Викрадач ангелів

8

Як тільки після того рипу вляглася луна, Фелікс скочив на балюстраду. Він і досі випромінював світло. Фабіан не зводив із нього переляканих очей. Чого він так розгнівався? Здавалося, ангел забувся про все навкруг себе, забувся про Фабіана, що все ще ховався біля підніжжя колони. До нього долинуло Феліксове мурмотіння:

— Що ж. Виходить, я мав рацію. А хай йому абищо!.. Цей іспит буде важчий, ніж мені гадалося. Але я так легко не піддамся!

При цьому він кинувся вниз і мовчки й бездумно став кружляти по церкві. Принаймні у Фабіана склалося таке враження. Хлопець звівся на рівні й визирнув із-за балюстради. Тепер ангел облітав колону з ангелами, по черзі придивляючись до кожної скульптури. Потім він метнувся до тих двох ангелів, що звисали зі стелі обабіч нефу. То були прекрасно вирізьблені з дерева скульптури, пофарбовані свого часу в яскраві кольори. Нині вони вже потріскалися від давности, хоча й досі можна було уявити, як розвівалося їхнє розкішне золотисте волосся та як пашіли й золотіли їхні крила. І ці ангели, й кам’яні скульптури на колоні були гордістю храму.

— Анаїле! — крикнув Фелікс і дав лівому ангелові хрущика. — Прокинься!

Потім він під прямим кутом підлетів до ангела, що містився з протилежного боку.

— Камаїле! — крикнув він там. — Аго-го-гов!

Потім покружляв, як бабка, далі й сів посеред двох каплиць, що стояли перед вівтарем.

— Сакиїле! Спускайся вниз! Благовіснику Ґабриїле, покажися! — крикнув він у бік Вовчої каплиці.

Тоді обернувся лицем до каплиці Фенріса:

— Касиїле, струсни крильми! Рафаїле, чільнику всіх ангелів-охоронців, мені потрібна твоя допомога!

Фабіан підійшов до того боку галереї, що був коротший, і перехилився через парапет, щоб стежити за Феліксом. Він добре бачив, що той аж посинів од гніву.

Зненацька Фабіан перелякано заціпенів. Ті дві скульптури ангелів, що висіли у нефі, заворушилися й залопотіли крильми. Хлопець відчув силу атмосферного тиску, а разом із тим і невимовно прекрасні пахощі, яких йому ніколи не доводилося знати. У церкві запромінилося якесь золотаве світло, і ті два ангели відірвалися від балок, де вони висіли, полинули вниз до вівтаря і м’яко опустилися біля Фелікса. Вони були у блискучому вбранні, у вінках із квітів на головах і такі красиві, що несила було на них дивитися.

Фабіанові очі заслали сльози. Невже він спав? Ба, це було найреальніше видовище за все його життя. Як тільки хлопець побачив, що з кожної каплиці вийшло по два великі ангели, серце в нього закалатало, мов у зайця, і мало не вистрибнуло з грудей. Зараз довкола Фелікса стояло шість ангелів. Ті четверо, що були з каплиці, мали здоровуцькі крила з павичевим оком на перах. Вони скидалися на крила велетенських метеликів.

І ось один із них — той, кого Фелікс назвав Рафаїлом, і хто, очевидно, був найголовніший — запитав:

— Що ти хочеш, Феліксе? Навіщо ти знов згукуєш нас усіх на раду? Ми ж із тобою щойно говорили!

Світло дісталося й до Фабіана. Рафаїл належав каплиці зі склепом Фенріса. Виходить, це з ним Фелікс говорив, коли Фабіан зайшов у церкву. Фелікс виструнчився й віддав честь.

— Мені шкода, патроне, — відповів він. — Але мені дозволили вдаватися за порадою щоразу, як тільки я відчую, що хтось зі мною несправедливо обійшовся. І ось тепер я це відчуваю.

Рафаїл дивився на нього й супив чоло.

— Бачу, — сказав він. — Ти палаєш сліпучо-синім гнівом. То сила, якою треба користуватися з обачністю, бо вона може бути жахлива!

— Я думав, що складатиму простий і легкий іспит. Ніхто не попередив мене, що я стрімко впаду вниз від лиховісних думок, утрачу хист літати й змушений буду просити допомоги в простих смертних. Звісно, я навів у всьому лад. Одначе, здається, мені нелегко буде впоратися з Асмодеусом! Якщо то були його думки, то нема нічого дивного, що я гепнувся додолу! — І з Фелікса посипалися сліпучо-сині іскри.

Фабіан повністю забув про страх. Тепер у нього з’явилося багацько-пребагацько запитань. На свій подив він почув, що ангели сміялися. Сміх ангелів. Він був не такий приглушений, як у Фелікса, але й не такий, як людський. Здавалось, що під склепінням дзвеніла якась пісня. Одна її строфа, проникнувши в дзвіницю, вдарилася об найменший дзвін, і він озвався кришталево-чистим звуком, який із тремом розлігся по церкві.

— Не дивися так люто, Феліксе, — сказав Анаїл і поплескав Фелікса по руденьких кучерях. — Напевно, ти таки дістанеш легенького прочухана, оскільки зник без дозволу. Хіба Рафаїл не казав тобі триматися подалі від грози?

Фелікс дивився на нього й копилив губи. Сліпучо-синє світло стало трохи слабше.

— Казав, — відповів він. — Але здійнявся такий прекрасний шум! А мені завжди подобалося гратися з блискавками. Я просто не міг стриматися.

Аж тут слово взяв Касиїл. Він був високий і статечний, з довгим каштановим волоссям і барвистими крильми.

— Може, злість і гарна штука, — сказав він, — але не влучай нею по нас. Тобі потрібно берегти силу на Асмодеуса. Сімсот років він вільно валандався світом. Тепер одним із завдань твого іспиту буде завадити йому заподіяти шкоду, яку він надумався вчинити. Нехай він ніколи не заходить до каплиці зі склепом, бо тоді нам усім, Феліксе, буде непереливки. Запам’ятай це!

Фабіан нашорошив вуха, а Фелікс випростався.

— Асмодеус має загадку, — сказав він. — Я чув, як Кресп її читав. Знаєте, що в нього на думці?

— Ми знаємо все, Феліксе, — пролунала відповідь, — і ти теж помалу про все дізнаєшся. Тобі самому доведеться шукати відповідь. Одначе твій іспит може важити більше й бути важливішим, ніж ти думаєш. Не забувай про своїх помічників серед людей.

— Пам’ятай про церковні дзвони, — додав Ґабриїл. — Вони теж не втратили своєї сили. Якщо місто опиниться в небезпеці, вони здатні кликати на допомогу. Ти знаєш, як треба дзвонити.

— Асмодеус не боїться сюди з’явитися, але він знає, що в церкві його могутність слабшає. Тут забагато доброї енергії. Він збагнув, що ти зробив усе, щоб лабіринт діяв, і що тепер він йому не по зубах, — сказав Камаїл.

Фелікс задоволено хихикнув.

— Клас! — мовив він. — Коли б ви знали, як весело було дивитися на безпорадного бурґомістра, що метався по ньому як дурень. Наступного разу я поставлю його на коліна. От якби туди заманити Асмодеуса!

Ангели намагалися приховати усмішки. Фабіан розумів, що їм аніскілечки не хотілося перетворювати цю розмову на розвагу. Ангели багато в чому були зовсім не такі, як він собі їх уявляв. Мовби й схожі на мальованих у давніх книжках казок та бібліях, але поводилися геть інакше, ніж ті, про яких він читав і чув.

Рафаїл відкашлявся, і на його обличчі залягли суворі зморшки.

— Ну от, — сказав він. — Ми забезпечили тебе одним помічником. Попроси малого Фабіана пам’ятати усе, чого він навчився, і постійно збагачуватися знаннями. Не забувай про строк. У тебе є сім днів і сім ночей. Якщо ти вчасно не впораєшся із завданням, тобі доведеться чекати ще сімсот років, щоб скласти іспит на звання ангела-охоронця. Зрозуміло?

Фелікс кивнув головою. Сліпучо-синє світло майже зовсім зникло, лише інколи спалахував слабенький лиховісний пломінчик.

— Я старатимуся, — відповів він. — Цього разу мені пощастить!

Ангели один за одним погладили Фелікса по голівці.

— Годі, нараду завершено, — сказав Рафаїл. — Повертаймося на свої місця. — Він владно підняв руки, а Фелікс випростався й віддав честь.

Камаїл та Анаїл полинули на свої місця в церкві. Поволі вони знов обернулися на дерев’яні скульптури з порожніми поглядами. Четверо великих ангелів розійшлися по своїх двох каплицях. У дверях до каплиці Фенріса Рафаїл на хвильку обернувся до Фелікса.

— Пам’ятай про зелений промінь, — сказав він і зник.

Наступної миті скульптури вже висіли на стіні. Золотисте світло розтануло, і в церкві стало так, як і раніше. Фабіан усе ще стояв як зачарований на галереї, — він був наскрізь мокрий від поту, а його серце мало не вистрибувало з грудей.

Аж тут до нього долинув слабенький помах крил, і раптом перед ним опустився Фелікс. Вигляд у нього був поважний.

— Ти все бачив? — спитав він.

Фабіан мовчки кивнув головою. Пережиті враження стомили його до краю, але він мусив почути пояснення. Хлопець кілька разів ковтнув слину й схопив Фелікса за сорочку.

— Невже всі ангели у нашій церкві справжні? — важко дихаючи, спитав він. — Я думав, що ангели живуть на небі.

— А вони й там живуть, — відповів Фелікс. — А ці скульптури — подоби ангелів, на взірець тих, що створюють на комп’ютері. Коли ти запускаєш такого ангела в дію, вмикається відповідна програма чи, як у цьому випадку, справжні ангели. Таким чином найтямущіші можуть завчасу входити у безпосередній контакт із Штабом Усевишнього. Ти не думай, що тут щось нове, ви навіть встигли запустити це в комп’ютер.

— Найтямущіші? — здивувався Фабіан. — Про кого це ти?

— Як ти гадаєш, чому лицареві Вовкові заманулося наповнити церкву ангелами? Після випадку з графом Фенрісом він задумав узяти місто під Божу опіку й уклав із ангелами угоду. Він мав пряму лінію зв’язку зі Штабом Всевишнього доти, доки перебував тут і дотримувався узятих на себе зобов’язань. Але як тільки він відступився від свого слова і подався галасвіта, знов усе звелося нінащо, і Фенрісові пощастило дотла спалити Вовчий Замок. Одначе завдяки нам він не зміг нашкодити ні містові, ні храму, і його сила зійшла нанівець. Після Вовкової смерти ми й далі пильнували церкву й місто, і, правду кажучи, годі було без того обійтися. Проте Вовчий Замок рятувати було запізно. Я теж не склав іспиту.

Останні слова прозвучали доволі сумно, і Фабіан зрозумів, наскільки то важливо, щоб цього разу Феліксові поталанило.

Диво дивне, що місто Вовчі Гори упродовж цілих століть переживало війну, а ніхто його не зруйнував і ніхто ним не заволодів. Тепер Фабіан збагнув чому.

— Якщо це правда, — поволі сказав він, — то, напевно, є багато місць із подобами ангелів?

— Саме так, — сказав Фелікс. — Та все одно їх дуже мало. Більшість скульптур ангелів у світі — всього-на-всього звичайні скульптури, хоч би які гарні вони були. Такі приміщення, як це, слугують ангелам у земних вільних містах для зустрічей. Ми вже користуємося ними сімсот років. Ця угода ось-ось розірветься, якщо нащадок лицаря Вовка її не поновить. А поновити її треба до дня літнього сонцевороту, цебто до наступної неділі. Якщо церква й місто втратять опіку, то може статися що завгодно. До того часу нам треба знайти угоду, яку сховано десь тут, у церкві. Крім того ми повинні розшукати нащадка лицаря Вовка, що може її підтвердити. Цього разу я мушу з усім цим упоратися! Уявляєш, як прикро буде чекати ще сімсот років?

Він здійняв очі до неба й смикнув себе за руді кучері. Потім заговорив далі:

— Як ти розумієш, пан Фенвік, той суб’єкт, що зараз сюди навідувався, очевидячки теж шукає нашу угоду. Боюся, що він хоче її знищити, щоб домагатися того, чого бажає. Він дуже небезпечний і здатен на будь-що.

— А чого ж він бажає? — з легким трепетом спитав Фабіан.

— Влади й багатства! — шпарко відповів Фелікс. — Йому хочеться мати все і самому всім володіти. Єдине, чим можна з ним боротися, то це сукупністю доброти й знань. Така наша мета. Та годі про це. Пора розбігатися. Поки твої батьки не кинулися тебе шукати, тобі краще йти додому й лягати в ліжко. За кілька годин я постукаю в твоє вікно. Почнемо з бурґомістрової садиби.

Фабіан не міг збагнути, як він того вечора діставався додому, але раптом побачив, що опинився перед своїм будинком. Фелікса мов лизь злизав. Коли хлопець зайшов у хату, то почув, що мати й батько говорили про щось на кухні.

— Привіт, — сказав Фабіан.

Батьки глянули на нього й усміхнулися.

— Привіт, Фабіане, — відповіла Віта. — Де ти був?

— Тут і там, — глухо відповів Фабіан.

— Скоро вже ніч. Трішки підвечеряй і лягай спати, — сказав Франс.

Фабіанові не сподобалися батькові слова.

— Я вже не якийсь шмаркач, — сердито буркнув він. — І піду спати, коли сам захочу!

Віта підставила до нього молоко й хліб.

— Добре було б гарно виспатися. Тобі ж завтра треба йти до школи, — сказала вона. — Понеділок — то початок нового. Тоді все бачиться інакше.

Фабіан відчув, як у душі в нього знов підіймається спротив, але тут же подумав, що вночі його чекає вилазка з Феліксом у місто. Що ж, треба йти спати, і чим раніше, тим краще. Він поїв, почистив зуби й почимчикував до своєї кімнати. Там він знайшов для нічної вилазки темне вбрання й черевики. От якби можна було зробитися невидимим, як Фелікс! Фабіан засунув усе те під ліжко, вдягнув піжаму й заліз під ковдру.

Коли мати зайшла сказати добраніч, Фабіан її на хвильку затримав. Йому заманулося дещо в неї спитати.

— Мамо, — відкашлявшись, мовив він. — Як ви гадаєте, ангели є?

Віта глянула на нього з подивом. Вона знала, що її дванадцятирічний хлопчик не любив грати у футбол і більше цікавився шахами й книжками, але загалом був цілком нормальною дитиною. Ангели?

— Чого це ти надумався таке питати? — поцікавилась вона. — Та якщо вже питаєш, то відповім: ні, я не думаю, що вони є. Напевно, людям віддавна хотілося, щоб вони були, тому й настворювали собі усіляких ідеалізованих образів, яких і назвали ангелами. Мабуть, відчули потребу в якихось особливих помічниках. А тепер спи, вже пізно.

Фабіан кивнув головою. Хоча в голові в нього крутилися інші думки. Ті, яких не можна було звірити матері й батькові. Він був єдиний у цілому світі, хто знав про Фелікса. Все, що вони налаштувалися зробити вночі, має бути в найсуворішій таємниці.

Віта погасила світло і вийшла з кімнати. Фабіан зітхнув. Таїти в собі таємницю важче, ніж він думав. От якби він мав із ким нею поділитися! Але так буде лише до пори до часу. Йому доведеться тримати язик за зубами, скільки зможе.

Фабіан перевернувся на другий бік, звідки було видно вікно. До приходу Фелікса він вирішив не спати ні миті. Добре було б не заплющувати очей, щоб підхопитися за одну хвилину. Не спати. Не заплющувати очей. Не спа…

Він прокинувся від того, що хтось його тормошив. Не помаленьку й лагідно, як своїм звичаєм робила щоранку Віта, а сильно й настирливо.

— Прокидайся! — почув він нетерплячий голос. — Вставай, ледаче порося! Нам треба вирушати на завдання.

Фабіан умить сів на постелі. Фелікс стояв біля ліжка, розгорнувши крила й згоряючи від нетерплячки.

— Ану, повертайся трохи живіше! — звелів ангел і потягнув його з ліжка. — У нашому розпорядженні лише півночі.

Фабіан протер очі, натягнув на себе вбрання і вийняв із шухляди письмового столу кишенькового ліхтарика.

— Як ти сюди втрапив? — спитав він. — Ти ж мав стукати у вікно.

— Ти спав як убитий, — сухо відповів Фелікс. — Тебе неможливо було збудити. А я не маю, як ти знаєш, проблем із тим, щоб кудись заходити чи звідкись виходити.

Фабіан трохи збентежився. Отакої! Збирався іти на завдання й заснув! Але в кожнім разі він уже на ногах. Тепер треба вийти надвір так, щоб не помітили мати й батько. Він обережно прочинив двері до передпокою.

— Агов, — шепнув йому Фелікс. — Куди ти?

— Надвір, — відповів Фабіан. — І якщо йтимемо навшпиньки, то нікого не збудимо.

— Дурниці, — сказав Фелікс. — Зробимо інакше. Зараз я тобі дам одне зі своїх стернових пер. — Він простягнув руку до потилиці, висмикнув сріблясте перо й простягнув його Фабіанові. — Це праве перо. Мені лишилося ліве. Візьмешся за мою руку.

Фелікс відчинив вікно, стрибнув на підвіконня і махнув Фабіанові рукою.

— Йди сюди. Не бійся. Поки ми стрибатимемо разом, то приземлятимемося куди треба.

Фабіан вирішив покластися на Фелікса. Запхнувши перо в спідню кишеню, він виліз на підвіконня й схопився за Фабіанову руку. Вона була напрочуд м’яка й тепла — маленька, мов рука дитини, і все-таки м’язиста й сильна. Триматися за неї було безпечно й надійно. Фабіан більше не боявся. Тепер йому було море по коліна.

— Раз, два, три, — проказав Фелікс. — Гоп!

Вони кинулися з вікна другого поверху. Фабіан відчув, що його несе повітря, що він не падає. Таким робом вони з Феліксом поволі опустилися додолу й приземлилися на бруківку, ніби в них був парашут.

— Чудово, — сказав Фелікс. — Класно вийшло. Поверни мені перо, щоб я міг підійматися як належить. З одним стерновим пером я вмію брати тільки ліворуч.

Фабіан вийняв зі спідньої кишені перо й подав його ангелові. Фелікс устромив його собі за спину й змахнув крилами.

— А тепер рушаймо, — сказав він. — Показуй дорогу.

Фабіан почимчикував безмовним нічним містом, ангел же мало не наступав йому на п’яти. Вони трималися якомога далі від слабенького вуличного освітлення. Якби хтось їх загледів, то побачив би чудернацьке видовище: малого хлопчика в чорному супроводжував ангел у білому вбранні.

Перемахнувши стару міську браму, вони зайшли в парк, який було посаджено на території захисного валу, що оточував місто. Для того, щоб дістатися до нової міської дільниці, їм треба було перетнути парк. У парку не горів жоден ліхтар і стояла непроглядна темрява. Було моторошно. Фабіан зненацька зупинився, і Фелікс на повнім ходу буцнувся в його спину.

— Йой, — скрикнув ангел і потер носа. — Ти міг би застерегти.

Фабіанові трохи соромно було зізнаватися, як йому неприємно прочісувати парк у темряві. Але потім він згадав про ліхтарика. Вийнявши його з кишені куртки, він присвітив ним дорогу. Фелікс відреагував блискавично.

— Ти сказився? — скрикнув він і схопив ліхтарика. — Хочеш, щоб усі нас побачили? — Він вимкнув ліхтарик, засунув його назад у Фабіанову куртку й схопив хлопця за руку. — Я йтиму перший. Мені видно в темряві. Тільки тримайся за мою руку.

І вони пішли між темними деревами. Страхітливо шуміло листя, і щось шурхотіло в траві й кущах. Фабіан затамував дух, але щосили тримався за гарячу, міцну Феліксову руку й трохи заспокоївся. Він заплющив очі й слухняно переставляв ноги, сподіваючись, що скоро вони вийдуть із цього темнющого парку. Фелікс тряснув його руку.

— Розплющ очі! — звелів він. — Навіть якщо тебе ведуть, ти повинен бачити, кудою йдеш. Тобі завжди треба мати розплющені очі, щоб бачити всіх зустрічних. І це стосується не лише нічного парку.

Фабіан знов трохи збентежився. Фелікс мав рацію: атож, не варто у всьому покладатися лише на вищі сили. Важливо ніколи не втрачати своєї пильності.

Аж ось вони вийшли з парку. Край нього стояв великий панський маєток. То був один із перших будинків, зведених після того, як місто стало розширюватися по другий бік захисного валу. Маєток, вікна якого були затулені чималими віконницями, тонув у пітьмі. Перед алеєю, що вела до центрального входу, височіла ґратчаста брама.

— Либонь, не будемо завдавати собі клопоту й дзвонити, — сказав Фелікс, стоячи перед брамою. — У нас є власний метод, — і він знов висмикнув зі спини одне стернове перо й простягнув його Фабіанові. — Гоп-ля, — мовив він. — Цього разу стрибаймо вгору!

Взявшися за руки, вони підстрибнули, полинули над брамою і спокійнісінько й безгучно приземлилися з другого її боку.

І тільки Фелікс хотів було забрати у Фабіана стернове перо, як до них долинуло тихе гарчання. Фабіан здригнувся. Звісно, такий чоловік, як бурґомістр, мав сторожового пса. І, як виявилося, не одного. Дуже скоро їх оточили четверо здоровуцьких чорних псів, які загрозливо гарчали й вишкірювали зуби. Фабіан близенько притулився до Феліксової спини й відчув на щоках лоскіт пір’я, що росло в малого на крилах. Ангел був цілком спокійний. Він підійшов до одного пса, схопив його за нашийника, погладив по голові й прошепотів на вухо кілька слів. Пес умить влігся долі й заходився лизати ангелові ноги. Фелікс усміхнувся й простягнув руку до решти псів, які з цікавістю підійшли ближче. Махаючи хвостами, вони стояли навколо ангела й не зводили з нього зачудованих поглядів. Фелікс схилився до того, котрий, очевидно, був їхнім вожаком, і знов щось зашепотів. Пес іще дужче замахав хвостом. Фелікс обернувся до Фабіана.

— Підійди сюди, нехай вони з тобою теж познайомляться. І більше в нас із ними проблем не буде, — сказав він.

Фабіан нерішуче підійшов до собачої зграйки. Тепер перед ним були не страшезні сторожові пси з вишкіреними зубами, а чотири милі, лагідні цюці, що лизали йому руки й хотіли, щоб він їх погладив.

— Віднині вони слухатимуться нас у всьому, — сказав Фелікс. — Тепер погляньмо, як нам зайти в будинок.

Він повів Фабіана за собою через майданчик для проїзду машин. Пси, тримаючись на відстані, потрюхикали слідом. Коли вони підійшли до центрального входу, то побачили припаркований там величезний автомобіль Оксамитового Лицаря. Фелікс потягнув Фабіана вбік, і вони стали обходити будинок, шукаючи іншого входу. Праворуч їм на очі попався люк, що вів до підвалу. Там висів масивний замок. Фелікс зневажливо дмухнув на нього, встромив у замок мізинця і повернув. Потім він, так само мізинцем, підняв того люка й зазирнув у темряву.

— Зайдімо туди, — прошепотів він Фабіанові. — А в підвалі ти можеш увімкнути свого ліхтарика.

Вони обережно пробралися в підвал, і Фелікс безгучно опустив люк на місце. Фабіан почув, як іззовні клацнув замок. Тут стояла суцільна пітьма. Він увімкнув ліхтарика, і вони врешті-решт побачили, де опинилися. Це був просторий, розкішний, склепінчастий підвал із дверима по всіх кутках. Далі під будинок вів довгий прохід. Фелікс махнув Фабіанові рукою і повів його проходом донизу. Світло ліхтарика висвітило їм павутину на стелі й щось схоже на сталактит. Прохід нагадував невеличкі пагорби, що звисали донизу глейкими, закам’янілими краплями вапна. Фабіан не міг надивуватися, бо, власне, те, що він тут побачив, можна було знайти хіба в якійсь печері, а не в старому підвалі.

— Сталактити. Це місце стародавнє, — прошепотів Фелікс. — Прохід веде не лише всередину, а й униз, помічаєш?

Фабіан до того всього не придивлявся, але тепер і він помітив. Останні хвилини вони ішли схилом донизу. Нарешті опинилися перед великими важкими дверима з залізним кільцем. Фелікс потягнув за кільце. Ніщо не ворухнулося. Він наліг на двері. Вони не піддалися. Фабіан похолов із переляку. Невже в нього не вийшло? Може, тут діяли якісь чари? А напевно ж, чари.

Фелікс сплюнув у долоні й спробував іще раз. Двері однак не відімкнулися. Фабіан помітив, що ангел від роздратування знов засвітився сліпучо-синім світлом. Йому на думку спали слова ангелів про лють, і він сподівався, що Фелікс теж їх пам’ятав.

— Тут був хтось перед нами, і той хтось несподівано запідозрив, що я сюди навідаюся, — сказав Фелікс. — Він гадає, що може мене зупинити, але в нього нічого не вийде!

Поки що, здавалося, нічого не виходило у Фелікса, подумав Фабіан. Ангел знов накинувся на двері, а на його личку з’явився вираз стриманости. Він малював рукою то хрест, то зірки, він дмухав на них, але все було марно. Зрештою ангел затарабанив у двері кулаками й так несамовито вгатив по них ногою, що з нього аж посипалися сліпучо-сині іскри. Двері, як і раніше, не піддавалися.

— Хай йому абищо… — зронив Фелікс і посинів ще дужче. — Це просто жах!

Важко дихаючи, він довго про щось міркував. Потім на його ангельській мармизі ропливлася широка усмішка, й він обернувся до Фабіана.

— Тепер спробуй ти, — сказав він.

Фабіан стенув плечима. Ну й що з того, подумалось йому. Він підійшов ближче й наліг плечима на двері. На його великий подив вони поволі відчинилися, і Фабіан бебехнувся в кімнату, що була потойбіч дверей.