Викрадач ангелів

12

Райн не зводив із Фабіана пильного погляду.

— Я не можу знайти нікого з наших, — нарешті сказав він. — А Фелікс знов зробився невидимий. Я не знаю, чи він ще тут.

— Я тут, — пролунав голос Фелікса, і ангел з’явився на кам’яній лаві.

— Ти був тут весь час? — здивовано спитав Фабіан.

— Більш-менш, — відповів Фелікс. — У кожнім разі я був у гущі головних подій.

Райн хмикнув.

— Не знаю, що ви робили, але Понтус і Роза зникли. Тобі, Феліксе, відомо, де вони?

— Атож.

Він зістрибнув із лави й шмигнув у дірку в мурі.

Фабіан і Райн, роззявивши роти, витріщились на ту дірку, бо, здавалося, ніби вона вела кудись у безвість. За хвильку-другу з неї виткнулась Феліксова голова. В ангела знов був нетерплячий вигляд.

— Чого це ви тягнете сірка за хвіст? — спитав він. — Годі стояти й продавати витрішки! У нас лишилося півдня.

Хлопці обережно зазирнули в дірку й побачили вузьку стежину, що пролягала в самому низу. Очевидно, вона вилася довколо всієї території замку, крім тієї його частини, що була зведена на лісистому пагорбі. Трохи праворуч вона ділилася на дві. Одна й далі обгинала мур, а друга вела в ліс. Фабіан обережно спустився на стежку. Райн — за ним. Фелікс уже стояв і чекав там, де стежка розгалужувалася.

— Тут є ще одна дорога додому, — сказав він, тицяючи в бік лісу. — Нею ми підемо потім. Спершу нам треба освоїти дві інші.

Він пустився обходити замок, а хлопці подалися слідом і зупинились тоді, як прийшли до височенького кам’яного узвишшя, що, напевно, правило на замковому мурі за спостережний пункт. Звідси теж відкривався гарний краєвид на рівнину й місто. На узвишші стояли Понтус і Роза й, щоб краще бачити, мружили очі.

— Ну ось, нарешті, й ви, — сказала Роза, помітивши їх. — Там унизу щось діється, але неозброєним оком важко розгледіти.

Фабіан і Понтус вилізли на узвишшя й стали роздивлятися рівнину. Вочевидь, у заміському гайку щось відбувалося. Шосейною дорогою сунули два здоровуцькі гусеничні трактори жовтого кольору, потім вони завернули в гайок. Сюди й туди їздили вантажівки, і всюди, мов ті мурашки, копошились люди.

— Гм, — мовив Фелікс, який летів угорі поруч із ними. — Бувши вами, я подивився б на те все ближче.

Вони злізли з узвишшя, де колись стояла сторожа й пильнувала, чи не підкрадався з рівнини ворог. Сьогодні сторожею були вони, а їхньому містові, можливо, загрожував ворог. Вони побігли туди, де стежка розгалужувалась, і вибрали ту, яка вела у ліс. А від великого хвилювання навіть не відразу помітили, що знов Фелікс зник. Лише тоді, як дістались до узлісся, Фабіан згадав про ангела й зупинився.

— Феліксе! — крикнув він. — Феліксе Фіксе! Де ти?

Відповіді не було. До них долинав тільки шурхіт лісових дерев і каркання ворон, що кружляли над зруйнованими вежами Вовчого Замку. Сонце сховалося за хмару, і зненацька похолодало. Діти здригнулися.

Фабіан думав-думав та й надумав. Ангел, очевидячки, все тримав під контролем і летів попереду. Їм доведеться шукати дорогу вділ самим. Чим довше вони тут стовбичитимуть, тим більше часу згають намарно, а їм же ще треба з’ясувати, що відбувалося в передмісті. Махнувши друзям рукою, він сказав:

— Ходімо. Поки спускатимемося стежкою, то рано чи пізно вийдемо на рівнину, а тоді побачимо, що Фелікс уже там. Гайда.

І він, кинувши останній погляд на замок, повів їх далі.

— Бувайте, лицарю Вовче! — шепнув він собі під носа. — Я ще повернуся, обіцяю вам.

У лісі було темно, і біле Розине вбрання здавалося срібним.

— Тепер ти повинна бути нашим ангелом, — сказав Фабіан. — Іди попереду, щоб ми тебе бачили.

Роза послухалася й пішла попереду. Стежка й далі вела прямо, без жодних відхилень ані вниз, ані вгору. Дерева стояли обабіч густою стіною, але йти було неважко. Аж ось вони дісталися до якогось плоскогір’я, що, як виявилось, закінчувалося кручею. Роза й зупинилася.

— Тут стежка спускається вниз, — сказала вона. — І так круто, що треба бути дуже обачними.

Вона нерішуче стала промацувати спуск. Раптом каміння в неї під ногами посунулося, і вона, сівши білими штаньми додолу, поповзла донизу. Хлопці перелякано затамували дух. «Ну звичайно ж, попереду мали б іти ми, а не Роза, — подумав Фабіан. — А ми переклали свій обов’язок на неї». І посідавши на спуск, вони таким самим способом з’їхали вниз.

Роза сиділа в кущах брусниці біля підніжжя схилу і, здається, була не надто лагідна.

— От вам і ангел! А чого б мені не літати?!

Вона сердито вдарила по гіллю брусниці рукою.

— Ти забилася? — стурбовано спитав Понтус.

Роза похитала головою й підвелася. Понтус допоміг їй струсити з штанів землю.

— Що ж, — сказала Роза, — треба йти далі.

І вона швидко побігла від кручі. Фабіан, Понтус і Райн щодуху намагалися не відстати.

Тепер у лісі стало ще темніше. Зусібіч над ними здіймалися високі хвойні дерева й здоровенні камені-валуни. Погода мінялася, небо майже затягнуло густими сірими хмарами, і на обрії загрозливо погрюкував грім.

— Напевно, збирається на грозу, — занепокоєно сказав Фабіан. — Сподіваюсь, додолу нападає небагато ангелів.

— Я тебе почув! — пролунав ображений голос, і на дереві, що росло над дорогою, з’явився Фелікс.

Фабіан зашарівся.

— Та я не те мав на думці, — трохи засоромлено мовив він. — Але ж і ти зізнайся, що під час минулої грози таке вже ставалося.

— Ти чудово знаєш, що то сталося не через грозу, — сказав Фелікс. — Зараз лиховісна думка саме в розпалі себе проявити. Якщо ви поквапитеся, то ще до того, як зніметься буря, успієте понишпорити навколо гайка з вантажівками і всією тією машинерію. Либонь, вам корисно буде на те зирнути.

— Ти думаєш, що причиною грози є лиховісна думка? — зацікавлено спитала Роза.

Фелікс кивнув головою.

— Як правило, це цілком природне пояснення грози, — відповів він. — Але не тільки це. Лиховісна думка вичікувала сотні років. Коли Асмодеус нарешті випустив її на волю, зіткнулися Глибинна Сила і Всевишня, цебто небо і земля, коли хочете. Тепер думка починає діяти, тому знов насувається гроза. Наступні дні навіснітиме буря, і то така буря, якої ще ніхто ніколи не бачив. Вам усім доведеться сидіти вдома. Я дам вам знати, коли можна буде прийти в церкву.

— А що тим часом робитимеш ти? — спитав Райн.

— Трудитимуся в поті чола над своїм іспитовим завданням, — стримано відповів Фелікс. Ангельське личко, що звичайно було веселеньке, тепер спохмурніло. — Ось-ось буде межа міста, — вів він далі. — Там я вас знов покину. Спробуйте якомога більше розвідати про всі ті вантажівки та машинерію і розкажіть про все своїм батькам.

Тепер їм видно було дорогу й гайок із машинерією. Один екскаватор із землерийним снарядом, чимало вантажівок і один бульдозер стояли припарковані між деревами. Місце було незвичайне, очевидно, хтось від когось намагався усе те сховати. Але навіщо? Поміж машинами аж кишіло чоловіками в комбінезонах і жовтих касках.

Десь удалині погрюкував грім. Гроза ще була ген-ген, але весь час підступала ближче.

— За годину вона дістанеться сюди, — сказав Фелікс. — Вам треба бути вдома до того, як розгуляється буря.

Тоді він вийняв щось із кишені балахонистої сорочки і простягнув його Фабіанові. То був той невеличкий звиток пергаменту, який він поцупив у Оксамитового Лицаря в глибокому підвалі.

— Ось тобі загадка. Зроби все необхідне, — сказав він. — Я залюбки склав би вам товариство, але, на жаль, мені треба в інше місце.

І він зник. Діти знов лишилися на узліссі самі.