Викрадач ангелів

18

— Фабіане, — озвався шелестючий голос, що здався йому знайомим. — Ти тут?

— Птахоспів? — сторопіло шепнув Фабіан і виліз зі свого сховку. — Що ви тут робите? Як ви сюди зайшли?

— Я вийшов слідом за тобою з дому, — відповів Птахоспів, і при світлі кишенькового ліхтарика Фабіан помітив на чоловіковій шиї кадик, що бігав од хвилювання то вгору, то вниз. — Пастор розповів мені, що ти зумів відгадати загадку. Він попросив мене наглянути за тобою, але дорогою я тебе загубив.

Фабіан кивнув головою. Отже його переслідував Птахоспів.

— Коли я сюди зайшов, то знайшов долі на сходах твого ліхтарика і в’язку ключів, — вів далі Птахоспів. — А ще в церкві були Юнсон і секретар. Вони не бачили мене, тож я сховався в ризниці. Там я почув, як вони говорили про те, що ти був у підвалі з Фенвіком. Я довго чекав, покіль вони пішли, аж тоді зважився пробратися сюди.

Фабіан обійняв худорлявого органіста.

— Який я радий, що ви мене знайшли, — сказав він. — Скільки я тут пробув?

Птахоспів подивився на годинник.

— Більше доби. Зараз субота, друга половина дня, — він глянув на Фабіана. — Ти, напевно, страшенно голодний. У кожнім разі я з’їв би й собаку!

Фабіан, який досі не мав ніякого апетиту, відчув, як у нього в животі кишки заграли марш. Одначе тут не було чого їсти.

Раптом він згадав про марципанові фігурки, захоплені для Фелікса, і вийняв пакет із кишені дощовика.

Птахоспів полегшено зітхнув.

— Марципани! Бодай трохи підкріпимося.

З’ївши кожен по фігурці, вони пожвавилися. Птахоспів злизав із губ крихти й мовив:

— Нам треба піднятися в церкву й знайти угоду. Там уже нікого немає, інакше я не зміг би сюди спуститися.

Фабіан підхопився з холодної підлоги. Не можна було гаяти ні хвилини. Нараз він згадав про Фелікса. Напевно, ангел шукає його в дзвіниці. Хлопець подався зі склепу слідом за Птахоспівом, але зупинився біля входу в неф.

— Ідіть і починайте шукати, — сказав він. — А я ще маю дещо зробити.

Птахоспів трішки здивувався, але таки зник у церкві. Фабіан щодуху побрався сходами на вежу. Посеред дороги йому довелося стати перепочити, й він кинув погляд із вікнини надвір. На щастя, буря вгамувалася, але перед ним лежало лише сіро-біле море туману. Не було видно навіть дерев на церковному майдані. Фабіан подумав, що, напевно, почалися якісь зміни. Одначе тепер йому треба було знайти Фелікса. Він зійшов на галерею й побіг до дзвіниці, наліг плечима на двері й попхнув їх. У приміщенні було темно й порожньо. Він побачив тіні від мотузок, що звисали посередині.

— Феліксе? — прошепотів він. Відповіді не було. — Феліксе! — покликав Фабіан трохи голосніше. — Феліксе Фіксе! Озвися ж! Це не цікаво! — Він розглянувся навсібіч. — Феліксе! — крикнув він ще раз, і тоді над ним заспівали дзвони.

Прокотилась така луна, що він обхопив голову руками й сів долі. Фелікс його покинув. Може, вирішив, що іспит на звання ангела-охоронця для нього затяжкий, тож підібгав хвоста та й дременув до Штабу Всевишнього. Якщо це так, то вчинив він украй погано, оскільки кинув напризволяще і Фабіана, і все місто. З люті й відчаю хлопець угатив стиснутим кулаком по підлозі.

— Гадаєш, що в такому гніві ти зможеш зробити те, що я скажу? — почув він у себе за спиною чийсь засмучений голос. Фабіан круто обернувся. У вікнині вежі сидів Фелікс, одна нога його самозадоволено гойдалася. Здається, з ним усе було гаразд. — Я ж просив тебе не приходити, поки я не покличу. А ти розсівся тут і обзиваєш мене так і сяк.

— Я тебе ніяк не обзиваю, — відповів Фабіан, шморгаючи носом.

— Та я ж сам чув. Підібгав хвоста та й дременув назад! — перекривив його Фелікс. — Для тебе теж це затяжкий іспит. І як ти міг таке подумати!

— Але де ти все-таки був? — спитав Фабіан і підвівся. Після величезного полегшення він відчув обурення. — Мені самому довелося справлятися з Оксамитовим Лицарем і загадковими наглядачами, бо ти не відповідав на позивні сигнали. До того ж я справді за тебе боявся!

— Ти говориш геть як твоя мати, — дражнився Фелікс. — Якщо я з ним справляюся, то ти теж справишся. Це я добре знав.

— Невже ти не чув мене? — спитав Фабіан. — Чи прикидався, що не чуєш?

— Я чув тебе, — відповів Фелікс. — Але ти міг обійтися й без мене. До того ж я тобі казав, що говоритиму на відстані. Чи ти ніколи ні до чого не дослухаєшся?

Він зіскочив із вікнини й підійшов до Фабіана.

— Якщо хочеш знати, де я був, то знай, що я упорядковував погоду. Це було не дуже просто, але треба було поквапитися. Я змусив упасти туман, принаймні, на деякий час. Наразі для нас головне, щоб надворі вигодинилося. — Він поплескав Фабіана по плечі. — А ти тямущий. Я знаю, що ти мене кликав, оскільки боявся за мене, а не тому, що сам ускочив у халепу. Ти мужній і відданий товариш, Фабіане Рінґере. Я пишаюсь тобою. І тепер тобі доведеться набратися сили духу, бо зараз наближається найважче.

Фабіан не зводив із нього враженого погляду. І тільки Фелікс промовив останнє слово, як двері дзвіниці розчахнулися. У них, займаючи всю пройму, постав Оксамитовий Лицар, і Фабіан не мав жодного сумніву, що тої миті він був Асмодеусом. З-за його спини визирали два злякані обличчя — Юнсонове й секретареве.

— Ого, аж двох одним махом! — переможно випалив Оксамитовий Лицар. — Ти й цього разу не складеш іспиту, Феліксе Фіксе.

— Це ми ще побачимо, — стримано відповів Фелікс, і тут же засвітився синім світлом.

Фабіан відступив крок назад, щоб ухилитися від сили-силенної іскр, що сипалися з ангела. Оксамитовий Лицар простягнув руку до Фабіана, але той викрутився.

— Гей ви там! — нетерпляче гукнув Оксамитовий Лицар двом своїм прихвосням. — Хапайте хлопця! А я візьмуся за другого.

— Га? — здивувався Юнсон. — За кого це другого? Я бачу лише дзвонаревого сина… і якісь сині іскри. Що то таке? Певно, щось… ненормальне?

І він, захвилювавшись, разом із переляканим секретарем дрібними кроками зайшов у приміщення.

— Я тобі покажу ненормальне! — сказав Фелікс і вдарив Юнсона крилом так, що той сахнувся вбік. Потім сторопіло схопився за вухо й розлючено розглянувся довкіл.

— Не зважай ні на що. Годі стовбичити й вилуплювати баньки, боягузе, — заревів Оксамитовий Лицар. — Якщо ви схопите хлопця, я заплачу додатково ще за кілька скульптур! Уявіть собі, скільки вони коштують.

Юнсон кинувся за Фабіаном. Хлопець принишк, а тоді, коли Фелікс знов ударив негідників крильми, скористався нагодою і метнувся до дверей.

Фабіан вибрався на галерею й сховався за колоною. Він чув, як у дзвіниці лютував Оксамитовий Лицар.

— За ним!

Обидва чоловіки миттю вийшли з дзвіниці. Фабіан притулився до самої колони, намагаючись перетворитися на млинець, та марно. Вони його знайшли й витягли зі сховку.

Він і чув, і бачив, як розвивалися події у дзвіниці. Там тріщали, лускали й розліталися навсібіч червоні й сині іскри. Він спробував випручатися, але його потягнули сходами вниз і запхнули в неф.

Там він просто остовпів, уражений видовищем, яке побачив. Крізь двері чорного ходу і з ризниці в церкву сунули юрби безмовних загадкових наглядачів, їхні кроки відлунювали на кам’яних плитах, той звук підіймався по стінах угору, сягав стелі й спадав униз.

Постаті розійшлися по церкві й заходилися розбирати все, що було вартісне: картини, ікони, скульптури ангелів, срібні речі з вівтаря. Те, що міцно трималось, вони відкручували або зривали, незважаючи на те, що псували стіни.

— Ні! — у розпачі скрикнув Фабіан. — Що це ви робите?

Проте його ніхто не почув, вони й далі робили своє, неначе ті сновиди. Дехто допався до колони ангелів, що була витвором цілого життя родини Берґгаммерів, і став відбивати з неї ангелів. Фабіан від злости заплакав. Секретар схопив мотузку, що валялась долі, й міцно прив’язав нею хлопця до церковної катедри.

— Стоятимеш тут, поки ми з усім упораємося, а тоді побачимо, що з тобою робити, — просичав він. — Тут ти принаймні нам нічим не нашкодиш, а ми тим часом підженемо сюди вантажівки.

Юнсон вийняв мобільний телефон, і Фабіан зрозумів, що зараз той подаватиме сигнал.

Хлопець зробив ще одну спробу звільнитися, та мусив од неї відмовитись. Натомість став пильніше придивлятися до того, що відбувалося.

Деякі постаті він упізнав. Скажімо, поштмейстера, поліцейського, лікаря, змішувача фарб і ще кількох. Усі вони мали на очах таку саму сіру плівку, як мав і Турд. У них були застиглі погляди, і працювали вони мовчки.

«Їх наче хто загіпнотизував, — подумав Фабіан. — Тепер я розумію! Оксамитовий Лицар надумав винести з церкви всі вартісні речі до дня літнього сонцевороту, щоб домогтися гарантій на ангелів та мистецькі скарби. Але ж, щоб провернути таку роботу, йому потрібно ціле воїнство! Через те він завербував „футболістів“. Коли їх виявилось замало, він став набирати всіх підряд — і дітей, і дорослих».

Птахоспів! Раптом Фабіан згадав про свого рятівника. Що з ним сталося? Напевно, він не може бути серед цих роботів? Хлопець смикався й шарпався сюди-туди, намагаючись звільнитися.

Коли це хтось злегка поплескав його по плечі. Позад нього стояв органіст Птахоспів — так щільно закутаний у чорний плащ, що його можна було переплутати з одним із тих загадкових наглядачів.

— Не ворушися, — зашепотів він. — Я звільню тебе. Нам треба закалатати в дзвони й покликати на поміч.

І тут Фабіан згадав слова ангела Рафаїла: «Не забувай про церковні дзвони. Завдяки їм ти завжди можеш покликати на допомогу». Нині вони й справді потребували допомоги, а Фелікс був зайнятий іншим.

Птахоспів схопив із вівтаря чашу й засунув її собі під пахву однієї руки, щоб здавалося, ніби він бере участь у грабуванні, а другою намагався розв’язати мотузку, якою було зв’язано Фабіана. Однією рукою то давалось нелегко, і хоч секретар був низького росту й худий, та вузол зав’язав тугенький.

— Пошукайте у моїй лівій кишені, — зашепотів Фабіан. — Там ви знайдете срібну шпору. Дайте її мені, і я сам переріжу мотузку Птахоспів зробив, як хлопець просив, і став так, щоб затулити хлопця від тих, хто був у нефі внизу. Фабіан чимсили заходився різати мотузку, і вона невдовзі перервалася. Шпора знов своє зробила.

— Йдіть поперед мене до дверей на галерею, — зашепотів Фабіан, засовуючи срібну шпору в кишеню. — Сховайте мене своїм плащем.

Під прикриттям Птахоспіва, який тепер ніс дві масивні вівтарні чаші й дуже роздався у плечах, Фабіан непомітно дістався до дверей, шмигнув у них і побрався сходами вгору. Зійшовши на галерею, він почув, що ангели ще й досі билися в дзвіниці. Отже, зараз до дзвонів не дістатися. Він підкрався до дверей і зазирнув усередину.

В приміщенні металися іскри, літали блискавки й було повно синюватого диму. Вочевидь, перевагу мав Фелікс. Він сидів на плечах Оксамитового Лицаря і погойдувався, насунувши йому капелюх на темні окуляри так, що той, мов сліпець, ледве тримався на ногах Ангел широко всміхався і, здавалось, просто кайфував. Та ось Оксамитовий Лицар схопив його за крила. Він щосили заходився його тягнути і таки стягнув зі своїх пліч. Опинившись на підлозі, Фелікс трішки спантеличився, а темний ангел кинувся на нього та й ну його товкти.

— Цього разу я тебе обскубу, — ревів він між наскоками. — Мені вистачить і однієї шпори, щоб тебе, нікчемо, знищити! — він підняв стиснутий кулак, збираючись нанести Феліксові немилосердний удар, але той так угрів його крильми, що Оксамитовий Лицар гунувся об стіну поруч із дверима.

— Ось почекай, поки я знайду другу шпору, — спинаючись на ноги, запихтів темний ангел. — Тоді ти втратиш будь-який шанс.

Фабіанові в голову сяйнула неймовірна ідея. Він просунув голову в шпарину дверей і привітно всміхнувся.

— Ти часом не її шукаєш? — єлейно спитав хлопець, помахавши срібною шпорою перед носом Оксамитового Лицаря.

На обличчі темного ангела з’явилась така бридезна гримаса, якої Фабіан ніколи досі не бачив. Його серце стиснулось, і він, не тямлячи себе від жаху, помчав у бік галереї. Він чув за собою репет Оксамитового Лицаря, повен ненависти, і якийсь гул у повітрі, — все воно свідчило про те, що його ось-ось схоплять. І що з ним буде тоді? Фабіан боявся про те навіть думати, він просто біг.

Зненацька до нього долинуло лопотіння крил, і він побачив, що вгорі летів Фелікс.

— Гарно придумано, — похвалив його Фелікс. — Дай її мені, зараз же!

Фабіан віддав йому шпору й кинувся вниз. Ангел застрибнув на балюстраду й глумливо закричав.

— Асмодеееууусе! Глянь сюди! — він здійняв шпору високо над собою, а сам метав такі сліпучо-сині іскри, як і належало світлому ангелові. — Іди й візьми її, якщо зможеш!

Гукнувши те, він кинувсь у неф, шугонув головою вниз, зник із виду, тоді завертівся в повітрі як дзиґа, перекидаючи срібну шпору з руки в руку. А під ним унизу постаті в чорних плащах і далі невпинно зривали ангелів і спустошували церкву від мистецьких скарбів, лише Юнсон і секретар, звівши очі вгору, вклякли на одному місці, мов зачакловані. Вони бачили, як там і тут між стелею та стінами безугаву сіявся якийсь синій іскристий дощ, а їхній патрон, пан Фенвік, виповзав на балюстраду галереї й зістрибував із неї, як божевільний. На галереї стояв сторопілий Фабіан і дивився на все це, як у сповільненому кіно. Оксамитовий Лицар спустився на середину проходу й твердо став на ноги. Фелікс висів у повітрі й задирливо махав шпорою — досить низько для того, щоб можна було підійти й вихопити її в нього. Оксамитовий Лицар люто кинувся в атаку, але промахнувся, і Фелікс захихотів.

— Ану зберися з силами, Асмодеусе. Будь трішки спритніший, якщо твоя ласка. Спробуй іще раз. Ось так, як я…

Перевернувшись навзнак, він завертівся над серединою проходу спиною до центральних дверей. Фабіанові стало ясно, що він задумав. Фелікс зупинився, висячи в повітрі десь на висоті двох метрів. Оксамитовий Лицар спробував підстрибнути до нього. І тут Фелікс випустив срібну шпору.

— Лелечки! — злякано скрикнув Фелікс і підняв руку до рота.

Фабіан важко задихав.

Що ж воно буде, коли Оксамитовий Лицар матиме обидві шпори?

Що він утелентує від злости? Але потім Фабіан збагнув.

Усе сталося так, як Фелікс і хотів. Бо тепер Оксамитовий Лицар нестямно кинувся вперед, щоб схопити шпору, щось переможно вигукнув і… впав навкарачки посеред лабіринту. Там він одразу ж почав повзати — сюди й туди, туди й сюди, дедалі швидше й швидше.

— На поміч! — зарепетував він. — Ідіть сюди й допоможіть мені! Сторожа!

Але ніхто на нього не звертав уваги. Він повзав по підлозі, а довкола нього роїлися істоти, яких він сам створив і які тепер не здатні були йому допомогти. Здавалось, що ніхто з них не міг навіть зайти в лабіринт. Невже Фелікс його якимось чином відімкнув?

Юнсон і секретар стояли край лабіринту, перелякано витріщивши очі.

— Зробіть щось! Витягніть мене звідси! — сичав Оксамитовий Лицар, повзаючи мимо них на шаленій швидкості по підлозі. — Я скоро здеру на колінах усю шкіру!

Юнсон сторожко простягнув руку в бік лабіринту, проте ангел, якого він не помітив, ударив його крильми так, що той тут же відскочив.

Фелікс злетів до Фабіана на галерею.

— Дзвони, — мовив він. — Нам треба закалатати в дзвони!

Вони забігли в дзвіницю, і Фабіан надягнув на вуха вовняні навушники. І тільки він збирався смикнути мотузку, як хтось схопив його ззаду й міцно стиснув.

— Е ні, хлопче! — розлючено сказав Юнсон. — Ти не кликатимеш на поміч, покіль ми не отримаємо те, що нам належить! До того ж із тебе буде вигідний заручник!

Фабіан кинув панічний погляд на Фелікса, який, очевидно, для тих двох негідників, був невидимий.

Фелікс стенув плечима й випустив із рук мотузку дзвона. Потім тицьнув пальцем на люк, що вів на дзвіницю вгору.

Фабіан зрозумів його. Він брикнув ногою і добряче влупив Юнсона по гомілці, що була обтягнена шкіряними чобітьми. Чоловік заревів і розслабився. Натуживши всі сили, Фабіан випручався, мерщій поліз мотузяною драбиною до люка й зник на дзвіниці. Юнсон і секретар метнулися слідом. Дзвони висіли один над одним, на самому вершечку вежі, з кожного боку якої була вузенька привісна драбина. Найнижче від усіх висів здоровенний дзвін, що гудів басом, той, якому підлягали всі інші, — він дзвонив на завершення відправи або тоді, коли хтось помирав. То був дзвін, що приносив славу всім дзвонарям у церкві.

Фабіан проминув його й поліз далі угору вежі. Там було страшенно високо й дуже просторо, і він відчув запаморочення й страх, хоча напевно знав, що мало статися. Юнсон і секретар якраз перебували біля того здоровенного дзвона, коли Фелікс смикнув за мотузку в приміщенні під ними.

Дзвін подав єдиний гучний удар: БААААМММ! І хоч Фабіан мав навушники, однак не був готовий до таких потужних розкотистих звуків у вежі. Вони вдарили його, як могутні, дзвінкі хвилі, й він загойдався, мов очерет у шторм, стоячи на драбині й міцно за неї тримаючись. Коли він знов трохи опанував собою, то сторожко глипнув униз. Переслідувачі теж стояли начебто закуті в кригу, широко повитріщавши очі. Потім вони майже водночас розімкнули пальці й, мов ті спілі сливи, полетіли прямісінько через люк у приміщення внизу. Там вони й лежали один на одному купою — з дурнуватими посмішками на обличчях. Фабіан швиденько поліз униз, закрив люк і обвів поглядом дві непритомні постаті.

— Вони ще оговтаються, — сказав Фелікс. — Але, напевно, якийсь час не зможуть добре чути.

Потім ангел підхопив мотузки двох дзвонів і заходився дзвонити. Фабіан не зводив із нього очей.

Від того першого розкотистого передзвону всі мешканці Вовчих Гір одразу посхоплювалися зі своїх ліжок. Фабіанова мати Віта виглянула надвір і побачила, що туман уже трохи розсіявся. Незабаром цілий будинок був на ногах. Аж тут раптом дзвони закалатали на всю силу. Вони пробивалися крізь туман, наповнюючи його тремтячим звуком так, що аж вібрувала бруківка. Всюди одні за одними відчинялися двері, й люди виходили надвір. Вони рушали в бік церкви. Дзвони показували дорогу. Вулицями плинув безкінечний людский потік. І з кожним кроком у людей з’являлося більше сподівань і більше радости в серці.

Бурґомістр Кресп, спираючись на палицю, накульгував між Вітою й пастором. Іти швидко їм не вдавалося, але вони знали, що ось-ось усе зміниться.

У церковному нефі всі наглядачі, познімавши з себе плащі, сиділи долі. Дехто плакав, решта сиділи затуливши обличчя руками, а хтось просто стояв і ошелешено розглядався навсібіч. Ніхто не розумів, що відбувалося. У лабіринті посеред проходу шарпався туди-сюди Оксамитовий Лицар, а його красиві оксамитові штани звисали на ногах закривавленими штріпками.

Раптом велично загримів орган. Птахоспівові пощастило пробратися до свого улюбленого інструмента, і він заходився грати все, на що був здатен. Дивовижні звуки заполонили церкву.

Здавалось, ніби житєдайний потік обвівав усіх, хто там був, вочевидь, музика завдавала страждань лише Оксамитовому Лицареві. Те, що тішило людські душі, для темних ангелів було чистою отрутою.

Урешті-решт Фелікс відпустив мотузки.

— Подзвони трішки сам, — сказав він. — Мені треба вигнати Асмодеуса, а лабіринт позбавити сили, перш ніж прийдуть пастор і парафіяни, а вони невдовзі будуть тут.

Фабіан не спитав, звідки Фелікс про те дізнався. Він щосили заходився смикати за мотузки, вдячний за кожен звук і кожен подзвін, що лунали понад ним із вежі.

Фелікс полетів униз до нефу, невидимий для всіх, окрім Оксамитового Лицаря. Він став перед лабіринтом і спрямував на нього білий промінь світла. Оксамитовий Лицар зіщулився, але не підвівся. Він був замурзаний, закривавлений і обтріпаний, аніскілечки не схожий на самовпевненого елегантного Фенвіка. Його було викрито й роздягнуто, і ось він лежав долі — лиха ненависна істота, що в досягненні своєї мети не гребувала жодними засобами. То лежав темний ангел Асмодеус.

Фелікс презирливо підняв руку і владним жестом показав на вхідні двері, які враз ніби вітром змело.

— Йди! — звелів він. — Ти знов… зазнав поразки. І маєш бути покараний.

Два давні недруги вп’ялися одне в одного очима. Потім Асмодеус насилу зіпнувся на ноги й позадкував до відчинених дверей.

— Це ще не кінець, — просичав він. — І ти, Феліксе Фіксе, мене бачиш не востаннє!

Замість відповіді Фелікс знов показав рукою на вихід. Асмодеус зник у дверях і важкою ходою вийшов надвір. Тієї ж миті його поглинув туман.

Фелікс трохи постояв і подивився на двері. За хвильку-другу з туману що ставав дедалі рідшим, показалися перші люди. До церкви прямувало ціле місто. Фелікс радо всміхнувся й злетів до Фабіана на дзвіницю.

— Сюди йдуть твої батьки й друзі, — сказав він. — Тепер я все беру на себе.

— Але, може, більш не треба дзвонити? — спитав Фабіан. — Якщо Оксамитовий Лицар пішов, а ці двоє вже нічим не зашкодять, то нічого страшного, мабуть, уже не станеться.

— Ми ще не знайшли угоди, — статечно відповів Фелікс. — Її треба знайти, щоб ваше місто й далі перебувало під опікою. І Оксамитовий Лицар не побіг світ за очі, як ти, може, гадаєш.

Фабіан відчув мороз поза шкірою. Про що це Фелікс торочить?

— Спускайся вниз і зустрічай людей, — спокійно мовив Фелікс. — Я дзвонитиму, щоб усе було гаразд. А якщо вони спитають, хто дзвонить, то скажи, що то пан Фікс. — І ангел йому підморгнув.

Фабіан глянув на нього так, ніби той звалився з неба. Звідки Фелікс знав, як саме йому довелося збрехати батькам? Хлопець подумав, що це була лиш одна з багатьох дивовиж, які він пережив упродовж усіх цих днів. Але тепер йому захотілося збігти вниз — до матері, батька та своїх друзів.

На невисокому гірському пагорбі поза містом скупчилося сила-силенна зацікавленого народу. Негода лютувала тільки над Вовчими Горами, немовби жаліючи довколишні хутори. Останніми днями люди з усього краю цілими юрмами кинулися до міста, щоб ближче подивитись на феноменальне явище.

Аж тут вони побачили, що густе море туману навколо міста розсіялося. На небі з’явилися досвітні зірки, і найясніше засяяла велика зірка на сході. Благовіст, який долинав до них крізь туман, раптом зазвучав сильніше. В слабенькому вранішньому світлі вони помітили якусь темну постать, що, кульгаючи, пройшла крізь міську браму й поволі поволоклася вбік передмістя.

Постать дісталась до дорожно-будівельної техніки, залишеної без нагляду. Виходить, робітники запідозрили щось недобре й дали драпака. Попереду всіх стояв здоровуцький екскаватор із землечерпальним снарядом. Постать залізла в кабіну, завела мотор, і екскаватор попрямував до міського муру. Там він зупинився, і люди завмерли від жаху, коли побачили, як звідти вихопився чорний снаряд і зі страшенним гуркотом ударився в мур. Одразу ж кілька метрів муру обвалилося. Екскаватор від’їхав трохи назад, щоб узяти розгін, і знов рушив на мур.

Та ось із міської брами вийшла ще одна незнайома постать, схожа на тінь. Люди стояли так далеко, що не могли гаразд її розгледіти. Постать рухалася важко й повільно і була більша за звичайну людину. На ній, здавалось, було повне бойове спорядження, а в руках якась довга зброя.

І тут чоловік, що сидів у кабіні, її побачив. Він розвернув екскаватор на незнайомця, і люди в натовпі стали задихатися, як тільки збагнули, що він вирішив збити з ніг того іншого землечерпальним снарядом! Невже вони стануть очевидцями вбивства?

Невиразна сіра постать повільно йшла далі, підняла зброю і кинула її просто в екскаватор. Очевидно, вона влучила в мотор, бо потім пролунав вибух, і екскаватор охопило полум’я.

При світлі вогню видно було високу тінь, що зайшла в браму й зникла в місті.

Фабіан збіг сходами в церкву, щоб кинутися батькам на шию. Вони обіймали одне одного і водночас плакали й сміялися. Понтус, Райн і Роза оточили товариша, боячись проґавити з його розповіді бодай слово. Понтус запитально звів очі вгору на дзвіницю. Фабіан на знак відповіді кивнув головою. Троє друзів полегшено зітхнули. Отже Фелікс живий-здоровісінький.

Однією з останніх у церкву зайшла Турдова мати, дружина змішувача фарб. Вона злякано роззиралась навколо, і губи в неї затремтіли.

— Ви не бачили Турда й мого чоловіка? — якось жалібно спитала вона, побачивши чотирьох синових однокласників. — Вони зникли ще перед бурею, і відтоді я їх не бачила.

Фабіан кивнув головою і показав рукою в куток, де примостився розгублений змішувач фарб Фабер, зібгавши у вузол свій чорний плащ і тупо дивлячись перед собою. Біля нього сидів Турд із маленькою фігуркою ангела в руках. У його ногах лежав плащ. Тепер у хлопця на обличчі не було ніякої задерикуватості. По його щоках текли сльози завбільшки з горошини, і він марно намагався 'їх втирати тильною стороною долоні. Плівка з очей зникла, і, здавалось, він усе бачив уперше.

Мати з полегкістю схлипнула й побігла обіймати чоловіка та сина. Маленька родина, завмерши в обіймах, так і сиділа собі на підлозі, поки люди довкола неї намагалися у всьому навести лад.

Франс похмуро оглядав пошкоджену церкву. Віта просто заплакала, коли побачила скульптури ангелів, що, зірвані зі своєї колони, лежали долі. Єдиний, кого не зачепили, був архангел Михаїл. Можливо, ніхто не наважився підняти руку на його могутню поставу.

Картини, церковна срібна оздоба та інші вироби мистецтва валялися де попало. Якби загіпнотизовані наглядачі не опам’яталися, всього цього зараз би тут не було. Утішаючи Віту, пастор плескав її по плечі.

— Не все так безнадійно, — сказав він. — Пошкоджено не дуже багато, і, здається, нічого не пропало. Можна все повернути на місця. Ти відреставруєш скульптури, як і водиться у вашій родині. — Він їй підморгнув.

Віта крізь сльози всміхнулася.

Пастор владно заплескав у долоні.

— Ану йдіть усі сюди, — мовив він. — Ми знаємо, що більшість із вас нічого цього не знали. Якщо ви хочете, щоб тут знов було гарно, то зараз же почнімо прибирати. А потім відправимо службу.

Птахоспів і далі грав на органі, а парафіяни тим часом прибирали, щоб збадьоритися й не занепасти духом. Усі вони старалися не покладаючи рук, і невдовзі церква стала майже така, як була й раніше. Ті скульптури, що їм не вдалося поприкріплювати на місце, лишилися стояти попід стінами.

Звуки дзвонів поволі стихли, Птахоспів перестав грати, і пастор зійшов на катедру.

Тієї миті край неба вигулькнуло сонце, і настала неділя — сьомий день, відколи розпочалася пригода, яка досі ще не закінчилася.

Пастор промовляв довго й мудро про все, що сталося і про майбутнє міста. Потім перевів мову на ангелів. Фабіан та його друзі нашорошили вуха.

— Часом ми, люди, не можемо дати самі собі ради. Тоді Всевишній посилає нам помічників. Ми не завжди про це знаємо, либонь, думаємо, що то щось цілком надзвичайне. Ангел може мати безліч виглядів. Найчастіше він з’являється у подобі якоїсь іншої людини. Тож щоразу, коли ми допомагаємо якійсь людині в крайній потребі, щоразу, коли простягаємо їй руку, напевно, самі стаємо ангелами. Нам усім треба вчитися ставати одне для одного ангелами!

Багато людей, що стояли біля них, закивали головами. Дехто дивився на Фабіана та його друзів і всміхався. Потім знов загримів орган, і відправа закінчилась.

Помаленьку люди стали розходитися по домівках — обідати, прибирати після бурі й міркувати про своє подальше майбутнє. Фабіан і його друзі попрощалися зі своїми однокласниками. Турд нерішуче підійшов до Фабіана й кашлянув.

— Я… — мовив він і затнувся. — Е… — і йому знов неначе заціпило. Вочевидь, для нього це таки було важке випробування. — Мені прикро, що я так погано з деким із вас повівся, — одним духом випалив він.

Тоді знов прокашлявся, ніби наміряючися сказати щось іще, і човгнув ногою, але не здобувся більше ні на слово. Фабіан якось збентежено всміхнувся, той — теж.

— Забудьмо все це, Турде, — сказав він. — Побачимося завтра в школі.

Турд полегшено зітхнув.

— Побачимося завтра, — відповів він і хотів було простягнути Фабіанові руку, одначе схаменувся й тільки почухав нею голову. — Бувай, — сказав він, крутнувся на підборах і вийшов разом зі своїми батьками з церкви.

Фабіан дивився йому вслід. Недруг, що попросив вибачення, вже, мабуть, не був недругом, але чи міг він коли-небудь стати другом? Поживемо — побачимо.

Разом із Понтусом, Розою та Райном Фабіан піднявся на дзвіницю, щоб поговорити з Феліксом. Ангел знов сидів на сонячній смузі й, здавалося, був задоволений.

— Навіщо ти впустив срібну шпору в лабіринт? — спитав Фабіан. — Виходить, тепер у нього знов дві шпори, й він почне усе спочатку.

— Хто каже, що я її впустив? — спитав Фелікс і розтулив кулак. На долоні поблискувала срібна шпора. — Я скористався монетою. І це, очевидно, спрацювало.

Він віддав срібну шпору Фабіанові.

— Бережи її, — сказав він. — Ти знаєш, як нею користуватися. Вона, певно, належить якійсь родині. І, здається мені, чи не Берґгаммерам!

Аж тут вони почули, що на галерею сходять Франс і Віта. Батькам кортіло побачити пана Фікса, про якого розповідав Фабіан. Діти зблідли й у відчаї глянули на Фелікса, а той стенув плечима.

— Нехай ідуть, — тільки й мовив він.

Зайшовши у дзвіницю, Франс і Віта широко й радісно всміхнулися. Вони подали Феліксові руки, щоб відрекомендуватися й подякувати. І на превеликий подив дітей на тому місці, де стояв їхній Фелікс, як із води виріс молодий рудоволосий чоловік у світлому літньому вбранні. Щоправда, без крил.

— Фелікс Фікс, — сказав він, потискаючи руку Франсові та Віті. — Радий познайомитися.

Вони трохи погомоніли про се про те, і Франс та Віта безліч разів йому дякували. Врешті-решт вони запросили його додому на сніданок. Фелікс чемно відмовився. Мовляв, він уже з кимось домовився. Але якось іншим разом залюбки поснідає. Франс і Віта взяли з нього обіцянку довго не зволікати та й пішли собі.

Коли вони зникли, Фелікс обернувся до Фабіана та його друзів, що не зводили з усієї цієї сцени поглядів. Перед дітьми знов постав малий херувимчик: як тільки він побачив їхні обличчя, між дзвонами задзвенів зухвалий сміх.

— Не стійте, мов ті бевзі, пороззявлявши роти, — сказав він. — Я був таким, яким ви мене собі уявляли після Фабіанової розповіді, тож немає нічого дивного. Але для вас я назавжди хотів би лишитися Феліксом, достоту таким, як зараз, хоч згодом мені й доведеться стати інакшим.

Потім він спровадив дітей додому снідати. Фабіан, що два дні не їв нічого, крім маленького марципана, відчув голод. Одначе Фелікс його затримав.

— Вернися до дванадцятої, — сказав він. — Нам ще треба буде дещо зробити. До того ж тут має відбутися невеличка церемонія.

Удома Франс і Віта мали що розказувати.

Юнсона і секретаря було знято з дзвіниці й посаджено під арешт у маєтку бурґомістра. Вони, здавалось, не дуже розуміли, що відбувалося. Очевидно, в їхніх головах ще довго будуть бамкати церковні дзвони.

Побалакавши з поліцейським, Франс дізнався, що ті збиралися когось схопити, і, виявилось, напали на слід інтернаціональної ліги викрадачів творів мистецтва. Їхній верховода, багатий комерсант, перебував і досі на волі. Його розшукували по цілому світу, але його важко було заарештувати, оскільки він весь час змінював свою ідентифікацію. Той верховода був відомий як Викрадач Ангелів, бо часто крав мистецькі твори з зображеннями ангелів. Фенвік — то лише одне з багатьох імен, до яких він вдавався, а нині він знов мовби провалився крізь землю.

Бурґомістр Кресп також сидів під арештом і був готовий давати свідчення поліції. Він волів підсумувати все, що накоїв, і понести покарання за співпрацю з викрадачами творів мистецтва.

Потім Фабіан дізнався про зруйнований міський мур. Франс ходив ближче його роздивитися і говорив із людьми, що були свідками чудернацького поєдинку.

— А знаєш, що ми виявили, як підійшли до екскаватора? — спитав Франс.

Фабіан похитав головою.

— Обгорілі рештки, але жодної людської жертви, чого ми так боялися, — вів далі Франс. — Той, хто намагався зруйнувати міський мур, напевно, вибрався з екскаватора. Але мотор наскрізь було пробито масивним старовинним камінним списом!

О пів на дванадцяту Фабіан вирушив до церкви. Він знов побіг через майдан до входу в церкву з західного боку. Минаючи водограй зі статуєю лицаря, він завернув, щоб привітатися з лицарем Вовком.

Коли він стояв і дивився на статую, йому здалося, ніби там чогось не вистачало. Але чого? Фабіан заплющив очі й спробував уявити собі статую такою, якою вона звичайно була. Він дуже виразно побачив обладунки, щит, меч і спис… Спис! Саме його не вистачало. І він згадав, як батько розповідав про двобій перед міським муром.

Екскаватора знищив камінний спис.

Дивне відчуття охопило Фабіана. Його кидало водночас то в жар, то в холод. Легенда про Михаїла і дракона, дзвони й Вовчі Гори… Все це промайнуло в його голові.

Невже церковні дзвони покликали лицаря Вовка повернутися достоту так, як і тоді, давно-предавно? Невже він зійшов із п’єдесталу й сам виступив проти свого найлютішого ворога, урятувавши місто вдруге? Хлопець зиркнув на Вовка, а тоді на перстень у себе на пальці.

— Чи це сталося тому, що я вас покликав? — спитав він. — І хоч ви знов нас добряче налякали, я пишаюся тим, що я ваш родич!

Фабіан підняв руку для вітання. Довкола водограю мерехтіло сонячне проміння. Йому здалося, що статуя ледь помітно кивнула головою, але він не був того певен.

Коли Фабіан знов зайшов у церкву, його зустріла глибока тиша. Він розглянувся по нефові, де панував безлад.

Потім його погляд упав на каплицю Фенріса. Сьогодні збігав термін поновлення угоди; він розгадав загадку — тайник має бути в каплиці. Фабіан підійшов до неї, відчинив ґратки й зайшов усередину. Там він заліз на саркофаг і став його обмацувати. Далебі десь тут має бути зелений камінь. Його так захопили пошуки, що він не помітив, як збіг час.

Зненацька над ним упала темна тінь, і він глянув угору. В кінці саркофагу стояв Оксамитовий Лицар, хоч вигляд він мав украй жалюгідний. Чорний оксамитовий костюм звисав на ньому обгорілими штріпками, а білого капелюха не було й близько. Шкіра на ньому злазила та облуплювалась, але темні окуляри й досі сиділи на носі. Одначе неважко було помітити, що він задумав щось лихе.

Нараз Фабіан згадав слова одного з ангелів: «Нехай він ніколи не заходить у каплицю. Бо тоді всім нам буде непереливки!» А тепер він був тут.

— Я знав, що тобі захочеться сюди прийти, — засичав Оксамитовий Лицар. — Як ти насмілився зганьбити мою могилу! Вона таки моя, навіть якщо я ніколи не лежатиму тут у подобі Фенріса. — Він облизав потріскані губи й захрипів далі: — Мабуть, знов Фелікс утнув дурницю, дозволивши мені піти. Може, Вовк мене й зупинив, але й цього разу не вбив. Чому? Проклятуще ваше співчуття!!! Я можу відомстити за себе лише єдиним способом, цебто забрати тебе з собою! Я не буду тебе вбивати, о, навіщо, то було б надто просто. Я заберу тебе з собою! Ти довіку змушений будеш валандатися там, де валандатимусь я. Ми — однієї крови, і ти це мусиш визнати!

Спершу Фабіан від страху аж заціпенів. Не було жодної можливости втекти, тож єдине, що йому лишалося, то це нападати.

Він кинувся з саркофага вниз і вгатив Оксамитого Лицаря в живіт. Чоловік звалився додолу, Фабіан — на нього. Хлопець не розумів, звідки в нього взялася сила, але поки вони борюкалися, він відчував, що його розбирає дедалі більша лють. Як йому спротивіло це настирливе створіння! До речі, чого це воно завжди ходить в темних окулярах? Фабіан роздратовано хряснув по окулярах, і вони злетіли додолу й закотилися під саркофаг.

Оксамитовий Лицар заревів.

Фабіанове серце мовби зупинилося. Ось вони, очі, — туманні, сірі й невиразні, що звикли ховатися за окулярами! Фабіан прикипів поглядом до якоїсь бездонної порожнечі. В ній нічогісінько неможливо було прочитати, там було щось дуже жахливе.

Асмодеус, Фенріс, Фенвік, Оксамитовий Лицар… — у Фабіановій голові промайнули всі ці імена. Він раптом збагнув трагедію темного ангела: той, хто має багато імен, власне, є ніким, і в нього немає нічого свого. Фабіан десь читав, що очі — дзеркало душі, але це створіння не мало навіть душі. Вона була так само порожня, як і його могила, достеменно так, як Фелікс і казав.

Одначе Фабіан уникав дивитися Оксамитовому Лицареві у вічі. Здавалось, ніби його засмоктувало й затягувало в них, як у безодню порожнечі. Фабіан чимсили намагався втриматися, проте очі засмоктували його все дужче й дужче. Він відчув невимовне бажання віддатися на їхню волю. Бажання не опиратися й просто дати собі впасти…

Раптом біля нього з’явилось якесь смарагдове світло. На кам’яній долівці заграв зелений промінь.

Зібравши свої останні, відчайдушні зусилля, Фабіан схопив Оксамитового Лицаря за барки і так його тряснув, що голова темного ангела торкнулася того місця, де грав промінь. Камінь під ним зробився зелений. Порожні сірі очі затягували його мов у вир, не відпускаючи ні на мить. Ось-ось він у них упаде, й тоді все скінчиться.

Промінь ледь-ледь пересунувся і влучив Оксамитовому Лицареві у вічі. Крик, що вирвався з його грудей, був жахливіший за будь-який інший крик, чутий Фабіаном у своєму житті. Він волів би ніколи більше не чути такого крику. У відчаї хлопець міцно вхопився за відлоги чоловікового піджака. Якби ж тільки утримати, утримати!

І тут він відчув десь у глибині очей світло. Зелене світло, що ставало дедалі сліпучіше. Урешті-решт ті два ока спалахнули ясно-смарагдовим світлом, крик Оксамитового Лицаря гучно залунав у Фабіанових вухах, і все перед ним потемніло.

Коли Фабіан прийшов до тями, Оксамитового Лицаря вже не було, а голова його лежала в Феліксових обіймах. Ангел гладив йому чуб і лагідно втішав, а весь страх, що охоплював Фабіанове серце, безслідно зник. Його ангел з’явився тоді, коли найбільше був йому потрібен. Хлопець розплющив очі й розглянувся по Фенрісовій каплиці. Згори дивився на нього ангел Рафаїл, і Фабіан пригадав зелений промінь.

«День середліття вість несе… Зелений промінь — над усе». Це було сьогодні. Він себе переміг.

— Угода десь тут, — сказав Фелікс, так наче Фабіан говорив уголос. — Але ти сам повинен вичислити, де вона.

Сонце світило в каплицю і красиво вигравало барвами на всьому, що там було. Гра фарб линула од вікна, що було з південного боку, від прекрасного вітража, на якому було зображено юну діву Марію.

— Хто розмалював це вікно? — спитав Фабіан.

— Та хто ж? — відповів Фелікс. — Віта!

Фабіан звівся на ноги й підійшов до вікна ближче. На пальці діви сяяв перстень із зеленим камінчиком. Смарагд. Усього кілька хвилин тому сонце, напевно, освітлювало цей перстень і кидало промінь… зелений промінь — у каплицю Фенріса! Таким чином Вовк і Віта плекали надію навіть у каплиці ненависти. Тепер та надія врятувала його. Він не хотів того згадувати, але мусив зрозуміти: він бився з Оксамитовим Лицарем у каплиці на підлозі, й очі…

— Він не витримав світла, — спокійно сказав Фелікс. — Воно пронизує все — і правда стає очевидна.

І тут Фабіан урешті-решт зрозумів останій рядок загадки: «Лиш каменя не бачить він зеленого з усіх сторін». Це був той зелений промінь, що вразив очі темного ангела. І саме там, де лежала його голова, мав бути тайник! Коли промінь упав на кам’яну плиту, камінь позеленів.

Він вернувся на те місце, де вони билися. Потім став навколішки біля великої кам’яної плити, обережно постукав по ній пальцями. Звідти долинув глухий звук. Фабіан спробував підняти плиту, але вона не зрушилася.

Він озирнувся на Фелікса і запитально глянув на нього. Зараз або ніколи. Фелікс кивнув головою і мізинцем підважив плиту. Фабіан, стоячи навколішки, занишпорив під нею. Він дістав провощений пакет, схожий на той, що вони знайшли в будинку Креспа. У пакеті лежав пергамент із декораціями у яскравих кольорах. Фабіан одразу помітив, що це документ, і простягнув його Феліксові. Загадку було розгадано — і вони знайшли дорогу з лабіринта.

Трохи згодом вони з Феліксом сиділи у дзвіниці й смакували марципанами. Звісно, було дивно, що ангел міг їх наминати, і ще дивніше, що йому хотілося ними ділитися. Фабіанові важливо було отримати відповідь на запитання:

— То що ж усе-таки сталося з Оксамитовим Лицарем?

— Те, що я й казав: він не витримав світла, — відповів Фелікс. — Я був готовий вчепитися в нього, якби ти мене покликав. Але ти цього не зробив. Ти міцний горішок, Фабіане Рінґере. Ти волієш сам давати собі раду. Але і я не міг споглядати твоєї поразки з Асмодеусом, коли ти так хоробро з ним бився. Той зелений промінь відібрав у нього силу, тож як тільки ти знепритомнів, я легко перебрав на себе відповідальність. Ти не зміг би з ним весь вік перебувати в одному товаристві. У нього страшенно важка вдача.

— Але що ти з ним зробив? — спитав Фабіан. — Він мертвий?

Фелікс зітхнув.

— Михаїл убив дракона, — відповів він. — Але драконяче поріддя живуче. Асмодеус і досі має срібну шпору, тому його важко здолати. Однак якийсь час він не завдаватиме ніякої шкоди.

— Не второпаю, про що ти, — пригнічено сказав Фабіан.

— Оце тобі й уся відповідь, — відповів Фелікс. — І ти повинен із нею жити. Можливо, поступово все стане ясніше.

Він запхнув марципан у рот і підвівся.

— А тепер я чекаю гостя, — сказав він. — Ти його добре знаєш.

Фабіан здивовано глянув на ангела й тільки-но збирався запитати, хто ж то має прийти, як у двері дзвіниці постукали.

— Заходьте, — лукаво всміхаючись, крикнув Фелікс.

Двері відчинилися, і з’явився… пастор Лінд!

Фабіан із подиву витріщив очі. Фелікс його підштовхнув.

Старенький пастор схопив Фабіана за руку.

— Я тобі не подякував, як належить, Фабіане Рінґере. Ти зі своїми друзями врятував наше місто! Мені забракло сили навести лад у всьому, що сталося, тож я щасливий, що Фелікс знайшов собі спільників.

Фабіан закліпав віями.

— То ви знали про Фелікса ще до того, як я вам про нього розповів? — спитав він.

Пастор кивнув головою.

— Я знав, що він десь тут, бо ж просив допомоги в Штабі Всевишнього. Але до тієї ночі, коли ми говорили про ангелів, я гадки не мав, що ти з ним спілкуєшся. А ще я розумів, що тобі загрожувала велика небезпека, тому послав за тобою в церкву Птахоспіва.

— І Птахоспів?.. — нерішуче спитав Фабіан.

— Мій надійний помічник і звичайнісінька людина, — відповів пастор Лінд. — Але він знає більше, ніж будь-хто.

Фелікс підійшов до пастора Лінда й по-дружньому поклав йому на плече руку.

— Це брат Фрателлюс, що був товаришем і вчителем лицаря Вовка, — сказав він. — У порівнянні зі мною і Асмодеусом він теж свого роду ангел. Його називають охоронцем світла. Він пильнував місто з часів лицаря Вовка і все робив для того, щоб полегшити його важку долю. Місто донині давало собі раду певною мірою завдяки йому. Він завжди був у цьому місті пастором, але тільки ти й Птахоспів знали, хто він такий насправді.

— Краще щоб ніхто більше цього не знав, — мовив пастор Лінд. — Ми двоє тепер спільники і зможемо один одному допомогти, якщо над містом знов нависне небезпека. І повірте мені, ми ще не позбулися проблем. Окрім того нам треба з’ясувати, що робити з твоїм спадком — із Вовчим Замком.

Фелікс нетерпляче махнув крильми.

— Але то вже буде інша історія, — сказав він. — Тепер пора закруглятися. Ми справді маємо важливу угоду. Гайда!

Він потягнув за собою Фабіана на галерею, висмикнув одне стернове перо й подав його хлопцеві. Потім застрибнув на балюстраду й помахав пасторові Ліндові рукою. Старий чоловік, хитаючи головою, усміхнувся.

— Дякую, я піду сходами, — мовив він. — Літаю я лиш тоді, як дуже припече. Я вже для такого застарий…

— Дурниці, — сказав Фелікс. — Сімсот років — то не вік! Але як хочеш.

Він узяв Фабіана за руку так, як і раніше, і вони полинули вниз до головного вівтаря. Фелікс зупинився перед скульптурою архангела Михаїла, виструнчився і віддав честь. Фабіан не йняв віри своїм очам.

Раптом він почув якусь віддалену музику, і по церкві розсіялося те золотисте світло, яке він пам’ятав відтоді, як уперше побачив ангелів. І тепер вони з’явилися з усіх кутків — ангели, що були на фресках, плафонах, фігурах, статуях, скульптурах, і ті, яких він знав раніше, і ті, що з колони ангелів. Усі ангели церкви зібралися перед вівтарем, що стояв позад нього і його особистого ангела Фелікса Фікса. Музика погучнішала, і замість страху Фабіан відчув щастя — більше, ніж відчував коли-небудь за свої дванадцять років. Він став роздивлятися всіх ангелів і здивувався, які вони всі різні. І натяку не було на рум’яні кругленькі щічки, вони зовсім не скидалися на крихітних ангелят. Ангели були чоловічого й жіночого роду, і їхні обличчя світилися спокоєм і вродою. Хлопця вразило, що ніхто з них не мав такого зухвалого виду, як Фелікс. Він навіть не міг собі уявити, щоб вони посиніли від гніву або в них із очей посипалися бурштиново-жовті іскри, чи щоб ангели стали лихословити, як Фелікс. Він зрозумів, що його ангел був геть інакший.

Пастор Лінд зайшов у церкву через бокові двері й приєднався до ангельського гурту. Сімсотлітній ангел, охоронець світла, як назвав його Фелікс. Та крім усього то був збентежений старенький пастор із ріденьким білим волоссям, що стирчало навсібіч, і приємним виразом обличчя. Достеменно так, як і темний ангел Асмодеус, він мандрував крізь століття в різних іпостасях. Але на відміну від темного ангела, якого все ще носила світами безмежна ненависть і мстивість, пастор з’явився тут через те, що мав одну мету — опікуватися долею маленького містечка. Бувши братом Фрателлюсом, він знав лицаря Вовка й передав йому всі свої знання. Зненацька Фабіанові страшенно захотілося, щоб зараз пастор Лінд передав усі ті знання йому.

Мовби прочитавши Фабіанові думки, пастор обернувся до нього, підморгнув і мовчки кивнув головою.

Пролунали звуки горна і, шумно змахнувши великими крилами, зі свого місця над головним вівтарем спустився архангел Михаїл із вогненним мечем у руці. В другій у нього був якийсь позолочений звиток.

— Феліксе Фіксе, херувиме й ангеле світла третього ступеня, сьогодні тебе можна прийняти до спільноти ангелів-охоронців, — урочисто промовив Михаїл. Голос у нього був натхненний і глухий. — Почесний ескорт, зайняти місця!

Ґабриїл, Камаїл, Рафаїл, Сакиїл, Анаїл та Касиїл поставали по троє з кожного боку від Фелікса. Фабіан трохи відступив.

— Феліксе Фіксе, виходить, ти склав іспит на відмінно! — проголосив Михаїл. Голос його дзвенів у церкві так, що здавався ще красивішим за музику. — Стань навколішки й отримай свій чин і нове ім’я!

Фелікс укляк перед архангелом Михаїлом навколішки і прийняв від нього позолочений звиток.

Тоді Михаїл підняв вогненного меча і, вдаряючи Фелікса по разу в кожне плече, промовив:

— Віднині ти будеш ангелом-охоронцем першого ступеня і носитимеш ім’я Фабиїл. Тебе призначено ангелом-охоронцем міста Вовчі Гори, з яким ти маєш особливий контакт.

Фабіанове серце мало не вистрибувало з грудей. Фелікс (бо ж він був ним для Фабіана й досі) стане ангелом-охоронцем міста й носитиме відповідне ім’я. Фабиїл. Як славно все складалося!

Фабиїл підвівся. І тепер він начебто виріс. Вимахав такий заввишки, як інші ангели, і крила в нього стали великі та білі, як сніг. Довкруг його голови сяяло сліпуче світло.

— Тепер ти маєш більші повноваження, — сказав Михаїл. — Тобі, здається, неабияк довіряють. Але не зовсім забувай Фелікса Фікса. У ньому теж було чимало доброго.

Всі ангели засміялися. Їхній сміх розкотився луною у дзвонах, що висіли високо над ними.

— Дякую, — сказав Фабиїл. — Я з гордістю носитиму цей титул та ім’я. Однак мені ще хочеться декому подякувати.

Він обернувся до Фабіана.

— Фабіане Рінґере, — мовив він, — дякую, що ти спустив мене на землю, і за те, що ти добрий і вірний товариш. По-перше, це корисний досвід для ангела, по-друге — це так само дуже важливо для ангела, як і для будь-кого смертного.

Решта ангелів привіталися з Фабіаном, а коли Михаїл власного персоною підійшов до нього, хлопець похолов.

— Фабіане Рінґере, нащадку лицаря Вовка, — задзвенів у церкві голос архангела. — Сьогодні ти можеш поновити угоду свого прапращура, яку він із нами уклав. Чи бажаєш ти це зробити?

Фабіан намагався сказати «так», але не міг навіть писнути. Натомість кивнув головою.

Михаїл зі звитком пергаменту, який Фабіан із Феліксом знайшли в каплиці Фенріса, владно махнув рукою і свіжоспечений лицар Фабиїл ступив уперед. Він розгорнув його, а Михаїл подав Фабіанові позолочене гусяче перо.

Фабиїл тицьнув пальцем на підпис лицаря Вовка внизу аркуша, і Фабіан тремтячою рукою поставив під ним своє ім’я. З’явившись там, золотисті літери засяяли. Місто й ангели гарантували безпеку ще на сімсот років.

Згорнувши пергамент, Фабиїл вручив його пасторові Лінду, і той пообіцяв задля майбутнього добре його пильнувати.

— Стань навколішки, Фабіане, — сказав Михаїл, — і прийми посвячення в лицарі.

Фабіан не зважився заперечити й став наколішки. Михаїл легенько вдарив його по плечах сяючим, вогненним мечем. Хлопець відчув, як його тіло налилося теплом і силою.

— Я посвячую тебе в лицарі архангела Михаїла. Нині ти володієш найважливішими для міста й для твоєї родини речами — замком і перснем. Наша угода триває далі завдяки тобі, а до того ж у тебе ще є срібна шпора. З часом ти дізнаєшся, як нею користуватися. Тобі завжди треба буде стояти на службі добра зі своєю зброєю. — Він простягнув Фабіанові руку, щоб допомогти підвестися.

Фабіан схопився за простягнену ангелом руку й зіп’явся на рівні. Він відчував себе дужим, гордим і щасливим.

Фабиїл став прощатися з рештою ангелів, які всі по черзі підходили до нього, вдаряли по плечах і вітали. Одне за одним вони знов зайняли свої місця в церкві, музика подаленіла і світло згасло. Врешті-решт усі ангели зникли. Фабіан пошукав очима пастора Лінда, але й той зник разом із усіма.

Коли все стало так, як і раніше, ангел Фабиїл обернувся до Фабіана.

— Бач, що вони нам улаштували, лицарю Фабіане, — мовив він.

Фабіан не знав, що й казати. Юний ангел, який стояв перед ним, був такий гарний і осяйний, що йому просто захопило подих. Любий Феліксе, було б набагато легше, якби ти й далі лишався зухвальцем!

Фабиїл прочитав його думки.

— Те, що дісталося тобі сьогодні, буде рости й розвиватися разом із тобою, — сказав він. — Але я розумію, що, може, це трохи забагато як на один раз. Якщо ти коли-небудь захочеш мати Фелікса, то матимеш. Ти ж мене знаєш.

Фабіан кивнув головою і заплющив очі. Коли ж він їх розплющив, перед ним стояв Фелікс — такий-такісінький, як звичайно й був.

— Ось так, — мовив він і струснув кучерями. — Я тут. Хочеш іще марципанів?

Фабіан засміявся.

— Ходімо на терасу вежі, де я тебе здибав, — сказав він. — Мені хочеться побачити лелек.

На вежі вони сіли на осонні й задивилися на краєвид міста. Всі лелечі гнізда були на місці, і в них повернулися лелеки.

У гнізді, де він побачив Фелікса, стояла найкрасивіша пара лелек. Схиливши голови набік, птахи клацали дзьобами, ніби сміялись від радости. Вони мали найчервоніші серед усіх міських лелек дзьоби й найкрасивіше оперення.

Фабіан підійшов до балюстради й замружився від сонця. Зруйновані вежі замку, як завше, височіли на гребені гір, але чомусь замок видавався не таким занедбаним, як раніше.

— Ти думаєш, що лелеки коли-небудь моститимуть гнізда на Вовчому Замку? — спитав він ангела.

— Це залежатиме від тебе, — відповів Фелікс.

Він кивнув головою на перстень на Фабіановому пальці.

— Перстень зобов’язує, ти знаєш. Але це вже буде інша історія. А тепер поверни мені стернове перо.

Він зіжмакав порожній пакет із-під марципанів і підвівся.

— Агов, стривай-но! — Фабіан збагнув, що ангел лагодився дременути від нього, лишивши купу загадок і більш нічого не пояснивши. Це було геть у його дусі! — Що це ти щойно стелемешив? — нетерпляче спитав він і схопив його за одежину. — Невже ти запросто можеш казати такі речі, а тоді кудись вшиватися? Так не роблять.

Фелікс широко всміхнувся й випручався.

— Це означає лише початок, — відповів він. — У нас іще багато роботи. Але всьому свій час. І саме тепер пора прощатися.

Фабіан підвівся й неохоче віддав йому стернове перо.

— Пам’ятай, що я завжди десь неподалік, — сказав Фелікс, вставляючи перо на місце. — Якщо в місті не відбуватиметься нічого поганого, то я навряд чи буду вам потрібен. До того ж ви маєте Фрателлюса… цебто пастора Лінда.

— Але мені тебе не вистачатиме, — зажурено мовив Фабіан.

— Не думай про це, — сказав Фелікс. — Ти живеш на землі й, певно, ще довго житимеш. Недобре щодня спілкуватися з ангелами, тоді легко можна втратити ґрунт під ногами. Досить знати, що ми десь є, та й квит.

Ангел струснув крильми.

— Чого-чого мені справді не вистачатиме, то це марципанів, — сказав він і заплямкав. — Але тепер, коли я став дорослий і отримав такий високий чин, мені вже не пасує думати про марципани. Тьфу! Які дурниці! Для тебе я завжди буду Феліксом.

Раптом один лелека злетів із гнізда й сів на балюстраді.

— Феліксе… е… Фабиїле, — сказав він. — Тобі вже треба рушати. Ми готуємо випускний вечір!

— Зараз лечу, — сказав Фелікс і віддав честь.

Лелека схилив голову набік, заклацав дзьобом і знов знявся вгору.

Фелікс обернувся до Фабіана, обхопив його обличчя долонями й цмокнув хлопця в чоло.

— Ось так, — мовив він. — Тепер можеш іти додому й писати. Це стане метою твого життя і буде тобі моїм подарунком. Нехай твоєю зброєю буде слово.

Він змахнув крильми й полинув услід за лелекою. Вони здіймалися все вище й вище в небесну блакить, і Фелікс весь час кивав йому головою і всміхався. Фабіан не зводив із них очей, поки міг витримати сліпуче сонце.

— Ти ж і справді повернешся? — крикнув він, зненацька злякавшись, що ніколи більше не побачить Фелікса.

Ген-ген ізгори долинула відповідь:

— Чого ти ніколи нічого не слухаєш? Я ж казав, що це лише початок!

І тут небо спорожніло.

Фабіан сумно обернувся й підібрав зіжмаканий пакет од марципанів, що залишився після Фелікса. Поруч лежало сяюче біле перо, м’яке, мов шовк, і легеньке. Гусяче перо. Він його підняв, провів ним по обличчю й усміхнувся. Він зрозумів, що саме хотів сказати Фелікс тим подарунком. Мовляв, усе тільки починається.