Народження Сталевого Щура

Розділ 13

— Ви з кимось мене сплутали, — заскімлив я, але руки вгору підняв. — Невже ви застрелите дитину лише за підозрою?

Пістолет не хитнувся, зате хитався біля машини я.

— Ану, припини дуркувати та йди сюди.

Я неохоче наблизився. Залишалося сподіватися, що він не зможе холоднокровно мене застрелити. Це ж незаконно, наскільки мені відомо. Якби він тільки вийшов із машини, щоб забрати мене… У такому разі йому б довелося на мить прибрати пістолет із вікна. Незручно цілитися в когось і відчиняти дверцята водночас.

Якби зник пістолет, мені б випав шанс також зникнути з поля зору. Тієї секунди, коли коп опустив зброю, я повернувся й, опустивши голову, щосили побіг. Він вистрелив мені навздогін. Пістолет гаркнув, як гармата, куля просвистіла біля мого вуха й урізалася в дерево. Я розвернувся і став: цей коп, напевно, божевільний.

— Так краще! — гукнув він і виставив пістолет, тримаючи його обіруч, у відчинені двері. — Я навмисно схибив. Але тільки один раз. Наступного разу я влучу. У мене золота медаль зі стрільби, тож не змушуй мене доводити кваліфікацію.

— Ви несповна розуму, — відповів я, відчуваючи, як тремтить мій голос. — Не можна вбивати людей просто за першою підозрою.

— Ще й як можна, — сказав він, наближаючись до мене з пістолетом, що непорушно стримів у його руках. — Про яку підозру йдеться? Це впізнання. Я знаю, хто ти. Ти злочинець, тебе шукають. Знаєш, що я скажу? Скажу, що злочинець ухопив мою зброю, почав боротися, довелося його підстрелити. Як тобі таке? Не хочеш схопити мій пістолет?

Він псих, справді, я натрапив на поліцейського психа. Цікаво, як він пройшов усі ті тести на виявлення таких і недопущення у правоохоронні органи. Проте якось йому це вдалося. У нього є законна зброя, і він лише шукає привід нею скористатися. Краще не давати йому цього приводу. Я склав руки попереду, зап’ясток до зап’ястка.

— Я не опираюся, пане офіцер, бачите. Ви помилилися, але я поводитимуся сумирно. Надягніть на мене наручники.

Він розчаровано глянув на мене й рушив уперед. Я більше не ворушився. Він насупився, дістав наручники з-за пояса та кинув мені. Пістолет навіть не здригнувся.

— Надягни їх.

Я замкнув наручники на одному зап’ястку настільки вільно, що міг витягнути руку в разі потреби, потім так само на другому. Надягаючи браслети, я дивився донизу, тож не бачив копа, поки він не схопив мої зап’ястки та не затягнув наручники так, що вони глибоко врізалися у шкіру. Потім іще раз глипнув на те, як метал стягує моє тіло, й усміхнувся із садистським задоволенням.

— Упіймався, ді Ґріз. Тебе заарештовано.

Я глянув на нього знизу вгору — він був на голову вищий за мене і, мабуть, удвічі важчий — і вибухнув реготом. Щоб схопити мене, він мусив покласти пістолет до кобури. Так і вчинив. Великий чоловік хапає худенького юнака. Полісмен не міг зрозуміти, чому я сміюся, тож довелося йому популярно пояснити. Я використав найпростіший, найкращий і найшвидший прийом, можливий за цих обставин. І найбрудніший. Коліном я заїхав йому в пах. Зігнувшись від удару, він відпустив мої зап’ястки. Я зробив йому послугу: полегшив біль, натиснувши точку на шиї, щойно він трохи нахилився до мене. Поліцейський знепритомнів іще до того, як гепнувся на землю. Я став навколішки, шукаючи ключі від наручників.

— Що тут відбувається? — пролунав чийсь голос, коли двері найближчого будинку розчинилися, випускаючи сніп світла.

Звук того пострілу, мабуть, незабаром виведе на вулицю всіх мешканців довколишніх будинків. Доведеться подбати про наручники пізніше.

— Чоловіка поранено! — гукнув я. — Біжу по допомогу!

Це останнє, що я кинув через плече, втікаючи вулицею та завертаючи за ріг. У дверях з’явилася жінка, яка щось кричала навздогін, але я не мав бажання зупинятися, щоб її послухати. Треба забиратися якнайдалі з цього місця, поки не спрацювала сигналізація та не почалися пошуки. Справи кепські. Зап’ястки пекли вогнем. Я глянув на них, коли пробігав під ліхтарем на наступній вулиці, і побачив, що мої руки збіліли, мов у мерця, та зовсім оніміли. Наручники затягнуто надто туго, вони порушують циркуляцію крові. За незначну помилку я міг поплатитися дуже дорого. Треба зняти наручники, і якнайшвидше. Це можна зробити лише на моїй штаб-квартирі.

Я побіг туди, уникаючи центральних вулиць і тримаючись подалі від людей. Коли досягнув чорного ходу будівлі, пальці заніміли та не гнулися. Я їх не відчував.

Доки дістав ключі з кишені, спливло нестерпно багато часу. Коли ж урешті це вдалося, я впустив їх на землю. І не міг підняти. Мої пальці не рухалися. Я спромігся тільки ковзати змертвілими руками навколо ключів.

Бувають паскудні моменти в житті, і це, мабуть, найпаскудніший на моєму вікові. Я програв, зі мною все. Я не міг пробратися у будівлю. Не міг собі допомогти. Не треба мати вчений ступінь із медицини, щоб зрозуміти: коли не зняти наручники найближчим часом, доведеться все життя ходити з пластиковими руками. Отак.

— Ні, не здавайся! — прогарчав я собі. — Вибий двері, зроби щось, відімкни замок пальцями ніг.

Ні, не ногами! Занімілими руками я намацав ключі на землі та від’єднав потрібний ключ від решти. Потім нахилився на ним і язиком зафіксував його положення, розтулив губи та схопив ключ зубами, не зважаючи на пил і бруд, які злизував разом із ключами. Уже добре!

Якщо вам колись заманеться відчиняти двері зубами, в мене для вас одна-єдина порада: не робіть цього. Бачите, вам треба поставити голову боком так, щоб уставити ключ у замкову шпарину. Потім крутнути головою, щоб повернути ключ, надалі буцнути двері головою, змушуючи їх відчинитися.

Мої зусилля не минули даремно: я гепнувся обличчям на підлогу всередині будівлі, усвідомлюючи, що доведеться повторити фокус іще раз — із дверима нагорі. Мені це вдалося. Нарешті я прослизнув до своєї штаб-квартири — завдяки більше наполегливості, впертості й грубій силі, ніж інтелекту. Думати вже не лишилося сил. Зоставалась можливість тільки реагувати.

Ліктем я зачинив двері, кинувся до верстата, жбурнув на підлогу сумку з інструментами, розкидав усе, що в ній було, допоки не знайшов вібропилку. Я підняв пилку зубами, якось зміг уставити її клином у висунуту шухляду столу, закріпив на місці. Зачиняючи шухляду головою, поранив губу, від чого кров цвіркнула фонтаном, але я намагався не звертати на це уваги. Мої зап’ястки палали, а руки не відчували нічого. Бліді, мертві — страшно глянути. Часу має вистачити.

Ліктем я ввімкнув пилку. Підніс наручники до леза, розводячи руки в різні боки, щоб натягнути ланцюг. Пилка пронизливо загарчала, перерізала ланцюг, і руки розлетілися в різні боки.

Тепер більш ювелірна робота — розрізати наручники, не пошкодивши тіло. Принаймні дуже.

Після того як я завершив, кров була повсюдно. Але наручники знято, і я бачив, як порожевіла шкіра на руках — циркуляцію крові відновлено.

Усе, на що я спромігся по тому, — це завмерти в кріслі та споглядати калюжі крові. Так просидів з хвилину, доки минуло оніміння та почався шалений біль. Зробивши над собою зусилля, я підвівся та якось дошкандибав до аптечки.

Узявши цю штуку та все ще стікаючи кров’ю, витрусив знеболювальні пігулки, проковтнув дві. Раз уже дійшло до медичних процедур, то прихопив і антисептик із бинтами, щоб обробити рани. Вони виглядали страшнішими, ніж були насправді: жодна з них не виявилася дуже глибокою. Я перев’язав рани на руках, потім глянув у дзеркало, здригнувся: щось треба зробити з губою.

На вулиці завила поліцейська сирена, і я зрозумів, що саме час для термінового планування подальших дій.

Наразі я по вуха в лайні. Біллівілль не дуже великий, тож зараз усі виходи з нього перекриють. Саме так учинив би я, якби шукав утікача. І навіть найтупіші полісмени одразу ж дотумкають до цього. Барикади на дорогах, гвинтокрили з пристроями нічного бачення для огляду відкритих полів, поліція на станції. Усі виходи перекрито. Я немов пацюк, якого загнали в куток. Що ще? Вулиці теж патрулюватимуть поліцейські автомобілі. Що пізніша година, що менше людей на вулицях, то небезпечніше виходити з помешкання.

А що вранці? Я знав, що вранці. Вони обшукають кожну кімнату в кожній будівлі та знайдуть мене. Від таких думок краплини поту проступили на обличчі. Я попався?

«Нізащо! — голосно вигукнув я. — Джиммі ді Ґріз надто слизький, щоб потрапити до рук тупням із місцевої поліції. Згадай, як ти обвів круг пальця того садиста. Слизький Джиммі ді Ґріз, ось хто ти! І ти вислизнеш із їхніх рук знову! Але як?»

Справді — як? Я відкоркував пиво, зробив великий ковток і знову впав у крісло. Подивився на годинник. Зараз уже надто пізно, щоб ризикувати потикатися на вулицю. Забігайлівки спорожніли, кінопавільйони випроваджували останніх відвідувачів, парочки розбігалися по домівках. Кожен самотній перехожий миттєво приверне увагу поліції.

Тож треба чекати до ранку. Можна тільки молитися, щоб завтра пішов дощ. Я квапливо ввімкнув прогноз погоди, і знову розчарування: дев’яносто дев’ять відсотків сонячної погоди. Краще б уже землетрус або шторм.

У моїй штаб-квартирі страшний безлад. Схоже на вибух на бійні. Треба прибрати…

«Ні, Джиме, не треба нічого прибирати. Поліція знайде це місце рано чи пізно, і, швидше за все, це станеться незабаром. Тут скрізь твої відбитки, вони знають твою групу крові, тому згаять багато часу, щоб з’ясувати, що саме з тобою сталося».

Варто дати їм привід для роздумів. Може, той коп-садист матиме проблеми на роботі. Я під’їхав на кріслі до термінала та надрукував повідомлення. Принтер засвистів і роздрукував папірець. Чудово!

Для поліції. Мене смертельно поранив офіцер, якого ви знайшли непритомним. Він убив мене. У мене внутрішня кровотеча. Скоро я помру. Прощай, жорстокий світе! Піду втоплюся в річці глибокій…

Я дуже сумнівався, що ця хитрість спрацює, але через неї в того божевільного поліцейського можуть виникнути проблеми. А інші займуться прочісуванням річки. Трохи крові капнуло на папір, і я додав іще зі своїх бинтів. Потім обережно поклав аркуш на стіл.

Це дуркування трохи мене розважило. Я сів, допив пиво та розробив план. Чи не залишилося тут нічого важливого? Ні, тут не було жодних записів, які могли б знадобитися мені в майбутньому. Я ввів пароль, увійшов у систему самознищення, натиснув старт. Один-єдиний клік перетворив пам’ять комп’ютера на беззмістовний набір символів. Інше — інструменти, обладнання, прилади — можна замінити в разі потреби. Чого я не збирався віддавати, то це грошей.

Усе це неабияк утомлювало, але я не дозволяв собі спочити, поки не завершив приготування. Надягнувши пару тоненьких гумових рукавичок поверх закривавлених бинтів, узявся до роботи. Гроші я зберігав у сейфі. Зрозуміло, що, пограбувавши банк, я б не підтримував його, відкриваючи там рахунок. Я переклав гроші до дипломата. Дипломат наповнив лише наполовину, тож прихопив усе потрібне мікрообладнання. Решту місця зайняв одяг. Я притис кришку дипломата та здужав його замкнути.

Потім я подбав про свій завтрашній одяг і маскування. Чорний діловий костюм-четвірка з невеликим орнаментом із білих декоративних баксів. Оранжева водолазка, саме така, яку носять усі молоді банкіри, та черевики зі шкіри свинобраза зі вкрученими підборами. Черевики додадуть мені зросту — саме те, що треба. Іще вуса й окуляри з золотими дужками. Що ще можна зробити? Підчорнити волосся фарбою та трохи підсилити засмагу. Приготування завершено. Накачаний пивом, утомою та знеболювальним, я розстелив ліжко, поставив будильник і поринув у забуття.

Гігантські комарі кружляли, поволі наближаючись, над моєю головою, вони хотіли моєї крові…

Я розклепив очі, струшуючи сон. Будильник, який я не вимкнув, дзижчав голосніше й голосніше, так, що скидалося, ніби дивізіон комарів ось-ось піде в атаку. Я вимкнув будильник, облизав пересохлі губи, залпом випив склянку води. Настав ранок, на вулиці тільки-но почали з’являтися перші перехожі.

Я зробив усі необхідні приготування, помився, дбайливо вдягнувся. Елегантні оранжеві рукавички, заправлені в сорочку, приховували мої перев’язані руки. Коли на вулицях почалася година пік, я прихопив дипломат і обережно визирнув із квартири, щоб переконатися, що коридор порожній. Вийшов із помешкання, зачинив двері й рушив уперед, не озираючись. Цей період мого життя завершився. Сьогодні перший день нового життя.

Принаймні я на це сподівався.

Я спустився сходами ходою справжнього бізнесмена, минув перших відвідувачів і вийшов на вулицю. І відразу ж помітив полісмена на розі, що уважно розглядав перехожих. Щоб не дивитися на нього, в юрбі попереду я відшукав поглядом привабливу дівчину зі стрункими ніжками. Зосередивши увагу на цих ногах, спробував забути про служителя закону неподалік. Наблизився до нього, пройшов повз, нарешті проминув його. Кожної секунди я чекав, що він гукне до мене.

Коп не гукнув. Можливо, він також дивився на дівчину. Одного вдалося перехитрувати, але скільки ще попереду?

Це була найдовша прогулянка мого життя. Чи так мені здавалося. Я рухався не надто швидко й не надто повільно. Намагався злитися з натовпом. Просто ще один службовець поспішає на роботу, заглиблений у думи про прибутки та втрати чи про облігації. Що воно хоч таке, ці облігації? Ще одна вулиця — схованка вже недалеко. Там, за рогом. Службова дорога повз центр для шопінгу. Це не місце для такого бізнесмена, як я. Тож тримати очі розплющеними та не розкисати. За тим поворотом — моя безпека.

Безпека? Я зупинився, немов мене вдарило блискавкою.

Максвайнівський фургон техобслуговування стояв ззовні, а незграбний механік щойно зайшов досередини.