Викрадач ангелів

5

Дорогою до своїх друзів Фабіан думав про те, як ведеться Феліксові в молитовному домі. «Мабуть, сидить собі під катедрою й наминає марципани», — всміхнувся хлопець.

Стукаючи в двері Райнового дому, він усе ще міркував над тим, як пояснюватиме товаришеві, чому їм треба піти на ту зустріч. Ніхто ж із них не цікавився футболом. Нараз він помітив клаптик паперу, засунутий у дверну шпарину. Він вийняв його звідти й побачив, що то була візитівка довготелесого пана Юнсона. Там було написано: «Фенвік & Юнсон, шукачі талантів». На зворотньому боці було нашкрябано кілька слів: «Приходь до молитовного дому на шосту вечора, якщо хочеш дізнатися щось корисне для себе!» І жодного підпису.

Райн одним махом відчинив двері й, побачивши Фабіана, засяяв.

— Це часом не новий дзвонар? — крикнув він і потягнув товариша до передпокою.

Фабіан помахав візитівкою.

— Це тобі? — спитав він.

Рейн здивовано прочитав текст і похитав головою.

— Не знаю, — відповів він. — Де ти її знайшов?

Фабіан пояснив де, і Райн, здається, замислився.

— Я знаю лише одне — тільки те, що Турд підійшов до мене на майдані коло церкви й запросив побути воротарем на наступному тренуванні. Я, звісно, відмовився. Навіщо мені гилити й ловити м’ячі? — Він невесело шморгнув носом. — Але з усього видно, що ця візитівка для мене.

Фабіан глянув на Райна — він прекрасно розумів, чому вони хотіли запросити його воротарем футбольної команди. Хлопець був дебелий і кремезний, мов дуб, і, як на свої габарити, на диво моторний. Але Райнові спорт видавався нудним заняттям, і коли його не кликали допомагати батькові в різниці, він більше цікавився книгами. Його неабияк вабило до різниці, й він був цілком налаштований стати м’ясником, як і батько.

— Якесь дивне це шукання талантів, — сказав Фабіан, а потім розповів Райнові, що він підслухав за церквою. — Тут щось відбувається, і, напевно, бурґомістр Кресп до цього причетний.

Рейн, недовго думавши, наважився.

— Ми підемо на ту зустріч усі гуртом, — сказав він. — Гайда по наших.

Вони йшли швидко й мовчки, і ось опинилися перед старою садибою міського писаря, яка й досі належала бурґомістрові Креспу. Садиба містилася поруч із красивим будинком ратуші, але була зовсім не в такому гарному стані, як інші будинки навколо Майдану Ратуші. Кілька віконниць на ній звисали донизу й аж теліпалися, а двері були поквецяні абияк. Останніми роками Кресп не мав бажання навідуватися до змішувача фарб. Ніжна жовта фарба, що була на дверях раніше, забруднилася, зблякла і в багатьох місцях облупилася. Дверне калатальце було одірване, й двері трималися на одному шурупові. Цей будинок був одним із небагатьох у містечку, на даху котрого лелеки не мостили гнізд. Здавалось, вони його обминали.

— Цікаво, чому бурґомістр нічого не хоче робити зі своїм будинком? — спитав Райн. — Теперішній його вигляд просто ганьбить усе місто.

— Таж він ізвідси буде перебиратися, — відповів Фабіан. — Кажуть, що бурґомістр мешкатиме у великому будинку потойбіч парку. Там останнім часом жило багато ремісників.

Далі вони минули ратушу, дивовижну будівлю надзвичайного червоного кольору з фронтонами й шпилями і ще більшою кількістю статуй у нішах уздовж фасаду. Статуї теж були творінням родини Берґгаммерів. Берґгаммери накладали характерний відбиток на місто впродовж кількох сотень років і робили все для того, щоб воно стало таким, як є.

Хлопці завернули за ріг і тут же знов узяли ліворуч, шмигнувши у вузький завулочок. Із лівого боку будинки мали чорні ходи з вікнами на Майдан Ратуші. Відразу ж за Кресповим будинком Фабіан зачепив ногою якогось блискучого предмета, що, дзенькнувши, перелетів потойбіч бруківки. Райн нагнувся по нього.

— Ой! — скрикнув він, швидко відсмикнув руку й засунув указівного пальця в рот. — Я вколовся!

Фабіан схилився до стічної канави, куди впав той блискучий предмет, і обережно його підняв. Він був круглий, з гострими зазубринами по краях. То була срібна шпора.

Фабіан сховав її до кишені. Шпора безперечно належала чоловікові, якого він бачив за церквою. Треба поговорити з Феліксом, і то якомога швидше. Одначе то буде не раніше, як після зібрання.

Вони зійшли сходами до пекаревого будинку й постукали у двері калатальцем, що мало форму кренделя.

Відчинила Луара, маленька Понтусова сестричка. Вона тримала в руці напівз’їдену булочку. Попри те, що весь рот у неї був забитий тією булочкою, дівчинка крикнула в хату:

— Поонтуш-ше! До тебе плийсли Фабіан і Лайн!

Не перестаючи жувати, вона впустила хлопців до хати.

Вибіг Понтус — його кучері розвівалися на всі боки.

Фабіан і Райн пояснили в чому річ і показали візитівку, яку отримав Райн.

— Я не отримував ніякої візитівки, — трохи образився Понтус. — Але ж, мабуть, ні ти, Фабіане, ні Роза її теж не отримали?

— Я, принаймні, не отримав. А Розу ми ще спитаємо, — сказав Фабіан, Понтус тим же часом узував кросівки. — Цікаво, що вони скажуть, коли ми вчотирьох явимося на те зібрання?

Розин будинок вирізнявся якимось особливо блакитним кольором, — такі кольори могли бути тільки у Вовчих Горах. Побачивши той красивий будинок Петруса Плате і його доньки, Фабіан забувся й думати про бурґомістра Креспа. Бурґомістр не належав до життєрадісних людей, і це видно було з його будинку. Роза й Петрус, лишившися самі по смерті Розиної матері, збагнули, що земні радощі не закінчилися, і щиро дбали про щастя одне для одного.

Петрус Плате відчинив двері.

— Привіт, хлопці, — сказав він. — Роза в кухні робить уроки.

Коли вони зайшли до затишної кухні, Роза сиділа за довгим столом, а перед нею лежали дві розгорнуті грубезні книжки. Вона щось писала й старанно робила помітки, докіль у неї зламався олівець.

— Ви знаєте, скільки століть пішло на побудову церкви? — спитала вона й суворо глянула на них.

Хлопці закивали головами, правда, трохи спантеличено. Райн розтулив рота, щоб відповісти, але Роза підняла руку, мовби подаючи знак мовчати, схилилася над книжкою й стала читати вголос:

— «Лицар Вовк із Вовчого Замку звелів відлити два величезні церковні дзвони на майдані біля церкви…» — І там, як ви знаєте, ще й досі видно западини, що від них лишилися! — додала вона повчальним тоном і заходилася читати далі: — «Жодні дзвони парафії не звучали краще за ці. Всі церковні дзвонарі й пономарі жадали, щоб їхні імена було вигравіювано на найбільшому дзвоні». Достоту так, як і твій батько, Фабіане, а, можливо, й ти. А тепер слухайте найцікавіше: «Кажуть, якщо місто опиняється в небезпеці, то всі, хто народився тут, можуть чути дзвони, хоч би де вони в світі перебували, оскільки ті дзвони мають магічну силу. І саме це й сталося з лицарем Вовком. Він подався галасвіта шукати щастя, доручивши пильнувати місто своєму двоюрідному братові, графові Фенрісу. Одначе граф був лихий чоловік, який тільки й думав про своє збагачення, і став дерти з міщан непомірні податки. Окрім того він розпорядився спорудити для себе самого в храмі розкішну каплицю і оздобити її золотом і мармуром. Місто весь час занепадало, люди носили якісь допотопні лахи, а граф Фенріс тим часом жирував у білому капелюсі й чорному оксамитовому плащі, поблискуючи срібними шпорами на чоботях».

Фабіан здригнувся. Знов шпори. Він сягнув рукою до кишені й намацав гостру шпору. Роза читала далі:

— «Міщани заявили протест, і Фенріс зібрав полк найманих вояків, щоб узяти місто штурмом і придушити бунт. Поки його вояки силкувалися знести міську браму, ні з того ні з сього почали калатати церковні дзвони. Вони калатали так, як ніколи раніше не калатали, подзвіння полинуло понад довкіллям і розійшлося по всій країні, понад великою річкою, понад безмежним морем і дісталося далекої чужої землі, де воював лицар Вовк. Посеред поля битви він почув калатання дзвонів із рідного міста. Не довго думавши, він пришпорив коня, пробрався крізь бойовище й щодуху помчав додому. Кінь із лицарем Вовком на спині летів горами й долами, річками й морями, крізь час і простір, аж поки раптом опинився посеред церковного майдану в Вовчому Замку. „Відчиніть міську браму, — крикнув Вовк і підняв списа. — Я сам волію зустріти свого брата!“ Коли граф Фенріс та його вояки кинулися на штурм міста, їх зустріли місцеві люди на чолі з лицарем у осяйних обладунках. Церковні дзвони бамкали й бамкали. Фенріс так злякався, що звалився з коня. Звідкіля тут узявся лицар Вовк? Він же був на війні в якійсь далекій країні! Легкодухі вояки — ноги на плечі та й ну тікати, бо сприйняли його за привида. Графа Фенріса кинули до в'язниці Вовчого Замку. Церковні дзвони калатали кілька днів, і ніхто не осмілювався зайти в церкву. Тоді лицар Вовк піднявся на дзвіницю, щоб побачити, хто ж то дзвонив у дзвони і подякувати за порятунок міста. Місцеві люди почули, що дзвони замовкли. За хвилю-другу лицар Вовк спустився із дзвіниці сам. „Там нікого немає, — тільки й мовив він. — Нас урятувало якесь диво“. Лицар Вовк із вдячности за порятунок загадав скульпторові Берґгаммеру наповнити церкву статуями ангелів, а нащадкам скульптора велів ліпити фігурки ангелів на колоні доти, доки рід Берґгаммерів проживатиме в місті. А ще він віддав наказу пам'ять про цю подію побудувати посеред церковного майдану водограй і на самій верхівці поставити свій постамент. Довкруж колони було виліплено барельєфи. Двоє з них легко впізнаються: граф Фенріс, за ним якась невідома жінка, потім брат Фрателлюс, учитель Вовка, і врешті-решт — загадка: на задньому фасаді водограю міститься барельєф дитячої голівки. Лицар Вовк на той час дітей не мав і був неодружений. Йому ніколи не хотілося розповідати, чому він розпорядився виліпити той барельєф…»

Фабіанові забракло повітря. Зненацька він збагнув, хто бамкав у дзвони кілька століть тому. Авжеж, то була аж ніяк не людина… і через те на водограї викарбувано Феліксове личко!

Хлопці слухали, затамувавши дух. Якусь хвилю було тихо. Потім Понтус кашлянув.

— Усе це страшенно цікаво, — сказав він Розі. — Але навіщо воно тобі? Звідки в тебе ці книжки?

— Я взяла їх у пастора, — відповіла Роза. — Вони мені потрібні для твору про Вовчий Замок. І він у мене вийде! Чи, може, ви це знали?

Усі троє захитали головами. Фабіан також. Він не наважувався щось сказати. Ба! Хто б йому повірив!

— Тепер мені треба їх повернути, — сказала Роза. — Проведете мене до пасторової садиби? Книжки таки важенькі.

Фабіан підійшов ближче й погладив долонею давні фоліанти. Груба шкіра на них була потерта, сторінки пожовклі, а в куточках іще виднілися сліди павутиння.

— То це історичні книжки про наше місто? — спитав він.

Роза кивнула головою.

— Вони називаються «Міські хроніки», і їх писали такі люди, як наш пастор. У його бібліотеці їх повно. Пастор Лінд також пише.

— Ми тебе проведемо, — сказав Фабіан. — А потім ти підеш із нами. Рушаймо, давай сюди ті хроніки, а дорогою ми тобі все пояснимо.

У Фабіановій голові після Розиного читання вголос аніскілечки не стало спокійніше. Отже, були книги, у яких щось писалося про Фелікса! Може, й не прямо, але чому ж тоді він це так зрозумів? Потім йому спало на думку, що пастор Лінд напевно щось знав про ангелів, оскільки був священик. Треба буде поговорити з ним віч-на-віч і поставити йому кілька запитань. Але хіба ж це вийде, якщо вони заваляться в хату цілою ватагою?

Двоє інших хлопців тим часом посвятили Розу в справи футбольної зустрічі. Вона була в захопленні:

— Ну авжеж, ми підемо! Я можу здійняти бучу й вимагати створення дівчачої команди. Хай вам грець, вимагатиму. Задля сміху!

З книжками в руках вони побралися сходами до пасторової садиби. Калатальце на дверях було у формі долоні, що тримала яблуко, і Роза вдарила ним об зелені двері.

Економка провела їх у бібліотеку — чималу кімнату з високими стінами й книжками від підлоги до стелі. Пастор, намагаючись утримати рівновагу на верхівці драбини, майже під самою стелею старанно гортав якусь здоровенну й надзвичайно старовинну книжку. Органіст Птахоспів стояв поруч, обома руками тримав драбину й занепокоєно позирав на пасторове погойдування.

— Привіт! — радісно вигукнув пастор, поправив однією рукою окуляри, а другою махнув дітям.

Драбина загрозливо похитнулася, і Птахоспів ледве стримав крик, намагаючись її втримати.

Діти кинулись допомагати. Але пастор уже почав спускатися. З грубою книжкою, міцно притиснутою під пахвою, і в окулярах, які сповзли на самий кінчик носа, він повільно злазив додолу, тим часом як драбина під ним гойдалася, мов щогла в шторм. Напівдорозі в нього з ноги спав допотопний зношений капець, вдаривши по голові органіста Птахоспіва. Та пастор ліз далі й урешті-решт щасливо приземлився між дітьми на підлогу. Чути було, як органіст полегшено зітхнув. Фабіан підняв капця й подав його пасторові. Старий чоловік із книжкою в руках плюхнувся на стілець, спинку якого було зроблено у формі вуха, взув капця й добродушно засміявся.

— Ну й вилазка, — сказав він. — Але, здається, я знайшов те, по що лазив. — Він ударив рукою по книжці, здійнявши хмару пилюки. — Як добре, що ви прийшли, — вів далі пастор. — А ти, Розо, бачу принесла ті хроніки, що брала. Чудово. Ми з Птахоспівом саме збиралися трішки заглибитися в міську історію. Тепер зможемо просунутися ще далі.

Птахоспів кашлянув. То був високий худорлявий чоловік із довгою шиєю і товстим кадиком. «Він мовби проковтнув чимале яблуко. І воно ще не потрапило йому в живіт», — подумав Фабіан. Коли органіст говорив або хвилювався, адамове яблуко ходило то вгору, то вниз. Майже неможливо було за тим устежити.

— Як ви знаєте, пастор теж пише свою хроніку міста, — переминаючись із ноги на ногу, сказав Птахоспів. — І я йому допомагаю. Через те для мене важливо зробити огляд історії міста, щоб ми могли протягнути лінію від того часу, як лицар Вовк заснував його, й донині. Я вже опрацював ті книги, що ти, Розо, брала, й зараз ми саме говорили про графа Фенріса та зраду міського писаря Креспа.

— Через те я так високо й лазив, — пояснив пастор. — У цьому старовинному фоліанті йдеться про них обох.

— То щось пов’язане з Креспом? — поцікавився Райн.

— Не з нашим Креспом, а з одним із його предків, що перебував на посаді писаря, з Натаніелем Креспом, — повагом відповів пастор. Гортаючи сторінки, він мимохіть струсив із рук якогось павучка. — Через ту пригоду родина Креспів зажила поганої слави. Натаніель Кресп піддався на вмовляння графа Фенріса стати його спільником і дерти непомірні податки з населення. Коли місто після повернення лицаря Вовка було врятовано, Фенріса прогнали геть, а Натаніеля Креспа помилували, лишивши йому будинок. Але все його майно було конфісковано, і Креспів рід звідтоді зубожів. Писарева садиба багацько-пребагацько років не обновлялася. Наш бурґомістр Еґон Кресп, певно, радий-радісінький, що перебирається до помешкання бурґомістра.

— На жаль, відтоді до родини Креспів приклеїлося тавро зрадника, — зітхнув Птахоспів. — Навіть тепер, коли минуло стільки часу, мало хто цілком довіряє Креспові.

— Та, мабуть же, довіряли, якщо вибрали бурґомістром, — сухо сказав пастор. — Окрім того, здається, бідолашний чоловік ладен зробити що завгодно, аби врятувати репутацію родини, навіть якщо він єдиний, хто поки що лишився.

— З нашим Креспом теж відбувається щось дивне. Ось запитайте Фабіана! — шпарко сказав Понтус.

Усі обернулися до Фабіана, й той зашарівся. Він, власне, не збирався розказувати про те, що сталося за церквою, але тепер довелося. Він сушив собі голову тим, як йому застати пастора віч-на-віч, щоб розпитати про ангелів. І от дочекався. Він розповів усе, що бачив і чув.

Пастор Лінд та органіст Птахоспів перезирнулися. Фабіанові здалося, що вони обмінялися чудними поглядами, їх мовби ніщо й не здивувало. Може, вони вже щось про це знали?

— Он як, — трохи помовчавши, сказав пастор. — Ти можеш змалювати чоловіка з сигарою? Будь ласка, детальніше.

Фабіан малював чоловіка від ковбойського капелюха до чобіт. Коли ж дійшов до срібних шпор, — і пастор, і Птахоспів здригнулися.

— Ти впевнений? — спитав пастор.

З-під його чорної шапочки зусібіч стирчала сивина. Він мав кумедний вигляд, але Фабіанові чомусь не хотілося сміятися. На пасторове запитання хлопець кивнув головою. Між очима в пастора з’явилася глибока зморшка, він замірився, було, щось сказати, але Птахоспів, випередивши його, спитав дітей:

— Куди ви зараз ідете?

Райн розповів про шукачів любителів футболу і зібрання, яке ті збиралися проводити. Пастор і Птахоспів знов переглянулися.

— Футбол! — вигукнув Птахоспів. — І я про це чув.

— За тим криється якась хитрість, — сказав пастор. — Футбол — це найпевніший у наш час спосіб збирати силу-силенну народу. А що ж іще, поруч із поп-музикою, можуть вигадати звичайнісінькі придурки? Проте мене дивує, чи справді тут ідеться про футбол.

І він звернувся до дітей:

— Потім прийдете й розкажете, що було на тому зібранні. Думаю, вам краще не запізнюватися.

Діти пообіцяли про все доповісти й швиденько збігли сходами донизу. Раптом вони збагнули, що часу в них обмаль.

— Підемо завулками зі стічними канавами, — сказала Роза. — Тоді до п’ятої встигнемо.

Хлопці мовчки кивнули головами, невеличка ватага пірнула в найближчий завулок і зникла з очей.