Народження Сталевого Щура

Розділ 21

Вони вважали це надзвичайно кумедним: їхній регіт гримів мені у вухах. Коли я спробував дотягнутися до меча, один із них відкинув його подалі. Кепські мої справи. Я ж не можу битися з ними всіма. Треба вибиратися звідси.

Надто пізно. Двоє притисли мене до підлоги, а третій ударив збоку. Не давши підвестися, колишній супротивник уперся в мене колінами, розмахуючи своїм потворним кинджалом.

— Хто це, в біса, такий? — репетував він диким голосом, тримаючи кинджал небезпечно близько до мого горла.

— Це прибулець із іншої планети, — відповів Капо Доссія. — Його викинули з космічного корабля.

— Він чогось вартий?

— Я не знаю, — сказав Капо Доссія, розгублено дивлячись на мене згори вниз. — Можливо. Але мені не подобаються оті його мудровані інопланетні штучки. Вони нетутешні. Мабуть, приріж його, та й по всьому.

Я не рухався протягом цієї цікавої для мене розмови, чекаючи на її завершення. Тепер треба втікати.

Нападник скрикнув, коли я викрутив (сподіваюся, зламав) його руку й вихопив кинджал із ослаблих пальців. Тримаючись за цього чолов’ягу, я скочив на ноги та жбурнув його в натовп товаришів. Вони метнулися до мене, але відступили, коли я махнув кинджалом по колу. Треба ворушитись, утікати, доки вони не дістали власної зброї. Тікати заради порятунку.

Єдиний відомий мені шлях — униз сходами. Там я наштовхнувся на Тарса Тукаса й залишив його лежати непритомним.

Рев і люті вигуки лунали мені навздогін, але я не гаяв часу навіть на те, щоб озирнутися, де зараз мої переслідувачі. Мерщій униз, через три сходинки воднораз, повз охорону на вході. Вони лише почали зводитися на ноги, коли я налетів на них, і ми всі покотилися на землю. Під час падіння мені вдалося зацідити одному з них колінами по підборіддю та схопити його рушницю за приклад. Інший спробував навести на мене зброю, але я вгатив йому у вухо захопленою рушницею.

Від тупання, що наближалося, я вискочив у двері просто на здивованого охоронця. Він вихопив меч, але ще до того, як устиг ним скористатися, упав непритомний. Я викинув кинджал, замінивши його на більш годящий меч охоронця, й побіг. Ворота, через які ми заїхали сюди, просто попереду. Широко розчинені.

Але там купа озброєної охорони, що вже тримає мене на мушках своїх рушниць. Постріли прогриміли, коли я наближався до будинку для рабів. Не знаю, куди летіли ті кулі, але я, живий і неушкоджений, сховався за рогом.

Що ми маємо: один меч, одна рушниця, один дуже втомлений Джиммі ді Ґріз. Який, проте, не збирався ні зупинятися, ні навіть сповільнюватися. Попереду зовнішня стіна з риштуванням і драбинами довкола; там щось лагодили муляри. Я гарчав, розмахував зброєю, робітники, забачивши мене, чкурнули хто куди. Я злетів драбиною так швидко, як тільки міг. Кулі дзенькали об стіну зусібіч від мене, кришився бетон.

Я вибрався на вершечок стіни, перевів подих і вперше зважився поглянути, що відбувається позаду.

Просто над моєю головою свистіли кулі. Капо Доссія і його почет вирядили мені навздогін охорону, а самі, згуртувавшись, сипали прокльонами та розмахували зброєю. Дуже страшно. Я пригнувся, бо вони знову стріляли.

Інші охоронці лізли вверх драбиною акурат сюди. Це дещо обмежувало мені шляхи для відступу. Я подивився з іншого боку стіни, там хлюпала коричнева вода. Хоч якийсь вихід!

«Джиме, навчися тримати язика за зубами», — сказав я собі, а по тому набрав повні легені повітря та стрибнув.

Я по саму шию зав’яз у багнюці, яка зіпсувала мій чемпіонський стрибок. Із великими зусиллями, вистромлюючи з багна то одну ногу, то другу, вдалося дістатися далекого берега. Моїх переслідувачів іще не було видно, але вони, напевно, мали от-от з’явитися. Ворушися, Джиме! Я виповз на порослий травою берег, досі волочучи за собою трофейну зброю, потім подався до сховку під гіллям дерев. Досі ніде навіть натяку на озброєних переслідувачів. Я не міг повірити своїй удачі.

Поки не впав навзнак, волаючи від болю, що огорнув тіло. Жахливий біль блокував зір, слух, усі відчуття.

Коли він ущух, я витер сльози з очей. Больові кайдани. Я зовсім забув про них. Тарс Тукас, напевно, очуняв і добувся до контрольної кнопки. Що він там говорив? Якщо довго її тиснути, відмовляють усі нерви й людина помирає. Я схопився за черевик, щоб витягнути сховану там відмичку, аж тут біль повернувся.

Коли він відступив, я відчував таку слабкість, що не вдавалося навіть ворушити пальцями. Намагаючись відімкнути замок, зрозумів, що ці почвари — садисти, не інакше, проте мені треба дякувати за це Богу. Якби вони один раз увімкнули кнопку й довго тримали її, я б помер. Але хтось (очевидно, Капо Доссія) хотів примусити мене страждати, усвідомлюючи, що загибель неминуча. Відмичка вже стриміла в замку, як мене знову накрив біль. Коли він припинився, я безсило розпростерся на боці, а відмичка випала з моїх паралізованих пальців.

Але мої пальці мають працювати. Ще один сеанс такої терапії стане для мене останнім. Я лежатиму в цьому лісі, доки не помру. Пальці затремтіли й почали робити свою справу. Відмичка прослизнула в малесенький отвір, слабко ворухнулася…

Спливло ще багато часу, перш ніж червоний туман розсіявся з-перед моїх очей, а біль у тілі зменшився. Я не міг рухатися, почувався, немов паралізований. Кліпав очима, щоб крізь сльози нарешті знову бачити.

Найпрекрасніша картина у світі — больові кайдани, що валяються відімкненими в торішньому листі.

Лиш абсолютна впевненість катів у тому, що диявольська машина неодмінно мене вб’є, врятувала моє життя. Переслідувачі не дуже квапилися; я чув, як вони базікали, просуваючись між деревами у моєму напрямку.

— …Десь тут. Чому вони не залишили його живим?

— Зоставити живим такого бійця й управного стрільця? Це неможливо. Капо Доссія хоче, щоб його тіло висіло у дворі, поки не згниє. Ніколи не бачив його таким лютим.

Життя потроху поверталося в моє паралізоване тіло. Я проповз звіриною стежкою та заховався під розлогим кущем, піднявши за собою прим’яту траву. Саме вчасно.

— Дивись, отут він вийшов із води. Прямував цією стежкою.

Важкі кроки наблизилися й минули мене. Я стиснув зброю та зробив єдино можливу у такій ситуації річ — тихо лежав і чекав, допоки до мене повернеться сила.

Це була, мушу зазначити, найпаскудніша мить мого життя. Сам, без підтримки, змучений болем, виснажений, спраглий, переслідуваний озброєними людьми, що прагнуть мене вбити… Але список іще не повний. До всього переліку нещасть не вистачало, щоб пішов дощ.

І він пішов.

Є якийсь мінімум і максимум почуттів, досягаючи якого вже неможливо рухатися далі. Коли ти дуже любиш когось, неможливо любити його ще більше. Принаймні я так думаю. Ніколи не мав особистого досвіду щодо цього. Але в мене багатий досвід із потраплянь у вовчі ями, де я, власне, зараз і перебуваю. Вже глибше впасти просто неможливо, як неможливо більше боятися і сумувати. Дощ зробив це. Я захихотів, затуливши собі рота, щоб не зареготати вголос. Сміх згас, зате з’явилася лють. Так не можна чинити зі сталевим щуром! А то він іще заіржавіє.

Стримавши стогін, поворушив ногами. Досі боляче, але лють уже перемагає неміч. Я схопив рушницю, встромив меч у землю та змусив себе звестися на ноги, хапаючись вільною рукою за гілля дерева. Взявся за меч, став рівно. Хитався. Але не падав. Стояв так, аж поки не зміг іти, з кожним кроком віддаляючись від посіпак Капо Доссії.

Ліс був великий, тож я простував стежиною досить довго. Мої переслідувачі, напевно, залишилися далеко позаду. Коли ліс почав рідшати й нарешті закінчився, я присів під деревом, щоб перевести подих і добре роздивитися зоране поле попереду. Час мені знайти людське житло. Там, де є поле, мають бути й селяни. Їх, мабуть, неважко знайти. Коли сили повернулися, я почав скрадатися узліссям, готовий знову заховатися в гущавині, щойно побачу озброєну людину. На щастя, селянська хата уздрілася мені першою. Хижа низько вгрузла в землю, була вкрита соломою, без вікон, принаймні з одного боку. Але з димаря леготів тоненький струмінь диму. Топити піч у такому спекотному кліматі не було потреби, тож це, очевидно, вогонь для приготування їжі. Їжа.

Лише від згадки про їжу мій бідолашний шлунок забурчав і почав жалітися. Треба попоїсти й утамувати спрагу. А де це краще зробити, ніж на віддаленій фермі? Запитання містило в собі відповідь. Ріллею я добувся будинку ззаду й повільно наблизився до входу. Нікого. Але із прочинених дверей долинали голоси, сміх і запах їжі. Ура! Повільно пройшовши через коридорчик, я ступив у вхідні двері.

— Гей народ! Дивіться, хто прийшов до вас на обід!

Навколо дерев’яного, погано обструганого столу сиділо з півдюжини. Молоді й старі, товсті й худорляві. Усі здивовано тупилися в мене. Навіть дитина припинила плакати і, як дорослі, витріщилася на нежданого гостя. Мовчанку порушив сивий дід. Він так квапливо зірвався на ноги, що трьохногий стільчик під ним гепнувся на підлогу.

— Вітаю, ваша милість. — Кланяючись, він потягнув себе за чуприну, очевидно, щоб показати, який радий моєму несподіваному візитові. — Чим ми можемо вам допомогти, шановний пане?

— Якби ви дали мені трохи їжі…

— Проходьте! Сідайте! Обідатимемо! У нас скромна трапеза, але ми з радістю поділимося з вами. Ось, будь ласка! — Він підняв свій стілець і вказав мені на нього.

Решта похапцем відійшли від столу, щоб не турбувати мене. Можливо, вони були проникливими знавцями людської породи і з першого погляду визначили, який я шляхетний хлопець, або просто помітили меч і рушницю. Дерев’яну тарілку з казана, що висів над вогнем, наповнили стравою й передали мені. Тут життєві стандарти були вищими, ніж у бараку для рабів, тож мені видали ще й дерев’яну ложку. Я застосував її з превеликим задоволенням. Страва була овочевим рагу, в якому траплялися шматочки м’яса; все свіже, щойно з грядки, тому смакувало неперевершено. Холодна вода у глиняній чашці — чого ще я міг бажати? Поки я їв, фермери про щось перешіптувалися у дальньому кінці кімнати. Я сумнівався, що вони планують напасти на мене. Але про всяк випадок наглядав за ними краєм ока, а руку тримав поблизу руків’я меча, якого виклав на столі.

Коли я закінчив трапезувати й голосно відригнув — вони схвально зашуміли на цю похвалу їхньої кулінарної майстерності, — старий виокремився з групи та вийшов наперед. Він підштовхував перед себе засоромленого юнака, на вигляд не старшого за мене.

— Шановний пане, чи можу я з вами поговорити?

Я кивнув на знак згоди і знову відригнув. Він усміхнувся, додавши:

— Ви робите честь нашій їжі. Зрозуміло, що ви людина дотепна, розумна і вродлива, ще й доблесний воїн, тож дозвольте мені поставити вам одне запитання.

Я знову кивнув, лестощі відчиняють усі двері.

— Це мій третій син Дренг. Він дужий і витривалий, хороший робітник. Але в нас маленьке господарство, треба годувати багато ротів і ще й віддавати половину всього, що ми виробляємо, нашому улюбленому Капо Доссії як плату за наш захист.

Він похилив голову, розповідаючи, але в його голосі мені вчулися покора й ненависть. Я зрозумів, що єдиний, від кого Капо Доссія мав би їх захищати, це сам Капо Доссія. Старий тим часом випхав Дренга наперед і стиснув його біцепс.

— Як камінь, сер. Дренг дуже сильний. Він завжди хотів бути найманцем, як ви. Людиною війни, озброєною та захищеною, пропонувати свої послуги шляхті за гроші. Це почесне покликання дало б йому змогу приносити додому, у свою родину, хоч кілька гроутів.

— Але я не набираю солдатів до війська…

— Звичайно, сер! Якби він пішов списоносцем до Капо Доссії, то не мав би ні грошей, ні слави, лише швидку смерть.

— Правда, правда, — погодився я, хоч уперше в житті про таке чув.

Я вивчав життя на Спіовенте. Нову інформацію навряд чи можна назвати приємною. Я випив іще води, хотів витиснути із себе відрижку, щоб порадувати кухаря, але не зміг. Старий вів далі:

— Кожен воїн, як ви, повинен мати зброєносця. Ми обдивилися все навколо, але ви сам. Чи дозволите запитати, де ваш зброєносець?

— Убитий у битві, — з ходу збрехав я.

Старигань спантеличено глянув на мене, і я зрозумів, що зброєносці не беруть участі в битвах.

— Під час несподіваного нападу ворогів на наш табір.

Це вже краще: дід співчутливо закивав на мої вигадки.

— Звісно, я вбив того негідника, який зарізав бідного Смеллі. Війна, вона така. Брудна справа.

Уся моя аудиторія щось співчутливо залопотіла, тож я не впоров надто великої дурниці. Я звернувся до Дренга:

— Іди сюди, Дренгу, я хочу поговорити з тобою. Скільки тобі років?

Він зиркнув на мене з-під кучми довгого волосся та поквапився відповісти:

— Буде чотири наступного Свята Дощового Черв’яка.

Мені не хотілося заглиблюватися в подробиці про свято з такою огидною назвою. Дренг — величенький хлопчина як на свій вік. Чи на цій планеті дуже довгий рік. Я кивнув і продовжив:

— Хороший вік для зброєносця. А тепер скажи мені, чи знаєш ти, в чому полягають твої обов’язки?

Безперечно, він знав про ці обов’язки краще за мене, бо я не знав про них узагалі. Дренг закивав і з ентузіазмом почав відповідати на моє запитання:

— Я знаю, сер, я знаю. Старий Кветчі був колись солдатом і розповідав мені про це багато разів. Чистити меч і рушницю, діставати їжу з вогню, наливати воду у пляшку, давити вошей каменюкою…

— Прекрасно, я бачу, тобі все відомо. Пропустимо останню огидну деталь. В обмін на це ти сподіваєшся, що я навчу тебе воювати.

Дренг кивнув. Усі в кімнаті принишкли, поки я обдумував своє рішення:

— Добре, я беру тебе.

Вигук радості сягнув солом’яної стелі, а старий батько дістав пляшку з, очевидно, самогоном. Здавалося, мої справи вже трохи кращі. Хай і зовсім трішки, але все-таки кращі.