Народження Сталевого Щура

Розділ 18

Я нахилився вперед, переніс вагу на ноги, напружив м’язи, готовий атакувати тієї миті, коли мій компаньйон відверне увагу офіцера. Мені не дуже хотілося йти з голими руками на зброю, але ще менше я волів знову загриміти за ґрати. Проте Слон, очевидно, був готовий до такого вторгнення. Він застережливо підняв руку:

— Не гарячкуватимемо, Джиме, заспокойся, дозволь мені поспілкуватися з цим добродієм.

Його рука повільно пірнула глибоко в кишеню й дістала звідти невелику пачку банкнот.

— Це аванс за невелику послугу, — сказав він, передаючи гроші нашому гостеві, який ухопився за них обома руками.

Пістолет зник так само швидко, як і з’явився. Офіцер перераховував гроші, поки Слон говорив:

— Послуга полягає в тому, щоб ви не знаходили нас іще два дні. Вам буде заплачено таку саму суму завтра та післязавтра, коли ви нарешті знайдете нас і доповісте капітану.

Гроші зникли, знову з’явився пістолет, хоч я й не бачив, коли це сталося.

— Я так не думаю, — заперечив він. — Я думаю, що заберу всі гроші, які у вас при собі й у валізах. І доповім про вас капітану просто зараз.

— Це не дуже розумно, — незворушно відповів Слон. — Я викладу капітанові, скільки ти взяв, і він забере у тебе все. Крім того, я розповім, хто з космонавтів іще брав хабарі, і капітан відбере гроші й у них. І ти станеш не дуже популярним на кораблі. Тобі б цього хотілося?

— Може, в чомусь ти й маєш рацію, — завагався той, знову прибравши зброю. — Якби ж трохи підвищити плату…

— Десять відсотків, більше не дам, — твердо мовив Слон і передав офіцерові певну суму. — Побачимося завтра. Будь ласка, зачиніть за собою двері.

— Звичайно, приємної подорожі.

Після того як офіцер пішов, я зліз із унітаза, підступив до свого наставника й потис йому руку:

— Вітаю, сер! Прекрасна демонстрація мистецтва, про яке я заледве здогадувався.

— Дякую, мій любий хлопчику. Проте ніколи не завадить знати основні правила. Офіцер не мав наміру витурити нас із корабля. Він просто блефував, піднімав ціну, я погодився, і на тому ми зійшлися. Він знав, що не може вимагати більше, тому що мені треба ще викласти велику суму капітанові. Невисловленою, але погодженою є моя обіцянка мовчання про хабар для нього. Все за правилами.

Слова Слона перервав гучний гудок у коридорі ззовні. Над дверима швидко заблимали червоні вогні.

— Щось не так? — закричав я.

— Усе прекрасно. Ми вже відлітаємо. Пропоную пристебнутися на ліжках, тому що ці старі драндулети страшенно трясе. Ще кілька хвилин — і ми змахнемо пил Біт О’Хевен із наших черевиків. Напевно, назавжди. В’язниця, всі ці жахи, їжа…

Усе гучніший рев заглушив його слова. Ліжко затрусило. Я почувався так, немов на груди навалили важкого каміння. Це, мабуть, від прискорення. Усе, як у фільмах, але набагато захопливіше. Ось воно! Летимо! Які задоволення та пригоди чекають на нас попереду?

Що ж, до задоволень, очевидно, ще далеченько. Матрац піді мною був настільки тонкий, що нещасна спина відчула всі приємності перепаду сили тяжіння. Потім ми кілька разів входили в невагомість і виходили з неї — доки на кораблі не відрегулювали штучну силу тяжіння. Чи майже відрегулювали. Здавалося, їхня сила тяжіння працювала трохи з перебоями. Мій шлунок відреагував відповідно. Я без кінця гикав, тож протягом наступних днів не дуже сумував за їжею. Принаймні ми мали воду з крана, яку доводилося пити попри її залізний присмак. Ми далі давали хабарі офіцеру. Я більшість часу проводив у ліжку та, щоб відволіктися від незручностей подорожі, сконцентрувався на уроках есперанто. За два дні силу тяжіння зрештою відрегулювали, і мій апетит повернувся. Я вже не міг дочекатися, коли нас знайдуть. Іще трохи хабарів — і нарешті їжа.

— Нелегали! — дуже натурально схопився за серце наш знайомий офіцер. Уся ця вистава призначалася для дівчини з екіпажу, яка його супроводжувала. — Це жахливо! Ви двоє, вставайте і йдіть за мною! Капітан Гарс має про це знати!

Дуже переконливо, псувало загальне враження лише те, що актор хоч і скрушно зітхав, але, щойно дівчина відвернулася, похапцем ухопив гроші. Сама глядачка відверто нудьгувала й, очевидно, мала якусь частку з цієї хабарної справи. Ми вийшли в коридор, піднялися на три металеві сходові майданчики вище до капітанського містка. Наша поява шокувала капітана. Очевидно, він один на кораблі ще не знав про нас.

— Чорт забирай, звідки вони взялися?

— У порожній каюті на палубі С.

— Ти мусив перевірити всі каюти.

— Я перевіряв, капітане, за годину до відбуття. Записи про це є в журналі. Потім я перебував на містку з вами. Вони, мабуть, потрапили на борт після перевірки.

— Кому ви давали хабарі? — запитав капітан Гарс, буравлячи нас досвідченим оком старого космічного вовка.

— Нікому, капітане, — щиросердно відповів Слон. — Я знаю ці старі космічні кораблі як свої п’ять пальців. Ми непомітно прослизнули повз охоронця біля трапу й просто заховалися в каюті. Це все.

— Я не вірю жодному слову. Кажіть, кому давали хабарі, бо я вас по стіні розмажу.

— Шановний капітане, ваші чесні космонавти не беруть хабарів, — правив своє Слон, незважаючи на іронічну посмішку капітана. — Я можу довести це, адже всі мої статки зосталися неторканими в кишені.

— Вийдіть геть, — наказав капітан присутнім у кімнаті контролю. — Я побуду на вахті. Мені треба розпитати цих двох докладніше.

Під його суворим поглядом офіцер і члени команди з кам’яними обличчями вийшли. Коли ми залишилися самі, капітан зачинив двері та розвернувся до нас.

— Давайте, що там у вас, — наказав він.

Слон передав йому велетенську пачку грошей, капітан погортав її та похитав головою:

— Цього не досить.

— Звичайно, — погодився Слон. — Це ж аванс. Решта після висадки на якійсь приємній планеті з недбалими прикордонниками.

— Іч, чого вам! У мене немає бажання нажити проблем із владою за транспортування нелегалів. Набагато простіше забрати гроші й здати вас куди треба. Я так і зроблю.

Такі погрози Слона не особливо налякали. Він похитав головою:

— Це неможливо. Остаточний розрахунок за чеком на двісті тисяч банку «Міжгалактичний кредит». Цей чек недійсний, допоки я не підтверджу його своїм другим підписом. Ти можеш різати мене на шматки, але я не підпишу його, поки не стоятиму на твердій землі.

Капітан знизав плечима й обернувся до контрольної панелі, вдаючи, немов щось там коригує, а потім знову став обличчям до нас.

— Треба ще заплатити за їжу, — спокійно мовив. — Компанія не оплачує мої рахунки.

— Згода. Дайте нам ваш рахунок.

Усе начебто закінчилося, але Слон пошепки попередив мене, коли ми знову опинилися в коридорі:

— Нашу каюту, без сумніву, обшукали. Хотіли знайти гроші. Усі гроші на мені. Тримайся поблизу, щоб раптом нічого не сталося. Той офіцер, як на мене, міг би стати професійним злодієм. А зараз нам час трохи попоїсти, чи не так? Тепер ми платимо, тож можемо завершити наш вимушений піст невеликою трапезою.

Мій шлунок голосно пробурчав згоду, і ми попрямували на камбуз. На судні не чекали пасажирів, тож товстий неголений кок готував лише веніанські селянські страви. Можливо, для самих веніанців це й смакота, але нам треба було ще до неї звикнути. Ви пробували водночас затуляти носа і їсти? Я не питав кока, що ми їмо, бо боявся відповіді. Слон скрушно зітхнув і почав копирсатися виделкою у своїй порції.

— Я забув про Венію одну річ, — сумно сказав він. — Жахлива їжа. Очевидно, спрацювала вибіркова пам’ять. Хто захоче згадувати такі страхи?

Я нічого не відповів, бо якраз пив теплу воду з чашки, щоб перебити гидкий присмак у роті.

— Щось є й хороше. Хоч вода тут не така огидна, як із-під крана у нашій каюті, — нарешті витиснув я.

Слон знову зітхнув:

— Ти щойно пив каву.

Навряд чи можна назвати нашу подорож приємною. Ми обоє схудли, адже часто простішим здавалося відмовитися від їжі, ніж змусити себе її ковтнути. Я продовжував своє навчання, занурюючись у тонкощі розкрадання, хабарництва, подвійної та потрійної бухгалтерії. Все це обговорювали на есперанто, тож невдовзі я добре вивчив цю мову. Під час першого приземлення ми залишилися на борту, а корабель заполонили прикордонники та митники.

— Не тут, — мовив капітан, вдивляючись в обриси планети на екрані. — Багатії. Вони не люблять чужинців. А от наступна планета у цій системі якраз для вас. Сільськогосподарська, малонаселена, рада приймати іммігрантів, там навіть митниці немає.

— Як її називають? — запитав Слон.

— Амфісбіонія.

— Ніколи не чув про таку.

— Можливо, тих населених планет більше ніж тридцять тисяч.

— Правда, але все-таки.

Слон здавався стурбованим, і я не міг зрозуміти чому. Якщо нам не сподобається планета, ми можемо просто зібрати достатньо грошей, щоб покинути її. Але його інстинкти били на сполох. Нарешті Слон підкупив начальника господарчої служби, щоб скористатися бортовим комп’ютером. Коли ми копирсалися у своїх обідніх стравах, він озвучив результати:

— Наша справа починає смердіти гірше за цю їжу.

Почути таке від Слона справді страшно.

— Мені не вдалося знайти записів про планету за назвою Амфісбіонія в галактичному довіднику. А цей довідник автоматично оновлюється, щойно корабель знаходить населену планету та під’єднується до її системи комунікації. Крім того, наш наступний пункт призначення закодовано, доступ тільки в капітана.

— Що ми можемо вдіяти?

— Нічого, поки не приземлимося. Тоді й зрозуміємо, що він задумав.

— Чи не міг би ти підкупити когось із офіцерів?

— Я вже це зробив. Як би інакше я дізнався, що лише капітан знає, куди ми прямуємо? І, звичайно, він мені не скаже, доки я не підпишу чек. Брудний прийом. Сам так колись чинив.

Я намагався розрадити Слона, але без особливого успіху. Мабуть, ця огидна їжа нагонила на нього тугу. Добре буде приземлитися на цій планеті, хоч би якою вона виявилася. Спритний крадій спроможний забезпечити собі пристойне життя будь-де. І ще одне: їжа там, напевно, краща за ту бовтанину, якою доводиться харчуватися зараз.

Ми лежали на своїх ліжках, поки корабель приземлився і спалахнуло зелене світло. Капітан сам стежив за приладами. Він щось мимрив собі під ніс, поки автоматичний аналізатор повітря завершував тестування; зовнішній люк не відчинявся, доки дослідження не завершено з прийнятними результатами. Нарешті прилад пікнув і видав коротке повідомлення, яке задовольнило капітана. Велетенський люк повільно відчинився, впустивши струмінь теплого їдкого повітря. Ми обережно понюхали це повітря, намагаючись оцінити.

— Сюди, — сказав капітан Гарс.

Слон радісно всміхнувся.

Капітан показував шлях, а ми йшли за ним, тягнучи валізи. Була ніч, яскраво світили зірки, якісь невидимі створіння кричали у темряві з невеличкого гаю неподалік. Світло падало лише з відчиненого люка корабля.

— От і все, — підсумував капітан, зупинившись наприкінці трапу.

Слон похитав головою, тицяючи в металеву поверхню:

— Ми досі на кораблі. Я хотів би стояти на землі.

Після перемовин вони узгодили обрати для розрахунку нейтральну територію, з одного боку, достатньо близьку до трапа, а з іншого — віддалену достатньо, щоб хтось міг спробувати затягнути нас назад. Слон дістав чек, узяв стилограф капітана й нарешті підписав його. Капітан — підозріливий далі нікуди! — довго порівнював підпис зверху із тим, що знизу. Поки ми збирали манаття, він швидко відступив до трапа, а потім раптово гукнув у пітьму:

— Тепер вони ваші!

Щойно трап піднявся, могутнє світло від прожекторів виринуло з темряви, засліпивши очі. До нас бігли якісь озброєні чоловіки, а ми стовбичили, зовсім розгубившись.

— Я знав, що щось не так, — мовив Слон.

Він опустив валізи та похмуро спостерігав, як до нас наближалися ті люди.