Викрадач ангелів

1

Раннього ранку, після бурі, майданом, що лежав перед церквою, стрімголов біг якийсь хлопчина, брязкаючи великою в’язкою ключів, що вісила в нього на руці. Хлопчина звався Фабіан, він мав дванадцять років і був сином Франса Рінгера,[1] котрий, як звичайно, щонеділі дзвонив у дзвони на заутреню. Заразом із в’язкою ключів Фабіан отримав неабияку відповідальність, і сталося то все через бурю.

Учора ввечері, коли його батько Франс уже зійшов був крутими сходами нагору до своєї спальні, зненацька спалахнула сліпуча блискавка. Вікно засвітилося білим світлом, і тієї ж миті у стіни грякнув гучний розкотистий грім. Франс так перелякався, що відступив на східець униз і навзнак полетів на перший поверх. Там він гепнувся у здоровуцький квітковий вазон, який стояв долі. Щонайменше Франс поламав руку. Так йому принаймні здалося. В кожнім разі він, очевидячки, не зможе завтра дзвонити до заутрені. Що тоді йому скаже пастор? А що подумають люди, якщо після такої грози недільного ранку їх не збудять церковні дзвони? Вони подумають, що вночі стався кінець світу, авжеж, кінець світу. І все через цю проклятущу бурю. Він стогнав, ремствував, лютував, лаявся і лихословив.

Віта, його дружина, скрушно захитала головою.

— Гнівом, Франсе, лихові не зарадиш. Краще поміркуймо, як нам бути далі. Я спробую зв’язатися з лікарем Маґелем.

Вона кинулася до телефону й підняла слухавку. Жодних гудків. Гроза все ще шаленіла, тож навіть мови не було про те, щоб знайти лікаря. Фабіан вибрав із батькового чуба вазонні черепки, пострушував із його вусів піщинки землі й підбадьорливо зашепотів:

— Тату, я подзвоню на заутреню. Якби тільки до ранку вщухла буря. Мені то завиграшки! Я ж скільки разів бував із вами на дзвіниці.

Спершу синові слова пролетіли мимо Франсових вух. Він був просто вбитий тим, що сталося.

— Я мушу дзвонити! Я завжди пильнував свого обов’язку, ніколи ще не було такої неділі, щоб дзвони мовчали… Що ти сказав, Фабіане? Невже ти зумієш дзвонити? Господь з тобою! У тебе обмаль сили. Дзвони такі тяжкі, що, чого доброго, скинуть тебе з дзвіниці на землю.

— Я впораюся! — стояв на своєму Фабіан. — Я знаю, як треба дзвонити, і сили в мене вдосталь.

Франс перечив йому, перечив, та врешті-решт поступився.

— Одначе туди треба йти вдвох, — сказав він. — Як тільки розвидниться, гайнеш до органіста Птахоспіва і попросиш, щоб він тобі допоміг.

Органіст Птахоспів жив у хатчині за церквою. Живенько зібравшися, Фабіан побіг його будити.

Посеред міського майдану йому подумалось про лелече гніздо на західній вежі. Цікаво, як витримали нічну негоду лелеки? А що як гніздо зірвало з вежі? Фабіан помчав до церкви, щосили витягнув голову й подивився вгору. Над ним здіймалися вежі, ген у височині мимо них пропливали хмари, і в хлопця злегка запаморочилась голова. Йому здалося, мовби земля втікала в нього з-під ніг. Він перевів стривожений пильний погляд на західну вежу. Ага, гніздо, на щастя, нікуди не поділося. Але жодної ознаки життя він там не помітив. Невже лелек знесла буря?

Фабіан відступив крок назад, щоб глянути на дзиґарі на вежі. Часу, либонь, удосталь, подумав він. Нехай Птахоспів ще хвильку-другу поспить, а він тим часом подивиться на лелек. Фабіан кинувся до бокових дверей, які вели наверх лелечої вежі, встромив здоровенного старовинного ключа в замок, крутнув ним туди-сюди й смикнув за ручку. Важенні двері не піддалися. Фабіан нетерпляче зітхнув і наліг на них з усієї сили. Правду кажучи, хлопець, як на свої дванадцять років, був дуже проворний. І от нарешті двері відчинилися, й Фабіан побіг східцями на горішній ярус вежі.

Поки він туди вибрався, то так захекався і так упрів, що довгенько шукав ключа, яким відчинялися двері на терасу. Власне, йому не дозволялося туди виходити. То було небезпечно. Церкву звели кілька сот років тому, і балюстраду, мабуть, останні двісті літ ніхто не ремонтував. Але Фабіанові таки щастило проникати на терасу. Він милувався лелеками, щось до них говорив і стежив за всіма їхніми рухами. Прекраснішого видовища, ніж те, як вони розправляли крила й злітали в повітря, він зроду не бачив. А як тільки вони закидали свої довгі шиї назад і заходжувалися клекотати дзьобами, йому здавалося, ніби лелеки грали на кастаньєтах. Або сміялися, думав хлопець. Тож коли лелеки клекотіли, Фабіан завжди сміявся разом із ними.

Він попхнув двері й нараз опинився просто неба. Далі вийшов на середину тераси і вп’явся очима у верхівку вежі.

Неподалік од шпиля люди прилаштували штатив, призначений для лелечих гнізд, тож якраз на ньому й змостили своє гніздо лелеки. Вийшла складна, доволі громіздка споруда з густого плетива гілок. А щоб її не знесло вітром, на дні споруди, напевно, лежала земля. Гнізда лелеки мостили майстерно. Проте зараз птахів там не було. Очевидно, вони покинули гніздо.

Хлопець обернувся, обвів оком містечко та зелені пасма гір, що тягнулися за ним. Краєвид був фантастичний. Удалині на рівнині вигойдувалися картаті узори, завдяки яким було видно, де закінчувалося одне поле й починалося друге. Все купалося в рожевому вранішньому світлі. Навіть руїни спаленого Вовчого Замку здавалися цілком миролюбними. Фабіан знав, що давно-предавно там коїлися жахливі речі.

Він зіщулився, обернувся, щоб іти до дверей, та зненацька його зупинив чийсь пронизливий голосок: «Цур тобі пек!»

Фабіан знов оглянувся на лелече гніздо. Через його край перевішувалося двоє білих крил, що помалу ворушилися в повітрі. Вони не скидалися на лелечі, бо не мали чорних цят. А всім же відомо, що в дорослого лелеки на крилах є чорні цяти. У лелечат не дуже великі крила, до того ж самі птахи світло-сірої масти, тож навряд чи це лелеча. Може, гусак? Певно, йому довелося сісти в лелече гніздо під час бурі?

Аж тут Фабіан згадав, як той хтось сказав «цур тобі пек». Гуси, як звичайно, так не кажуть. Чи, може, то йому вчулося? Але ж він і справді бачив у лелечому гнізді гусака. І хлопець заходився його манити:

— Гусю-гусю-гусь, а йди-но сюди, гусю-гусю-гусь…

— Та годі тобі гуськати, — обірвав його сердитий голосок.

Фабіан од переляку мало не проковтнув язика. Крила того, хто був у гнізді, заворушилися ще більше, і раптом звідти висунулося маленьке рученя. Фабіан сахнувся й заціпенів із подиву. За одним маленьким рученям показалося й друге. Хлопець затамував віддих, побачивши, як між рученятами й білими крильми вистромилася голова з рудуватим скуйовдженим чубом. Невже то хлопчик… чи, може, дівчинка? Але яким це робом те маля опинилося в лелечому гнізді? Фабіан роззявив рота, не в змозі навіть писнути. Дитина дивилася на нього з невдоволеною міною на личку.

— Який це телепень надумався мене звідси виманити? Ану стули пельку, бо зараз тут буде протяг!

Фабіан закрив рота, але не знав, що відповісти. Йому на думку спало єдине запитання:

— На якому це гусакові тебе занесло в лелече гніздо?

Малий засміявся — достоту так само нахабно, як і ворона, що вистрибувала поміж вежами старовинної церкви.

— Гусакові?! А хай тобі абищо, почуєш таке, то й крила повідпадають! Ти що — ніколи не бачив ангела?

Фабіан ковтнув слину. Він не йняв віри своїм очам. Йому, бувало, доводилося чути у церкві та в школі щось про ангелів і бачити їх на малюнках у збірках казок. Насправді ж ангелів на світі не було. Цей, що сидів у лелечому гнізді, очевидно, був не ангел, а малий шалапут, який удосвіта привласнив на горищі чийогось гусака. Якщо це не так, то, виходить, Фабіан і досі перебував у полоні сну. Ну авжеж, так і є. Він спав. Учепившися двома пальцями в руку, хлопець щосили себе вщипнув.

— Йой! — скрикнув він, несподівано жахнувся й затулив долонями обличчя.

Якусь хвилю Фабіан стояв у такій позі й не ворушився, намагаючись опанувати собою. Урешті-решт сторожко розсунув пальці й зиркнув крізь них. Істотка й досі звисала з гнізда: в неї були схрещені рученята, два білі крила за плечима й схилена набік голівка — геть чисто як у тих намальованих блискучих ангеликів, що ніколи не мали ніг. Атож, істотка теж мала дві пухкенькі схрещені ручки, кучерявого скуйовдженого чубчика, личко, мов у ляльки, і два білі ангельські крила… ні, гусячі крила… Либонь, хтось просто бере його на глузи?

— Агов, ти, там нагорі! — гукнув Фабіан. — Якщо ти ангел, то доведи це!

— А як? — спитала істотка. — Цього досить? — і вона енергійно замахала крилами, що були в неї за плечима.

— Та ну, — відповів Фабіан, — таке зуміє перший-ліпший дурний гусак. Спустися до мене, і я тебе гарненько роздивлюся!

— Саме цього я й не можу зробити, — засмучено відповіла істотка. — Здається, я загубив свої стернові пера. Без них я не можу літати, як належить. Тож і сиджу в цьому гнізді, мов той пень. Лелек теж немає вдома, інакше котресь із них спустило б мене донизу. Жаль, я таки хотів би залагодити там одну справу.

— Тоді випростайся, — сказав Фабіан, — щоб я побачив тебе на повен зріст.

Істотка поволі випросталася, обережно здіймаючи за плечима крила. В такій позі вона скидалась на дитину п’яти-шести років, одягнену в куценьку білу сорочину вільного крою. Крила в неї справді були завбільшки з гусячі й, видно, міцно причеплені до дитячої спинки.

— Може, я тобі й повірю, — не зовсім упевнено мовив Фабіан. — Але як ти опинився в лелечому гнізді, коли не можеш літати?

— Угадай із трьох разів, — сердито відказав ангел. — Як би я сюди по-твоєму сам злетів? Верхи на лелечій спині? Чи спустився зі шпиля дзвіниці? Може, я заліз ізнизу?

— Невже ти… впав? — спробував схитрувати Фабіан.

Цей ангел явно не сприймав жартів, тож, мабуть, краще триматися з ним обачно.

— Так, я впав, — відповів ангел. — І коли ти придумаєш, як мене звідси дістати, то дізнаєшся чому.

Фабіан на хвильку замислився. Насамперед йому треба подбати, щоб ангел не звалився з даху церкви. Чи коли хто-небудь чув про ангелів, які б не вміли літати? Які ні з того ні з сього падали б із неба? Та ніхто в світі такого зроду не чув! Проте на вигляд цей ангел був не дуже страшний, попри те, що й говорив він, і поводився не так, як би належало поводитися ангелові. Фабіан мав спробувати спустити цю химеру донизу.

— Стривай, — сказав він ангелові, — я пошукаю мотузку.

Ангел скрушно зітхнув і однією рукою підпер голову, а другою тим часом роздратовано застукотів об край гнізда.

— Авжеж, — сказав він. — Однак я не маю вибору.

Фабіан чимдуж збіг східцями вниз і знайшов двері, що вели до підвальних приміщень. Там містився чималий мурований склеп із давніми лицарськими похованнями, посеред якого тулилася маленька комірчина, що правила за склад. Хлопець знав: у ній лежали запасні мотузки до церковних дзвонів.

Фабіан відімкнув двері й виявив, що в підвалі темно, як у вусі. Він піднявся в церкву й знайшов побіля вівтаря свічку й сірники. Потім знов спустився вниз і став шукати при світлі великої воскової свічки. Поки він ішов, мерехтливі відблиски світла малювали під склепінням і на стінах довгі, грайливі тіні. Фабіан зупинився. Навіть якщо він бував тут безлік разів і знав усі без винятку скульптури, саркофаг та надгробки, його пойняли такі відчуття, як і за перших відвідин. Хлопець ковтнув слину, зціпив зуби й, не відволікаючись ні на що, перетнув велике підвальне приміщення. Під дверима, що вели до складу, він відставив од себе свічку й трохи пововтузився з в’язкою ключів. Двері зі скрипом відчинилися. Фабіан боязко оглянувся й ступив у комірчину. В кутку лежали мотузки. Він згріб їх в оберемок, але вони були такі важкі й такі довгі, що неможливо було тримати свічку й водночас нести мотузки. Йому довелося свічку поставити, оскільки вона ось-ось мала погаснути. Врешті-решт він успішно вибрався зі склепу, й масивні двері за ним зачинилися. Він заходився тягнути важенні мотузки крутими східцями на вежу. Напівдорозі зупинився перевести дух і виглянув у маленьку вікнину надвір. Там уже зовсім розвиднілося, й усе містечко було осяяне вранішнім сонцем.

Вранішнє сонце! Церковні дзвони! Таж він мав збудити органіста Птахоспіва й разом із ним дзвонити на заутреню! Йому треба живенько спустити ангела додолу. Фабіан наддав ходи й невдовзі вже був на терасі вежі. Ангел сидів у лелечому гнізді, відкинувшись назад і заклавши руки за голову, й мружився проти сонця.

— Чудовий день, еге ж? — спитав він. — І це після такої ночі? Просто не віриться! Ну, ти, я бачу, знайшов мотузку. І що нам робити далі?

— Зараз я на одному краю мотузки зав’яжу вузла й кину цей край тобі, — відповів Фабіан.

— Гаразд, — згодився ангел. — Хоч мені й не ясно, що ти задумав, та все-таки я тебе послухаюся.

Фабіан прив’язав мотузку дзвона до запасної мотузки. Потім на одному її кінці зробив великого вузла й пожбурив його до лелечого гнізда, але промахнувся. Вузол стукнувся об штатив, і, перш ніж зник за краєм балюстради й замелькав у повітрі, Фабіан устиг його перехопити.

— Е-е-е-ет, — сказав ангел. — Дав маху. Мо’, колись і докинеш!

Фабіан удав, ніби не почув тих слів. Він закинув мотузку ще раз. Тепер уже вона долетіла до гнізда, й ангел примудрився її впіймати.

— Ось вона! — радісно гукнув він.

— Ану прив’яжи її міцно до штатива, — крикнув Фабіан йому у відповідь.

А сам узяв мотузку з другого кінця й міцно прив’язав її до ручки дверей, — і тепер уже вона була натягнута між дверима та гніздом.

— Зрозумів? — крикнув Фабіан у бік лелечого гнізда.

Ангел звісив із гнізда голову, і його крила ледве не втратили рівноваги. Він помаленьку ними заворушив, аби тільки втриматися нагорі. Фабіан чув, як він заходився лаятися на всі заставки, оскільки йому явно не вдавалося закріпити мотузку так, як хотілося. «Оце тобі й ангел, — подумав Фабіан. — Невже йому в небі й справді дозволяли так лихословити? Цей ангел, очевидно, все знає не з самих чуток, тож страшенно цікаво буде познайомитися з ним ближче».

— Готово! — нарешті крикнув ангел. — А що далі?

— Тепер тобі доведеться спускатися сюди мотузкою, — відповів Фабіан. — А я тебе тут підхоплю.

— Ти збожеволів?! — крикнув він пронизливим голосом, цього разу аж надто пронизливим. — Спускатися мотузкою? Ти думаєш, що я… що я ангел-циркач?

Фабіан спантеличено зітхнув.

— Якщо ти не можеш літати, то дістанешся сюди тільки таким чином, — сердито гукнув він ангелові. — Або спускайся, або лишайся нагорі. Мені байдужки. В мене є купа інших справ, і я не збираюся стовбичити тут і сперечатися з тобою.

Ангел нічого не відповів, проте спробував перекинути одну ніжку через край гнізда. Потім, зважившись остаточно, поставив на край гнізда другу ніжку і взявся за мотузку обома руками.

— Молодець, — крикнув Фабіан. — А тепер так само обхопи мотузку обома ногами й спускайся сюди.

Ангел зробив так, як йому загадував хлопець. Мале білокриле дитинча якусь мить перебувало в повітрі між небом і землею. Фабіан затамував дух. Ангел ледь ворушив крилами й швидко-швидесенько мчав мотузкою донизу!

— Йо-йо-йо-йойочки! — в захваті верещав він, а тоді м’яко плюхнувся Фабіанові до ніг.

Усе сталося так блискавично, що хлопець не встиг перехопити малого, як щойно обіцяв. Між церковними вежами знов прокотився зухвалий сміх, і ангел підвівся й струснув крилами.

— Неймовірно! — весело мовив він. — Якби знаття, то я й не сперечався б. Дякую. Чим я можу тобі віддячити?

Тієї миті їх осяяло сонячне проміння, і Фабіан згадав, що за хвилю-другу вже буде запізно сповіщати дзвонами початок недільного дня.

— На дзвіницю! — крикнув він. — Ти повинен допомогти мені бити в дзвони. Тато поламав руку, і я обіцяв…

— Годі базікати, — перебив його ангел. — Я знаю геть усе про дзвони. Ми впораємося! Гайда!

На цьому слові він розчахнув двері, й вони побігли східцями вниз. Їм треба було трохи спуститися, аби дістатися галереї, яка вела на дзвіницю. Нараз Фабіан з подивом помітив, що ангел уже знав дорогу. Невже він був тут раніше? Хлопець намагався не пасти задніх, бо ангел озирався і весь час його квапив. Зрештою вони таки дісталися до дверей, які вели на дзвіницю. Фабіан підняв в’язку ключів, наміряючись відімкнути двері, але ангел його відсторонив, легенько дмухнув на замок і попхнув ті масивні двері так, ніби вони нічого не важили. А тоді метнувся східцями до кімнати, що містилася під дзвонами.

Посеред тієї кімнати висіли чотири мотузки, прикріплені до дзвонів, а над ними в стелі зяяв отвір, у якому, пороззявлявши темні пащеки, поблискували старовинні церковні дзвони. Фабіан кинувся до них, схопився за дві найближчі мотузки й крикнув ангелові:

— Хапай решту! Ти смикай свої, а я — свої!

Він насунув на вуха вовняні навушники, а другу пару тих навушників простягнув ангелові, але той кинув на нього глумливий погляд, струснув кучерями, схопив у руки мотузку й потягнув її на себе.

На самій верхівці бамкнув найбільший дзвін, — своїм низьким, співучим тоном він змусив гойдатися й дзвеніти ще й інші три дзвони. Фабіан пильнував за дотриманням ритму, та скоро помітив, що в ангела то виходило ще краще, як у нього. З його дитячого личка повністю зникла неприязнь. Ангел висів на мотузках, гойдався сюди-туди і вгору-вниз, ніби знайшов собі найкращу забавку, яка тільки могла бути в небі й на землі. Часом він на повен голос щось виспівував, сміявся і радісно верещав.

А тоді на шаленій швидкості він розігнався від самої стіни кімнати, подався вперед і знов заходився гойдатися на мотузках. Що то був за звук! Ніколи ще дзвони не дзвонили аж так гучно й дзвінко! Ніколи ще мешканці цього невеличкого містечка, прокинувшись після бурі, не відчували такої втіхи!