Викрадач ангелів

13

— Розбігаймося, — сказав Фабіан. — Ми з Розою підкрадемося до однієї з тих машинерій і спробуємо почути, про що вони говорять. А ви, хлопці, — звернувся він до Понтуса і Райна, — підете в другий бік.

Ті кивнули головами та й стали скрадатися між дерев, що росли вздовж дороги, на другий бік.

Фабіан і Роза сховались за великим бульдозером на гусеничних колесах, що мав ковша. «Танк та й годі», — подумав Фабіан. Усе було достоту так, як на війні, й ворожа військова машинерія стояла в бойовій готовності. Та ось вони проникли в тил ворога. Фабіан не боявся, але був трохи збуджений.

Перед бульдозером стояв гурт чоловіків у чорних костюмах і краватках, з жовтими касками на головах. Вони про щось говорили, схилившись над чималим розгорненим аркушем паперу. Здається, то був якийсь план або карта.

Фабіан кивнув Розі головою, і вони стали скрадатися вздовж екскаватора далі. Причаївшись за гусеничним колесом, вони нашорошили вуха.

— Почнемо з церкви чи залишимо її на завершення? — спитав один із чоловіків, що скидався на начальника.

Фабіан і Роза злякано перезирнулися. Про що це він?

— Який ти дурень, певно, не розумієш, що спершу вони повинні знести міську браму, а потім уже підійти до церкви, — почувся інший голос, із якого вони тут же впізнали Юнсона. — Як тільки підженемо туди всю техніку, то зможемо вантажити речі. Люди на це ще знайдуться. Після того, як церква спорожніє, зрівняємо її з землею.

— Одначе ми не можемо починати, доки не отримаємо від бурґомістра Креспа сигналу, — озвався третій. — До речі, де він? Зараз він мав би бути тут.

— Не переймайтеся Креспом, — грубо відповів йому Юнсон. — Пам’ятайте, що вам платить пан Фенвік, і то непогано. Я розпоряджаюся від його імени й за його згодою.

— Авжеж, — сказав начальник. — Коли будемо підгонити техніку?

По жовтих касках голосно застукали важкі дощові краплі. Чоловіки звели погляди в небо.

— Ще тільки накрапає, — поволі сказав Юнсон. — Та збирається на дощ, і буде не до жартів. — Він підняв угору мобільний телефон. — Зателефоную і дам сигнал стартувати. А ви тим часом будьте тут і не галасуйте.

Він зняв із голови жовту каску, віддав її начальникові, вдягнув шолом для їзди й пішов до мотоцикла, що стояв між деревами.

— А що як піде дощ? — крикнув йому вслід начальник. — Ми ж намокнемо!

Юнсон надавив на газ і завів мотор.

— Це не моя проблема, — відповів він, перекрикуючи гуркіт. — Посідаєте в машини. І пам’ятайте: яка робота — така й оплата!

І він зник у хмарі тріскучої куряви.

Зненацька з іншого краю гайка почувся крик і вереск. Гладкий чоловік у комбінезоні тягнув за комір Райна. Хлопець щосили пручався і намагався вирватися.

— Гляньте, що я знайшов, — радісно сказав чоловік. — Ось хто тут нишпорить. Їх було двоє, але другий утік.

— Ми просто хотіли подивитись на машини, — кричав Райн. — Вони нас дуже зацікавили.

Гладкий чоловік зм’як. Начальник і всі решта захихикали.

— Хлопці є хлопці, — сказав начальник. — Відпусти його. — А Райнові суворо сказав: — Тільки зарубай собі на носі, що небезпечно підходити так близько до робочої техніки. Щоб я ноги твоєї тут більш не бачив!

Райн кивнув головою і дременув у бік міста.

Фабіан і Роза стрибнули в канаву й непомітно поповзли в тому самому напрямку з другого боку, минаючи всю ту машинерію. Дощові краплі вже падали рясніше, і гуркіт грому підступав дедалі ближче. Як тільки вони вибралися з лісу, то вийшли на дорогу й побігли з усіх сил. Їм здавалось, що вони чули за собою крик і гуркіт моторів, але не переставали бігти й не озиралися. Біля брами в старе місто їх чекали Райн і Понтус.

Райн витирав спітнілого лоба.

— Мало не вскочили в халепу, — захекано мовив він, чухаючи потилицю.

Фабіан розповів, що вони з Розою підслухали.

— Виходить, вони теж негідники, — похмуро сказав Понтус.

— Якби так, то вони мене не відпустили б, — нагадав Райн.

— Маєш слушність, Райне, — сказав Фабіан. — Здається, що Оксамитовий Лицар, цебто Фенвік, хоче зайти надто далеко й знищити церкву, щоб знайти угоду! Напевно, він найняв цих людей, як то звичайно буває, і вони навіть не усвідомлюють, у що їх уплутали.

Ставало все темніше й темніше. Зненацька небо розпанахала сліпуча блискавка, й відразу ж за нею загрюкали перекати грому. А тоді линуло як із відра. Фабіан зроду б не повірив, що в небі так багато води.

За якусь мить дороги й вулиці перетворились на маленькі річки, й стічні канави стали переливатися через край.

— Нам треба сховатися в будинок! — крикнув Фабіан. — Мерщій!

У місті вже саме збиралися замикати крамниці. Продавці квапилися занести всередину все, що стояло надворі, й зачиняли віконниці. Мокрі, як хлющі, люди, попіднімавши коміри й розкривши парасолі, бігли вулицями додому. Крім дощу, тепер ще знявся й вітер. Він підхоплював сміття, що валялося тут і там, і підіймав його в безладній круговерті вгору. Дощ шмагав по обличчях, і діти дуже швидко промокли наскрізь.

— Підемо до мене, — крикнув Фабіан крізь вітер, що збивав із ніг. — Це найближче.

Вони швиденько перетнули церковний майдан і побігли на протилежний бік у маленький завулок, вимощений бруківкою. Завернувши за ріг, вони налетіли на якогось дядька в чорному вбранні, що, пропливаючи бруківкою, навзнак гепнув у величезну калюжу. Коли знов спалахнула блискавка, вони побачили, що то був Кресп.

Бурґомістр мав доволі жалюгідний вигляд. Його сиве волосся пацьорками звисало на лоба, у нього були банькаті сині очі, а окуляри гойдались на одному вусі. До того ж він увесь був мокрий як кіт, і те, що він сидів у брудній калюжі, не викликало до нього жоднісінької поваги. Фабіан і Понтус підвели його, поправили окуляри й так заходилися обтрушувати, що бризки з нього полетіли навсібіч. Їхнє старання в таку зливу виявилось марним, проте намір був добрий. Кресп у розпачі витріщив на них очі й роззявив рота, аби щось сказати, але якщо й сказав, то все те заглушив несамовитий розлогий грім.

— Ходімте з нами! — крикнув Фабіан крізь дощ і вітер і схопив бурґомістра за руку. — Я живу неподалік.

Хлопці стали обабіч Креспа й спробували бігти, але помітили, що той стогнав і дуже накульгував. Фабіан послав Розу й Понтуса попередити Франса й Віту. Потім вони з Райном узяли бурґомістра під руки й майже потягнули його за собою.

Урешті-решт вони дісталися до сходів дзвонаревого будинку. Вхідні двері відчинились, і Франс занепокоєно спустився їм назустріч. Він підхопив Креспа здоровою рукою і допоміг йому зайти в будинок. Там уже стояла Віта з великими волохатими рушниками. Спровадивши дітей нагору до Фабіанової кімнати перевдягатися в сухе, вона підійшла до бурґомістра й співчутливо його обняла; а він тремтів так, що аж зуб на зуб не попадав.

Понтус стояв у дитячій кімнаті, що була на горішньому поверсі, перед купою Фабіанового вбрання, яке той накидав на ліжко. Приміряючи на себе то одну вдяганку, то другу, він дивився, чи вона йому личить.

— Що за дивний одяг! — спантеличено сказав він, коли Фабіан і Райн зайшли до кімнати. — Усе це личить тобі. А мені геть нічого не личить. Я не люблю таких кольорів, таких штанів і таких футболок. Хіба що ця синя піжама. Може, вона підійде.

Він скинув із себе мохнатого рушника, яким був обгорнувся, і вдягнувся в темно-синю піжаму в місяцях і зірочках.

— Ну от, — сказав Фабіан, не знаючи гаразд, ображатись йому чи ні. — Сподіваюсь, і для Райна щось знайдеться.

Райн був такий огрядний і кремезний, що не вліз ні в що з Фабіаного одягу. Фабіан шмигнув у передпокій і зайшов до спальні батьків. Там перед дзеркалом, вбрана в його сорочку й штани, стояла Роза. Той одяг був на неї трохи завеликий, але вигляд у неї був хоч куди.

Фабіан узяв із батькової шафи картату фланелеву сорочку, пару звичайних штанів і ремінь. Напевно, Райнові це підійде, просто доведеться підкотити рукава й холоші. Хлопець здригнувся і раптом відчув, що й сам він змок і промерз. Треба глянути, в що йому самому перевдягнутися.

— Зійди до матері й батька і випий чогось тепленького, — сказав він Розі. — А ми перевдягнемося й теж спустимось.

У дитячій кімнаті Райн, як і Понтус, зняв із себе весь мокрий одяг і перебрався в сухе. Тоді хлопці спустилися на перший поверх.

У одній із кишень мокрих штанів Фабіан знайшов срібну шпору Оксамитового Лицаря. Він переклав її в кишеню сухих штанів. Ні з того ні з сього він відчув, що вона йому дуже скоро згодиться.

Потім Фабіан згадав про звиток пергаменту з загадкою. Він вийняв його і перечитав ще раз. Загадка була для нього й досі незрозуміла.

І тільки він збирався вішати сушити штани, на підлогу з дзенькотом упав ще якийсь блискучий предмет і закрутився дзиґою. Фабіан став навколішки й схопив його в руки. То був золотий перстень лицаря Вовка. Що йому з ним робити? Він почав надівати його на палець, та відразу й передумав. На нього посипалось би хтозна-скільки запитань, на які він ще не мав відповіді. Хлопець висунув шухляду письмового стола й сховав перстень у коробку з шурупами й гайками.

А біля неї поклав паргаментний звиток. Принаймні тепер він знав, де вони лежатимуть.

Зненацька до нього долинуло тихесеньке шепотіння, і думки, що крутилися в його голові, умент розвіялися.

— Фабіане… — почувся слабенький голосок, начебто десь іздалеку. — Фабіане…

Фелікс! На радощах Фабіан аж стрепенувся.

— Феліксе Фіксе! — стиха крикнув він. — Де ти? Якщо ти невидимий, то покажися!

— Фабіане… — почулося знов, швидше як зітхання. — Я… не тут.

— Що ти кажеш? — Фабіан трохи злякався.

Де Фелікс? Невже його хтось скривдив?

— … у церкві… — вів далі слабенький голосок —…треба стежити за… Асмодеусом…

— Я йду! — рішуче сказав Фабіан. — І візьму з собою наших.

— Ні! — почувся голос, тепер трохи гучніший. — Нікуди не виходь! Лиходії надворі. Я впораюся. Лишайся вдома, покіль минеться гроза, але напередодні неділі прийди до церкви, інакше все пропаде! Чуєш мене, не виходь зараз надвір!

— О’кей, гаразд, — відповів Фабіан, охоплений розпачем, що не може допомогти приятелеві. — А що нам тут робити?

— Пам’ятай, чого ти навчився. Добувай знання там, де вони є, — долинув Феліксів голос. — Я згодом знов озвуся!

І все змовкло. Фабіан тільки й чув, як гула буря й торохтів по шибках і по даху дощ. Його серце як не вистрибувало з грудей. Фелікс був сам у церкві, й він мав проблеми. Що стряслося? Невже він бився з Асмодеусом? Якби Фабіанова воля, то він би вибіг надвір і, попри ту грозу, за мить уже був би в церкві. Але поки що він повинен набратися терпцю.

Спустившись у вітальню, він побачив повно людей. Там були Франс і Віта, а ще Райн, Роза й Понтус. Але на його подив там були і всі батьки ватаги чотирьох: м’ясник Бук, пекар Діс і вчитель Плате. А крім них ще й пастор Лінд та органіст Птахоспів. Кресп, укритий пледом, сидів розвалившися в кріслі.

— Ми зібралися тут, коли розгулялась гроза, — сказав синові Франс. — Бук, Діс і я домовилися зустрітися ще вчора, а Розин батько зайшов довідатися, чи в нас його дочка. Пастор Лінд і органіст хотіли почути новини, бо ви обіцяли до них зайти, а не зайшли.

Діти зніяковіли й почервоніли як раки. Ба! Вони забулися про батьків!

— Як же ми напереживалися, — вів далі Франс. — До того ж і гадки не мали, де ви поділися, а півміста мов крізь землю провалилося!

Фабіан не зводив збентеженого погляду з батька, і його думки весь час шукали якоїсь зачіпки, з якої можна було б почати пояснення. Багато про що треба сказати, але так само багато про що не можна було прохопитися й словом.

Тим часом гроза розходилась на повну силу, і стало зовсім темно. Дощ тарабанив у шибки, і шибкам здавалося, що вони пливли десь посеред моря, а їхній будинок гойдало на всі боки. Франс трохи занепокоївся.

— Будемо сподіватись, що черепицю не позносить, — сказав він. — Погано, якщо вона почне літати в повітрі.

— Я зроду не бачив такої грози, — сказав пастор. — Це просто якесь жахіття. Щось дивне тут діється.

Фабіан і його товариші, які знали, що саме так воно й було, занепокоєно перезирнулися. Фелікс казав, що лиха думка готова була себе проявити. Отже всім їм доведеться тут трохи посидіти. Але скільки?

Батько Райна, м’ясник Бук, відкашлявся.

— Можна використати час на дещо корисне, бо, напевно, ми ще не скоро розійдемося по домівках, — сказав він. — Серед нас є бурґомістр Кресп, а він саме та особа, з якою і хотілося б обговорити деякі речі. Зараз маємо таку нагоду.

— Добра думка, — сказав учитель Плате, Розин батько. — Нехай діти на трохи вийдуть в кухню.

— Ні, — не витримав Фабіан. — Нам треба розповісти вам щось важливе.

Дорослі обернулись і подивилися на Фабіана, Понтуса, Райна й Розу. Діти спершу трішки збентежились, але всі як один закивали головами.

— Гаразд, — сказав Франс. — Розказуйте.

Роза підвелася з місця, вона дуже хвилювалась.

— Сьогодні нас звільнили від школи, тож ми подалися в ліс, — мовила вона, і словом не згадавши про те, що вони ходили на Вовчий Замок. — Дорогою додому ми побачили в гаю за містом багато всілякої машинерії та вантажівок. Там товклися Юнсон і купа чоловіків у жовтих касках. Ми з Фабіаном чули, як вони говорили, що збираються зносити міський мур і церкву, і що так розпорядився Фенвік!

— Почало гриміти, й вони отримали вказівку чекати. Але машинерія там стоїть! — сказав Фабіан.

— Яка саме? — суворо спитав Франс.

Фабіан задумався.

— Екскаватор, землерийні машини… — заходився називати він.

— І трамбувальні машини, і бульдозери, — долучився до нього Райн, а потім ще й розповів, як його зловили.

У кімнаті запала тиша.

— Он як, — нарешті мовив пастор. — Виходить, місто попросту перебуває в облозі.

«Авжеж, і це знов справа рук графа Фенріса та його найманих вояків!» — мало не крикнув Фабіан, але в останню мить стримався. Не варто було розказувати надто багато, та ще й у присутності бурґомістра Креспа.

Франс підвівся й став перед Креспом, що сидів у кріслі, натягнувши плед до підборіддя і вражено витріщивши очі. «Він у розпачі й, здається, щойно змахнув зі щік сльози, якщо вони й справді там були», — подумав Фабіан.

— Що ти про це знаєш, Креспе? — спитав Франс.

— Нічого, — відповів Кресп, і голос у нього став хрипкіший, ніж звичайно. — І для мене це щось нечуване.

— Мені важко тобі повірити, — сказав Франс. — Ти якось до цього всього причетний. Ану скажи, як тобі вдалося стати бурґомістром?

— Ось про що ти думаєш! — засичав Кресп. — Може, тобі здається, що вибори було змахльовано?

Франс і всі присутні вичікувально вп’ялися в нього очима.

— Про яке махлювання він торочить? — пошепки спитала Роза у Райна, але той, штовхнувши її плечем, звелів мовчати.

— Так, мені дали завдання махлювати, — сичав далі Кресп. — Я отримав таку допомогу й пропозицію, що не зміг відмовитися. Пропозицію, яка могла б повернути честь родини й зробити мене багатим. Мені легко було наважитися.

— Мабуть, насправді то була нікчемна пропозиція, — дошкульно сказав учитель Плате. — Напевно, тобі запропонували обдурити своїх земляків.

Кресп зненацька розлютився як бик.

— Нехай і так, нехай, — сказав він тремтячим голосом. — А хіба зробили для мене що-небудь мої земляки чи моє місто? Коли ви загалом робили щось добре для родини Креспів? Упродовж століть, ще відтоді як сердешний Натаніель Кресп уклав угоду з графом Фенрісом, на нас дивились мов на прокажених і звідусіль виганяли! Як соромно було мати прізвище Кресп! Мало яка дівчина ставала під вінець, а ще менше йшло під вінець чоловіків, і то лише тому, що вони були з роду Креспів. Рід усе рідшав і рідшав, аж поки лишився тільки я — у великому будинку на Майдані Ратуші. Ні, я не винен своєму містові абсолютно нічого! Це місто завинило перед моїм родом і має повернути йому добре ім’я!

Він із викликом обвів поглядом усіх присутніх.

Більшість їх були настільки шоковані, що не спромоглися здобутися й на слово. Аж тут пастор сказав приязним тоном:

— Звинуваченнями нічого не досягнемо. Ану розказуй усе, як є.

Кресп стенув плечима й раптом начебто поступився.

— Я розпочав із вивчення роду, щоб довідатися більше про своє коріння, — повів він далі спокійним тоном. — У будинку міського писаря повно документальних матеріалів, і крім того, я позичав у пастора міські хроніки. Я прочитав геть усе про свою безталанну родину, а також немало про інші родини в місті. Ті родини були щасливі, — про такі я міг хіба що мріяти. Але одного дня в моєму житті з’явився Фенвік.

Те слово виявилось ключовим, оскільки після нього блискавка, що розпанахала небо, на коротку мить залила вітальню сліпучо-білим світлом. І тут же щосили грякнуло.

Фабіан здригнувся. Здавалось, ніби хтось не зводив із них очей і дослухався до кожного сказаного слова.

Згодом грюкіт грому влігся, але Кресп сидів у кріслі й тремтів. Коли він заговорив знов, то вони довідалися, що він зайшов у контакт із Фенвіком через оголошення в газеті про розшук потомків Натаніеля Креспа. Цей пан Фенвік знав усе про його рід і минуле, і сказав, що тепер у Креспа з’явився прекрасний шанс облаштувати собі краще життя. Фенвік допоміг Креолові висунутися на посаду бурґомістра, і це саме він завдяки своїм коштам змахлював вибори.

— Як це йому вдалося? — спитав учитель Плате. — Ти думаєш, що він підкупив півміста?

Кресп гірко всміхнувся.

— Ні, ви так само добре, як і я, знаєте, що з того нічого не вийшло б. Але назалежним чиновникам, що брали участь у виборах, було заплачено кругленьку суму за те, щоб вони замінили частину виборчих бюлетенів.

Плате повагом кивнув головою. Як велить закон, цих чиновників відрядили в місто зі столиці, щоб вони допомогли провести вибори, і більш ніщо їх із Вовчими Горами не зв’язувало.

— Фенвік організовував усі мої виступи й зустрічі з людьми, і я через свою дурість дозволив йому це робити, — невесело мовив Кресп. — Я довірився йому повністю.

Він відкашлявся й витер із лоба піт.

— Коли ти зрозумів, що щось не так? — спитав Франс.

— Коли побачив, як поводяться з «футболістами», — відповів Кресп.

І тоді вони почули цілу історію про те, як бурґомістрів маєток немовби перетворився на казарму, і що тих, хто там перебував, очевидно, ніхто й ніколи не тренуватиме.

Фабіан із полегшею нечутно зітхнув. Нарешті він знайшов підтвердження своїй нічній екскурсії.

— Здається, справи кепські, — сказав Франс. — Що ми можемо вдіяти? Треба піти туди й звільнити їх!

— Не забувай, що вони підписали контракт. І до того ж вам не можна виходити надвір! — відповів Кресп.

Авжеж, у тому не було жодного сумніву. Щоразу, як у кімнаті западала тиша, до них ізнадвору долинало завивання бурі.

Глибоко вдихнувши повітря, Кресп повів далі:

— Я мав намір розірвати угоду. Але сьогодні Фенвік прийшов до будинку міського писаря разом із Маґелем і Таґом, щоб дізнатися, чи є ще в місті нащадки лицаря Вовка. Коли я сказав, що його рід вимер кілька сот років тому, він мені не повірив. Він сказав, ніби був певен, що хтось лишився, і що йому конче потрібно знати, хто він. Потім Фенвік спитав, чи живі ще нащадки родини Берґгаммерів. Одначе я не зміг нікого з них знайти. І тоді він оскаженів.

Кресп важко задихав. Після невеличкої паузи він сказав, як вони накинулися на нього — всі троє — і добряче віддубасили.

— Фенвік сичав, що довіку матиме наді мною владу, мовляв, я продав йому свою душу. Він кричав, що неодмінно повернеться й вимагатиме всього, що я йому завинив. Аж тут здійнялася буря, і я подумав, що наспіла моя смертна година!

Бурґомістрові очі від жаху заблищали. Та він таки зібрався з духом і став розповідати далі.

Якусь мить він, наляканий до смерти, лежав долі, його поймав відчай. Урешті-решт він якось зіп’явся на ноги й вийшов у той безпросвітний дощ. Так чи інак йому треба було шукати допомоги, оскільки він уже не міг носити все це в собі. Надворі він, утративши здатність щось говорити й думати, метався туди-сюди аж доти, доки йому на поміч приспів Фабіан зі своїми друзями.

Фабіан здригнувся й подумав про Фелікса. Невже ангел теж відчув на собі гнів Оксамитового Лицаря?

Кресп глянув на дітей, і його тон полагіднішав.

— Дякую вам, хлопці, за допомогу, — мовив він. — Те, що ви прихистили мене в цьому домі, найприємніше з усього, що я пережив. — Він витримав паузу й подивився на них, переводячи погляд із одного на другого. — Але хтозна, чи ми тут у безпеці.

— У безпеці від кого? — спитав пастор. — Ти маєш на гадці пана Фенвіка? Це його нам треба боятися?

Кресп схвильовано кивнув головою і щільніше обкутався пледом.

Віта вислухала розповідь дітей, а потім Креспову, не зронивши жодного слова. Але вертикальна зморшка між її брів стала ще глибша. Аж ось вона підійшла до вікна й трішки відхилила штору.

— У таку негоду надворі нічого робити, — сказала вона. — До того ж там темно. Ті, що хочуть зносити міський мур і церкву, й пальцем не ворухнуть, поки не вщухне буря.

Цієї миті вітер так несамовито вгатив у стіну будинку, що на вікнах задзеленчали шибки. Вони почули, як надворі щось упало на бруківку й розбилося на друзки.

— Ну ось, уже починає зносити черепицю, — сказав Франс. — Зараз ви звідси не підете. Ніхто не наважиться в таку негоду виткнути носа надвір. Краще вам лишитися тут на ніч.

М’ясник, здавалося, засмутився.

— Моя дружина ще й досі у крамниці, — сказав він. — Вона не знає, що ми з Райном у безпеці.

— У мене теж дружина й дочка самі вдома, — сказав пекар.

Франс підняв телефонну слухавку й скрушно стенув плечима.

— Телефон не працює від минулої грози, — сказав він. — У нас не вийде їх попередити. Найкраще, що ми можемо зробити, так це лягати відпочивати.

Фабіан раптом відчув, який він стомлений.

Віта глянула на сина й погладила його по голові.

— Ви, певно, страшенно стомилися, ви всі, — сказала вона. — Якщо допоможете мені принести все, що в нас є — перини, ковдри, подушки — то кожному знайдеться місце, де спати.

Кивнувши матері головою, Фабіан махнув рукою своїм друзям, і вони з Вітою подалися шукати постіль. Нав’ючені ковдрами, подушками й старими перинами з гагачого пуху, вони, перевальцем спустившися сходами вниз, занесли те все до вітальні. Там усе товариство досить непогано розташувалося. Кресп ліг на канапі, вкутавшись пледом, а решта вклались долі, в кріслі й на великому письмовому столі. Пастора Віта відвела в кухню, де стояв старезний тапчан. У розкладеному вигляді він перетворювався на ліжко на одну особу. Під пастором він добряче вгнувся.

— Мені тут буде зручно, — вдоволено сказав він. — Як тільки розвидниться, ми, певно, подивимось на речі інакше.

Четверо друзів пішли спати до Фабіанової кімнати.

Коли Віта, побажавши добраніч, вийшла, Фабіан похвалився вісткою від Фелікса. Діти трохи занепокоїлися.

— Ми не можемо дозволити йому бути самому в церкві! — скрикнула Роза. — Хтозна, що той негідник Фенвік із ним зробить.

— Фелікс попросив, щоб ми нічого не вигадували й не виходили надвір, — сказав Фабіан. — Почекаємо, коли він знов озветься. Але якщо до суботи не отримаємо від нього вістки, то підемо до церкви, незважаючи ні на яку негоду.

Вони повлягалися, й одне за одним поснули. Крізь завивання бурі Фабіан чув, як вони дихали й хропіли. Він накрив голову подушкою, щоб затулитися від блискавки й гуркотіння грому, аж тоді й сам заснув.