Викрадач ангелів

7

— Ви чули свисток? — спитав Фабіан, коли вони вийшли з молитовного дому, радше всього — щоб упевнитися в своїх підозрах.

Усі здивовано глянули на нього.

— Який свисток?

«Що ж, — подумав Фабіан. — Очевидно, вони перебували в самій гущі загадкових пригод». Він тут же вирішив нічого нікому не пояснювати й лише похитав головою. Краще про це поговорити з Феліксом. Як тільки з’ясує, що з ним сталося.

Фабіан та ще два його товариші домовилися зі своїми батьками, що спершу проведуть Розу, а потім до сутінків і самі повернуться додому. Дорогою батьки обговорювали зібрання. Що тепер буде?

Пройшовши кілька кварталів, Фабіан попросив вибачення, покинув своїх товаришів і взяв курс на церкву.

Він швиденько, як тільки міг, скрадався завулками зі стічними канавами. Раптом він помітив, що стіни будинків були до нього трохи ближче, ніж раніше. Це свідчило про те, що він виріс. Он Райн, так той уже став такий завбільшки, що йому доводилося, аби не застряти, пробиратися боком.

Де-не-де у будинках було повідчинювано невеличкі люки, і крізь них до нього долинали голоси й уривки розмов. Фабіан тішився, що минув той час, коли через ці люки виливали надвір воду після прання та спорожняли нічні горщики.

Коли він дістався до церковного майдану, вже майже смеркло. В густих кронах могутніх дерев шумів вітер. За деревами височів храм, і скульптури на фасаді, що виходив на захід, кидали моторошні тіні.

Фабіан підійшов до центрального входу й узявся за важке залізне калатало, що мало форму кільця. І тут він згадав про лабіринт на підлозі церкви. Якщо він не буде обачний, то знов метатиметься по ньому туди-сюди, аж поки Фелікс подбає про те, щоб його звільнити.

«Е, ні, — подумав Фабіан. — Я тудою не піду».

Він обігнув ріг церкви й подався до тих самих бокових дверей, якими заходив тоді, як зустрів Фелікса. За дверима тягнулися сходи на вежу, і тут же були інші, що вели в саму церкву. Фабіан підкрався до них і постарався налягти так, щоб вони не заскрипіли. Тепер він опинився у нефі, під галереєю.

Зненацька до нього долинув чийсь шепіт, і хлопець зупинився. Хто говорить у церкві в такий час? Фабіан розглянувся навсібіч. Він не міг побачити чогось особливого, бо там було зовсім темно. У вікнах, зроблених із оптичного скла, мелькали освітлені крона дерев. То було страшенно гарно, страшенно гарно, хоч трохи й моторошно. Шепіт ставав дедалі голосніший. На два голоси, тепер він це чув. Один молодий, а другий… старий? Ні, далеко не старий. То був голос, який здався йому знайомим, але якого він, очевидячки, ніколи раніше не чув, голос, що мовбито належав церкві. Хто це міг бути? Фабіан обережно ступив кілька кроків між рядами. Голоси долинали од вівтаря, десь від каплиці Фенріса. Підійшовши ближче, він побачив, що звідти пробивалося слабеньке світло. Його дернуло по спині морозом. Що за проява?

Нараз із каплиці вийшов, задкуючи, Фелікс і виструнчився, як олов’яний солдатик. Потім ударив п’ятку в п’ятку, підняв голову й віддав честь. Відблиск світла зник. Фелікс обернувся до Фабіана й широко ошкірився.

— А, це ти, — мовив він. — Ну, що скажеш? Тобі сподобалась та вистава, яку я влаштував? Хі-хі-хі-хі!

Його сміх розкотився по церкві луною.

— З ким ти говорив? — затамувавши подих, спитав Фабіан.

Зараз саме це його найбільше хвилювало. Фелікс жестом руки відмахнувся від запитання.

— Ні з ким, — мовив він. — Як бачиш, тут нікого немає.

— Але… — почав було Фабіан.

— Ніякого «але», — суворо урвав його Фелікс. — Тепер настає час діяти. Тобі треба підготуватися до безсонної ночі.

— Ти про що? — спитав Фабіан. — Так не буде, спершу я хотів би знати, як ти вибрався з катедри. І як ти зайшов сюди? Окрім того я хочу знати, з ким ти говорив?

Фелікс подивився на нього з образою.

— Краще не присікуйся до мене, — сказав він. — Годі товкти воду в ступі. Секретар усе-таки не міг мене побачити, бо все, що я зробив, — зняв із себе мантію. Це єдине, що йому дісталося. Розумієш, для ангела нема проблеми ставати невидимим. Ось як я це роблю, — сказав Фелікс і мов крізь землю провалився.

Фабіанове серце мало не вискочило з грудей. Так чи інак, але було вкрай неприємно від того, що ангел міг ставати невидимим. Аж тут хлопець зібрався з духом.

— Авжеж, мені варто було б здогадатися, — сказав він. — Але чому ти не робив цього дорогою до молитовного дому? Виходить, тобі не треба було рядитися в мантію?

— А тоді ти мене нічого не питав, — глухо відповів Феліксів голос. — До речі, мені аж ніяк не хотілося рядитися.

Для Фабіана це вже було занадто.

— Будь ласка, стань видимий, — сказав він. — І не роби так більше. Це дуже негарно.

Фелікс поволі, ніби наближався десь іздалеку, знов став видимий.

— А ти впевнений, що я не покажу тобі інших способів? — спитав він. — Я можу набагато більше. Ну, скажімо, зникаю за одну мить, а повертаюся поволі. А можу й навпаки. Або можу стати невидимим частково. Наприклад, роблю невидимою саму голову…

— Ні, ні! — злякано скрикнув Фабіан. — Не роби цього! Я ж сказав, що мені таке не подобається!

— Ну що ж, — зітхнув Фелікс. — Але якби ти знав, скільки втрачаєш! А ще мені хочеться навчитися змінювати зовнішній вигляд, хоча тоді треба буде заглиблюватися в Глибинну Силу. То було б так круто! Гаразд. Нехай це буде іншим разом. Ходімо на дзвіницю й поговоримо. Там не така гучна луна.

Він першим побрався крутими сходами на вежу й пхнув важкі двері, що вели в дзвіницю. Там він плюхнувся посеред підлоги й подав Фабіанові знак сідати поруч. Понишпоривши в кишенях білої ангельської сорочини, він знайшов шматочок марципана і з величезним задоволенням запхнув до рота.

Фабіан укотре здивувався, що ангел не цурався таких земних радощів, як їжа. Загалом хлопець чув од людей і читав у книжках, що ангели ніколи нічого не їли.

Фелікс проковтнув марципана й так ретельно облизав губи, що не пропало ні крихточки.

— Треба сказати, пригода неймовірна, — нарешті мовив він. — Свист був невдалий. Єдине, що я встиг зробити непомітно, то це позв’язувати шнурки, і мені це таки вдалося! Про черевики він нехай забуде, бо ангел в’яже вузол навіки! Його навіть не можна перерізати! — Фелікс вдоволено всміхнувся. Потім у нього знов змінився вираз обличчя, й він повів далі. — Водночас маю тобі сказати, що справа серйозна. Якщо ми негайно нічого не вдіємо, то нам усім буде непереливки. Я не дуже роздивився того Фенвіка, але в мене вельми невеселі підозри, хто він такий, і боюсь, коли… — обірвавши сам себе, він спитав: — До речі, де бурґомістрова садиба?

— Великий будинок біля парку, — відповів Фабіан. — Він трохи новіший за інші, бо парк той неподалік од старого міста. Але я думаю, що Кресп у нього ще не перебрався.

— Нам треба туди навідатися, — сказав Фелікс. — І найкраще, мабуть, потемки. От чому я казав, що тобі треба підготуватися до безсонної ночі.

Раптом ангел підскочив, метнувся до дверей, наліг на них і визирнув.

— Здається, я щось чув, — сказав він. А тоді завмер на місці й зробив застережливий рух у бік Фабіана. — Цсс-с! Хтось підіймається сходами!

Фабіанове серце мало не вистрибнуло з грудей. Хто б то міг бути? Невже хтось знав, що він тут? Фелікс безшумно зачинив двері й припав вухом до шпарини. Фабіан притулився до самої стіни. До них долинала хода, — хтось наближався. Чиясь рука взялася за клямку й надавила її вниз. Фелікс доторкнувся вказівним пальцем до дверей, і ті не зрушилися. Той, хто стояв потойбіч, спробував налягти ще раз і сильніше поторгав клямку. Фелікс утримував її вказівним пальцем. Вони почули, як потойбіч хтось сердито забурмотів. У Фабіана тьохнуло серце.

Після того, як хода віддалилася, вони ще довго стояли й мовчали. Тоді Фабіан, ковзнувши спиною по стіні, сповз додолу.

— Фу, — мовив він. — Він був зовсім близько. Хто міг прийти до церкви в такий час?

— А що робиш ти в церкві в такий час? — сухо спитав Фелікс. — Він щось шукає, б’юся об заклад. І якщо воно десь тут, то він його не знайде, тож запитання для нас лише починаються. Гайда на галерею і подивимося, що він робить. Може, навіть утнемо якого-небудь жартика.

Фелікс обережно відчинив двері, й вони з Фабіаном прошмигнули на галерею. Далі, скрадаючись попід стіною, перейшли на другий бік і стали за колоною, що височіла в кутку балюстради. Звідси неф було видно як на долоні.

Посеред церкви стояла якась невиразна темна постать і щось тихенько шепотіла собі під ніс. Вийнявши з кишені ліхтарика, вона стала ним присвічувати. Фабіан причаївся за колоною. То був якийсь чоловік. Він читав текст із аркуша паперу, який тримав у руці.

Він читав повільно й старанно.

Акустика в церкві була така, що до двох слухачів на галереї долітало кожне слово. Навіть найтихіший шепіт.

Фабіан помітив, що Фелікс, який стояв поруч, почувши вірш, остовпів. Вони впізнали чоловіка: то був бурґомістр Кресп. Він промимрив вірш кілька разів і спрямував жмут світла на неф.

Не дивлячись на папір, він скрушно опустив ліхтарика донизу.

— Нічого не розумію, — сердито зашепотів він. Далі підійшов до однієї з дошок оголошень, де було записано сьогоднішні псальми, і пильно її обдивився. — Марна затія, — пирхнув він. — Я не можу тут нишпорити потемки.

Він засунув ліхтарика й папір до кишені й попростував середнім проходом до головних дверей. Фабіан побачив, як ангел здушив у собі телячі радощі. А потім ізнизу долинув переляканий крик, і хлопець зрозумів, що Кресп потрапив у лабіринт.

— Що це таке? — почувся його голос.

Фабіан напружив зір і побачив удалині Креспів силует, — чоловік вертівся туди й сюди як маріонетка.

— На поміч! Я не можу звідси вибратися!

Кресп поривався ступати то вперед, то назад, то в один бік, то в другий, та все дарма.

— На поміч! — знов крикнув він.

Фелікс зайшовся щирим, заразливим сміхом, і Фабіан не втримався й теж зареготав. Ну й кумедія!

— Подіяло, — радісно зашепотів Фелікс. — Тільки перед тим, як підемо, мені треба не забути його відключити, щоб уранці ніхто не попався в пастку.

Фабіан відчував якийсь жаль до бурґомістра, що й далі, викрикуючи і підстрибуючи, вигецував на одному місці. Але раптом сміх застряв хлопцеві у горлі. Зарипіли подвійні двері, і в проймі з’явилася знайома постать. То був Оксамитовий Лицар. Вони впізнали його по білому капелюхові, що світився в напівтемряві.

— Що з тобою? — спитав він Креспа.

Голос у нього був холодний і різкий. Фабіан відчув, як на галереї війнуло крижаним вітром. І що воно за чоловік?

— Я нічого не можу вдіяти, — у відчаї заревів Кресп. — Допоможи мені! Виведи мене звідси!

Не мовивши ні слова, Оксамитовий Лицар підійшов до лабіринту. Він улучив момент, коли Кресп опинився навпроти нього, простягнув довгу руку й схопив його за комір. Тоді підняв якомога вище, й після цього бурґомістр стомлено опустився на лаву.

Оксамитовий Лицар лишився стояти на місці, не зводячи погляду з лабіринту.

— Овва, — лише й сказав він. Потім зненацька обернувся до Креспа: — Ти тут сам?

Кресп здригнувся.

— Думалося, що сам, — відповів він. — Але, перебуваючи в тій пастці, я добре чув чийсь сміх. — Він нажаханими очима подивився на лабіринт. — Напевно, хтось жартує!

Оксамитовий Лицар окинув поглядом церкву, пройшовся трохи вперед, а тоді назад поміж рядами лав. Він дуже пильнував, щоб не потрапити в лабіринт. Потім звів очі вгору й пильно обдивився галерею, де вже давненько за балюстрадою ховалися Фелікс та Фабіан. Тоді насунув білого капелюха на потилицю й почухав лисе тім’я.

Фабіан зиркнув на Фелікса й, на свій подив, побачив, що ангел став світитися. З його маленького тіла заструменіло дивовижне синє світло, а на чолі з’явилася вертикальна зморшка. Вигляд у нього був сердитий, не роздратований і невдоволений, як завше, а розгніваний до краю. Оксамитовий Лицар, напевно, помітив те синє світло, бо не відводив погляду від місця, де сиділи Фабіан і Фелікс.

— Можливо, й жартує, — урешті-решт повагом сказав Оксамитовий Лицар. — Але не так, як ти собі гадаєш.

Бурґомістр підвівся й, здригаючись, пішов до виходу.

— У кожнім разі я хочу звідси вийти, — сказав він. — І більше моєї ноги тут уночі не буде! Розгадуйте свої загадки самі!

І, жбурнувши щось на підлогу, він зник за дверима церкви.

Оксамитовий Лицар лишився стояти і ще якусь мить дивився в той бік, де сховалися Фабіан і Фелікс.

Потім крутнувся на підборах, підібрав те, що пожбурив Кресп, і подався за ним слідом. Важкі двері з рипом зачинилися.