Викрадач ангелів

16

Посеред ночі Фабіан прокинувся від страшного грому. Він трохи полежав і подумав над тим, що сталося. Спробував ще раз покликати Фелікса, але марно.

Урешті-решт хлопець збагнув, що вже не засне. Він підвівся, натягнув на себе шкарпетки й светр і поплентався сходами вниз, щоб випити на кухні склянку молока. Наскільки він пам’ятав, його ще там трохи лишалося.

Відчинивши кухонні двері, він побачив пастора Лінда, що сидів за столом і читав при свічці, яка горіла у великому канделябрі. Старий чоловік був закутаний у ковдру і, здавалось, повністю захоплений своєю книжкою. Ріденьке його волосся стирчало на всі боки, а на самім кінчику носа стриміли окуляри. Він підвів очі аж тоді, коли Фабіан став просто перед ним. Тоді пастор здригнувся.

— О, Господи! — злякано видихнув він. — Це ти, хлопче? Що ти так пізно тут робиш?

— Мені не спиться, — відповів Фабіан. — А ще дуже захотілося молока. Налити вам трохи шоколаду?

На обличчі пастора, який любив солодке, розпливлася радісна усмішка.

Фабіан підклав у грубу дров і підігрів молоко й шоколад. Потім сів біля пастора на ослоні й поставив на стіл дві чашки, що парували.

— Мені теж не спиться, — сказав пастор. — Я можу тут собі читати, нікому не заважаючи.

Фабіан кивнув головою. Нарешті він спопав пастора віч-на-віч.

— Пасторе Лінде, — тамуючи дух, спитав він. — Що ви знаєте про ангелів?

Пастор зиркнув на нього поверх окулярів.

— Дивне запитання, — сказав він. — Особливо такої пізньої години. В тебе є якась особлива причина, що ти питаєш?

— Ні… та… я гаразд і не знаю, — затинаючись, відповів Фабіан. — Мабуть, просто з цікавости.

— Ну, авжеж, авжеж, — сказав пастор. — Це теж непогана причина, як і всяка інша. Ні, насправді я мало знаю про ангелів. Вони мене завжди цікавили. Але від того, що людина читає Біблію, вона, на жаль, не вельми мудрішає. Тому я краще розкажу тобі легенду. Казки й легенди часто повідують набагато більше, ніж щось достовірне, бо їх розумієш серцем, а не розумом. Тож суди сам. Це легенда про Михаїла й дракона. Михаїл — як ти знаєш, архангел головного вівтаря — найголовніший з-поміж ангелів. Зараз ти почуєш, як він ним став.

Пастор відкашлявся, всівся зручніше й повагом відпив із чашки чимало шоколаду. Потім заходився розповідати, як завше, докладно:

— Одного разу сидів Господь Бог між своїми зірками й ангелами, що скидались на великі колони вогню. Вони перебували не дуже далеко від сонця. Але глибоко під ними була земля з горами й камінням, де всюди никало сила-силенна звірів. Ангели любили її роздивлятися, бо земля була дуже зелена, буйна і мерехтіла від води. Тоді всі люди були великодушні.

Господь Бог жив у найвищих небесних сферах і мав неймовірну кількість ангелів. Найпрекрасніший і наймогутніший із них був Сатанаїл — той, що сказав сам собі: «Немає дужчого над мене! Немає могутнішого над мене! Я волію скинути Господа Бога з його трону й створити свою власну державу! Я волію мати все і володіти всім!»

Але як тільки він так подумав, то й перестав бути ангелом, і його крила стали чорні, як у величезного кажана. В ангелів саме так і буває — всі їхні думки відразу ж проявляються зовні.

Фабіан тут же згадав Фелікса, що мав звичку синіти від гніву. Авжеж, це була чиста правда. Він сам собі всміхнувся.

Пастор вів далі:

— Одначе Сатанаїл переконав багатьох-пребагатьох ангелів стати на його бік. І вони гуртом пішли в наступ на Господа Бога та його найвірніших ангелів.

Найбільший із цих найвірніших ангелів звався Миха, і разом із іншими він прогнав Сатанаїла та його зграю з неба, тож ті спустилися на землю й заснували тут свою державу. Ступивши на землю, вони подивились одне на одного. Сатанаїл провів рукою по обличчю, а потім по тілу до самого низу і виявив, що став драконом. Усі інші перетворились на драконів менших розмірів, дракончиків, змій і гадів і оселилися в усьому, що було тверде — в камінні, в печерах, гірських розколинах та скелях. Вони заснували могутню державу на чолі з королем — драконом Сатанаїлом.

Відразу почали вони мордувати людей і тварин і всі скарби на землі стягати в свої печери — все золото й срібло, всі діаманти й перли. Сатанаїл сам мав цілу гору, повну скарбів. Коли він вирушав грабувати, світом пролягала випалена чорна смуга, як слід від розпеченої праски.

Усі плакали — і люди, й звірі. До Господа Бога та його найвірніших ангелів докочувалися з землі лише слабкі поголоски й скарги.

Але якось увечері, задовго після того, як його було скинуто з неба, лежав Сатанаїл перед печерою. Вечір випав темний — такий, як і бувають вечори восени. Та оскільки повітря від прозорости мовби світилося, зірки йому було видно набагато чіткіше, ніж будь-коли. Ті зірки були страшенно великі й напрочуд ясно сяяли, — скільки жив на землі, він ніколи не бачив, щоб вони так сяяли. І тут черстве серце старого дракона пронизав далекий-предалекий спомин: зірки! Колись він бачив їх близько-близесенько!

Тепер його приголомшило те, що він, володіючи всім золотом світу і коштовним камінням, не мав у своїй печері зірок, — і він відчув, що повинен їх мати. Він відчув себе хворим і немічним від самої думки, що на світі є щось таке, чим він не володіє. Сатанаїл звівся на задні ноги, випустив кігті й засичав на небо. Йому хотілося всім володіти! Йому самому хотілося все мати!

Та коли спершу він жадав зірок на нічному небі, то тепер уже він поклав око й на саме сонце. Він відчував, що все, чим володіє, може вважатися тільки порохом і попелом, якщо сонце не стане його власністю.

Сатанаїл змахнув крилами і, виписуючи великі кола, полинув у небо. І перш ніж настав вечір, він заступив сонце, і люди заплакали так голосно, що їх почули ангели. Він здіймався все вище й вище, і врешті-решт людські голоси проникли аж до престолу Господа Бога, що містився в найвищому скупченні зірок. Ангели повідомили, що Сатанаїл покрав зірки в найнижчих небесних шарах і що тепер він уже в дорозі до сонця.

Тоді Господь Бог покликав до себе Миху, відбатував чималий шмат сонячного променя й зробив із нього меч. Дав він Михові той сонячний меч і сталеве спорядження.

— Королю ангелів! — звелів він. — Убий дракона!

І ангели провели Миху до сонця. Там і почався його двобій із Сатанаїлом. Король драконів уже відхопив собі кусень сонячного диска. Поки вони билися, то весь час вертілись одне навколо одного у вихорі, а тоді попадали, як гирі, на землю. І падали вони довго-довго, а коли билися, то іскри з зірок розліталися на всі боки й усюди стояв зоряний пил. Здавалось, що до землі наближався рясний зоряний дощ. Попереду них і під ними летіли додолу чималі грудомахи зірок і, либонь, дуже скоро опинялися внизу. Аж тут Миха замахнувся мечем, і з панцира Сатанаїла відкололися великі шматки. А діставшися землі, він убив дракона.

То була неповторна мить, бо ж уперше сталося так, що один із найвірніших ангелів ступив на землю. Він забрав у Сатанаїла золото сонця й закопав його в розколині скель.

А оскільки Миха так гарно бився, Господь Бог додав до його імени закінчення — їл. І тим часом як Михаїл отримав від Господа Бога — їл, того самого дня Сатанаїл те — їл утратив.

Михаїл побачив, що на землі ще й досі водилося повно драконів, накликав найхоробріших чоловіків і поторкав їх усіх сонячним мечем. Він назвав їх лицарями святого Михаїла. Відтоді на землі не переводяться лицарі святого Михаїла, а це, власне, означає, що коли є багато драконів, то є багато й тих лицарів.

Фабіан слухав пасторову розповідь, затаївши дух. Скільки прекрасних, захопливих слів: небеса, зоряні скупчення, дракони, панцирі, сонячні мечі.

— Я ще ніколи не чув такої красивої легенди, — сказав він.

Пастор Лінд засміявся.

— Атож, — мовив він. — Вона красива. Але чи дізнався ти щось більше про ангелів?

— Можливо, трішки, — відповів Фабіан.

Йому на гадку спали слова Фелікса про ангела Асмодеуса: «Він хотів усім володіти, абсолютно сам!» До таких самих слів удався у своїй розповіді й пастор. Але Фабіан усе ще не міг зважитися розказати йому про Фелікса.

Він відчув, що його знов неабияк похилило на сон, і він ледве стримався, щоб не позіхнути.

— Напевно, треба піти й трохи поспати, — сказав він. — Ви часом не знаєте, яка буде завтра погода?

— На жаль, мабуть, не краща, як тепер, — стомлено відповів пастор Лінд. — Така погода неспроста. Але ти це, певно, теж знаєш. — Він підбадьорливо всміхнувся Фабіанові й поплескав його по плечу. — Дякую за шоколад і за те, що вислухав легенду старого чоловіка. Якби ми мали терпіння й правильно використовували час, то, звісно, з усім упоралися б. І тоді нам не було б чого боятися. Страх відбирає нашу силу. Пам’ятай це.

Фабіан побажав пасторові добраніч, тихенько зійшов сходами нагору й повернувся на матрац, який він ділив із Понтусом. Товариш лежав, розкинувшись упоперек матраца, і Фабіан добряче пововтузився, аби відсунути його так, щоб було де й собі лягти. Понтус крізь сон ображено застогнав і щось буркнув, але не прокинувся. Фабіан заліз у спальний мішок і вмент заснув.

Другого дня погода не дуже поліпшилась. У кепському настрої вони всі разом посідали до столу снідати, що в них лишилося. Перехопивши те-се, м’ясник витер губи й підвівся.

— Ми з Дісом спробуємо навідатись додому й принести якоїсь їжі. Може, приведемо й своїх. Але нехай більш ніхто не виходить надвір. Занадто ризиковано.

Франс і решта товариства мовчки кивнули головами. М’ясник і пекар вдягнулись і обережно відсунули засув. Вітер рвучко швиргонув двері, й чоловіки трохи подалися назад. Тоді м’ясник Бук зібрався з духом.

— Ходімо, — сказав він і схопив пекаря за руку. — Міцно тримайся за мене, і все буде гаразд. А ви, люди добрі, зачиніть за нами двері.

І, насунувши на голови каптури, вони вийшли назустріч бурі. Найперше, що зробив вітер, так це попхнув їх сходами донизу, і вони, підтримуючи один одного, перейшли на другий бік дороги. Фабіан і його друзі стояли біля вікна й не зводили з них очей. Раптом Понтус злякано скрикнув. Коли м’ясник і пекар зникли за рогом, зненацька з тіні перед будинком випірнула якась чорна постать і побігла слідом за чоловіками.

— Бачите, що робиться? — фальцетом закричав Понтус. — Мій батько! Нам треба його попередити!

— Заспокойся, — розважливо сказав Райн. — Він же з моїм батьком, а ти бачив, як мій батько розправився з Маґелем і Таґом. Зараз нам не лишається нічого іншого, як чекати й дивитися.

Понтус, здавалось, не заспокоївся, але таки піддався на умовляння пограти в карти разом із Франсом та вчителем Плате. Вони прилаштувались на кухні, а Віта й органіст Птахоспів тим часом мили посуд.

Пастор, ні на що не звертаючи уваги, сидів біля груби й читав.

День минав, а Діс і Бук усе не поверталися. Обличчя в Понтуса й Райна дедалі блідли, хлопці снували сюди-туди по кімнаті, як стривожені білі ведмеді. Віта їх підбадьорювала, розділяючи між ними рештки фруктів і шоколаду, та варила каву дорослим. Вочевидь, тільки кави й було вдосталь. Усі, окрім Креспа, сиділи на ослоні в кухні й бавили час за грою в карти та відгадуванням загадок, щоб відігнати від себе думки про те, що сталося з м’ясником і пекарем.

Фабіана послали віднести Креспові чашку кави.

Бурґомістр сидів сам як палець у вітальні. Фабіан із таким брязком поставив біля нього на столі чашку, що розхлюпав каву. В його душі клекотав гнів на бурґомістра, бо він думав, що багато чого сталося з вини того чоловіка. Кресп звів на хлопця очі, й у тому погляді було стільки суму й самотности, що Фабіан жахнувся. І тут він зважився поставити питання руба:

— Що ви шукали в церкві в неділю ввечері?

Кресп затремтів, як у лихоманці.

— Звідки ти знаєш… — почав він, але потім покірно зітхнув. — То це, виходить, був ти, — сказав він. — Я зрозумів, що там хтось є, як тільки опинився в пастці. — Він кинув косий погляд на Фабіана. — Ти знаєш більше за молитву «Отче наш», Фабіане Рінґере, нащадку лицаря Вовка й спадкоємцю Вовчого Замку.

Він замовк. А потім зважився розповісти все. Одного дня він позичив у пастора стародавні міські хроніки, і звідти випав невеличкий звиток пергаменту, сплющений від довгого лежання упродовж кількох сот років. Коли Кресп його розправив, то побачив на ньому чудернацький вірш, із якого він нічогісінько не второпав. Згодом він показав його Фенвікові, і той страшенно схвилювався. Як тільки Кресп поцікавився, чи знає Фенвік, що то таке, той відповів так на його думку, там, мовляв, ідеться про якусь карту скарбів у формі загадки.

— Звідки йому було відомо, що той скарб у церкві? — спитав Фабіан, хоч і знав відповідь.

Оксамитовий Лицар усвідомлював, що то було не абищо. Очевидно, він сприйняв його за подарунок долі! Тепер у нього з’являлась прекрасна можливість захопити угоду з ангелами, а разом із тим і шанс її знищити.

— Думаю, просто здогадався, — відповів Кресп. — У кожнім разі Фенвік сказав, що він не мав часу обшукувати церкву, тож переклав цю частку роботи на мене. Я намагався знайти місце сховку того скарбу, оскільки він запевнив, що це пішло б на користь містові. Там щось написано про якийсь зелений камінь. У всій церкві немає ніякого зеленого каменя!

Зненацька в Фабіановій голові пролунав голос янгола Рафаїла: «Пам’ятай про зелений промінь!» У загадковому вірші лицаря Вовка теж щось згадано про якийсь промінь. Це ще більше все заплутувало. Що то в біса за промінь? Де він є й коли його можна побачити? От як тільки вщухне буря, вони відразу побіжать до церкви!

— Після того, що я пережив у церкві, ноги моєї більше там не буде, — сказав Кресп. — Я пожбурив геть пергамент із загадкою і через день відмовився від усього. Решту ти знаєш.

Він схопив чашку з кавою і, тремтячи від холоду, заліз із нею на канапу.

Фабіан зрозумів, що вже нічого в нього не випитає, й повернувся на кухню. Тепер він знав трохи більше, та що з того?

Пізно по обіді хтось затарабанив у двері чорного ходу. Франс підхопився йти відчиняти, але вчитель Плате його осмикнув. Він сам підійшов до дверей і крикнув:

— Хто там?

У двері затабаранило знов. Потім почувся голос м’ясника:

— Відчиняйте! Це ми!

Учитель Плате смикнув двері, й усередину ввалилися чотири мокрі постаті в дощовиках і з лискучими обличями: пекар Діс, пекариха й маленька Понтусова сестричка, яких супроводжував м’ясник Бук. Усі несли сумки й торбини. М’ясник тримав у руці замашну сокиру для рубання м’яса, — вигляд у нього був жахливий. У пекаря з рани на лобі цебеніла кров. Пекариха була червона від гніву і з качалкою в руці. Маленька Лаура кинулася братові в обійми.

— Жах та й годі! — скрикнула пані Діс, переводячи подих. — І до чого ми в нашому місті дожилися!

Ті, що сиділи вдома, допомогли прибульцям зняти дощовики й розібрати речі. Віта й Птахоспів заходилися виймати з сумок і торбин продукти й варити каву й шоколад, а Роза тим часом кинулась перев’язувати на лобі пекаря рану. Потім вони завели прибульців до вітальні, де сидів сам самотою Кресп. Побачивши пекареву родину й м’ясника Бука, він зрадів.

Коли всі посідали, Бук почав розповідати. Мовляв, тільки вони опинились надворі, як помітили, що хтось іде за ними назирці. Врешті-решт м’ясникові луснув терпець, і він потягнув Діса за собою за ріг, щоб там почекати переслідувача. І тільки той підкрався до рогу, його безоглядно схопили за шкірки й труснули, як той лантух. То, виявилось, був поштмейстер. Після недовгих «припрошувань» вони почули невеличке пояснення.

Поштмейстер твердив, що всі, хто нишпорив вулицями в чорних дощовиках, — звичайнісінькі тутешні люди, яких вони знали. Фенвік доручив їм вистежувати тих, хто не хотів записуватися до «футбольної школи». Він велів доповідати йому про всі їхні пересування, а незбагненні переслідувачі отримали наказ ловити всіх дітей і зводити їх до бурґомістрового маєтку.

— Викравши решту дітей, він, мабуть, сподівався, що змусить їх підписати контракти, — гнівно сказав м’ясник.

— Тепер зрозуміло, чому ви наскакували на Турда й інших дітей у завулках зі стічними канавами, — задумливо сказав Франс. — Він усіляко намагався вплинути на людський розум, аби тільки змусити чинити так, як він каже.

М’ясник відважив чоловікові пару добрячих ляпасів і запропонував йому діяти разом. Той писклявим голосом заходився благати його помилувати: мовляв, він усього-на-всього хотів стати багатим і бачити свого сина зіркою футболу.

— Багатим! — м’ясник не сказав, а ніби виплюнув те слово. — Той, хто думає, що стане багатим од грошей, дурний, як ступа.

Урешті-решт вони відпустили чоловіка на всі чотири сторони й подались до м’ясника додому. Коли м’ясникова дружина зрозуміла, що Райн у безпеці, то визнала за краще лишитися вдома. М’ясник наклав у свою торбу м’яса й овочів, а замість стрілецької зброї прихопив із собою замашну сокиру для рубання м’яса.

— Якби знав де впадеш, то й соломки підіслав би, — похмуро сказав він.

Потім вони посунули до пекаря, який після «розмови» з поштмейстером неабияк злякався за свою доньку. Дорогою вони знов помітили, що трохи оддалік хтось іде за ними назирці, але вирішили на те не зважати.

Пані Діс і Лаура були, на щастя, спокійні, одначе забажали йти з ними до дзвонаря. Вони напхали в торби хліба, молока і всякої всячини й рушили в дорогу.

— Я мимохідь схопила цю качалку, — докинула пані Діс. — Подумала: а що як знадобиться? І я мала слушність!

Надворі було дуже небезпечно, оскільки звідусюди падала черепиця й вазони з квітами, — здавалось, ніби ними хтось кермував на відстані. Раптом одна черепичина так угатила пекаря по лобі, що в того аж у вухах загуло, і кров зацебеніла ще дужче, бо на рану весь час попадав дощ.

— Коли б ви знали, що сталося тоді, як ми зайшли в завулок перед будинком! — пекар замовк, щоб прочистити голос.

— Кажіть далі! — попросили всі хором.

Пекар ковтнув води і розповідав далі:

— Зненацька нас оточили постаті в плащах із каптурами. Вони вискочили з усіх завулків і поставали навколо нас. Вочевидь, вони хотіли схопити Лауру.

Понтус міцно пригорнув до себе сестричку, що тремтіла від страху.

— Вони посунули на нас, — казав пекар. — Я щосили тримав у руках Лауру, а тим часом моя дружина і м’ясник кинулися на тих привидів із качалкою та м’ясорубною сокирою. І мушу вам сказати, вони дали їм перцю!

— Ми кричали як божевільні й несамовито відбивалися, — осміхнувся м’ясник. — Жінка кілька разів добряче по них уцідила, а я разів зо три замахнувся на них іздалеку сокирою. Авжеж, прикро, що трохи пролилося крові, але добре, що хоч люди не поперебивали одне одного.

— У кожнім разі вони повністю відступили, і весь час, поки відступали, дико сичали, — сказала пані Діс. — Я зроду не чула такого сичання. Та в місті нема нікого, хто б так сичав!

— А тоді ми дали длала! — озвалась маленька Лаура. — Ми бігли так, сцо не цули під собою ніг аж до двелей цолного ходу й не бацили, ци хтось гнався за нами, ци ні. Я стласенно пелелякалася!

— Що тут діється? — обурено спитав пекар. — Чому вулицями шастають поштмейстер, лікар і поліцейський та інші наші земляки в чорних плащах із каптурами, сичать і намагаються викрасти дітей тим часом, як у маєтку бурґомістра повно футболістів? Мені це просто в голову не вкладається!

— Це результат ненаситности, ненависти й мстивости, — зажурено мовив пастор. — Боюсь, що це дуже давня проблема.

— Зараз нам треба набратися сили, — сказав Франс. — Найкраще, що можна зробити, так це приготувати смачну вечерю і лягти спати.

Вони накрили на стіл і мовчки повечеряли. Всі були неймовірно стомлені й дуже сонні. Постійне завивання бурі й ляпотіння дощу теж помалу стихало.

Поки всі прибирали зі столу, пані Діс підійшла до Фабіана і всунула йому в кишеню якийсь пакет.

— Я знаю, як ти любиш марципани, — зашепотіла вона. — Це особисто для тебе. Ти їх чесно заслужив.

Фабіан зрадів і з вдячністю її обняв. Тепер йому, на щастя, було що взяти з собою для Фелікса, бо ж він, напевно, зараз найдужче в світі хоче марципанів. Якби тільки швидше він зміг помчати до церкви!

Одразу після вечері діти піднялись нагору й полягали спати. Маленьку Лауру поклали в ліжко до Рози, а Віта, як за помахом чарівної палички, дістала ще кілька подушок і перин.

Усі вмент заснули, але Фабіан знов за якусь пару годин прокинувся. Цього разу він підхопився одним махом, узяв щось із шухляди письмового столу й спустився в кухню. Так само, як і минулого вечора, пастор сидів за столом і читав.

— Овва, ти часом не юний лицар святого Михаїла? — спитав він і усміхнувся. — Ти прийшов почути нову порцію ангелології?

— Ні, я подумав, що ви допоможете мені розгадати цю загадку, — відповів Фабіан і простягнув йому пергаментний звиток, який дав йому Фелікс.

Хлопець не зводив із пастора зацікавлених очей, коли той розгорнув звиток. Обличчя пастора змінилося.

— Звідки він у тебе? — спитав він.

Фабіан розповів Креспову історію, не згадуючи й словом про те, звідки в нього взявся звиток.

Пастор кивнув головою.

— Я шукав це хтозна-скільки років, більше, ніж ти собі гадаєш, — сказав він. — Якщо людина щось знає про ангелів, загадку відгадати не штука.

Фабіан зморщив лоба.

— Що ви маєте на увазі? — спитав він.

— За кожну річ у цьому світі, за кожне поняття лежить відповідальність на котромусь із ангелів, — відповів старий пастор і лагідно подивився на хлопця. — Між іншим, і за дні тижня. Знаменитий Михаїл, скажімо, відповідає за неділю.

І тут Фабіанові сяйнуло!

— А неділя — сьомий день! — вигукнув він.

Архангел Михаїл, що стояв над головним вівтарем, бачив усі кутки й закутки в церкві. Це ключик до загадки. Отже предмет загадки очевидно містився в церкві, а не десь інде.

Пастор Лінд кивнув головою.

— Саме так, — потвердив він. — Тепер ти все зрозумів. Загадка — то мовби лабіринт слів. Зачарований лабіринт.

Фабіан пильно подивився на пастора. Невже він розумів, на що здатен лабіринт у церкві? Пастор лише багатозначно кивнув головою.

— А за які дні відповідають інші ангели? — схвильовано спитав Фабіан. — Нам треба це знати, щоб знайти тайник! Зараз у нас є можливість знайти його до неділі.

— У таку негоду? — спитав пастор і похитав головою. — Коли на вулицях шастають викрадачі дітей? Це надто небезпечно.

— Тоді розкажіть мені, які ще є ангели, — попросив Фабіан. — Може, ми зможемо вичислити тайник і так.

— Ґабриїл відповідає за понеділок, Камаїл — за вівторок, Рафаїл — за середу, Сакиїл — за четвер, Анаїл — за п’ятницю, Касиїл — за суботу і Михаїл — за неділю, — скоромовкою проказав пастор.

— О’кей, — мовив Фабіан і прикусив губу. — А як звучатиме вірш тепер?

прочитав пастор. Фабіан тремтячими руками вихопив звиток пергаменту.

— Припустимо, що понеділок — це один, а далі вівторок — два, то вийде ось що: Ґабриїлові, Сакиїлові та Анаїлові видно тайник. Рафаїл і Касиїл — десь поруч, Михаїл бачить усе, Камаїл бачить Михаїла, Касиїла і Ґабриїла… але тайника він не бачить. Ось що я про це думаю.

— Розумно кажеш, — кивнув головою пастор і пильно глянув на Фабіана. — Та звідки ти знаєш, хто є хто? На скульптурах у церкві не написано жодного імені.

— Я… просто це знаю, — відповів Фабіан і зашарівся. Потім став вичисляти далі: — Понеділок і вівторок, отже, Ґабриїл і Сакаїл перебувають у каплиці Вовка. Вони тайник бачать. Третій, хто бачить, відповідає за п’ятницю, — це Анаїл. Де він? Він висить ліворуч у нефі.

Фабіан схопив клапоть паперу й перо, що лежало на столі. Потім із пам’яти намалював церкву зсередини. І тут відгадка постала перед ним, як на долоні.

— Таж усі троє бачать каплицю Фенріса! — схвильовано вигукнув він. — Там сидять середа й субота, отже — Рафаїл і Касиїл. Вони поруч із тайником. Він має бути в каплиці Фенріса, бо останній ангел, Камаїл, не може тієї каплиці бачити, оскільки йому застує колона ангелів! А Михаїл бачить усе, і його всі бачать. У каплиці Фенріса повинен бути якийсь зелений камінь, і там лежить те, що ми шукаємо. Я вибрався з лабіринту! Гур-р-р-ра!

Фабіан підвівся й на радощах від розгаданої загадки застрибав, виконуючи рухи справжнісінького військового танцю.

Раптом він помітив, що пастор витріщив на нього очі й умент припинив вигецувати та бебехнувся на стілець.

Запала тривожна, довга мовчанка. Пастор весь час не зводив із Фабіана погляду.

Тоді він кашлянув.

— Ти зустрічався з ними, еге ж? — стиха спитав він. — Інакше як би ти знав, хто є хто? Як звичайно, люди пізнають лиш архангела Михаіла, бо в нього є меч. Ти знаєш, що ми шукаємо!

Фабіанове серце завмерло. Він дивився вглиб очей старого чоловіка, але не бачив там нічого, крім добра й мудрости. Він кивнув головою.

— Не те щоб зустрічався, — ухиляючись від прямої відповіді, мовив він. — Просто, здається, я їх бачив. Але не Михаїла, — поквапився додати він.

Нараз він вирішив усе розповісти. Тепер йому треба було мати спільника — когось із дорослих, хто дізнався б і про Фелікса й Оксамитового Лицаря, і про все, що він пережив. Хлопець схопив пастора за руку. Старий чоловік уважно його вислухав. Коли Фабіан завершив розповідь, пастор погладив його по голові.

— Ти справді лицар святого Михаїла, Фабіане, — сказав він. — Виходить, тебе вибрано, бо хто ще зміг би пережити все це й не зламатися? Ви всі лицарі без страху і догани, всі четверо.

— Ходімте зараз зі мною до церкви! — сказав Фабіан, окрилений напливом почуттів.

Пастор похитав головою.

— Це надто небезпечно, — відповів він. — Нам ще трохи треба почекати.

— Ще трохи може бути запізно! Нам треба знайти угоду до дня літнього сонцевороту, — у відчаї мовив Фабіан.

Пастор поклав руку йому на голову.

— Ніколи не втрачай надії, Фабіане, — мовив він. — Ми повинні вірити, що добро переможе. І пам’ятай, що в тебе є ангели.

Фабіан зажурено кивнув головою, сказав добраніч і піднявся до кімнати, де спали діти. На душі в нього все кипіло. Він розгадав загадку, й тепер йому треба йти в церкву.

Він вирішив іти сам, нікого ні про що не попередивши. Він тихесенько вдягнувся, узяв ліхтарика й запхнув до кишені коробку сірників. Потім висунув шухляду письмового столу, намацав між шурупами й гайками перстень лицаря Вовка й надягнув його на палець. І сам не знав навіщо, просто аби мати більше впевнености й мовби відчувати поруч плече лицара Вовка. А ще він захопив із собою марципанових чоловічків, що дала йому пані Діс.

Тепер треба було зійти вниз і так, щоб ніхто не помітив, удягнути плащ. У передпокої він знайшов цупкий темно-синій дощовик, який, очевидно, належав пані Діс, і накрився ним із головою. Окинувши себе поглядом від пояса до ніг, він помітив, що схожий на одного з тих загадкових переслідувачів. Можливо, це й добре. Тепер йому треба непомітно вислизнути надвір.

Та, здається, це легше було сказати, ніж зробити, оскільки він не міг зачинити за собою дверей без ключа. А ще йому потрібна була в’язка батькових ключів, щоб зайти в церкву. Він помацав там-сям у темному передпокої і, знайшовши в’язку, повісив її на руку під дощовиком.

Раптом позад нього хтось голосно чхнув, і Фабіан здригнувся так, що мало не випустив ключі. Його викрили! Він поволі обернувся й побачив Розу, що, схрестивши руки на грудях, стояла біля сходів унизу.

— Що ти робиш? — зашепотіла вона хрипким застудженим голосом. — Невже ти зібрався до церкви сам?

Фабіан кивнув головою і приклав палець до губів.

— Я піду з тобою, — твердо зашепотіла Роза, гучно зашморгала носом і кинулась натягувати дощовик і чоботи.

Фабіан із усіх сил, не підвищуючи голосу, її відмовляв. Він твердив, що повинен іти сам. Останній його аргумент був такий: він не може наражати свою товаришку на небезпеку, до того ж від людини, яка може зненацька чхнути, не буде жоднісінької користи. Роза врешті-решт здалася на відмовляння й лишилася.

— Будь обачний, — шепнула вона. — Якщо ти до сніданку не повернешся, ми всі гуртом підемо слідом за тобою!

У кухні перед грубою на стільці з високою спинкою сидів пастор і шкварив хропака. Фабіан спритно прослизнув мимо нього й відчинив двері чорного ходу. Ані шурхотіння дощовика, ані брязкіт ключів чи завивання бурі, що заполонило кімнату, здавалось, не збудило пастора, і Фабіан прошмигнув надвір і зачинив за собою двері.

Коли в замку з того боку повернувся ключ, пастор розплющив одне око. Потім, прокинувшись цілком, випростався на стільці.

Із затінку груби виступила висока худорлява постать у темному плащі. То був органіст Птахоспів.

Пастор кивнув головою.

— Правду кажучи, це сталося швидше, ніж я думав, — мовив він. — Ти знаєш, що робити. Не спускай з нього ока!

Птахоспів накинув на голову каптур, ступив два сягнисті кроки до дверей і відсунув засув. Ніч і буря тієї ж миті ковтнули і його.