Викрадач ангелів

6

Перед молитовним домом товпилося безліч людей, одначе то була не така вже й строката юрба. Здавалось, ніби всі старійшини міста зібралися на зустріч зі своїми синами. І батьки, й сини були вдягнені по-спортивному, хлопці в спортивних костюмах, декотрі демонстрували футбольні м’ячі, що принесли з собою, і сподівалися завдяки їм комусь сподобатися.

На розі будинку стояли троє чоловіків і позирали на годинник. То був Франс Рінґер, пекар і м’ясник. Франс, гарненько поміркувавши, вирішив привести з собою і тих двох, які й гадки не мали про футбольне зібрання. Зараз вони стояли й, дедалі скептичніше усміхаючись, чекали своїх синів.

Двері до молитовного дому відчинилися, і надвір вийшов секретар бурґомістра. Побачивши юрбу, він блиснув зубами, як вовк.

— Приємно, що прийшло стільки людей, — почав він і улесливо повів далі. — Коли ви зайдете всередину, то знайдете там легку закуску і ще щось смачненьке. Ласкаво про…

І він замовк. На нього накотилася людська хвиля — батьків і синів. Секретар замахав руками й ногами, намагаючись закликати їх до порядку, але його змели вбік. Коли вже всі зайшли в приміщення, він спантеличено сів на найвищу сходинку — чуб у нього був скуйовджений, а краватка зіжмакана. Сторопіло хитаючи головою, він силкувався збагнути, що сталося, аж тут помітив трьох добродіїв, які не зводили з нього очей. Здавалось, їх це все розважало. Секретар швидко звівся на рівні, пригладив шевелюру, поправив краватку та ще й видушив із себе посмішку, адресовану тим, що пленталися у хвості.

— Ви що — не заходите? — важко дихаючи, прохрипів він. — Зараз уже розпочнемо.

— Ми чекаємо своїх хлопців, — відповів Франс. — На жаль, вони трохи затримуються.

— Це погано, — суворо сказав секретар. — Добрий футболіст завжди пунктуальний.

Він повчально підняв вказівного пальця і саме збирався щось іще сказати, як ураз здригнувся, побачивши зовсім близько між двома будинками чотирьох підлітків. Звідки вони йшли? Потім він помітив, що четверта в гурті була дівчина, й ще дужче витріщив очі. Та коли він глянув їй в обличчя, то зустрів погляд, повен упертости й зухвальства, і відмовився від гадки вступати в суперечку. Замість того секретар сумирно обернувся до дверей і подав їм знак іти слідом.

У залі ледве можна було щось почути. Стіл із солодощами був майже порожній, а люди водночас стояли, сиділи, жували, плямкали, пили та базікали. Молитовний дім був старий і з високою стелею, тож кожен звук, перш ніж упасти між стінами, здіймався вгору.

Троє батьків і четверо дітей, що зайшли останні, сіли на задньому ряду й чекали, що воно буде далі.

А було ось що. Двері за сценою відчинилися, — ті самі двері, якими зайшли Фабіан і Фелікс, — і в них з’явилися троє чоловіків. Посідавши на стільці, що стояли за катедрою, вони обвели поглядом зібрання. Один із них був Оксамитовий Лицар, два інші — бурґомістр Кресп і пан Юнсон.

Оксамитовий Лицар недбало закинув ногу на ногу, виставивши чобота, трохи відкинувся назад і засунув руки в кишені. Зблиснула шпора. Фабіан витягнув шию й помітив, що на другому чоботі шпори не було. Чи знав Оксамитовий Лицар, що загубив її? Фабіан помацав у кишені. Атож, вона й досі там. Він не мав часу подумати щось більше, бо секретар скрипучими кроками перейшов сцену й підвівся на катедру. Зібрання розпочалося.

— Шановне зібрання, — сторожко почав секретар, мов боявся, що його знов зметуть. — Ми зібралися тут сьогодні послухати, що нам скажуть пани Фенвік та Юнсон.

— Переходьте вже до суті, — крикнув хтось із зали. — Ви можете зробити наших хлопців зірками футболу? Так чи ні?

Оксамитовий Лицар вийняв із рота сигару, випустив дим і обернувся до Юнсона, на обличчі якого мимоволі розповзлася широка усмішка. Він був у чорному, як ніч, костюмі футбольного судді й чорних спортивних черевиках. На шиї в нього висів свисток. Хтозна чому, а вигляд у нього був іще пихатіший, ніж сьогодні вранці.

Аж тут зі свого місця повагом, щоб викликати якомога більше зацікавлення, підвівся пан Юнсон. Далі він зійшов на катедру. Оксамитовий Лицар, що лишився позаду нього, знов узяв сигару до рота й відкинувся на спинку стільця. Раптом Фабіан згадав, що Фелікс, очевидно, й досі нишком сидів за шторками катедри. Не доведи Господи вони його помітять!

Юнсон налаштував у мікрофоні звук і обвів поглядом залу. Півсотні облич уп’ялися в нього очима, повними очікувань, дехто навіть роззявив рота. Зараз вони все почують.

— Ми тут для того, щоб зробити із ваших хлопців зірок! — помпезно розпочав чорновбраний Юнсон. — Ми розпізнаємо таланти з першого погляду й знаємо, яким чином досягнути того, чого хочемо. За якийсь час наших тренувань більшість із вас будуть готові до великої й не менш прибуткової футбольної кар’єри.

Він відкашлявся й на мить обернувся до Оксамитового Лицаря, який повагом кивнув головою.

— Пан Фенвік, який тут сидить, хоче вкласти кошти в хлопців нашого міста, — вів далі Юнсон. — Нам пощастило провести немало матчів і тренувань, тож ми знаємо, що кажемо. Тут аж кишить талантами!

Зала помітно пожвавилася, й люди стали штовхатися, перешіптуватися й шушукатися.

Змішувач фарб, батько Турда, донині був тренером містечкової футбольної команди. Зараз він задер руку вгору:

— Чого ви за це беретеся? Нам доведеться спровадити своїх дітей до вас чи ви привезете сюди професійного тренера?

Юнсон усміхнувся.

— І те, й те, — відповів він. — Ми просимо вас довірити нам на якийсь час своїх синів, щоб ми могли їх тренувати. Їм не треба буде їхати бозна-куди. Ваш добродушний бурґомістр Кресп, який завжди дбає про добробут міста, з великою приємністю надає нам приміщення мерії з парком, що до нього прилягає, тож ми влаштуємо там учбово-тренувальний табір для футбольних талантів. Туди можуть приходити всі любителі пригод. Вони зобов’язані будуть там жити, відвідувати всі тренування й дотримуватися наших інструкцій, щоб пройти всіляку підготовку. Після цього вони мають бути готові увійти до професійної молодіжної ліги. Щоб менше як за рік заробити мільйони!

І тут змішувач фарб не втримався, підняв руку й підвівся з місця.

— Ану скажіть мені, де я маю підписатися, й можете брати мого сина хоч зараз!

Багато з батьків скочили й собі:

— І мого!

— Й мого!

Турд і ще дехто з хлопців спершу ніби трохи злякалися, а потім заходилися вдоволено потирати долоні й плескати одне одного по плечах.

Юнсон підняв руку.

— Гаразд, гаразд, — сказав він. — Але ми розуміємо, що ви, особливо матері, може, й боїтеся за своїх хлопців.

Він по-дружньому хихикнув, і те хихикання умить підхопила ціла зала. Франс хмикнув.

— Тому ми вирішили, що ті батьки, які хочуть, можуть приєднатися до своїх синів. Але пам’ятайте: всі ви повинні жити в приміщенні мерії і не покидати території до завершення підготовки!

М’ясник підвівся, пориваючися щось сказати. Райн різко смикнув його за куртку й зашепотів:

— Я не хочу, тату! Ти знаєш, як я ненавиджу футбол!

— Я тільки дещо спитаю, — пошепки відповів м’ясник І спитав уголос: — А скільки це тренування буде коштувати? Мені здається, ви не робитимете цього за так?

Пан Юнсон зверхньо усміхнувся.

— Повірте, вам це буде дуже вигідно, з фінансового боку теж, — сказав він. — Навпаки, ми розвиватимемо хлоп’ячі здібності й тренуватимемо дітей стільки, скільки буде треба, цілком безкоштовно.

М’ясник важко сів на лаву. Вираз його обличчя став іще скептичніший, попри запевнення, що не треба буде платити ні копійки. І Франс, і пекар сиділи, схрестивши руки, й похитували головами.

Раптом підвелася Роза й витягнула руку вгору. Відразу її ніхто не помітив, бо зала знов загула, як вулик. Дівчині довелося стати ногами на стілець і крикнути:

— Я теж хочу щось запитати!

Дзвінкий дівчачий голосок пролунав у кімнаті по-чудернацькому незвично. Залягла тиша. Всі оглянулися назад, і Фабіан страшенно розгнівався, коли побачив, у скількох людей на губах з’явилися напівзневажливі посмішки. Роза була серед них єдиною дівчиною, атож, єдиною, але хіба вона не мала такого самого права на слово, як і решта?!

Та Розу, здавалось, не збентежили ті зневажливі погляди. Вона вперто вела далі.

— Мені хотілося б знати, чи ви робите ставку на дівчат? Я давно мріяла грати у футбол! У нас же є чимало гарних дівчачих команд.

Пан Юнсон відкашлявся і знов зверхньо всміхнувся, але цього разу вже трохи невпевнено. Тоді озирнувся й кинув погляд на Оксамитового Лицаря, який, підвівшися, підійшов до краю сцени. Якусь мить він пильно дивився на Розу крізь темні окуляри. Потім похитав головою і повернувся на своє місце. Пан футбольний суддя Юнсон схопив мікрофон:

— Ми, дівчинко, запровадимо любительський приз, хоч це й не передбачалося. А ще мені здається, що ти не вийшла ні тілом, ні зростом, аби грати у футбол. Краще берися за те, що можеш.

Ці слова викликали в залі гучний регіт. Навіщо дівчатам приходити сюди й демонструвати свої здібності? Футбол — спорт хлоп’ячий. Турд зневажливо пожбурив у Розин бік зібгану обгортку з-під шоколадки й показав язика.

Роза знов сіла на стілець, її обличчя пашіло гнівом. Фабіан підскочив. Йому хотілося захистити Розу, а ще хотілося сказати, що ні він сам, ні Понтус, ні Райн не збиралися ставати футболістами. Нізащо в світі, нехай вони це собі затямлять. Він репетував, як несамовитий, але не міг пробитися крізь товщу галасу.

Юнсон постукав по катедрі.

— Тихо, — владно крикнув він. — Нам треба дотримуватися програми.

Це нічого не допомогло. У залі й далі стояв шарварок, і невеличка групка на задньому ряду підвелася, щоб іти. Їм більше нічого було тут сидіти.

Юнсон схопив суддівського свистка й засвистів у нього так голосно, як тільки міг. Почувся такий пронизливий свист, що здатен був збудити покійника, і тоді в залі зробилося страшенно тихо. Усі немов закам’яніли.

Усі, крім Фабіана. Підводячись, хлопець тримав руку в кишені, і як тільки Юнсон засвистав, маленька шпора вколола йому палець. І той гострий біль так відволік його від свисту, що він лише спромігся похитати головою і збентежено роззирнувся. Довкола нього у вигляді групової скульптурної композиції стояли люди з заціпенілими обличчями та рухами. Батько був напіввипростаний, м’ясник — із високо піднятою ногою, оскільки збирався переступати ряд, що тягнувся позад нього, Райн — із роззявленим ротом і розгніваним обличчям. Роза й Понтус стояли впритул одне до одного, лаштуючись вийти, а пекар зупинився посеред проходу зі схиленою набік головою і тицяв рукою на двері. Решта зали мала не набагато кращий вигляд. Усі позавмирали в найчудернацькіших позах, здебільшого з широко роззявленими ротами, бо саме захлиналися сміхом.

А от на сцені свист, здавалося, ні на кого не вплинув, хіба що на бурґомістра Креспа, який теж закляк за своїм столом. Юнсон захоплено дивився на свисток, що висів у нього на шиї, й переможно оглядав залу.

Аж тут Фабіан помітив на собі чийсь погляд. Оксамитовий Лицар знов стояв на самім краю сцени й пильно його роздивлявся. Хлопець не міг одвести від чоловіка очей і відчув, як у нього по спині поволеньки забігали мурашки. Що це за тип? Хто він, власне, такий і чого він хоче?

Оксамитовий Лицар підняв руку і владно махнув нею Юнсонові. Оскільки на того свисток аніскілечки не подіяв, він зробив рух, щоб зійти з катедри. Зійти то зійшов, але навряд чи так, як собі уявляв. Зненацька цей довготелесий чорновбраний чоловік із гуркотом звалився на підлогу. Оксамитовий Лицар тут же кинувся до нього, і чари втратили силу.

Сидячи на підлозі сцени перед катедрою, пан футбольний суддя Юнсон заходився розплутувати свої шнурки, що були зв’язані в тугий вузол. Через незграбність від його гідности лишився самий пшик. Секретар поквапився на допомогу, але дарма.

Напевно, Фелікс вирішив проблему на свій копил. Оскільки він не міг дати про себе знати, йому довелося вигадати щось інше. Вдався до давнього трюку із зв’язуванням шнурків.

Фабіан похолов, коли побачив, як секретар метнувся до катедри. Очевидно, йому стало ясно, що там хтось причаївся. Він розсунув шторки. Ось тобі, Феліксе, й капець!

Секретар зник у катедрі. Було чути, як він там вовтузився і щось сердито вигукував. Потім вискочив ізвідти як ошпарений. У руці він тримав мантію хлопчика-хориста, замащену в липкий крем від марципанів.

— Чиє це? — крикнув він фальцетом. — Тут товклося якесь нахабне теля, що поцупило марципана й поглумилося зі спортивних черевиків пана Юнсона!

«Не теля, а ангеля», — подумав Фабіан. А тоді полегшено зітхнув і спробував голосно засміятися. Якби ж то тільки секретар знав! Однак, де подівся Фелікс?

Чорновбраний пан Юнсон і далі сидів на підлозі й безуспішно намагався розв’язати свої шнурки. Секретар налаштував звук мікрофона, що ненормально пищав, і заревів:

— Я збережу цю мантію як речовий доказ. Ми будемо шукати винуватця, а як знайдемо, то виключимо зі школи. У кожнім разі його родину до нашого навчально-тренувального табору ми не пустимо! Таких людей не мож…

Нічого більше він сказати не встиг.

М’ясник одним стрибком скочив на сцену. Він схопив секретаря за барки і стягнув із катедри. Потім вирвав у нього з рук мантію.

— Що ти телемешиш? — заволав він. — Хоч би чия вона була, але її власник не може сидіти на зібранні й водночас зав’язувати шнурки на черевиках у цього бовдура.

Юнсон підвів голову, ображено зиркнув у його бік. Фабіан помітив, що Франс перестав усміхатися.

— Ти сам повинен розуміти, що він не міг дременути звідси за такий короткий час. Якщо тут нікого немає, то від самого початку зібрання нікого й не було. Крапка!

М’ясник гупнув своїм дебелим кулаком по катедрі так, що та аж задзвеніла.

Секретар на крок відступив.

— Але ж шнурки не могли зав’язатися самі, — роздратовано бовкнув він. — Очевидно, там є люк або потайні двері.

М’ясник засунув голову між шторки. Було чутно, як він заходився обстукувати стіни. Потім висунув голову назад.

— Нічого, — сказав він. — Немає ані потайних дверей, ані люка. А тепер я пропоную вам із цим зараз же покінчити.

На цьому він обернувся спиною до всіх, що стояли на сцені, й сягнистою ходою зійшов униз. За ним оговтався Оксамитовий Лицар. У ньому раптом прокинулось якесь зацікавлення. Він швиденько підскочив до Юнсона, стягнув із нього черевики й став роздивлятися вузли. Йому явно не сподобалось те, що він побачив, тож він розлючено скрикнув і пожбурив черевики додолу. Юнсон навкарячки підвівся й поправив одяг, намагаючись знов повернути собі рештки втраченої гідности. Тоді в самих шкарпетках він посунув до катедри.

— Нам треба дотримуватися програми, — оголосив він трохи спокійніше, ніж раніше. — Зараз я надаю слово бурґомістрові міста Егонові Креспу, в якого є для вас грандіозна новина!

Знов запала глибока тиша, хоч у ніякий свисток ніхто не свистів. Аж тут Фабіан допетрав, що нікому нічого не запам’яталося, мовби та заціпеніла мить стерлася з людських голів. Одначе він, Фабіан, того не забув.

Кресп був чоловік середнього зросту і такий худий, наче все життя тільки те й робив, що недоїдав. Зараз він зійшов за катедру з виглядом добродія, що збирався роздавати дітям льодяники. А ще він, напевно, чекав оплесків, оскільки обвів залу поглядом, повним очікування. Проте ніхто йому так і не заплескав. Люди сиділи, згорнувши руки, й чекали.

Бурґомістр потасував свої папери, відкашлявся й розпочав:

— Вельмишановні земляки! Спершу я хочу подякувати вам усім за цю зустріч. Приємно бачити, що ви так переймаєтеся майбутнім своїх дітей. Для мене велика радість підтримати вас із двох причин. По-перше, найкращі хлопці нашого міста отримують пропозицію пройти прекрасну підготовку, яка принесе нам усім славу. А по-друге, наш улюблений храм стане ще величніший.

Люди здивовано перезирнулися. До чого це він хилить?

Кресп підняв угору купу паперів.

— Це ось контракти, підписати які вас просять для того, щоб «Фенвік & Юнсон» почали тренувати ваших синів. І я з радістю повідомляю, що за кожен підписаний контракт буде відправлено на реставрацію скульптуру ангела! Отже треба зробити так, щоб ми мали якомога більше підписаних контрактів.

Запала недовга мовчанка. Потім змішувач фарб нерішуче заплескав у долоні, наче був не зовсім певен, добре це чи ні. Поступово до нього приєдналися інші, й оплески охопили цілу залу.

Бурґомістр широко всміхнувся і, стоячи на місці, кивнув головою. Потім помахав стосом паперів та й ну заохочувати людей:

— Підіймайтесь сюди, підіймайтеся, та й усе швиденько залагодимо. Подумайте про дітей, і про скульптури в храмі, які пройдуть реставрацію. Це важливо задля нашого спільного майбутнього, і це гарантує збереження культурної спадщини!

Турд штовхнув батька, і змішувач фарб, з гучним скрипом відсунувши стільця, сягнистою ходою підійшов до катедри.

— Дозвольте мені першому підписати, — крикнув він. — Мій син повинен стати зіркою футболу!

Він вихопив із рук бурґомістра папір і нашкрябав своє ім’я на найнижчій лінії. За ним утворилася ціла черга батьків, які не могли доступитися до контракту.

— Не галасуйте, всім вистачить, — весело проскрипів секретар, звертаючись до черги.

У задньому ряду зали сидів, насупивши брови, Франс.

— Відправляти скульптури ангелів на реставрацію? Таж мова про це йшла давно, але місто ніколи не мало коштів.

Пекар, здавалося, трохи занепав духом.

— Власне кажучи, нашим хлопцям теж варто було б до них приєднатися. Як важливо дба…

М’ясник заперечливо помахав вказівним пальцем:

— Е ні, я не дозволю собі ні на кого тиснути. Нехай Райн сам вибирає! Окрім того, мені здається, що тут хтось лукавить.

Пекар насилу ковтнув слину й запитально подивився на Франса й чотирьох дітей, які поважно кивали головами.

Фабіан дедалі більше й більше непокоївся. Де подівся Фелікс? Він обвів поглядом залу, галерею і навіть ковзнув очима під стільцями, що стояли рядами, але ніде ангела не побачив. Він поклав собі після завершення цієї зустрічі заглянути до церкви. Рано чи пізно Фелікс мав туди повернутися.

Більшість людей юрмилися біля катедри, домагаючись того, щоб у привабливому контракті були гарантії для них та їхніх синів. У залі в останньому ряду лишилася сидіти тільки невеличка купка. Франс рішуче підвівся, щоб іти, і решта гурту рушили за ним.

Фабіан озирнувся ще раз і розглянувся навсібіч.

Праворуч від натовпу, в кутку сцени стояв із сигарою в руці Оксамитовий Лицар і переможно всміхався. Як тільки він побачив у дверях Фабіана, його усмішка згасла. Засунувши сигару до рота, він ступив на самий край сцени. Навіть темні окуляри та широкі криси капелюха не могли приховати гніву на його обличчі. Фабіан здригнувся й зачинив за собою двері. Тепер він уже не сумнівався, що з тими чоловіками було щось не так.