоров’я, — голосно продовжив я. — Тож, сподіваюся, він відвідав гарного геронтолоджиста й регулярно приймає свої синапсилстимси.

Охоронець витріщився на мене, нічого не второпавши. Проте мої слова було адресовано не йому. Чоловік посеред подвір’я, на якого я дивився, раптово зупинився. Потім повільно обернувся. Я побачив проникливі блакитні очі на видовженому обличчі. Він наблизився до нас, заговорив із охоронцем, пильно вивчаючи мене поглядом.

— Що тут таке?

— Нічого, ваша честь. Просто спроваджую цього хлопця туди, звідки він прибув.

— Впусти, треба його розпитати.

Охоронець підняв рушницю, і я врочисто ступив через ворота до фортеці. Коли ми віддалилися на достатню відстань, щоб охоронець нас не чув, тип у лахмітті оглянув мене з ніг до голови зі щирим зацікавленням.

— Давай за мною, — сказав він. — Хочу поговорити з тобою наодинці.

Він не зронив і слова до того, як ми зайшли до кімнати й за нами зачинилися двері.

— Хто ти такий? — запитав він.

— Знаєте, саме збирався запитати те саме. Чи знає Ліга, що ви тут робите?

— Звісно, знає. Це цілком законно…

Він зрозумів, що виказав себе, й усміхнувся:

— Це лише доводить, що ти інопланетянин. Ніхто тут не здатен думати так швидко чи знати те, що знаєш ти. Ось, сідай сюди і розкажи, хто ти такий. Потому я вирішу, що можу розповісти тобі про нашу роботу.

— Принаймні щиро, — відповів я, вмощуючись у крісло та кладучи рушницю біля себе. — Моє ім’я Джим. Я був космонавтом на венійському космічному кораблі, до того як у мене виникла невелика суперечка з капітаном і він викинув мене на цій планеті. Це все.

Мій співбесідник дістав блокнот і почав щось записувати.

— Твоє ім’я Джим. Прізвище…

Я змовчав. Він насупився:

— Добре, зробімо по-іншому. Ім’я твого капітана.

— Гадаю, що мені краще зберегти цю інформацію на опісля. Наприклад, на опісля того, як ви відкриєте мені, хто такий ви.

Він поклав блокнот і знову сів у крісло:

— Так не піде. Не знаючи, хто ти, я не можу нічого тобі розказати. Ти з Венії. А з якого міста? Назви столицю вашої планети. Ім’я вашого планетного консула…

— Давненько вже бував удома, забув. Що вдієш…

— Брехня. Ти такий самий венієць, як і я. До того як я знатиму більше…

— Що конкретно ви хочете знати? Я належу до світу Ліги, а не до цього задрипанська. Я дивлюся 3D, харчуюся у мережі Максвайн, відомій у всьому Всесвіті, сорок два більйони прибутків. Я вивчав молекулярну електроніку та маю чорний пояс із дзюдо. Це вас задовольняє?

— Можливо. Але ти сказав, що тебе скинули з венійського корабля, а це не може бути правдою. Всі контакти зі Спіовенте незаконні.

— Цей контакт теж був незаконний. Корабель привіз контрабанду. Рушниці, як оця, що в мене.

Він очевидно нашорошив вуха, зачувши таку інформацію, і знову схопив блокнот.

— Ім’я капітана…

Я мовчки похитав головою.

— Ви дізнаєтесь його, тільки якщо допоможете мені вибратися з цієї планети. Для вас це неважко, бо, як уже говорив раніше, ви під протекторатом Ліги. Тож укладімо невеличку угоду. Ви мені квиток, я заплачу за нього срібними гроутами, які маю чи незабаром матиму, що в принципі те саме. Також ви сприятимете мені у вирішенні окремих місцевих питань. Тоді я повідомлю вам ім’я капітана.

Йому це не сподобалось. Він замислився, як зіскочити з гачка, але нічого не вигадав.

— Поки ви обмірковуєте мою пропозицію, — продовжив я, — чи не могли б розповісти, хто ви такий і що тут робите?

— Ти повинен пообіцяти, що не розголошуватимеш нашу таємницю місцевим. Наша присутність на цій планеті добре відома поза її межами, але на Спіовенте заради успішного завершення справи ми мусимо працювати під прикриттям.

— Охоче обіцяю, обіцяю, мене з місцевими нічого не пов’язує.

Він схрестив пальці та відкинувся у кріслі, немовби розпочинаючи лекцію. Здається, щодо лекції я вгадав, бо саме на це вказували його перші слова.

— Я професор Лустінг із Елленбогенського університету, де працюю на кафедрі прикладної соціоекономіки. Я декан факультету і, мушу сказати без зайвої скромності, його засновник. Соціоекономіка — нова наука, вона розвивається, зрозуміла річ, на теоретичній базі соціології, економіки…

Я швидко закліпав очима, проганяючи дрімоту, і зробив над собою зусилля, щоб слухати далі. Саме вчителі, чимось схожі на професора Лустінга, були головною причиною моїх утеч зі школи.

— …роки листування та наполегливої праці наблизили реалізацію нашої заповітної мети — практичного втілення теоретичних розробок. Найскладніше було мати справу з бюрократами, тому що Ліга офіційно провадить політику невтручання у внутрішні справи планет. Нарешті їх удалося переконати, і під суворим контролем нас скерували для експериментального проекту сюди, на Спіовенте. Щодо цього ще жартували: гірше тут уже точно не буде, тож чому б не спробувати. Ми наразі генеруємо технологічну базу планети, яка має самостійно розвиватися далі, коли ми поїдемо…

— Що саме ви хочете зробити? — запитав я.

Лустінг ошелешено глянув на мене:

— Я ж оце щойно розповідав.

— Ви викладали теорію, професоре.

— Якщо ти так хочеш знати, то ми маємо намір, послуговуючись термінологією дилетантів, змінити структуру цього суспільства. Ми прагнемо вивести цю планету із темряви, скеровуючи та, якщо знадобиться, підганяючи її жителів до кращого життя. Після Розселення Спіовенте впала в огидні форми феодалізму. Чи, правильніше висловитись, варлордизму. Звичайно, феодальне суспільство змінюється дуже повільно. Воно підтримує загальну політику влади, поки розрізнені групи протестують і намагаються самі дбати про себе.

— Щось я не бачив, щоб хтось тут про себе дбав чи надто протестував.

— Правильно, тому ці місцеві барони мусять зникнути.

— Я допоможу застрелити кількох.

— Насильство — не наш шлях. Крім того, це заборонено законами Ліги. Наша мета — зробити владу незалежною від капо. Для досягнення такої мети треба збільшувати клас професіоналів. Якщо нам це вдасться, підвищиться грошовий обмін і бартеру настане кінець. Таким чином наповняться державні фонди, уряд зможе ввести податки, щоб забезпечувати суспільні потреби. Наступний очевидний крок — формування судової системи. А це, своєю чергою, підштовхне розвиток комунікації, централізації та формування спільних ідей…

Усе звучало просто прекрасно, крім, звичайно, того, що я сам був не в захваті від податків чи судової системи. Проте навіть податки краще, ніж капо.

— У теорії гарно, — сказав я. — Але як ви досягнете цього на практиці?

— Ми пропонуємо кращі послуги за нижчими цінами. Саме тому Чорні Ченці намагалися нас атакувати. Вони вірять у Бога так само, як мій капелюх. Ідеться про монополію на ринку технологій. Ми порушили цю монополію, їм це не сподобалось.

— Чудово. Гарний план, я бажаю вам успіху й усього такого. Але мені самому треба дещо зробити, перед тим як покинути цю клоаку. Якраз щоб зламати монополію, хочу купити у вас трохи сонного газу.

— Це неможливо. Ми ніяк не можемо тобі допомогти. Ти залишишся тут. Я наказав охороні не випускати тебе. Тебе утримуватимуть, поки прибуде корабель Ліги. Ти знаєш про нашу операцію забагато, щоб гуляти на свободі.