Народження Сталевого Щура

Розділ 11

Але я й не думав здаватися. Боротимуся до останнього, навіть якщо мої зусилля увінчаються невдачею, а мене самого піймають. Моя провина, що Слон опинився в такому становищі. Я зобов’язаний принаймні спробувати врятувати його. Але що я можу? Підібратися до Слона у Федеральній будівлі неможливо, неможливо дістатися до нього дорогою чи навіть побачити його в суді. Суд. Суд? Суд. Суд! Щось тут лоскотало мою цікавість, щось не давало спокою моєму мозкові, чомусь мені кортіло потрапити до зали суду.

Звичайно! Так! Захоплений своєю ідеєю, я забігав маленькими колами, розмахуючи руками та голосно булькаючи. Моя найкраща пародія свинобраза — колись, у минулому житті, на вечірках я мав з нею успіх.

«Що ж із судом? — запитав я себе, заздалегідь знаючи відповідь. — Це стара будівля, архітектурна пам’ятка під охороною. Там, напевно, архів у підвалі та кажани на горищі. Удень її охороняють, як монетний двір, а вночі вона стоїть порожня».

Я пірнув у свою комору, щоб відібрати потрібні інструменти: різці, відмички, ліхтарі, дроти, таємні мікрофони — всі апарати, що могли знадобитися для роботи.

Ще потрібна машина або краще фургон, бо сподіваюся, що доведеться перевозити двох.

Треба подбати про це. Я колись записав координати кількох місць, де можна поцупити авто, — про всяк випадок. Ось воно й знадобилося. Ще за дня треки й фургони пекарні «Крихітка» повернулися з поточних завдань. Кілька фургонів звернуло в гараж для ремонту, а один попрямував трохи далі. Направо дорогою й за межі міста. Я виїхав на сільську дорогу ще до сутінків, прибув до Перлі Гейтс після заходу сонця та невдовзі ступив у двері будівлі суду.

Сигналізація виявилася таким антикваріатом, що, напевно, призначалася для охорони будівлі від дітей і розумово неповносправних. Очевидно, тому що тут абсолютно нічого красти. Ось їхня логіка! Озброївшись піксом, я ввійшов до зали, в якій відбувалося засідання. Зала за номером шість. Я стояв у дверях і дивився в темну кімнату. Вогні знадвору кидали оранжеві відблиски крізь високі вікна. Я мовчки зайшов досередини, сів на місце судді, оглянув залу, місця для свідків. Нарешті знайшов крісло, в якому Слон сидів протягом минулого засідання й мав сидіти протягом наступного. Ось тут він сидітиме, ось сюди стане, щоб вислухати вирок. Руки цієї великої людини ось тут візьмуться за поручень.

Я глянув на дерев’яну підлогу та похмуро всміхнувся. Потім дістав дриль і почав втілювати свій план у життя.

О, нічка видалась важкою! Я мусив розчистити від коробок підвал під залою суду, попрацювати пилкою, молотком, надовго вийти з будинку, знайти спортивний магазин, залізти в нього… І найважливіше з усього — розробити маршрут утечі.

Утеча мала бути неквапливою та воднораз безпечною. Якби мені більше часу, я викопав би тунель. Але якраз із часом проблеми. Тож довелося замінити ручну працю на винахідливість. Я присів, щоб обміркувати подальші дії, й непомітно для себе закуняв. Ніколи! Я прожогом вибіг із будинку, знайшов цілодобовий ресторан, укомплектований похмурими роботами, і випив дві великі чашки кави з додатковим кофеїном. Подіяло! Від кофеїну мені в голову полізли ідеї, а серце калатало немов скажене. Після забігайлівки я пограбував крамницю одягу. Коли знову опинився біля будинку суду, хитався від утоми. Пальцями, що вже відмовлялися слухатися, я замкнув двері, прибрав сліди свого перебування. Перші промені світанку проникли у вікна ще до того, як я завершив. Дуже втомлений, я зачинив підвал ізсередини, добрів, похитуючись, до купи ганчір’я, наставив будильник, ліг і миттєво заснув.

Комариний писк будильника розбудив мене у повній темряві. На секунду я запанікував, але потім згадав, що у підвалі немає вікон. Ззовні середина дня. Можна перевірити. Я засвітив ліхтар, налаштував обладнання й увімкнув монітор. Ідеально! Кольорова картинка зали суду з’явилася на екрані: її передавала прихована камера, встановлена напередодні. Якісь старигани-прибиральники витирали пил з меблів і мили підлогу. Засідання починалося за годину. Я залишив монітор увімкненим, востаннє перевірив обладнання, під’єднане минулої ночі. Усе функціонує добре. Залишалося тільки чекати.

Так я і вчинив. Наостанок випив холодної кави та з’їв зачерствілий бутерброд зі своїх учорашніх запасів. Очікування завершилося, коли двері зали суду відчинилися і глядачі, яким пощастило пропхатися, та преса зайшли досередини. Я міг чітко бачити їхнє зображення на моніторі, слухати човгання кроків у себе над головою.

Потім запанувала тиша й оголосили про прихід судді. Усі погляди сфокусувалися на ньому, всі вуха уважно слухали, коли він, прочистивши горло, заговорив.

Спершу суддя вирішив до смерті знудити публіку, детально переповідаючи вчорашні свідчення, потім розлого додав власну згоду з кожним висновком і спостереженням. Я припинив слухати цю маячню, я стежив за Слоном, збільшивши його обличчя.

Слон так і не розколовся. Його обличчя зоставалося незворушним, здавалося, він нудьгував. Але відблиск в очах виказував ненависть, що межувала з презирством. Гігант, якого побороли мурахи. Вираз його обличчя означав: можна ув’язнити тіло, але не душу, яка завжди буде вільною. Недовго, якщо суддя виконає свої погрози.

Цієї миті щось в інтонаціях судді привернуло мою увагу. Він нарешті завершив свою розлогу преамбулу, прокашлявся і звернувся до Слона:

— Підсудний, устаньте для оголошення вироку.

Усі присутні дивилися на в’язня. Він флегматично сидів, навіть не поворухнувся. Розійшлося шарудіння та перешіптування. Суддя почервонів і вдарив молотком.

— Ви повинні коритися! — прогримів він. — Підсудний, ви підведетеся, або вас змусять це зробити. Зрозуміло?

Тепер уже я спітнів. Якби я тільки міг сказати Слону, щоб він не створював зайвих труднощів. Як я діятиму, коли його схоплять потворні поліцейські здоровила? Двоє з них чекали на наказ судді. У цю мить Слон звів очі. Він глипнув на суддю з таким презирством і огидою, що, мабуть, спромігся б і вбити поглядом.

Але він вставав! Полісмени зупинилися, коли велетенські руки Слона взялися за міцний поручень. Поручень заскрипів — гігантське тіло повільно підводилось. З гордим виглядом Слон покинув поручень і опустив руки…

Зараз! Я натиснув кнопку. Вибухи були неголосними, але мали драматичний ефект. Вони відірвали два болти, на яких тримався люк. Під чималенькою вагою Слона люк розчахнувся, і він упав униз зі швидкістю ракети. Я кинувся до приставної драбини, щойно він упав позад мене, проте ще встиг глянути на залу суду в екран.

Коли підсудний зник з поля зору присутніх у залі, там запанувала тиша. Пружини зачинили люк, а я вставив тяжкі металеві болти під пружинами, надійно його заблокувавши. Усе сталося швидко: Слон іще підстрибував на брезентовій підстилці вгору-вниз, як на батуті, коли я вже спустився до нього. Він флегматично подивився на мене та промовив:

— О, Джиммі, приємно знову тебе бачити.

Схопившись за мою руку, Слон ступив на підлогу. Над нами зчинилася метушня, крізь підлогу чулися вигуки, галас, біганина. Я дозволив собі дуже приємний погляд на екран, на скажені очі судді, на розгублених полісменів.

— Це вражає, Джиме, справді, — сказав Слон, так само милуючись сценою на екрані.

— Точно, — погодився я. — Можеш милуватися, поки скидатимеш одяг. Дуже швидко, пояснення потім.

Без жодного заперечення він роздягнувся — ще до того, як я закінчив говорити. Оголилося огрядне тіло у вишуканій пурпурній білизні. За моєю командою він підняв руки над головою. Стоячи на сходах, я накинув на нього величезну сукню.

— Ось пальто. Надягни його. Ця сукня до підлоги, тож взуття можна не змінювати. Капелюх і помада, нафарбуйся, поки я відчиню двері.

Він виконав мої накази без заперечень. Слон зник, а натомість з’явилася справді гігантська леді. Над нашими головами стукотів молоток, але Слон не звертав на це уваги.

— Ходімо! — покликав я, і він задріботів кімнатою — зовсім як жінка.

Я тримав двері зачиненими, поки він наздогнав мене, і скористався цими кількома секундами для попередження:

— Вони незабаром будуть на сходах у підвал, але сходи заблоковано. Ми підемо іншим шляхом.

Я надягнув поліцейську каску, що пасувала до уніформи на мені:

— Ти ув’язнена під моєю вартою. Ми виходимо. Зараз!

Я взяв його за руку, і ми звернули наліво, у запилюжений коридор. Із заблокованих сходів над нами долинали грюкання та вигуки. Ми поквапилися до котельні та через неї до коротких сходів, які вивели до важких дверей на вихід зі змащеними мною напередодні петлями та замком. Двері відчинилася в один дотик, і ми опинилися в коридорі…

…Не далі як на відстані руки від полісмена, який стояв там на чатах. Сам.

На оцінювання ситуації пішла секунда. Двері відчинено в дальньому кінці вузького коридору. Біля нас — глухий кут. Люди та свобода чекали на нас там, на вулиці. Від них нас відділяв лиш один-єдиний коп. Позаду заворушився Слон. Щось тріснуло в нього під ногами. Полісмен озирнувся на звук.

Я помітив, як його зіниці розширилися від здивування: леді за мною справді вражала. Скориставшись миттю, поки моя леді відвертала його увагу, я стрибнув уперед, дотягнувся до голови, щоб іще трохи повернути її в тому самому напрямку. Він дужо стиснув мене, але його руки швидко зм’якли. Коп знепритомнів, щойно я повернув його голову на сорок шість градусів від звичного положення. Я поклав його на землю, а потім зупинив Слона, який уже рушив уперед:

— Не туди.

Двері будинку навпроти під табличкою «Службовий вхід» було замкнено. Я впустив свою огрядну супутницю досередини, зняв каску та залишив її біля полісмена. Те саме я зробив і з формою. Коли потрапили до супермаркету, я переодягся у звичайні штани та сорочку, вуса поклав до кишені, і ми приєдналися до інших покупців, час від часу глипаючи на дисплей, але не зволікаючи. Кілька покупців здивовано глянули на мою супутницю, але це була пристойна крамниця, тож ніхто не дозволяв собі витріщатися. Я першим підійшов до виходу, галантно притримав двері, і ми швидко влилися у вуличний натовп. За нами розлягалися крики, звуки сигналізації та сирени. Я дозволив собі всміхнутися. Обернувшись, помітив: моя супутниця теж усміхається. Вона навіть наважилася мені підморгнути. Я швидко відвернувся — не варто собі дозволяти таке. Нарешті ми завернули за ріг, де на нас чекав хлібний фургон.

— Стій тут і дивися у дзеркало, — скомандував я, розчахнувши задні двері.

Я ще порпався всередині й заледве встиг посунутись, коли огрядна фігура кулею влетіла в кузов.

— Ніхто не бачить, — прошепотів Слон. — Саме час для посадки.

Я вийшов назовні, зачинив двері, рушив до водійського місця, заліз досередини та завів двигун. Автомобіль повільно рушив уперед, ми пропустили натовп пішоходів на розі, потім застрягли в заторі. Я хотів повернутися та прошмигнути повз будинок суду, але це було б небезпечною бравадою. Краще просто вшитися геть. Щойно вулиця спорожніла, я розвернувся та повільно поїхав, скрупульозно дотримуючись усіх правил дорожнього руху в місті. Я знав другорядні дороги, тож до того, як їх устигнуть заблокувати, ми мали перебувати вже далеко.

Небезпека ще не зовсім минула, а я вже почувався переможцем. І чому ні?! Я зробив це! Здійснив втечу століття та врятував злочинця століття. Тепер нас ніщо не зупинить!