Народження Сталевого Щура

Розділ 2

Суддя нахилився вперед і співчутливо зміряв мене поглядом.

— А тепер, Джиме, розкажи-но, для чого ця вистава?

У судді Ніксона був літній будиночок неподалік нашої ферми, я частенько навідував його наймолодшого сина, тож суддя знав мене.

— Моє ім’я Джеймс ді Ґріз, алкоголіку пропащий. Нічого тут панібратство розводити.

Можете уявити, як він почервонів. Його величезний ніс роздувся, як лижний трамплін.

— Ти у мене навчишся чемності в залі суду. Тобі загрожує серйозне покарання, тому краще припни язика. Я домовився з Арнольдом Фортеск’ю, громадським захисником, щоб він став твоїм адвокатом…

— Я не потребую адвоката, а особливо захисту ще одного синього бухля, який квасив так довго, що вже немає жодної живої душі на світі, яка бачила б його тверезим.

Сміх прокотився серед публіки, і це розлютило суддю ще дужче.

— Порядок у залі суду! — проревів він і так угатив молотком, що зламав держак.

Суддя пожбурив цурпалок через кімнату та сердито вирячився на мене.

— Ти випробовуєш терпіння суду. Захисника Фортеск’ю призначено…

— Ну, я його точно не призначав. Хай собі йде назад до бару «Мунейс». Там йому буде набагато краще. Я визнаю свою вину за всіма пунктами та покладаюся на милосердя цього немилосердного суду.

Суддя важко перевів подих, тож я вирішив трохи збавити оберти, щоб у його голові щось там раптом не луснуло. У такому разі його замінять і вся ця тяганина почнеться спочатку.

— Даруйте мені, пане суддя, — я схилив голову, щоб приховати непрохану усмішку, — але я завинив і мушу спокутувати.

— Що ж, це вже більше схоже на тебе, Джиме. Ти завжди був розумним хлопцем, і мені шкода дивитися, як ти себе марнуєш. Ти відбудеш у Юнацькій виправній колонії термін, не більший, ніж…

— Вибачте, ваша честь, — перервав я, — це неможливо. Якби ж я вчинив злочин тиждень чи місяць тому. Але закон непохитний, і мені не уникнути покарання. Сьогодні мій день народження. Мені вже сімнадцять років.

Це його зупинило. Охоронці терпляче чекали, поки він перевірить інформацію в комп’ютері. Репортер із «Вісника Біт О’Хевен» тим часом теж щось вистукував на клавішах портативного термінала (мабуть, уже настрочив цілу історію).

Суддя не загаявся з пошуком відповіді. Він сумно зітхнув.

— Що ж, це правда. За записами, тобі сьогодні виповнилося сімнадцять, і ти вже повнолітній. Ти більше не підліток, тож маєш бути покараний, як дорослий. Тобі загрожує тюремне ув’язнення, але я не можу цього дозволити. Уперше вчинений злочин, юний вік злочинця, визнання провини… Це дає підстави зробити виняток і призупинити справу… Таке моє рішення…

Останнє, що я хотів зараз почути, — це таке рішення. План зазнав невдачі. Було вчинено злочин. Я його вчинив. Мій крик заглушив слова судді. Волаючи, я сторчголов стрибнув із місця для підсудних, покотився підлогою й опинився на іншому боці кімнати ще до того, як моя вражена аудиторія встигла хоч поворухнутися.

— Ти більше не писатимеш свої брехні про мене, продажна шкуро! — репетував я, вихоплюючи термінал із рук репортера та щосили жбурляючи його на підлогу. Пристрій, який коштував шість сотень баксів, перетворився на купу металобрухту. Я гарцював навколо ошелешеного репортера, ухилявся від полісмена, який кинувся йому на допомогу, намагався вирватись. Він іще тримав мене, коли я зацідив бідолашному охоронцеві правопорядку ногою в живіт.

Тоді я, напевно, міг утекти, але втеча не входила у мої плани. Я незграбно сіпав ручку дверей, поки хтось схопив мене ззаду, і боровся доти, доки мене не скрутили.

Цього разу довелося сидіти на місці для підсудних у наручниках, і суддя більше не звертався до мене «Джиммі, синку». Йому дали новий молоток, і він махнув ним у бік лави підсудних, немов бажаючи розбити мені голову. Я гарчав, як дикий звір, і силкувався виглядати якомога нахабніше.

— Джеймс Болівар ді Ґріз! — виголосив суддя. — За вчинені злочини я засуджую вас до максимального покарання. На вас чекає ув’язнення у міській тюрмі суворого режиму до наступного прибуття корабля Ліги, а потім переведення до найближчого місця виправної терапії.

Удар суддівського молотка.

— Заберіть його звідси!

Оце розумію! Я пручався в руках охоронців і обсипав суддю прокльонами, щоб йому раптом не заманулося пом’якшити вирок. Він цього не зробив. Двоє здоровенних полісменів схопили мене, виволокли із зали суду та не надто люб’язно заштовхали до чорного воронка. Тільки після того, як зачинили двері, я сів, розслабився і дозволив собі переможну усмішку.

Так, перемога. Саме цього я прагнув від початку. Мета всієї операції — щоб мене заарештували та кинули за ґрати. Мені треба було туди по роботі.

Це зовсім не божевілля. Ще в дитинстві, в час успіху моїх пристроїв для викрадання солодощів, я вперше замислився над можливістю присвятити життя крадіжкам. Таке рішення мало багато причин, не останньою з яких була та, що мені просто подобалося красти. Значну роль відігравав також фінансовий аспект: ніде більше не платили так багато за таку нікчемну роботу. І, мушу зізнатися, мені до смаку відчуття своєї розумової переваги в ту мить, коли вдається пошити всіх у дурні. Хтось скаже, що це підлітковий максималізм. Може, й так, але я отримую від цього надзвичайне задоволення.

Водночас я усвідомив одну важливу проблему. Як підготуватися до такого майбутнього? Я ж не мав наміру все життя красти шоколадки в супермаркеті. Я бажав грошей. Грошей, що належали іншим. Гроші сховано, вони під замком, тож що більше знаєш про замки, то більше маєш шансів дістатися грошей. Уперше за роки навчання я схаменувся. Мої оцінки значно покращилися, вчителі второпали: для ді Ґріза ще не все втрачено. Я добре навчався, обрав професію слюсаря, і всі охоче погодилися. Цей курс було розраховано на три роки, але я опанував програму за три місяці. Попрохав дозволу скласти завершальний іспит. Вони відмовили.

Усе виявилося не так, як мені обіцяли. Треба було навчатися з усіма два роки дев’ять місяців, отримати диплом і поповнити ряди рабів, які гарують за нікчемну зарплатню.

Не дочекаєтесь! Я хотів змінити свою програму, але мені повідомили, що це неможливо. Вони гадали, що наклали на мене, висловлюючись образно, тавро слюсаря на все життя. Я почав прогулювати заняття, бувало, кілька днів поспіль не з’являвся у школі. Вони мало що могли вдіяти, крім виголошувати мені суворі догани, бо на всі екзамени я приходив і завжди набирав найвищий бал. А як же інакше: теоретичні знання я широко використовував на практиці. Я діяв обережно, тож шановні громадяни нашого міста навіть не здогадувалися, що їх потихеньку обкрадають. Там торговельний автомат проковтне кілька баксів здачі, тут каса на парковці дасть збій. Така практика давала мені змогу не лише набивати руку в ремеслі, а й платити за освіту. Не за шкільну освіту (за законом я до сімнадцяти років мав право відвідувати школу абсолютно безкоштовно), а за освіту у вільний час.

Оскільки знайти собі наставника для засвоєння всіх тонкощів шахрайства поки що не вдавалося, я вивчав усе, що могло, так чи так, знадобитися. У словнику я натрапив на слово «фальсифікат», і це надихнуло мене вивчати фотографію та друк. Відтоді як рукопашний бій став у пригоді, я тренувався, аж доки отримав чорний пояс.

Не ігнорував і технічний бік своєї майбутньої професії. До шістнадцяти років я опанував комп’ютер на професійному рівні і став кваліфікованим знавцем мікроелектроніки.

Усе це втішно, але як використовувати такі знання? Я й сам не знав. Допоки мені не спало на гадку влаштувати собі на день народження подарунок — термін у в’язниці.

Божевільний? Як лисиця в курнику! Я хотів зустріти справжніх злочинців, а де це найбільш імовірно, як не у в’язниці? Із низки причин залишилась одна, на якій варто було б наголосити. У в’язниці я, напевно, почуватимусь як удома, серед своїх. Буду слухати й учитися, а коли відчую, що вже достатньо, відмичка в підошві мого черевика допоможе вийти на волю. Я всміхався від щастя, реготав із радості!

От дурень, не так сталося, як гадалося.

Мене поголили, скупали в антисептику, видали тюремний одяг і черевики — так непрофесійно, що я мав досить часу перекласти свою відмичку та гроші. Потім взяли мої відбитки, зробили знімок сітківки ока та доправили до камери.

Я із задоволенням відзначив, що є співкамерник. Нарешті почнеться моя освіта. Перший день кримінального життя, віднині й довіку.

— Добридень, сер, — сказав я. — Моє ім’я Джим ді Ґріз.

Він глянув на мене та прогарчав:

— Стули пельку, малявко! — і продовжив чухати п’яти (саме це важливе заняття перервала моя поява).

Урок перший. Ввічливі мовні звороти, прийняті на волі, тут не розуміють. Важке життя — сувора мова. Я насмішкувато скривився та знову озвався, цього разу набагато грубіше:

— Сам стули пельку, містере Смердючі п’яти! Моє поганяло Джиммі. Яке твоє?

Я не був певний щодо сленгу, бо запозичив його зі старих фільмів, але тон, очевидно, вибрав правильно, тому що цього разу привернув його увагу. Він повільно звів на мене погляд, у якому зблиснула холодна ненависть.

— Ніхто так не говорить з Віллі Блейдом. Я тебе поріжу, недоноску. Станеш страшний як смерть. Виріжу свої ініціали на твоєму обличчі. V — Віллі.

— W, — виправив я. — «Віллі» пишуть через W.

Він оскаженів іще більше.

— Я знаю, як треба писати. Я не ідіот! — Тепер він просто палав від гніву і заходився щось шукати під своїм матрацом. Потім почав чимось вимахувати переді мною. Як з’ясувалося, це було щось на кшталт ножа з гарно загостреним збоку лезом. Таке собі кишенькове знаряддя вбивства. Він однією рукою погрався ножем, востаннє гаркнув, а тоді кинувся на мене.

Що ж, немає потреби говорити, що на володарів чорних поясів такі фокуси не діють. Я трохи відступив убік, схопив його за зап’ясток, ударив по щиколотках — від цих нехитрих прийомів він із розгону влетів головою в стіну.

Хоробрий Віллі знепритомнів, а коли отямився, я сидів на своїх нарах і чистив нігті його ножем.

— Моя ім’я Джим, — промовив я, огидно скривившись. — Тепер спробуй повторити — Джим.

Він вирячився на мене, по тому його обличчя зібгалося зморшками, і мій співкамерник заплакав! Я буквально остовпів з несподіванки. Чи не сон це?

— Усі завжди знущаються з мене. Ти не кращий. Смієшся. Забрав мій ніж. Я місяць над ним працював, заплатив десять баксів за зламане лезо…

Від згадки про такі неймовірні витрати він знову почав схлипувати.

Тут я роздивився: він лише на рік чи два старший від мене та й безпорадний, як немовля. Тож моє знайомство з кримінальним світом почалося з того, що я втішив свого співкамерника, витер йому обличчя мокрим рушником, віддав назад горопашний ніж і навіть заплатив п’ять баксів компенсації, щоб Віллі припинив рюмсати. Щось кримінальне життя трохи не таке, яким я його досі уявляв.

Дізнатися історію Віллі виявилося легко, важче було спинити його балаканину. Мого співкамерника переповнювали жаль до самого себе та бажання поділитися ним із кимось.

Мовчки слухаючи нудні мемуари, я подумав, що історійка Віллі брудненька. У школі нетямущий, загальне посміховисько, найнижчі оцінки. Слабак, якого щемили забіяки; Віллі зміг підняти свій статус лише тоді, коли осягнув — через випадок із розбитою пляшкою — теж може стати хуліганом, коли матиме зброю. Відтоді на нього зважали, навіть поважали. Свій імідж він старанно підтримував демонстрацією розтинів живих пташок та інших маленьких і беззахисних істот. Гарне життя закінчилося після того, як порізав одного хлопця і його піймали. Засудили до Юнацької виправної колонії, звільнили, він знову вляпався та знову повернувся до в’язниці. І от він тут у зеніті своєї слави Джека-різника за те, що вимагав гроші із застосуванням насильства. Звісно, у дитини. Такому боягузові, як Віллі, страшно зачіпати дорослих.

Хоча мій співкамерник нічого з цього не казав, але саме такою поставала його історія з безкінечних скарг. Я більше не слухав балаканину Віллі й поринув у свої думи.

Не пощастило, як не крути. Мене, мабуть, підселили до нього, щоб уберегти від справжніх злочинців, якими напхано цю в’язницю.

Світло вимкнули тоді, коли я ліг на нари. Завтра — мій день. Зустріну інших ув’язнених, проаналізую їх, визначу, хто з них злочинець. Заприятелюю зі справжніми профі та почну свій курс молодого злочинця. Це напевно.

Я поринув у щасливий сон, заколисаний монотонним ниттям із сусідніх нар. Нещасливий збіг обставин звів мене з ним. Віллі — виняток. Він просто лузер. Уранці все буде інакше.

Я щиро сподівався на це. Щоправда, якась тривога глибоко в душі ще не давала заснути, але зрештою її вдалося відігнати. Завтра все буде добре, справді. Добре. Жодних заперечень. Добре…