Народження Сталевого Щура

Розділ 12

Від ранку й до полудня я неквапом, але без затримок вів фургон, уникаючи великих шляхів і залишаючись на другорядних дорогах. Хоча наш маршрут зазнавав змін залежно від обставин, я тримався південного напрямку. Щосили старався додати справжніх почуттів і емоцій у формулу Пі-ер квадрат. Щось знайоме? Це, мабуть, єдина теорема з геометрії, яку всі пам’ятають зі школи: S = πr2. Кожен оберт коліс хлібного фургона додавав площу, яку треба обшукати, щоб упіймати втікача. За чотири години подорожі ми добряче перегнали поліцію. Весь цей час Слон зоставався зачиненим у кузові фургона й нічого не знав про мої плани на майбутнє. На порядку денному були пояснення та їжа. Я зголоднів, Слон, очевидно, також — зважаючи на габарити. З такою думкою я пригальмував біля найближчого торговельного центру, знайшов ресторанчик фаст-фуд, під’їхав до нього та припаркувався в дальньому кінці стоянки, поблизу глухої стіни. Слон радісно закліпав, коли я відчинив задні двері, впускаючи світло й свіже повітря.

— Саме час щось перехопити, — почав я. — Ти бажаєш…

Я вмовк, бо Слон жестом попросив мене про це.

— Дозволь мені, Джиме, спершу щось сказати. Дякую тобі. Я щиро вдячний тобі за те, що ти зробив. Я твій боржник на все життя, не менше. Дякую.

Я стояв, опустивши очі долу, — присягаюся, засоромився, як дівчисько, — колупаючи носком черевика землю перед собою. Потім кахикнув і мовив:

— Я зробив те, що мусив зробити. Але чи не могли б ми поговорити про це пізніше?

Слон відчув моє збентеження й кивнув із королівською гідністю, що нею буквально променилася його постать попри той огидний мотлох, у який він іще й досі був убраний. Я вказав на коробку, на якій він сидів:

— Тут одяг. Поки ви перевдягатиметеся, я принесу якоїсь їжі. Ви не проти Максвайну?

— Проти? Після в’язничної баланди їхні свинобразячі бургери будуть здаватися райською їжею, тож велику порцію смажених бататів із цукром, будь ласка.

— Уже несу! — Я зачинив двері фургона і з полегшенням побіг у бік платинової арки. Ентузіазм Слона щодо фаст-фуду утвердив мій план, про який він іще не здогадувався.

Я проминув столики, від яких долинали гучні звуки жування та чвакання, і підступив до вільної каси. Там зробив замовлення пластикоголовому роботові, забрав пакет із їжею та напоями і вислизнув у ворота.

Ми примостилися на коробках у кузові фургона і з апетитом їли й пили. Я залишив задні двері прочиненими, і це давало нам достатньо світла. За час моєї відсутності Слон позбувся сукні й тепер був нормально одягнений (найбільший розмір, який мені тільки вдалося знайти). За один раз він відкусив половину сандвіча, згриз кілька бататів і всміхнувся мені.

— Твій план утечі просто геніальний, хлопчику мій. Я помітив зміни на підлозі, коли опускався в крісло зали суду, і довго гадав, що б це могло означати. Сподівався, це те, на що я очікую, і, відверто кажучи, коли земля розверзлася піді мною, відчув таке задоволення, як ніколи раніше. Розгублена суддівська пика — це спогад, який зберігатиму, наче скарб, у своєму серці.

Широко всміхаючись, він доїв сандвіч. Акуратно витер губи перед тим, як знову заговорити.

— Оскільки мені б не хотілося більше завдавати тобі клопоту, хочу спитати: що ти вчиниш, щоб уберегти нас від лап правосуддя? Тому що, знаючи тебе так, як я знаю зараз, упевнений: ти все до деталей спланував заздалегідь.

Похвала Слона — для мене велике досягнення, тож я насолоджувався миттю, аж поки свинячий хрящ, застрягши між зубами, не скинув мене з небес на землю.

— Я справді все спланував, дякую. Хлібний фургон — транспорт, що зробить нас невидимими: таких самих фургонів повно на великих шляхах і другорядних дорогах нашої країни щодня.

Чомусь я все більше й більше копіював Слона — навіть у манері розмовляти:

— Ми просуватимемося фургоном до ночі, аж до пункту призначення.

— І, звісно, нас не займатимуть поліцейські патрулі, бо номери цього фургона зараз не ті, що були до його переходу в нашу власність.

— Саме так. Про крадіжку доповіли місцевій поліції, але пошуки не зайдуть надто далеко: цього ранку машину знайдуть біля її стоянки. Нові номери буде розчинено у фарборозчиннику, лічильник відкручено назад так, що він покаже лише нетривалу поїздку злодіїв. Якщо хлібний фургон, як цей, помітять у віддалених містах Біт О’Хевен, ніхто не здогадається пов’язати його з тим фургоном. Тож цей слід заведе у глухий кут. Усі інші також.

Слон ковтнув цю інформацію разом із останніми бататами та старанно облизав пальці:

— Прекрасно. Я сам не вигадав би краще. Проте подорож однаково небавом стане небезпечною — поліція шукатиме нас по всій країні. Пункт нашого призначення — Білльвілль, чи не так?

— Так, у мене там штаб-квартира і місце, де я тебе переховуватиму. Я не просто так запитував про твої смаки щодо їжі. Маю намір поселити тебе в автоматизованому Максвайні, допоки метушня трохи вщухне.

Його брови від здивування злетіли на лоб, і я помітив, як він занепокоєно глипнув на викинуті обгортки. Утім, Слон був достатньо поміркованим, щоб не висловлювати своїх побоювань уголос. Я поквапився заспокоїти його:

— Я сам так колись робив. Мав певні непорозуміння з поліцією…

— Ніщо не порівняти з Федеральною в’язницею. Я прошу вибачення за свої непрохані думки. Не хотів тебе образити.

— Чудово. Мої максвайнівські пригоди трапилися одного вечора, коли поліція мало мене не спіймала. Я зламав замок службового входу місцевого Максвайну, того самого, у який навідаєшся ти, і переслідувачі загубили мій слід. Я чекав, поки вони підуть, і тим часом вивчив приміщення. Чудово! Повна автоматизація — рішення єдиної проблеми, з якою стикаються мережі фастфуду, наймаючи та навчаючи персонал. Люди розумні й жадібні. Навчившись своєї роботи, вони вимагають більшу зарплатню. Вирішення цієї проблеми — позбутися людей у персоналі.

— Прекрасне рішення. Якщо ти більше не хочеш чорносливу, я дзьобну один чи два, доки слухатиму твою захопливу документальну оповідь.

Я передав йому сумку з їжею та розповідав далі:

— Усе механізовано. Клієнт замовляє, відповідна їжа надходить із морозильника до суперпотужної пічки, що її миттєво підігріває до нормальної температури. Ці пічки настільки потужні, що підготують до вживання повністю замороженого свинобраза за дванадцять мікросекунд.

— Дивовижно!

— Напої подають із тією ж блискавичною швидкістю. Клієнт тільки-но завершує говорити, а його замовлення вже готове та чекає біля металевих дверцят роздатчика, поки він заплатить. Обладнання повністю механізоване, надійне, його нечасто торкається людська рука (власне, раз на тиждень, коли механік перевіряє обладнання). Запаси замороженої їжі теж поповнюють раз на тиждень, але, щоб вантажівки не стояли у черзі, різні продукти довозять у різні дні.

— Усе зрозуміло, — вголос сказав Слон. — Тепер хтось поселиться у технічній камері. Поповнення запасів заморожених продуктів відбуватиметься зовні, тож на мою житлову площу ніхто не зазіхатиме. У день перевірки обладнання, доки техніки зроблять свою справу, мешканець може з комфортом перечекати у морозильній камері. Думаю, там є спільні двері, що легко знайти. Ага, холодильник, це пояснює купу теплих речей, які я знайшов у своєму одязі. Але чи є там застережні заходи на випадок відмови обладнання?..

— Сигналізація спрацьовує у центральному ремонтному депо, коли з’являється технік. Я влаштував так, щоб вона звучала й у кімнаті: це дасть досить часу для втечі. Ще я розробив застережні заходи на випадок неочікуваних візитів персоналу. Сигналізація спрацює, щойно ключ встромлять у замок, потім замок заїсть точно на шістдесят секунд. Запитання?

Він засміявся, поплескуючи мене по плечу:

— Чи таке буває? Ти подумав про все. Можу я спитати, чи є там чим зайнятися і, висловлюючись делікатно, як задовольнити санітарні потреби?

— Портативний відеоскоп і бібліотека біля твоєї ковдри. Усе для санітарних потреб передбачено для механіків.

— Більше не маю про що просити.

— Але я маю… — Я опустив очі, проте змусив себе продовжити. — Одного разу ти сказав мені, що не береш учнів. Хочу запитати: ти досі не передумав? Можливо, все-таки вирішиш згаяти час, даючи уроки шахрайської майстерності? Просто щоб не нудьгувати.

Тепер уже він опустив очі, зітхнув, а потім заговорив:

— У мене знайшлося достатньо причин переглянути твою заяву. Дуже вагомих причин. Я змінив свою думку. З вдячності за порятунок я зараховую тебе до школи Альтернативного Способу Життя на семестр чи навіть більше. Але я не вірю, що ти задовольнишся подякою. Це на тебе не схоже, наскільки я тебе знаю. Тому зізнаюся: я чекав нагоди передати комусь ті знання, які здобув за роки своєї специфічної діяльності. І ще я очікую на продовження нашої дружби.

Мене переповнювали почуття. Ми підвелися, тиснули один одному руки, радісно сміючись. У нього були ведмежі обійми, але я не зважав. Я перший повернувся до реальності та глянув на годинник:

— Поїхали, не привертаймо зайвої уваги. Наступна зупинка остання. Будь ласка, швидко виходь, прямуй до службового входу та замкни за собою двері. Повернуся, щойно позбудуся фургона, тож наступною людиною, яка відчинить двері твого сховку, буду я.

— Як скажеш, Джиме. Кажи, що маю робити, і я це зроблю.

Подорож видалася не надто веселою, але ми розуміли, що так треба. Утім, я не дуже нудьгував: у моїй голові роїлися плани та задуми на майбутнє. Ми минали вулицю за вулицею, зупинившись лише раз на сервісній станції, щоб змінити батареї. Потім знову вперед, гуркотіти польовими дорогами Біт О’Хевен. Цей шалений день добігав кінця, сонце ховалося за горизонт.

Нарешті ми виринули на службову дорогу біля торговельного центру Біллівілля, на якій до ранку вже не мало бути жодного транспорту.

Навкруги ні душі. Слон свиснув мені, й двері за ним зачинилися. Операція досі проходила успішно, і я квапився завершити її, хоч і розумів, що зараз краще не поспішати. Ніхто не бачив, як я переносив коробки й обладнання до будівлі, а потім до своєї штаб-квартири. Ризикована, але необхідна справа. Шанси на те, що хтось помітить і запам’ятає фургон, незначні. Перед тим як покинути його, я обприскав усю кабіну спеціальним розчином для руйнування відбитків. Ним, мабуть, користуються всі крадії. Навіть крадії хлібних фургонів.

Усе. Я більше нічого не міг удіяти. Припаркувавши фургон на тихій приміській вулиці, я повернувся до міста. Спала тепла ніч, я насолоджувався прогулянкою. Коли проходив повз ставок у Біллівілль-парку, почув, як сонно кричить якась водоплавна птаха. Сів на лавку й, дивлячись на воду, міркував про майбутнє, про своє покликання.

Чи справді я назавжди покінчив зі своїм колишнім життям? Чи вдасться мені досягти успіху на злочинній ниві? Слон обіцяв допомогти, і він єдина людина на планеті, спроможна це зробити.

Насвистуючи, я прогулювався повз торговельний центр, картини блискучого майбутнього виринали в моїй уяві. Заглиблений у свої помисли, я не помітив машини, яка проїхала, а потім різко зупинилася біля мене.

— Гей, малий, на хвилинку!

Нічого не підозрюючи, я обернувся, не зауваживши, що стою у світлі вуличних ліхтарів. Полісмен у машині дивився на мене. Я так ніколи й не дізнаюся, чому він зупинився, про що хотів зі мною поговорити, бо здогад умить осяяв його обличчя. Було видно: він упізнав мене, його зіниці розширилися.

За всіма цими клопотами зі Слоном я зовсім забув, що ще й досі у розшуку як злочинець і втікач із тюрми. І при цьому я розгулював вулицями без маскування та будь-яких застережних заходів — коли вся поліція мала мою фотографію. Ці думки промайнули в моїй голові тієї миті, коли він упізнав мене. Мені не стало часу накивати п’ятами.

— Ти Джиммі ді Ґріз! — Полісмен здавався таким же здивованим, як і я. Але не настільки, щоб сповільнитися чи розслабитися. Я ще розмірковував, а він уже діяв. Мабуть, тренувався щодня біля дзеркала, бо реакцію мав блискавичну.

Тільки-но я розвернувся, щоб кинутися навтьоки, дуло його безвідкатного пістолета 75-го калібру з’явилося у прочиненому вікні машини.

— Попався! — видав коп, неприємно всміхаючись, а його обличчя прибрало виразу типового садиста на службі в закону.