Викрадач ангелів

17

Фабіан швиденько біг темними вулицями. Коли він вийшов надвір, завулок був порожній — принаймні, так він гадав. Дощ сік його в обличчя і мовби обпікав шкіру. Хлопець щільно обгорнувся дощовиком і став скрадатися попід стінами будинку. Він уже минув кілька кварталів і раптом зупинився. За кілька ступнів од нього на розі будинку замаячіла чиясь темна постать. Дорослий чи дитина? Розгледіти було нелегко. Він притиснувся до арки брами впритул і затамував віддих.

Загадковий наглядач походив сюди-туди та й зник у завулку. Фабіан полегшено зітхнув і пішов далі, так само тримаючись самісінької стіни. Кілька разів хлопець зупинявся, бо йому вчувалися за спиною якісь звуки, але коли він озирався, то нікого не бачив. Фабіан вирішив у дечому пересвідчитися. На найближчому повороті він шмигнув у арку й став чекати. За хвильку-другу до рогу поволі підійшла якась довготелеса постать у плащі з каптуром. Зупинившись там, вона розглянулась навсібіч. Потім підійшла ближче, й зі схованки в арці Фабіан побачив, як вона безгучно пропливла мимо. До нього долинав лише шум вітру й дощу. Коли постать зникла з очей, він вибіг з-під арки й знов подався своєю дорогою.

Тепер завулками зі стічними канавами йти було неможливо, вони перетворились на справжнісінькі річки. Одначе хлопець знав ці вулички й завулки як свої п’ять пальців, і, діставшись церковного майдану, щодуху помчав до входу в церкву з західного боку, яким він мав звичку користуватися. Зненацька він різко зупинився, оскільки побачив, як вікнами нефу ковзнув жмут світла. Хтось там усередині присвічував кишеньковим ліхтариком!

Фабіан якусь мить повагався. Потім устромив ключ у замок, крутнув ним і надавив на клямку. Двері не піддалися. Він спробував надавити ще раз — вагою всього свого тіла, але дарма. Потім крутнув ключем назад, і двері відчинилися. Вони були не замкнені. Він крадькома зайшов усередину й підступив до дверей, що вели в церкву. До нього долинув шепіт, і він відхилив двері. Під галереєю з протилежного боку Фабіан побачив спини двох чоловіків, схилених над жмутиком світла від кишенькового ліхтарика. Вочевидь, вони намагалися щось прочитати. Він упізнав Юнсона й секретаря.

— Не розумію, що означають усі ці числа! — невдоволено зашепотів секретар. — І нашкрябав Фенвік, мов курка лапою. Ми стільки днів шукали й досі нічого не знайшли. Тут немає ніякого зеленого каменя! Хай йому грець, чого це ми мусимо знайти його неодмінно до неділі?

— Повір мені, це ознака професійности. Він знає, що робить, — відповів Юнсон. — Якщо він визначив цей термін, то ми повинні в нього вкластися. Нам же за це заплачено!

— Тут знадобиться хтозна-скільки людей, щоб усе звідси повиносити й повантажити в машини. Футбольної команди буде замало, — припустив секретар.

— Переслідувачі нишпорять вулицями і зловлять ще багатьох, — сказав Юнсон і зареготав так гучно, що між стінами прокотилась луна.

Секретар нервово на нього цитькнув.

— Де зараз Фенвік? — спитав він, коли луна вляглася.

— Шукає якогось типа на ім’я Фелікс Фікс, — відповів Юнсон. — Напевно, він із ним ще не все залагодив. Якщо тобі цікаво, то його називають добрячим шельмою. Але ми повинні шукати далі, так щоб невдовзі з приміщень можна було виносити речі. Ти знаєш, що все це продадуть за немалі гроші. Тут ангели розташовані впереміш, і саме їх він і хоче мати.

Фабіан почув досить для того, аби збагнути, про що йшлося. Виходить, Юнсон і секретар були звичайнісінькі негідники, що замислювали тяжкий злочин. Він безгучно зачинив двері й вирішив піднятися на дзвіницю й пошукати Фелікса. Юнсон і секретар, очевидно, ще не скоро розгадають загадку, а він був не з тих, хто хотів би їм допомогти.

Потемки він почав вибиратися вгору крутими кам’яними сходами і перед тим, як ступити, водив у повітрі руками. На котромусь із поворотів його рука намацала щось геть незрозуміле. Він став облапувати старанніше й зненацька подряпав палець. Блискавично відсмикнувши руку, він засунув палець у рот і мерщій вийняв ліхтарика. Коли він присвітив ним, спрямувавши світло на сходи, то побачив те, що там стояло: пара білих, кованих сріблом чобіт. Один чобіт був оздоблений шпорою — саме тією, об яку він подряпався. Фабіанові забракло повітря, й він затамував подих. Потім звів погляд угору й побачив огрядну темну постать в білому капелюсі на голові. Попід капелюхом палахкотів червоний пломінчик сигари, а в темних окулярах відбивалося світло ліхтарика. Оксамитовий Лицар!

У темряві над ним пролунав тихий сміх. Фабіан не міг поворухнутися. Раптом він відчув, як чиясь рука схопила його за шкірки й потягнула вгору.

— І що ж ми маємо? — загримів Оксамитовий Лицар. — Це часом не син Франса Рінґера?

— Відпустіть мене! — крикнув Фабіан, не воліючи більше стримуватися. — Відпустіть мене, ви…

— Ов-в-в-ва! — мовив Оксамитовий Лицар і труснув хлопця. — В таку негоду посеред ночі? Ну й ну! Твої батьки знають, що ти тут?

Він підняв Фабіана навпроти свого обличчя, аби ближче його роздивитися.

Фабіан із усіх сил пручався й відвертав голову в інший бік. Він розумів, що треба триматися подалі від тієї сигари.

Та вогник сигари весь час наближався, і Фабіан, охоплений справжньою панікою, відкинув од себе ліхтарика, який влучив Оксамитовому Лицареві у перенісся, а сигара випала в нього з рота додолу. Чоловік заревів, як розлючений бик, випустив Фабіана з рук, і той тут же полетів униз і докотився до останніх східців. Падаючи, хлопець загубив ще й в’язку батькових ключів. Він заходився лазити по підлозі, щоб знайти їх, та нічого не бачив, бо ліхтарик погас!

Зненацька над ним знов виріс Оксамитовий Лицар, схопив його за комір і підняв на ноги.

— Попався, нікчемо! — люто засичав він. — А зараз давай трішки побалакаємо. Як це так виходить, що я весь час на тебе нариваюся? Чому на тебе в молитовному домі не подіяв свисток? І що ти робиш у церкві посеред ночі, тоді як усі інші не зважуються виходити надвір?

Тепер уже й Фабіана розібрав гнів. Таж саме через цю почвару їм не вдавалося сконтактувати з Феліксом, — це ж ясно як день. Окрім того ця почвара хотіла покрасти всі скульптури ангелів і зруйнувати церкву. Фабіан щосили загамселив ногами і влучив Оксамитовому Лицареві в гомілку. Лицар застрибав на одній нозі й застогнав, але Фабіана не відпускав.

— Відпустіть мене! — знов крикнув Фабіан. Якби він міг світитися від гніву сліпучо-синім світлом, як Фелікс, то відразу б і засвітився. — Що ви зробили з Феліксом, убивце ангелів? Я зітру вас на порох, — вів він далі, і мимоволі з його очей ринули сльози. — Чого ви внадилися сюди красти ангелів! Чешіть туди, звідки прибули, й більше не повертайтеся, ви… ви — викрадач ангелів!

— Он як! — у голосі Оксамитового Лицаря забриніли нові, небезпечні нотки. — Як добре тебе поінформовано! Виходить, малий Фелікс розжився на помічників серед людей. Це багато що пояснює. Напевно, ми змушені будемо тебе на якийсь час взяти під варту. Втім для мене це як знахідка, бо тепер я матиму чим тиснути і на малого Фелікса, й на твого батька. Фелікс ізнов майже провалив іспит, а я маю нове військо!

— Я всім розкажу, хто ви такий! — у відчаї закричав Фабіан, зробивши спробу налякати темного ангела.

Але Оксамитовий Лицар зневажливо засміявся.

— Ну й розказуй, — крижаним голосом сказав він. — Усе одно тобі ніхто не повірить.

Він тримав Фабіана однією рукою, а другою затарабанив у двері, що вели до нефу.

— Агов! — крикнув він. — Ходіть сюди! Ми маємо заручника!

Почулися чиїсь швидкі нерівні кроки, й двері з гуркотом відчинилися. Юнсон і секретар витріщили на Фабіана очі. Юнсон присвітив йому в лице ліхтариком.

— Це син дзвонаря, — сказав він. — Що нам із ним робити? Може, відвести до бурґомістрового маєтку?

Фабіана осліпило світло ліхтарика, й він затулив очі долонями. Секретар скрикнув і схопив його за зап’ясток.

— Перстень! — вигукнув він. — Гляньте на його перстень!

Оксамитовий Лицар відпустив комір і схопив Фабіанову руку. При світлі кишенькового ліхтарика Фабіан помітив його почервонілу пику і те, як він ошкірився.

— Звідки в тебе перстень? — люто спитав Оксамитовий Лицар. — Це перстень Вовка! Як він опинився на твоєму пальці?

Він спробував зняти перстень, але той не знімався й квит.

Фабіан окинув його поглядом.

— Це наша родинна реліквія, — переможно мовив він.

— Здається, ви обидва і Кресп казали, що ніяких нащадків лицаря Вовка вже немає! — прогримів Оксамитовий Лицар, звертаючись до своїх спільників. — Тепер у нас з’явилося ще більше підстав для того, щоб тримати хлопця під вартою, поки все скінчиться. Замкніть його в склепі!

І Оксамитовий Лицар підштовхнув Фабіана ближче до Юнсона.

Фабіан досі не відчував ніякого страху, але тепер його охопила паніка. Якщо в церкві десь і було моторошне місце, то саме в склепі. Думка про те, що його замкнуть самого в темряві, налякала його до смерти. Він брикав ногами, кричав і пручався, але ті двоє негідників тримали його в своїх лабетах і тягнули сходами вниз до склепу. Секретар відчинив важкі двері й присвітив усередину.

— Подивись, яке тут у тебе товариство, — насмішкувато проскрипів він. — Ти не нудьгуватимеш ані миті. А звільнять тебе тоді, коли твій батечко зголоситься нам допомагати.

— Не сподівайтеся! — крикнув Фабіан. — Ніколи в житті ми не допомагатимемо вам красти ангелів і руйнувати церкву.

— Тоді можна звідси не вибратися ніколи в житті! — грізно відрубав Юнсон і дав йому в спину такого стусана, що хлопець покотився сходами вниз до склепу. — І тоді це буде твоє законне місце!

Двері за ним із глухим гуркотом зачинилися, й він почув, як їх узяли на засув. Потім стало темно, хоч око виколи.

Фабіан не знав, скільки він пролежав, обхопивши руками голову. Врешті-решт таки зважився хоч якось розглянутися. Темрява стояла непроглядна, а ліхтарика він утратив. Проте в кишені в нього ще були сірники й один предмет — срібна шпора. Цього разу він об неї не вколовся, хоч Оксамитовий Лицар тримав його міцно. Цікаво, як можна нею скористатися? Він обережно її обмацав. Яка вона гостра й колюча! Може, завдяки їй пощастить звідси втекти? Спершу йому потрібна свічка. Він здригнувся, подумавши про місце свого перебування, але намагався зібратися з духом. Якщо зараз уже ранок, то вдома його спохопилися. У кожнім разі хтось до неділі повинен прийти шукати його в церкві — будь то буря чи не буря. Та попри все йому треба знайти свічку.

Фабіан згадав, що забувся про високу воскову свічку, яка стояла на підлозі, коли він шукав мотузку, щоб допомогти Феліксові вибратися з лелечого гнізда. Здавалось, то було хтозна-коли — можливо, в якомусь іншому житті. І де Фелікс? А що як Оксамитовий Лицар його знайшов і, чого доброго, вбив! Якщо, звісно, ангела можна вбити. Фелікс мав завдання зупинити Асмодеуса, якого Фабіан прозвав Оксамитовим Лицарем. Яким чином знешкоджують таку істоту?

Рачкуючи по кам’яній підлозі в темному погребальному склепі, хлопець пригадав, як Фелікс відпускав жарти й кепкував із Асмодеуса. А ще йому пригадалося, як той уступив у відро. Фелікс удавався до того, що в нього виходило бездоганно, цебто — сипати жартами. А як Фабіанові воювати жартом, сидячи полоненим у підвалі?

Раптом він на щось наткнувся — геть не схоже на камінь. Він обмацав його з усіх боків і зрозумів, що то воскова свічка. Хлопець полегшено зітхнув, вийняв із кишені коробку сірників і запалив один сірник. На щастя, свічок було багато. Світло, що спалахнуло, було трохи неприємне, але все-таки краще за кромішню пітьму. Фабіан згадав прислів’я, яке полюбляла казати Віта: «Ліпше запалити свічку, ніж нарікати на темряву». Принаймні зараз це було й справді так. Він усівся біля мерехтливого вогника й розглянувся довкіл. Власне кажучи, склеп був красивий, з критими галереями й нішами зі статуями в стінах.

Глибоко вдихнувши повітря, він силкувався зосередитися на тому, щоб подумки викликати Фелікса. Проте відповіді не отримав, хоч і був певен, що ангел також був десь у церкві. Фабіан сумно зітхнув. А трохи згодом він ліг на дощовик і поринув у глибокий сон без сновидінь.

Уранці, коли з’ясувалося, що Фабіан і Птахоспів зникли, в помешканні Франса Рінґера зчинився переполох. Франс одразу ж хотів бігти їх шукати, але невдовзі збагнув, що це неможливо. Щоправда, буря вщухла, але замість неї упав туман, густіший за вівсяну кашу. Будинків потойбіч завулку з вікон не видно було зовсім.

— Єдина користь від туману та, що якщо хтось вийде надвір, його ніхто не помітить, — сказав м’ясник. — Одначе можна втратити орієнтацію й заблукати. Там же все потонуло в тумані!

Понтус та його друзі помітили, що пастор був на диво спокійний. У нього на обличчі блукала якась загадкова усмішечка і, здавалось, його не обходив ані Фабіан, ані органіст.

— Мабуть, вони пішли до церкви, — сказав він. — Напевно, все гаразд.

Франс виявив, що зникла його в’язка ключів, і зрозумів — пастор має рацію. Вони вирішили почекати, поки туман упродовж дня розсіється. Але туман не розсіявся, а поночі йти надвір було й зовсім неможливо. Тож минув іще один день, а їхні проблеми так і не розв’язалися. Фабіан і Птахоспів мов крізь землю провалилися. І все було далеко не гаразд.

Фабіан гадки не мав, скільки він проспав. Прокинувшись, він спершу навіть не второпав, де був. Сон тримав його в своєму глибокому-преглибокому полоні, й лише за хвильку-другу він усе пригадав. Його й справді замкнуто в погребальному склепі в підвалі церкви!

Поруч ще й досі миготливим пломінчиком горіла висока воскова свічка, кидаючи похмурі, схожі на привидів, тіні на дугоподібні стіни. Фабіан подумав, що якщо десь і є місце, де можна було б здибати привида, то це, напевно, тут. Потім він згадав про одного такого привида, якого йому випало зустріти, і про те, що то сталося посеред білого дня на горі біля Вовчого Замку. Тоді там загалом ніщо не було похмуре, хіба що трішки дивне. Можливо, нема чого боятися, перебуваючи в склепі тих, які багато років уже були небіжчики. Усім їм хотілося спокійно спочивати. Йому навіть варто було б попросити вибачення за те, що він порушив їхній спокій. Він прокашлявся і півголосом мовив:

— Мені шкода, що я вас турбую. За найпершої можливости я звідси піду. Але саме тепер мені, на жаль, доведеться побути тут.

Нараз він почув, як хтось відсунув засув, і вмент звівся на ноги, щоб побачити, хто прийшов. Двері відчинилися і з гуркотом ударились об поштукатурену стіну. На порозі постав Оксамитовий Лицар, виписуючи кола новою сигарою, що стриміла в кутику його рота. Фабіан відчув, як йому в носі закрутило від гидкої суміші запаху сигари й нафталінових кульок, і здригнувся.

Оксамитовий Лицар повільно посунув сходами вниз і, взявши руки в боки, зупинився перед Фабіаном.

— Нам треба поговорити, — сказав він голосом звичайнісінької людини.

Фабіан нерішуче кивнув головою. Оксамитовий Лицар присів край кам’яного саркофага, сперся ліктем на коліно й вийняв із рота сигару.

— Ти знаєш, хто я такий? — спитав він.

— Я знаю всі ваші імена, — відповів Фабіан, не маючи гадки, звідки в нього взялась хоробрість. — Ким би вам найдужче хотілося бути?

— Можеш називати мене Фенріс, — відповів Оксамитовий Лицар. — Це ім’я певною мірою нас пов’язує. Оскільки ти нащадок лицаря Вовка, то ми, як не крути, родичі.

Фабіан збагнув, куди той хилить. Відтепер Оксамитовий Лицар може бути Фенрісом, бо вийшло так, що він повернувся. Хлопець знов здригнувся.

— Либонь, нема чого здригатися, — мовив Фенріс. — Саме зараз у мене є привід бути тут. Я хотів би укласти з тобою угоду. Попри все, ми однієї й тієї ж крови, тож те, що добре для мене, добре для тебе. Я ладен поділитися. А ти?

— Чим поділитися? — прохрипів Фабіан.

Здавалось, що в нього ось-ось сяде голос, і він прокашлявся.

— Звісна річ, прибутком! — відповів Фенріс. — Нікому, крім тебе, не пощастило прийти до церкви, і нікому не пощастить прийти сюди навіть до неділі. Тож силу ангелів буде знищено, і я зможу зробити зі скульптурами, що захочу. В мене вже є багато покупців і стоїть наготові транспорт. Ви більш ніколи їх не матимете!

І Фенріс розповів, як він крав скульптури ангелів у церквах цілого світу, прагнучи мати в себе їхні різноманітні подоби. Спершу, для того, щоб підпорядкувати якогось уявного ангела собі, він виводив його з ладу. Коли ж ангели виявлялись звичайнісінькими статуями, він примудрявся заробити на них купу грошей, продаючи їх як мистецькі твори. І так мало-помалу він страшенно розбагатів. Але ніде в світі він не бачив таких ангелів, як у цій церкві, і ось тепер у нього нарешті з’явилася можливість ними заволодіти!

Він довірливо схилився до Фабіана.

— Якщо ти присягнеш, що ніколи більше не укладеш нової угоди з ангелами і відпишеш мені Вовчий Замок, я ладен ділитися з тобою прибутком. Так само й із твоєю родиною.

Він улесливо всміхнувся.

— Це означає, що ви шкодуєте про те, що заподіяли лицареві Вовкові? — спитав Фабіан.

— Аж ніскілечки! — засичав Фенріс, виходячи з ролі щедрого родича. — Я тільки хотів би мати гарантію, що Вовк більше не повернеться. Нині вже минуло сімсот років, відколи він помер, тож я повинен мати певність. Це місто моє. Я хочу ним володіти, і володіти тепер, раз і назавжди!

Голос зненацька знов змінився. Зараз у ньому з’явилося щось болюче.

— Ти знаєш, як це бажати чогось глибоко й щиро, усім своїм єством, і ніколи його не отримувати? Ти розумієш, як це нестерпно? Воно розриває мене на шматки, роз’їдає зсередини. Я не маю нічого, що міг би назвати своїм, лише цю вічну виснажливу жадобу. Я ніколи не маю спокою. Мені навіть відмовили мати могилу. Я завжди мушу робити нову спробу. Впродовж семи століть я цього бажав, багато разів намагався це зробити, та безуспішно, але з часів лицаря Вовка я не наближався так близько до мети, як тепер.

Фабіан відчув, що тремтить. Голос, який промовляв до нього, був напівприглушений від ненависти й жадоби. Хлопець бачив перед собою дракона, що випустив кігті на зірки й хотів украсти сонце. Потім він змусив себе зібратися з духом.

— Нізащо в світі я вам не допомагатиму, — розгнівано вигукнув він. — Краще сидітиму тут сімсот років!

Нараз хлопець зрозумів, що зірвалося йому з язика, та було запізно.

Фенріс знов обернувся на Оксамитового Лицаря й повернув собі своє давнє, зарозуміле «я». Він розглядав хлопця з-під крис капелюха. В його темних окулярах зловісно відбивався мерехтливий пломінчик воскової свічки.

— Це можна влаштувати, — холодно сказав він. — Мені всього-на-всього треба замкнути за собою двері й забути, що ти тут сидиш. Але я маю інші способи змусити тебе скоритися.

Несподівано він скочив на рівні й схопив Фабіана однією рукою. Другою він знов уткнув собі в рота сигару й глибоко затягнувся. Фабіанові стало ясно, що він надумав зробити його невільником, достоту так, як і всіх тих бідолашних людей, котрі в негоду никають вулицями, виконуючи ролі невгамовних загадкових переслідувачів. Цього не можна допустити. Йому за всяку ціну треба ухилитися від сигарного диму в обличчя. Він заходився хвицати ногами, щосили пручався й відвертав голову. Оксамитовий Лицар напнувся й притягнув його до грудей. Фабіан безнадійно борюкався і раптом відчув, як знов щось кольнуло його в стегно.

Срібна шпора! Не довго думаючи, він вихопив шпору з кишені, витягнув руку й розсік сигару, що диміла, надвоє. Обрубок упав на кам’яну підлогу, а Оксамитовий Лицар із холодним недопалком у губах просто остовпів. Усе сталося так швидко, що він не встиг нічого збагнути. Тепер Фабіан зміг вирватися й поквапився затоптати обрубок сигари, що диміла. Тоді хутенько сховав срібну шпору до кишені, щоб Оксамитовий Лицар не побачив, що то було. Звісно, її ще можна буде використати.

Здається, Оксамитовий Лицар уперше засумнівався. Вийнявши з рота рештку сигари, він спантеличено подивився на неї, а потім на Фабіана. Тоді так брикнув ногою по восковій свічці, що вона впала й погасла.

— Ти сильніший, ніж я сподівався. Одначе, якщо ти забереш мою силу, то мені доведеться забрати твоє світло, — почув Фабіан його голос, що пропалював темряву. — Я повернуся, коли ти все обміркуєш!

Склепом прокотилась луна його кроків, двері з гуркотом зачинилися і засунувся засув. Знов Фабіан лишився сам у могильній темряві. Але тепер він уже не так боявся. Йому пощастило впоратися з Оксамитовим Лицарем, Фенрісом і Асмодеусом водночас, він навіть уникнув неймовірної загрози, і все це сталося завдяки особистій зброї ворога. Він вийняв коробку сірників і знов запалив свічку. Потім усівся долі, щоб усе обміркувати.

Коли він обхопив руками коліна й підтягнув їх до підборіддя, то намацав на пальці перстень лицаря Вовка. Зненацька в нього в голові пролунав лицарів голос: «Якщо вскочиш у халепу, то подумки поклич мене. Тим чи іншим робом я тобі допоможу».

Фабіан міцно здавив перстень, заплющив очі й наповнив свою душу спогадами про лицаря Вовка. Він пригадав його важку руку на плечі й лагідний погляд.

«Я опинився в скруті, Вовче, — зашепотів він. — Де ви?»

Відповіді не було ніякої. Довкола нього витанцьовували мерехтливі пломінчики воскової свічки, одначе лицар Вовк мовчав так само, як могили в склепі.

Минуло немало часу, Фабіан не знав і скільки, як він почув, що хтось знов намацував засув на дверях. Цього разу йому не хотілося давати ворогові жодних переваг, і він швиденько задмухав свічку. Тоді сховався за великим саркофагом. Хлопець почув, як двері відчинилися, але замість вогника сигари Оксамитового Лицаря з’явився жмут світла від кишенькового ліхтарика, що заковзав, немов когось шукаючи, вздовж стін склепу. Сходами безмовно спускалася якась висока темна постать. Фабіан боявся навіть дихати. Хто це такий?