Викрадач ангелів

11

У церкві панувала така сама приголомшлива тиша, як і та, що зустріла Фабіана, коли він уперше зайшов туди після того, як побачив Фелікса. Четверо друзів зупинилися під галереєю і прислухалися. Звук їхніх кроків ще довго висів у повітрі, і було таке враження, ніби лускали стіни.

— Ну, де він? — зрештою зашепотів Понтус, не в змозі більше мовчати.

Його слова з шумом полетіли вгору попід дугоподібне склепіння і опустилися по стінах до нефу, мов тенісні м’ячики:

— Де він… е він… ін…

Понтус здригнувся й скривився. Фабіан приклав до губів палець і кивнув їм головою вбік сходів, що вели на дзвіницю. Нагорі галереї вони тихенько скралися до дверей, за якими була сама дзвіниця. Фабіан постукав.

— Феліксе! — півголосом прошепотів він. — Феліксе Фіксе! Це я, Фабіан зі своїми друзями.

Звідти не почулося жодної відповіді, хоча двері безгучно відчинилися всередину. Чотири обличчя зацікавлено зазирнули в кімнату. Перед ними постав якийсь зачарований світ. У віконце вежі світило сонце. Посеред широкої сонячної смуги, схрестивши ноги, сидів ангел і спокійнісінько дивився на дітей. Роза, Райн і Понтус витріщились на нього й пороззявляли роти. Фелікс відгорнув із чола сяйливі руді кучерики й підвівся.

— Ви всі вже тут, — сказав він. — Дозвольте, як мовиться, подякувати вам за попередню зустріч.

Троє друзів і далі стояли як вкопані.

Фелікс узяв руки в боки, обвів дітей суворим поглядом:

— Ви що — не вмієте поводитися? — докірливо спитав він. — Якби ви знали, який смішний вигляд мають ті, що витріщають очі й роззявляють рот! Ану стуліть пельки, підійдіть і гарненько привітайтеся!

Фабіан мало не засміявся, коли побачив, як його друзі ще дужче пороззявляли роти й нерішуче підійшли до Фелікса. Він пригадав, як поводився сам, коли побачив ангела в лелечому гнізді.

Фелікс кожному з них подавав руку й кланявся.

— Фелікс Фікс. Радий познайомитися, — казав він щоразу, коли діти називали свої імена.

Біля Понтуса він на мить затримався.

— Так-так, — сказав він. — Син пекаря. Скільки радости дарує нам твій голос! Ти любиш співати?

Понтус жваво кивнув головою.

— Тоді це стане метою твого життя, — поважно мовив Фелікс. — Пекти хліб може й будь-хто. Ти маєш мандрувати світом і співати. І втішати всіх, у кого в грудях б’ється серце! — він провів пальцем по хлопцевій шиї. — Цього таланту в тебе ніхто не зможе відібрати, — сказав він. — Бережи його.

Понтус здивовано взявся за шию.

— Але зараз перед нами стоїть нове завдання, — твердо сказав Фелікс. — Нам треба піднятися на Вовчий Замок. Я не був там цілих сімсот років, — він якось зажурено всміхнувся.

Райн, здавалось, засумнівався.

— Чого б нам не піти до бурґомістрового маєтку й не звільнити всіх тих, хто потрапив у полон? — спитав він.

— А вони не знають, що то полон, — терпляче пояснив Фелікс. — Усі вони перебувають там добровільно. І саме тепер ні в кого з них взагалі немає ніякого бажання, бо його перебрав на себе Асмодеус. Ви мусите мені вірити.

Райн кивнув головою, хоча, здається, його сумніви не розвіялися.

— Що ви знаєте про Вовчий Замок? — допитувався Фелікс.

Фабіан відкашлявся.

— Тільки те, що знають усі — що його спалив граф Фенріс. Після того, як лицар Вовк повернувся додому в домовині, в його роду вже не було нікого, хто міг би доглядати замок, і ніхто не хотів брати на себе відповідальности. До того ж церква мала такий великий авторитет, що здебільшого гроші витрачалися на храми, а не на будинки й замки. Після всіх воєн країні знов треба було зіпнутися на ноги. Тож роки спливли, а з Вовчим Замком так ніхто нічого й не зробив.

— І зрештою в тому вже не було потреби, — кивнув головою Понтус.

Фелікс хихикнув.

— Ти ніби чешеш із підручника історії, — сказав він Фабіанові. — Чудово. Тепер запам’ятай усе, що вивчив, і користуйся цим. Але так само важливо набувати нових знань. Тож годиться знати, де вони містяться!

Це нагадувало якусь нову загадку. Де містилися ті нові знання, що могли б стати їм у пригоді?

— Гаразд, — мовив Фелікс і підвівся. — То ви готові до прогулянки?

Дівчина задумалася.

— Мені треба піти додому перевдягнутися, — відповіла вона.

— Дурниці, — сказав Фелікс. — У тебе зручні черевики, це найголовніше. А хіба є що краще за біле вбрання!

Він відчинив двері на галерею і перший почав спускатися в церкву. Райн ступав одразу ж за ним, не зводячи з осяйних білих крил завороженого погляду.

— Дивися, але не чіпай, — суворо сказав Фелікс, ніби відчув, що знов комусь закортіло доторкнутися до його крил. — Я боюся лоскоту!

Райн злякано відсахнувся.

Спустившись до бокових дверей, ангел озирнувся.

— Зараз я стану невидимий, — сказав він. — Хотів би попередити заздалегідь, щоб ви, бува, не злякалися. Фабіане, показуй дорогу.

І він розчинився в повітрі. Фабіан бачив таке й раніше, тож не вельми здивувався, а решті трьом аж перехопило дух.

— Я буду весь час поруч, — почули вони голос ангела. — Ходімо звідси.

На чолі з Фабіаном вони вийшли за місто до високого, лісистого гірського пагорба, де стояв Вовчий Замок. Їм треба було пройти добрячий шмат дороги вгору, а потім ще підійматися крутосхилом по зарослій травою стежці, де хтозна-скільки років не ступала людська нога. Ніхто не вибирався до Вовчого Замку на екскурсії, і дітям заборонялося там гратися. Руїни, правду мовити, були небезпечні. З них весь час звалювалися донизу брили каміння й щось відривалося, до того ж ходили чутки, що там водилися привиди.

Якийсь шмат дороги їм видався і справді приємним. Усюди щебетали пташки, дзуменіли комахи й пахли квіти, дерева та кущі. Але чимдалі ліс густішав і темнішав. Стежка ставала все непролазніша, на ній було повно замшілих валунів, колючих чагарів і повалених вітром дерев, обвитих плющем. Здавалось, навіть похолодало, мовби цей теплий ясний день не міг пробитися вниз через густі крона дерев.

— Колись це був доволі широкий шлях, — почули вони голос Фелікса, й зненацька ангел з’явився край старовинного муру ліворуч від стежки. — І на ньому вистачало місця і людям, і коням, і волам, і возам. Тут весь час товклася сила-силенна люду й рогатої худоби, які йшли з замку й міста.

Вони на якусь мить зупинилися й прислухались. Пташиного щебету вже не чулося. Всюди залягла мертвецька тиша — густа, сира й холодна.

Понтус здригнувся.

— Може, вернемося назад? — нерішуче спитав він. — Щось мені тут не подобається.

— Нізащо в світі! — відрубала Роза. — Якщо ми вже так далеко зайшли, то йтимемо й далі. А ти, як хочеш, вертайся. Але я піду далі! — вона з викликом глянула на хлопців.

Фабіан і Райн кивнули головами. Понтус трішки збентежився.

— Той, хто боїться, не робить нічого ганебного, — сказав Фелікс. — Який ти сміливий, що зізнався! Але поки що тут нема нічого страшного, крім вашого власного страху.

На цьому слові він повернувся до них спиною і так гайнув уперед, що його малі ноженята майже не торкалися землі. Діти, трохи присоромлені й знічені, подалися слідом. «Йому-то легко, — подумав Фабіан. — Він же ангел, і коли стомлюється сходити нагору, може літати. До речі, чи ангели коли-небудь стомлюються?»

Фабіан не встиг гарненько над цим поміркувати, оскільки вони саме вийшли з лісу. Перед ними лежали руїни Вовчого Замку.

Колись Вовчий Замок мав трохи показніший вигляд, — він височів над усім широким простором, скільки оком захопиш. Одну стіну вежі було зведено просто на вкритій чагарями скелі, з її верхівки навсібіч відкривався краєвид на зелену рівнину. Ворогів, які підступали з того боку, можна було помітити заздалегідь, а густий ліс і крутосхил сприяли тому, щоб підготуватися до оборони. А якщо ж вороги підступали зі спини, з лісів, то, очевидно, помітити їх було не так і легко. Мабуть, саме звідти й з’явилися палії у той злощасний день, коли замок було зруйновано дощенту?

Вибравшись на осоння, вони полегшено зітхнули. Понтус підійшов до кам’яної лави й присів на неї, щоб відпочити після сходження нагору. Роза примостилася поруч. Райн і Фабіан озирнулись на Фелікса.

— А що ми будемо тут робити? — спитав Фабіан.

— Гарне запитання, — відповів ангел, — на яке я не можу відповісти. Відповідь з’явиться сама. Лиш почекай.

Вони розглянулися навкруг. Місце було прекрасне, хоч і занедбане. Поміж кам’яними брилами буяла сила-силенна барвистих квітів. Жаху, що відчувався на лісовій дорозі, тут не було. Крім того, ніхто з них раніше не бачив міста з цього пагорба.

Вони знов повернулися очима до замку, щоб краще його роздивитися. Перед ними здіймались дві вежі: одна кругла з рештками парапету на верхівці, а друга чотирикутна, мовби переламана посередині. Деякі камінні плити ще й досі були чорні від сажі, що лишилася на них після пожежі сімсот років тому. Всюди валялося каміння та руїни. Природа взяла своє — в бійницях і пробоїнах росли трава й квіти, навіть дерева. Вежі було обнесено муром. Замок, напевно, був просто гігантський.

— То було унікальне суспільство, воно само нібито заснувало ціле містечко, — сказав Фелікс. — Лицар Вовк оточив себе безліччю слуг. Щоправда, він їх так не називав, оскільки не любив, щоб хтось комусь прислужував. Там було вдосталь людей, у яких за душею не водилося ні гроша, або тих, кого суспільство відкинуло геть. Лицар Вовк узяв їх усіх до замку, дав їм прихисток, став годувати, зодягати й винагороджувати за працю. Дехто з них трудився у стайні та хлівах, дехто стояв на чатах зі зброєю в руках, а ще дехто працював на кухні чи прибирав у замку. Кожен мав свої обов’язки. То було справді якесь ідеальне суспільство.

— Як це «ідеальне суспільство»? — спитав Понтус, що сидів на лаві оддалік.

— Це означає, що всі отримували за потребою, хоч би скільки працювали, — відповів Фелікс. — Людям добре велося, й вони були задоволені життям. Одначе в світі точилася війна. Лицар Вовк надумав піти воювати. Він попросив свого двоюрідного брата, графа Фенріса, погосподарювати в замку за його відсутности. І як тільки граф Фенріс там оселився, ідилія закінчилася. Він надав своєму власному війську немало пільг, обклав місто величезними податками й змусив усіх мешканців замку працювати задурно. Та все це ви, безперечно, знаєте. Коли ж лицар Вовк якимось дивом примчав додому, життя на певний час знов налагодилося. Фенріса кинули до в’язниці, а потім і зовсім прогнали. Але щойно лицар Вовк знов подався на війну, Фенріс скористався нагодою, проник у замок і підпалив його.

— І від спаленого дощенту замку лишилися самі руїни, — мовив Фабіан.

Він обдивився все довкола. Спробував уявити собі картину, що була тут колись. Щось спалахнуло в очах, і він раптом побачив, як вежі підвелися з руїн і на вітрі залопотіли барвисті стяги. До нього долинули чиїсь голоси, крики і сміх, і торохтіння коліс, і стукіт кінських копит. Тоді все стихло, мовби хтось вимкнув звук. Фабіан схопився за голову. Фелікс звів на нього пильний погляд.

— Що, маєш труднощі з зображенням? — спитав він. — Чорний екран, еге ж? Тримайся спокійно, воно повернеться.

Фабіан збентежено глянув на нього.

— Звідки ти це знаєш? — спитав він.

— Я бачу епоху повністю, — відповів Фелікс. — Через те й знаю, коли ти теж бачиш її. Із цього пагорба я бачу не лише рівнини, але й епоху.

Він потягнув Фабіана за собою до парапету, що містився на довгому мурі, й тицьнув пальцем удалину.

— Онде лежить місто, — сказав він. — Навколо нього видно рівнини й безліч маленьких містечок, що блищать у зелені, мов чиїсь оченята. Тут і там здіймаються вгору шпилі дзвіниць. Ти бачиш поля і луки, ліси, пасовиська й річки. Їх видно до самого гірського пасма, що мріє потойбіч рівнин. На дорогах поміж містами ти бачиш автомобілі, що летять так прудко, як дрібнюні мурашки. Я теж їх бачу. Але на зворотньому боці цього краєвиду я бачу поля й луки, що аж кишать людьми, які б’ють одне одного з мечами й щитами в руках; я чую крик, галас, іржання коней і брязкіт металу. Я можу відчути запах крови й жах. А ще я бачу танки й окопи і чую кулеметні черги. Можу відчувати страх і біль. Ти ж відчуваєш лише пахощі квітів і дерев. Ти не знаєш і половини того, що тут відбувалося, та й звідки ти міг би це знати? Але разом із тим у твоїй голові є якась антена, яка ловить те, що було раніше й те, що іще може статися. Саме зараз ти дещо й помітив. Либонь, воно ще повернеться.

— Я не знаю, чи мені хочеться, щоб воно поверталося, — мовив Фабіан. — Певно, не варто бачити надто багато, до того ж тут було стільки поганого.

Фелікс кивнув головою.

— Що правда, то правда, — сказав він. — Але люди мають пам’ятати все, що було, аби знов і знов не повторювати одних і тих самих помилок. Ти дізнався не так і мало про те, що відбувалося в твоєму місті за часів лицаря Вовка. Проте все воно було приховано від тебе — і якоюсь мірою тому, що люди не мали бажання озиратися назад. Цю дещицю минулого, мабуть, теж годилося б уважно вивчити. А тепер іди й трішки роздивися довкілля, і нехай замок розповість тобі те, що ти повинен знати.

Фелікс відтягнув Фабіана від краю скелі й повернув його лицем до руїн. Хлопець відчув на спині легеньке поплескування й подумав, що ангел торкнувся його своїми крильми. Коли він обернувся, Фелікс уже зник. Понтус і Роза сиділи на осонні й дрімали. Райна десь не було.

— Я трохи пройдуся навколо замку, — крикнув Фабіан Понтусові.

Той, не розплющуючи очей, кивнув головою. І Фабіан подався поміж двох веж.

Там було тихо як у вусі. Так наче всі звуки лишилися десь осторонь. Фабіан відкинув голову назад і подивився вгору. Ген-ген у кам’яній стіні круглої вежі виднілися арки, вікнини, навкруг яких було вирізьблено оздоблення у формі куль. Воно скидалось на мереживо. Можливо, ті вікнини було зроблено задля прекрасної панни, що жила в замку. Хоч лицар Вовк ніколи не одружувався, та, напевно ж, у замку були жінки. Фабіан пригадав зображення жінки в шпилястому капелюсі, яке він бачив на водограї. Хто то міг бути?

Він попрошкував далі до круглої вежі. Та як тільки обігнув її, почув дзюрчання води і тут же зупинився. Між замковою вежею та фортечним муром він побачив щось дуже схоже на квітучий сад із невеличким водограйчиком. Саме звідти й долинало дзюрчання. «Як же цей сад так гарно зберігся, коли збігло стільки часу?» — здивовано подумав Фабіан.

У мурі фортеці була дугоподібна арка з краєвидом на місто й рівнину. Там стояла кам’яна лава, а на ній спиною до Фабіана сидів якийсь чоловік і дивився вдалечінь. Само собою, може, то було й не дивно, але, як правило, люди не забиралися так високо в гори. Дивувало те, що чоловік був у військовому спорядженні й кольчузі, а біля його ніг лежали щит і меч. Він був темноволосий і підстрижений під макітру. Сидів чоловік цілком спокійно. Фабіана те не злякало, а зацікавило. Тож хлопець поволеньки підступив ближче. І як тільки зупинився за спиною в чоловіка, той обернувся.

— А, це ти, — мовив чоловік. — Я тебе чекав.

Голос був теплий і глухий. Спорядження заблищало.

Фабіан придивився до чоловікового обличчя, а коли впізнав, то його пойняло дивне відчуття, ніби він дивився в дзеркало.

— Ви лицар Вовк? — спитав він.

Чоловік кивнув головою.

— Ви привид? — спитав Фабіан.

У нього й досі не було страху, сама цікавість.

Чоловік усміхнувся.

— Якщо це тебе не лякає, — відповів він. — Можеш називати мене дзеркальним відображенням минулого або ж рефлексією.

— Чого ви чекаєте? — спитав Фабіан. — Виходить, граф Фенріс весь час мандрував світами, а ви тільки те й робили, що сиділи тут?

— Я не можу інакше, — відповів лицар. — Я був звичайнісінькою людиною, тож не отримав душевного спокою. Завдяки Феліксу мені дозволено лишитися тут, щоб скласти йому товариство. Але ніхто не навідувався сюди дивитися на мій витвір. Фелікс обіцяв, що якось приведе когось такого, хто дасть спадщині раду, того, хто все зрозуміє.

— Я принаймні нічого не розумію, — спантеличено сказав Фабіан. — На що тут дивитися? Мені й досі не зрозуміло, чого ви чекаєте?

Замість того, щоб відповісти, лицар підвівся з лави й поклав Фабіанові на плече руку. Вона була тепла й важка.

— Ану глянь, — сказав він. — Це теж був мій витвір.

І тут Фабіан жахнувся — обидві вежі піднеслися в небо й над ними замайоріли стяги. Біля підніжжя замку завирувало життя: лицарі, молоді конюхи, зброярі, купці з возами й кошиками, корови й коні, свині й кури, собаки й коти. Роботящі сільські дівчата ходили сюди-туди подвір’ям із відрами молока та бутербродами з ковбасою. Фабіан знов закинув голову назад і звів погляд на арки з вирізьбленими кулями. З тієї, що містилась найвище, звисав бузковий серпанок. Він обернувся до лицаря, щоб спитати, що то таке, але, побачивши його обличчя, передумав.

— Отак воно було, — сказав лицар Вовк із зажурою в голосі. — Тут усі були щасливі, такі, якими я й хотів бачити людей. Кожен мав свій обов’язок і заробляв собі на хліб. Ніхто ні на що не нарікав. Я був народжений для всього цього, народжений володіти полями й луками, лісами й пасовиськами, містом і замком. Народжений володіти людьми. Та я аж ніяк не міг цього сприйняти. Нікому не дано права володіти іншими людьми. Одначе я мав за них відповідати. Тож тих, хто був у скруті, я взяв до свого замку, щоб у них з’явилась надія на краще життя. Але, коли я подався на війну, мені нізащо в світі не треба було доручати місто графові Фенрісу. Я не розумів, що мої тутешні зобов’язання були набагато важливіші, ніж ті, які, мені здавалося, я мав десь на чужині. Я стільки всього не розумів!..

Фабіан раптом щось пригадав.

— Розкажіть про церковні дзвони, — попросив він.

Лицар Вовк сумно всміхнувся.

— То ти знаєш цю історію? Звідтоді, як було побудовано собор і відлито дзвони, виникла легенда про те, що коли над містом нависне небезпека, то кожен його мешканець зможе почути їхній благовіст у будь-якому краї світу. Ніхто не знав, хто наділив їх такою силою. Але я почув ті дзвони. Посеред великої битви, де було стільки крику, гамору й брязкання зброї, де навкруг мене лилася кров, я їх почув. Вони закалатали в мене в голові, переповнили всю мою душу. Кінь теж їх почув. Він став дибки, несамовито заіржав, зірвався з місця й помчав із поля бою. Нас обминали і стріли, й мечі. Люди мов провалилися крізь землю. Повнозвучний благовіст ніс нас понад горами й долами, морями й сушею, аж поки ми опинилися на міському майдані. Увесь народ тішився з того дива, а я таким чином зміг завадити графові Фенрісу.

— І тоді ви зійшли на вежу й побачили там Фелікса? — спитав Фабіан.

Вовк кивнув головою.

— Там стояв невеличкий чоловічок і смикав дзвони за мотузки. «Я тебе чекав», — сказав він. У дзвіниці я уклав з ангелами угоду: вони, мовляв, матимуть у церкві одне вільне місце, а за те оберігатимуть і церкву, й місто від усілякої напасти.

— Ту угоду сховано в дзвіниці? — швиденько спитав Фабіан.

Вовк похитав головою.

— Я не уповноважений відповідати на це запитання, — відповів він. — Я загадав загадку майбутньому. Це лабіринт, який ви повинні перейти.

На якусь хвильку Фабіан замислився.

— Навіщо вам було відпускати Фенріса на волю? — спитав він згодом. — Хіба ви не думали, що він може повернутися й відомстити?

— Я думав, що з нього вистачить і вигнання, — відповів лицар. — І знов помилився. — Він сумно стенув плечима. — Це призвело до того, що цілий мій світ перетворився в дим і полум’я, — він важко опустився на лаву.

Біля його ніг брязнули меч і щит.

Фабіан знов звів очі на арку вежі. Тепер там стояла якась молода жінка. На її сліпучо-рудих косах сидів високий шпилястий капелюх, а з маківки того шпиля звисав бузковий серпанок. Фабіан затамував дух. То була… Ні, неможливо! Атож! То була Віта — його мати!

Він тут же обернувся до лицаря Вовка, — той не зводив тужливого погляду з тієї арки.

— Чого це тут моя мати? — зірвалося в нього з язика.

— То не твоя мати, Фабіане. Твоя прамати, — спокійно відповів Вовк. — Її теж звати Віта. Прародителька Віта. Віта означає життя, і вона була для мене життям. Нас таємно повінчав брат Фрателлюс, мій старий учитель, перед тим, як я вже вкотре подався на війну. Після пожежі вона перебралася до міста — вдова, у якої ось-ось мала з’явитися на світ дитина. В той час нелегко було самій, без чоловіка, народжувати дитину, але Мартін Берґгаммер, скульптор, одружився з нею і визнав дитя своїм. Мартін був гарна людина і мій найкращий товариш. А ще він був великий митець. У них із Вітою народилась ціла купа дітей, які всі доклали рук до оздоблення церкви. Родина Берґгаммерів неабияк розрослася, а багато з них виїхали з міста.

— Один із них має бути нащадком вашої та Вітиної дитини, — сказав Фабіан.

— Так, — відповів Вовк, — і ти — листочок із цієї гілки. Тому ти зараз тут. У тобі тече моя кров, і все це — твоє. Замок належить Віті й тобі.

Фабіан отетерів. Отже, лицар Вовк його прабатько! Виходить, це він, Фабіан, повинен поновити угоду з ангелами. Але Вовчий Замок… невже він і справді має його успадкувати? Де таке записано? Хто це може засвідчити? І — не менш важливо — що йому з тим замком робити?

— Спитай свою матір, — сказав лицар Вовк, мовби читаючи його думки. — Вона знає, що вам треба робити. Фенріс усього не знищив. Коли все це минеться, ви можете вступати у володіння спадком і перебиратися до Вовчого Замку!

Обличчя лицаря засвітилося сподіванням. Фабіан ще раз звів погляд на вікнину. Молода жінка, викапана його мати, помахала йому рукою і всміхнулася. Потім розвіялась як дим, і вежа, де вона перебувала, мовби всохла. Фабіан розглянувся. Лицарська епоха зникла, але сам лицар і досі сидів перед ним на лаві.

— А тепер, Фабіане, Вітин сину, вертайся назад, — сказав він і знов поклав йому руку на плече. — Ніколи не забувай своєї зустрічі з лицарем Вовком. Я — твоя часточка і хочу лишитися нею назавжди. Якщо ти вскочиш у халепу, то поклич мене подумки. Так чи інак, а я тобі допоможу.

Лицар узяв Фабіанову руку в свою, поклав йому в долоню щось тверде й кругле, і стиснув її в кулак. Його руки були теплі й лагідні. Раптом Фабіан збагнув, що йому не хочеться розлучатися. Він здавив руки, які його тримали, й відчув, що до горла підкотився клубок. Фабіан заплющив очі, щоб струсити з вій сльози, й підніс угору долоню, втираючи нею ті, що потекли по щоках.

Тієї миті він почув, що хтось кричить його ім’я. Коли він розплющив очі, лицаря вже не було. А сам він стояв не в саду, а поміж руїн, що заросли чагарями, перед допотопною кам’яною лавою. Там, де в мурі була красива дугоподібна арка, зяяла діра. А де так приємно дзюрчав водограй, лежали тільки купи замшілого каміння. Фабіан збентежено роззирнувся по боках. Ще й досі відчуваючи тепло рук лицаря Вовка, він розтулив свою долоню, яка здавлювала маленький предмет. То був масивний золотий перстень з двома літерами В, вигравіюваними одна поверх одної.

І його знов охопило дивне відчуття, ніби він ще раз перенісся в епоху, яка була сімсот років тому. Одначе на сторожовій стежині, що оточувала замкову вежу, стояв Райн, а він, безперечно, перебував у сьогоденні.

— З ким це ти ляси точиш? — спитав Райн і стрибнув униз — саме туди, де недавнечко ріс квітучий сад. — Чи, може, милуєшся краєвидом?

Не придумавши ніякої відповіді, Фабіан стиснув у долоні перстень і засунув його в кишеню. Все перевернулося з ніг на голову. Всього-на-всього протягом пережитої ним доби він урятував одного ангела і бачив ще кількох, літав у повітрі, глибоко-глибоко під землею дивився на ангела темряви й говорив із привидом свого прабатька. І ось щойно він став володарем замку. Ці руїни належали йому, і на нього лягла відповідальність за те, що з ними сталося. І, либонь, не лише за це. Ще він відповідав за те, щоб знайти угоду, укладену ангелами храму, й зробити так, щоб храм і місто й далі перебували під їхньою опікою.