Викрадач ангелів

4

Була тільки одинадцята ранку, і містечко ще й досі дрімало під літнім сонцем. Фабіан мчав тихими вуличками старого міста й чув, як стукотіли його підошви по бруківці.

Дорогою він дивився на красиві старовинні будинки, які дуже добре знав. Їх було пофарбовано в різні кольори, щоправда, незвичних відтінків. Упродовж багатьох століть фарби змішували за особливими рецептами й кодами, які не виходили за межі міста. Кожне покоління мало своїх змішувачів фарб, які змішували фарби, що підходили одна одній, і роздавали готову суміш тим, хто лаштувався фарбувати оселі. Тепер той титул носив Рінус Фабер, Турдів батько. Він успадкував його від свого батька, який у свою чергу дістав його у спадок від свого. Так тягнулося сотні років. Франс замінив свого батька, ставши дзвонарем, а Фабіан повинен був успадкувати місце дзвонаря після Франса… але чи успадкує? Невже Турд стане після Рінуса змішувачем фарб, а Понтус після свого батька пекарем?

А що коли їм хотітиметься робити щось інше?

Більше Фабіан не заглиблювався в свої роздуми, бо саме завернув на церковний майдан і, загледівши водограй, нараз пригадав барельєф із дитячим личком. Він підбіг до водограю, щоб роздивитися його ближче. Попри те, що барельєф був старий і потрісканий, сумніву не було. Там проглядалися риси Феліксового обличчя, а за головою дитини, очевидно, лопотіли крила. О, він змусить те ангельське створіння все йому пояснити! Як могло таке статися, що його мармиза зображена на водограї, якому, властиво, цілих сімсот років? Фабіан здригнувся. То було трішки неприємно. Майже таке саме неприємне відчуття пойняло його й до самого ангела. Одначе «неприємно» не конче означало якусь небезпеку, подумав Фабіан, тож, зібравшися з духом, він знов подався на дзвіницю.

Фабіан пішов до головного входу й попхнув важкі скрипучі двері. Він прошмигнув досередини, і двері за ним знов зачинилися з глухим грюкотом, що прокотився луною по всій церкві й мовби нагорнув його своїми хвилями. Потім запала глибока тиша. Фабіан стояв у великій церкві сам як палець.

Без людей церква була зовсім інакша. Перед ним простягнувся чималий неф із лавами обабіч. Посеред нефу височіла колона з ангелами, щільно обліплена крилатими створіннями всіляких видів. Зараз сонячне проміння падало сюди в інше вікно й освітлювало Уриїла, ангела сонця, що містився на маківці колони. Здавалося, то саме він і світився. Блакитне склепіння було блакитніше, ніж будь-коли раніше, а на ньому і сонце, й місяць і зірки теж навперебій випромінювали світло.

Фабіанові здалося, що він побачив церкву вперше, хоча був у ній багато-пребагато разів. Тиша начебто витала навколо нього. Приміщення було наповнене світлом, а не звуками. Стояла така тиша, що Фабіан боявся дихати.

Щось стукнуло в двері однієї вежі, й коли він звів очі догори, то побачив, як над галереєю промайнули білі ангельська крила. Край балюстради показалася Феліксова мармиза. Тепер його рудий чубчик був скуйовджений ще більше, а обличчя мало вираз нетерпеливости.

— Нарешті ти з’явився! — пирхнув ангел. — Чого ти там стоїш і ловиш гав? Ходи сюди, кепські наші справи!

Фабіан зібрався з духом і збіг сходами на галерею. Фелікс зустрів його нагорі.

— Вони в тебе? — схвильовано спитав він.

Фабіан кивнув головою, знайшов у кишені куртки два сріблясті пера й подав їх ангелові. Фелікс однією рукою схопив одне перо, а другою — друге, й обидва дзвінко поцілував. Піднявши руки над головою, він застромив пера в крила — саме там, де вони зросталися. Тоді вдоволено помахав ними.

— Тобі не боляче? — поцікавився Фабіан.

— Hi! — відповів ангел Фікс. — Ану ж побачимо, чи вони на місці. Ходи за мною. Феліксе, гайда!

Легко підстрибнувши, він став на край балюстради, не встиг Фабіан і оком змигнути, як Фелікс шугнув униз, Фабіан перелякано скрикнув і кинувся до перил. Маленька біла істотка описувала кола в церкві так, ніби ніколи нічого іншого й не робила. Вона дуже відрізнялася від блискучих, як золото, осяйних ангелів і водночас була така-такісінька, як вони.

— Гой-я-я-яй! — захоплено закричав Фелікс.

Він на повній швидкості взяв курс угору на склепіння, аж здалося, мовби він летів просто в небо. А потім каменем упав донизу. Фабіан обома долонями затулив собі рота. Проте, перш ніж доторкнутися підлоги, Фелікс різко пригальмував і злегка погойдуючись, спокійнісінько, як та бабка, завис у повітрі. Потім він швиденько описав три кола навколо колони з ангелами й, залопотівши крилами, знов піднявся до Фабіана.

— Прекрасно! — сказав він. — Усе гаразд. Тепер ми можемо наводити тут лад.

Він ледь чутно опустився на підлогу балюстради. Аж тут він помітив паперовий пакет із позначкою пекарні, що стирчав із кишені Фабіанової куртки. Бурштиново-жовті очі під рудою кучмою зблиснули, а Фабіан тим часом оговтався і рвучко відступив убік. Пір’я прошелестіло мимо його носа.

— Ось ти й промахнувся, — сказав він ангелові.

Фелікс подивився на нього й зробив плаксиву гримасу.

— Ти отримаєш марципани, — утішив його Фабіан. — Але спершу мусиш вислухати, що я з’ясував.

Ангел лукаво всміхнувся.

— Ти не такий дурний, як здаєшся, — сказав він. — Зайдімо в дзвіницю. Там нам ніщо не заважатиме.

Після того, як Фабіан розповів усю пригоду, запала довга мовчанка. Ангел повільно наминав марципан і водночас ніби перебував у стані глибоких роздумів.

— Кажеш, футбол, — зрештою мовив він, беручи з пакета третього марципана. — Це щось нове. У кожнім разі вони домоглися того, що люди прийдуть. І якось дивно, що до того причетний ваш бурґомістр. Який зв’язок між ним, Юнсоном і тим, кого ти називаєш Оксамитовим Лицарем? Лиховісна думка пропалює дірку в небі, і в цей же час сюди навідуються ці чоловіки. Отже, Фабіане, напевно, нам треба почати цікавитися футболом. Це найкращий слід із того, що ми маємо.

Він відкусив голову марципановому чоловічку, а Фабіан тим часом витріщив на нього здивовані очі.

— Ти хочеш піти на зустріч? — спитав він. — Таж тоді тебе всі побачать.

— Ні! — відповів ангел. — Не побачать, якщо ти допоможеш мені пробратися в молитовний дім і заздалегідь знайдеш там схованку. Окрім того далеко не всі мене можуть бачити, розумієш? А ті, що можуть, стануть нашими спільниками. Принаймні, більшість, — додав він і в його очах спалахнули чудернацькі блищики.

Фабіан знов анічогісінько не второпав.

— На що ти натякаєш, ніби не всі можуть тебе бачити? — спитав він.

— Це… інколи буває, — ухилився від прямої відповіді ангел. — Але тепер нам треба йти до молитовного дому. Найкраще рушати туди якомога швидше, щоб знайти схованку.

Фабіан замислився. Де в тому старому молитовному домі можна було знайти гарну схованку для ангела? Цієї миті йому нічого не спадало на думку. До того ж… якщо вони зараз зустрінуть когось дорогою, то доведеться пояснювати, чого він прогулюється містом у товаристві ангела.

Годинник на церковній вежі вибив дванадцяту. Фабіан змушений був визнати, що ангел мав слушність. Це й справді була найкраща пора для того, щоб непомітно проникнути в молитовний дім. У неділю о дванадцятій на міських вулицях ніколи не було людно. Проблема була тільки в тому, що він усе-таки мусив Фелікса в щось перевдягнути. Раптом Фабіан згадав про мантії хлопчиків-хористів, що висіли в ризниці. Це був вихід. У кожнім разі можна було пояснити зникнення мантії тим, що хлопчик-хорист вийшов на прогулянку.

— Почекай тут хвильку, — сказав він Феліксові. — Зараз повернуся!

Фабіан побіг на другий бік галереї і спустився вниз. А там він піднявся мимо двох каплиць, що стояли обабіч, до вівтаря, й підійшов до ризниці, що містилася від вівтаря ліворуч. Він натиснув клямку й наліг на двері. Вони були замкнені. Фабіан занепокоєно зітхнув. Він віддав батькові ключі, а їм із Феліксом, правду кажучи, не було коли зволікати. Аж тут Фабіан згадав, як Фелікс дмухнув у замкову шпарину й двері відчинилися. Треба сходити по ангела. Хлопець обернувся до дверей спиною, щоб знов підійматися на дзвіницю, і здригнувся, побачивши Фелікса, який сидів край катедри й пацав ногами.

— Ти часом не мене шукаєш? — задерикувато спитав ангел. — Я подумав, що тобі потрібна допомога.

Він знявся зі свого місця й полинув до Фабіана. Десь між двома каплицями він раптом завмер і опустився додолу. Потім гайнув до тієї каплиці, що містилася ліворуч. Вона була стара, але кам’яний саркофаг, що стояв у ній, був іще старіший. То була гробниця лицаря Вовка. Засновникові міста годилося мати найпомітніше місце в церкві.

Фелікс відчинив залізні ґратки, які оточували каплицю, зайшов досередини й зупинився біля великого саркофагу. Перед саркофагом стояв якийсь глобус із кованого заліза, навкруг якого вилося кільце з маленьких свічечок. Вони були загашені.

Фелікс озирнувся на Фабіана.

— Чого ці свічки не горять? — суворо спитав він.

Фабіан ковтнув слину.

— Ну… я не знаю, — почав він. — Наскільки мені відомо, вони горіли сьогодні під час відправи.

— Але тепер їх загасили, — сказав Фелікс. — Ми цього не допустимо! Вони повинні весь час горіти. Lux![3]

Він зробив стрімкий жест рукою, і довкруж глобуса на кожній свічечці спалахнули маленькі пломінчики. Фелікс пухкенькою ручкою обережно поплескав по саркофагу і вдоволено вміхнувся.

Здивований Фабіан не відставав од нього. Який зв’язок був між ангелом і лицарем Вовком? Феліксове обличчя було викарбувано на барельєфі водограю, а тут він поводився так, ніби стояв біля гробниці того, кого добре знав.

Понад гробницею витали в повітрі два дивовижні ангели в багряних сорочечках. Витріщивши очі, вони пильно дивилися поперед себе. Що вони бачили?

Фелікс обернувся назад, щоб вийти з каплиці. Потім він кинув погляд на тих двох ангелів і підняв руку до чола, мовби таким чином привітався. Тоді він підійшов до каплиці з протилежного боку. Вона була така ж стара, як і каплиця Вовка, але зовсім інакша. Всередині в ній стояв красивенний мармуровий саркофаг, оздоблений скульптурами та орнаментами. Здавалось, що на нього не пожаліли коштів — і досі блищало облупане золото і всюди витали ангелята. Тут не було ніякого глобуса зі свічками. Фелікс зітхнув і скрушно стенув плечима.

— Так, так, — мовив він. — Порожній він є і порожнім лишиться, достоту як і той, хто мав би тут лежати.

Фабіан здогадався, про що говорив Фелікс. Це була порожня гробниця графа Фенріса, і, власне кажучи, їй із багатьох точок зору аж ніяк не годилося б стояти в церкві. Граф Фенріс доводився лицареві Вовку двоюрідним братом, це саме він зловжив його довірою і ледь не занапастив місто. За Вовкової відсутности він витратив силу-силенну грошей на спорудження для себе розкішної монументальної гробниці, а щоб заплатити за все, обіклав міщан непомірними податками. Повернувшись додому, лицар Вовк вигнав графа Фенріса з міста й заборонив ховати його в гробниці, на яку той угатив стільки чужих грошей і зусиль. От тепер і стояли ті дві каплиці з гробницями одна навпроти одної, як символи добра і зла.

Фелікс і не намагався зайти до цієї каплиці. Він мимохіть привітався з ангелами на стелі й обернувся до вівтаря. Там він звів погляд на архангела Михаїла, ударив п’ятами й віддав честь.

Потім він підійшов до ризниці, сплюнув на мізинець, намалював ним над шпариною для ключа якусь зірку і вказівним пальцем попхнув двері. Фабіан подумав, що міг би вже й не дивуватися. Ангел є ангел, і проробляти такі речі йому куди простіше, ніж проказувати «Отче наш».

Мантії хлопчиків-хористів висіли під однією стіною, і Фабіан заходився приміряти їх на ангела. Жодна з них не була настільки простора, щоб можна було приховати крила. Аж тут Фабіан побачив Райнову мантію. Син м’ясника був рослий і кремезний, тож і мантія в нього була не мала. Фелікс начебто не вельми зрадів.

— У цьому наметі я, мабуть, теж не піду, — ображено сказав він, хоча простягнув руки вгору й дозволив Фабіанові надягнути на себе ту простору мантію.

Ангел згорнув крила вздовж спини, і результат вийшов аж ніяк не найгірший. Хай там що, а Фелікса можна було сприйняти за маленького повненького хлопчика-хориста. Ангел пошаркотів до дзеркала. Він розглядав себе і спереду, і ззаду, й з обох боків, і невдоволено морщився.

— Який нині безглуздий вигляд у хлопчиків-хористів, — зрештою мовив він. — Та нічого не вдієш. Нам треба йти звідси до молитовного дому й роздивитися, що й до чого.

Він упевнено рушив до дверей, але наступив на занадто довгу мантію і так зарив носом у підлогу, що аж загуготіло. Фабіан засміявся.

— А щоб тобі заціпило! — сердито скрикнув ангел, зіп’явся на рівні й підняв полу мантії. — Найгірше те, що в цьому спорядженні я не можу як належить літати!

Фабіан спробував смикнути за двері, які з ризниці виходили на церковний майдан, але й вони були замкнені. Він озирнувся на Фелікса, щоб попросити допомоги, та ангел уже опинився в нефі. Фабіан швиденько метнувся за ним. Фелікс однією рукою підняв край мантії й опустився на середній прохід навпроти церковних дверей. Фабіан кинувся за ним, а коли той зупинився посеред церкви, наступив йому на ноги. Фелікс трішки піднявся вгору, й тепер уже Фабіан зарив носом у підлогу.

Він розпластався посеред величезного кола зі складними візерунами, вирізьбленими на кам’яній долівці. То був якийсь лабіринт.

Нічого давнішого за цей лабіринт у церкві не було. У сиву давнину пілігрими, які прибували здалеку, переповзали його навколішки, щоб дістатися до вівтаря. Таким чином вони намагалися очиститися від усіх своїх гріхів і розкаювалися у всьому тому злі, яке вони заподіювали. Ця проща займала багато часу. За кілька століть підлога була вичовгана втомленими й закривавленими коліньми та підошвами.

Нині люди проходили той лабіринт, не замислюючись над тим, навіщо він там був. Фабіан якось і собі спробував його проповзти — аби лише відчути, що то таке, але за п’ять хвилин змушений був відмовитися від своєї затії. У нього страшенно заболіли коліна.

Рачкуючи на одному місці, Фабіан побачив, як Фелікс немов завиграшки дуже швидко перейшов лабіринт. То, власне, здавалося неможливим. Як він із тим так легко упорався?

Перебравшись на другий бік, ангел зупинився й подивився на Фабіана.

— Гм, — сказав він. — Я відчуваю, що скоро нам доведеться скористатися ним знов. Тож краще вже запустити його в дію.

Фелікс простягнув руку над лабіринтом, і хлопець побачив, як із неї заструменіло біле світло. Потім він махнув йому рукою й лукаво всміхнувся. Фабіан ступив крок до ангела, але відчув, що ноги відмовлялися йти туди, куди він намірявся. Вони вели його в кола й завитки всередині лабіринта. І хоч як він пручався, та нічого не міг удіяти, щоб вибратися. Фелікс мало не лускав зо сміху.

— Таке буде з усіма, хто намагатиметься зайти сюди або вийти звідси, — хапаючи повітря, вдоволено мовив він. — І всім, хто чинив якесь зло чи справді був перейнятий лиховісними думками, доведеться повзти навколішки!

Фабіан і далі метався туди-сюди, поки відчув, що розгнівався.

— А як мені звідси вийти? — закричав він. — Я ж не вчинив нічого поганого!

Фелікс начебто трохи збентежився.

— У кожнім разі ти не повзатимеш, — відповів він. — Я просто хотів тобі показати що й до чого. Ти виберешся звідси, як тільки луснеш пальцями. Ось так.

Фабіанові ноги раптом знов стали слухняні. Він роздратовано пробіг мимо ангела, щоб першим дістатися до дверей.

— Спершу я мушу переконатися, що шлях вільний, — суворо сказав він.

— Авжеж, — спокійно мовив ангел. — Ану ж відчиняй.

Фабіан трохи прочинив тяжкі церковні двері й обережно визирнув надвір. Ніде нікогісінько. Тепле пообіднє сонце освітлювало порожній церковний майдан. Вони поквапилися його перетнути.

Біля водограю Фабіан ні сіло ні впало зупинився й потягнув Фелікса до парапету. Тремтячим пальцем він тицьнув на барельєф із голівкою ангела.

— Чого це на барельєфі твоє зображення? — тамуючи дух, спитав він. — Йому сімсот років, він стоїть із часів лицаря Вовка. Хіба ти був тут раніше? Власне, скільки тобі років?

Ангел відповів не одразу. Він роздивлявся скульптуру лицаря. Потім засунув повненьку руку в воду й трішки поплюскався. Здавалось, ніби сонячне проміння, що блищало на поверхні, раптом пірнуло на дно й там лишилося. Фелікс вийняв з води руку й усміхнувся.

— Ось що я тобі скажу, — мовив він. — Тут, унизу, все розповідається про час, та ми цього зараз не дізнаємося. Зараз нам пора в молитовний дім.

Аби швидше туди дістатися, вони вибрали коротшу дорогу з безліччю стічних канав. То була мережа вузьких стічних канав, які містилися між будинками. Вона мала цілком міське походження, ставши основою всього. Будинки були розташовані так близько один від одного, що між ними вистачало місця лише для стічної канави. У давні часи вона слугувала їм за стічну раковину. Вузькі проходи вздовж і впоперек пролягали між будинками й немов утворювали лабіринт. Дорослі були для них завеликі й заширокі, але дітям стічні канави правили прекрасним місцем для гри в піжмурки та в салки. Всі, хто зростав у місті, знали лабіринт як свої п’ять пальців і вміли, прошмигнувши між двома будинками, вийти десь у зовсім іншому й несподіваному місці. Завширшки лабіринт був якраз такий, що дитина могла його перебігти й ніде не зачепитися, цебто абсолютно підходив для дванадцятилітнього підлітка середнього зросту й повненького ангела, вирядженого хлопчиком-хористом.

Після повільного бігу й скрадання під стінами будинків, вузькими завулками й проходами, перед Фабіаном і ангелом урешті-решт постали двері чорного ходу молитовного дому. Фелікс знов дмухнув на замкову шпарину, як уже робив був на дзвіниці, відчинив двері й зайшов досередини.

«Як добре, що він не якийсь там грабіжник, — подумав Фабіан. — Інакше міг би проникати куди завгодно».

Вони опинилися в напівтемному коридорі біля широких сходів. Фабіан помаленьку піднявся на першу сходинку. Вона злегка скрипнула, і ангел на нього цитькнув.

— Йди тихіше! — засичав він. — Тупаєш як табун бегемотів.

Фабіан звів очі до неба. Насправді ангел Фікс зі Штабу Всевишнього перебільшив. Хлопець обережно прочинив двері й зазирнув до зали зібрань. Вона була порожня. Вони опинились на сцені, де стояла катедра. Фелікс почимчикував на подіум, плутаючись у довгій мантії, і задумливо роззирнувся по боках. Потім піднявся на катедру. Вона була велика й широка та ще й з мікрофоном.

Фабіан спустився в залу шукати схованку для Фелікса. У самім кінці зали була галерея. «Може, там?» — подумав Фабіан і завзято озирнувся на Фелікса. І перелякано завмер на місці. Фелікс зник.

Фабіан кинувся на подіум до катедри. Куди це подівся той малий ангел? Невже вийшов чорним ходом надвір? Фабіан відчинив двері й виглянув, але Фелікса не побачив.

— Феліксе! — півголосом покликав він. — Феліксе Фіксе!

— Піп-піп, — відповів слабенький голосок.

Фабіан спантеличено роззирнувся. Хтозна-звідки то пікало.

— Ти де? — крикнув він і знов зійшов на сцену.

— Ану вгадай, — відповів голос. — Спробуй мене знайти.

Фабіан роззирнувся навколо, а тоді підійшов до фортепіано й заглянув за нього. Там не було нікого.

— Холодно-холодно, — дражнився голос. — Ану поворуши мізками.

Фабіан пішов у бік катедри. Саме там стояв Фелікс, коли він бачив його востаннє.

— Уже тепліше, — сказав голос, що тепер, здавалося, долинав десь із-під долівки.

Фабіан ступив ще кілька кроків.

— Гаряче-гаряче, — почув він. — Ти вже близько.

Фабіан підійшов до катедри й постукав по ній.

Звідти долинув глухий звук, тож, очевидно, там було порожньо.

— Зійди на неї, — почув він голос Фелікса.

Фабіан зійшов на катедру. Між двома шторками, що звисали зі столу, де стояв мікрофон, вигулькнуло задерикувате Феліксове личко.

— Найкраща в світі схованка, — радісно мовив він. — Тут я й сидітиму. У тебе лишилися марципани?

Фабіан сягнув у свої кишені й вийняв зім’ятого пакета.

— Ось, — сказав він, простягаючи його ангелові. — Може, там один чи два ще є.

Фелікс жадібно схопив пакета.

— Вистачить, — сказав він.

Тієї миті хряснули двері, й хтось уставив ключа в шпарину замка на дверях, що вели до зали зібрань. Фабіан і Фелікс кинулися за шторку. Вони притулились один до одного й завмерли.

Вони чули, як хтось зайшов до зали й заходився пересувати стільці. Скрипучі кроки догупали до сцени й стихли перед самою катедрою. На хвилю запала тиша, мовби той, хто прийшов, стояв і роззирався навколо. Потім кроки поскрипіли до катедри. Фелікс обережно відхилив шторку. Вони побачили гостроносі чорні черевики. То був секретар. Він постукав пальцем по мікрофону.

— P-раз, дв-ва, тр-ри — проба, — шпарко проказав він. — Працює справно. Зараз я продивлюся бурґомістрову промову.

Він так шумно поклав перед собою на стіл важку течку, що катедра аж задзвеніла, і вийняв із неї якісь папери.

— М-м, м-м, отже я, — почули вони його бубоніння. — М-м-г. Поки що не кажіть «ні». Все під контролем. А, це ти.

Останні слова прозвучали вельми кисло, і Фабіан та Фелікс зрозуміли, що, очевидно, зайшов іще хтось. У залі почулася чиясь хода, цього разу швидка й енергійна.

«Юнсон, — подумав Фабіан. — Авжеж, він».

— Фенвік тут, — сказав Юнсон. — Він хоче бути певен, що контракти підпишуться сьогодні.

— Йому треба трішки набратися терпіння, — раптом верескнув секретар. — Ми повинні поводитися обережно. І зібрати якомога більше людей на цю зустріч.

— Ти дістав тістечка? — спитав Юнсон.

— Та ледача пекариха сказала, що вони можуть спекти лише п’ять тістечок, — сердито пирхнув секретар. — Але я ще спорожнив кондитерську, забравши там усе печиво й марципани. Тож солодощів буде вдосталь.

Навіть у темряві манюсінького закапелка, де вони сиділи, Фабіан зміг помітити бурштиново-жовту іскорку в ангелових очах. То свідчило про те, що лагоминки не залежаться.

Секретар, поскрипуючи черевиками, зійшов із катедри й покинув залу. Коли Фабіан та ангел цілком упевнилися, що чоловіки зникли, вони вилізли зі своєї схованки.

— Іди додому й приведи на цю зустріч свого батька, — сказав Фелікс. — Та не прохопися про мене й словом, принаймні поки що. Я лишуся тут.

Фабіан вийшов надвір тією самою дорогою, якою вони прийшли, й помчав додому.

Коли він зайшов у хату, батьки сиділи у вітальні. Віта малювала, а Франс слухав музику. Побачивши сина, вони засяяли.

Франс прикрутив транзистора.

— Добре, що ти прийшов. Мені б так хотілося зіграти партію в шахи.

Фабіан радо кивнув, але спершу підійшов до Віти й міцно обійняв. Через материне плече він зиркнув на її малюнок і побачив там гніздо з двома лелеками: один із них лежав, а другий стояв на одній нозі. То був ескіз картини. Мати нечасто малювала лелек. Вона була художниця і мала на горищі майстерню. Здебільшого вона віддавала перевагу яскравим кольорам і типажам, яких, здавалось, годі було уявити. Їх треба було роздивлятися якось інакше, а не самими лише очима.

Граючи з батьком у шахи, Фабіан розповідав, що він бачив і чув біля церкви, і про «футбольну зустріч».

Франс здоровою рукою почухав потилицю.

— Цікаво, про які це контракти може йтися? — спитав він. — Мені б дуже хотілося це знати. Кажеш, бурґомістр Кресп на цій зустрічі буде щось промовляти? На біса йому той футбол здався?

— Є лише один спосіб з’ясувати що й до чого, — пожвавився Фабіан, — і тому треба туди сходити. Я можу вдати, що мені захотілося грати в футбол!

Франс звів на нього очі.

— Гляди, щоб до Великодня світ не перевернувся, — насмішкувато сказав він. — Але чого там, ходімо. Явимося на зустріч і побачимо, що й до чого.

— Чудово! — вигукнув Фабіан. — Тоді я відразу по обіді збігаю по хлопців та Розу й запрошу їх піти з нами.

— Хитро придумано, — мовив Франс. — Але, бачу, хитруєш ти не завжди. Шах!

Фабіан переможно хихикнув.

— Думайте, що хочте. Але все-таки ви дещо проґавили. Раз, два і — шах, мат!

Віта схилилася над блокнотним ескізом і мимоволі всміхнулася, ніби в неї були якісь особливі таємниці.