Викрадач ангелів

2

На майдані коло церкви збиралося все більше й більше люду. Ніхто не заходив досередини, всі стояли надворі — милувалися вранішнім сонцем, заслуховувалися радісним передзвоном і приязно гомоніли. З маленького завулочка на майдан завернув і пекар із дружиною. Обтрусивши своє святочне вбрання від борошна, вони принесли з собою приємні пахощі щойно спеченого хліба та булочок.

Слідом за ними пленталися повненька дівчинка в рожевій сукенці й низенький хлопчина Фабіанового віку з русявим прилизаним чубом. Його красива зачіска вже почала розправлятися, бо неслухняні кучері аж ніяк не воліли піддаватися гелю для волосся. Хлопець кілька разів розпачливо провів по голові рукою, та тільки ще більше розкуйовдив чуба. Потім він попростував до бічних дверей, що вели в ризницю. Пекарчука Понтуса Бог обдарував просто оксамитовим голосом, достоту таким чистим і приємним, як і борошно, з якого в їхній пекарні випікався хліб, тож батьки вельми пишалися своїм сином. Він співав у хорі й мав виконувати сольну партію на початку й наприкінці хоралу.

На порозі до ризниці стояв високий кремезний хлоп’як і нетерпляче подавав Понтусові знаки. То був Райн, син м’ясника. І Райн, і Понтус були найкращі Фабіанові товариші, обидва співали в хорі. Фабіан тим часом мав дзвонити замість батька у дзвони, тож із хлопцями не співав.

Побачивши Понтусову зачіску, Райн захихотів:

— Ти що — стояв на голові у відрі з клеєм? — спитав він і поклав важку руку на помащену гелем чуприну товариша.

Понтус фиркнув, струснув ту руку з себе й шмигнув у двері. Авжеж, щойно закінчиться відправа, він одразу ж підставить голову під душ!

Пекар та пекариха, стоячи в гурті з родинами м’ясника й поштмейстера, не зводили з дзвіниці очей.

— Ну й звук! — вигукнув поштмейстер. — Сьогодні Франс Рінґер сам себе перевершив! Я зроду нічого такого не чув!

— Фантастично! — підхопив його м’ясник. — Здається, ніби дзвони співають. Проте яка жахлива була ніч, дідько б її побрав! Я думав, що дах звалиться нам на голови і згорить усе місто. А виходить, вціліли навіть лелечі гнізда.

— Ходімо всередину, — мовила пекариха. — Як тільки замовкнуть дзвони, заграє орган і почне співати хор хлопчиків. Хоч би нічого не проґавити.

На порозі вони майже лоб у лоб зіткнулися з Франсом Рінґером, який ішов попідруч із дружиною, тримаючи одну руку на підв’язці.

Перш ніж здивовані земляки встигли щось мовити, Франс із гордістю випалив:

— Ну, що скажете? Правда ж, мій син стане гідним спадкоємцем свого батька?

— Твій син? Фабіан?

Вигляд у всіх їх був такий, мовби вони звалилися з неба. (Хоча насправді з неба звалився ангел. Але ж товариство того не знало).

— Угу! — Віта й Франс повернули голови в той бік, де мав стояти хор.

— Учора ввечері під час бурі я поламав руку, тож Фабіанові вдосвіта, ще, так би мовити, до третіх півнів, довелося будити органіста Птахоспіва, — усміхнувся Франс.

М’ясник аж вишкірився й поплескав його по плечі. Дзвонар відхилився од нього й скривився.

— Йой!

— Як добре, Франсе, що ти нам це розповів, — насмішкувато мовив м’ясник. — А то ми подумали б, що у вас із дружиною відбулося змагання з вільної боротьби.

Всі знали, що Віта вміла дати здачі.

Франс почервонів і трохи грубувато хмикнув, а Віта засміялася, злегка смикнула його за вуса й міцно здавила руку.

Дзвони звучали дедалі розлогіше й слабше, а найглухіший звук завершився кількома окремішними розкотистими ударами. Потім запала тиша. І тієї ж миті в церкві заграв орган. Франс здригнувся.

— Що? Орган? Хіба Птахоспів зумів так швидко спуститися з вежі? Хто це там нагорі з Фабіаном? Сам хлопець нізащо не впорався б з усіма тими дзвонами! — вигукнув він.

Франс і Віта майже вбігли за парафіянами в церкву, і їх там зустріли бурхливі акорди органу. Потім із ризниці вийшла шеренга хлопчиків-хористів і побралася на крилос. Люди повсідалися на лави — всі, крім Франса й Віти, які розгублено вклякли на місці, вп’явшися очима в двері, що вели на дзвіницю. Врешті-решт Віта схопила Франса за руку й потягнула його до найближчої лави.

— Зараз ми все одно нічого не зрозуміємо, — зашепотіла вона. — Доведеться почекати. Дзвонили дивовижно — а це найголовніше…

А вгорі на дзвіниці Фабіан стомлено опустився на підлогу і, знявши з себе вовняні навушники, рукавом куртки витер із чола піт. Робота для такого малого хлопця, як він, виявилася тяжкою. Щодо ангела, так той, здавалось, анітрохи не стомився. Він плюхнувся додолу поруч із Фабіаном і подивився на нього напівспівчутливим, напівглузливим поглядом.

— Ну що, людська дитино? — спитав він. — Мало пупа не порвав?

Фабіан завовтузився на підлозі, ображено глипнув на ангела. І тут йому спало на думку, що сам він справді був людська дитина, тим часом як ангел… хто він, власне, такий?

— Так, я стомився, — зізнався хлопець. — А чого це ти не стомився? До речі, хто ти такий? Звідки ти взявся і що ти тут робиш?

Ангел закинув одну руку за голову й замислено почухав те місце, де зросталися крила.

— Ого скільки запитань одним махом! — сказав він. — Дозволь відповідати по черзі. Отже: я не відчуваю втоми, бо я ангел. Такого роду зусилля мені завиграшки. Якщо виникає потреба, ми, ангели, можемо пересувати будинки. То вже зовсім інша річ, звідки в нас береться сила. Друге запитання: я звуся Фелікс, що означає щасливий, а воно так і є. В Штабі Всевишнього на мене кажуть Фелікс Фікс,[2] бо я вмію облаштовувати й залагоджувати всілякі справи. Між іншим, Штаб Усевишнього міститься там, — вів далі ангел Фелікс на прізвисько Фікс, тицяючи пальцем угору. — Ось я відповів і на третє твоє запитання.

Фабіан витріщив на нього очі.

— Ти хочеш сказати, що ти справді ангел із неба? — перепитав він.

Ангел кивнув головою.

— І ти знаєш… Бога? — тамуючи подих, спитав Фабіан.

Ангел глянув на нього трохи розчарованим поглядом.

— Та я знаю, що ви, люди, називаєте його Богом, — відповів він. — Але в Штабі ми його звемо Всевишнім.

Ці слова змусили Фабіана замислитися.

— Одначе ти не відповів, як ти сюди потрапив, — хвильку поміркувавши, нагадав він ангелові.

Здавалось, тому це не сподобалося.

— Погано, що ти так допитуєшся, — мовив він. — Виходить, ти не розумієш і половини з того, що я тобі кажу? Гаразд, нехай, спробую пояснити. Отже, я — ангел. Але не просто собі ангел. Я — херувим, ангел світла третього ступеня і до того ж претендент на посаду ангела-охоронця.

Фабіан аж вирячив очі.

— Неймовірно, — хитаючи головою, казав ангел. — Ти нічогісінько не розумієш. Спробуймо ще раз: я — ангел-херувим і ангел світла Фелікс Фікс, що вчиться на ангела-охоронця. Ангел-охоронець опікується людьми. Він з’являється, щоб опікуватися або певною людиною, або родиною, або цілим містом, або навіть і країною. Для того, щоб претендувати на роль ангела-охоронця, мені довелося довго вчитися й трудитися до сьомого поту. Я мусив вивчити все до найменших деталей про ті країни й народи, якими маю опікуватися, і збагнути людські душі. Окрім того мені треба було виконувати практичні вправи. Я, скажімо, безліч разів протинав нижні небесні шари й літав понад вашим містом. Я знаю всіх, хто тут живе, і всіх, хто тут жив. Вони ж-бо входять в обсяг навчальної програми, за якою складається іспит. Церковні дзвони також.

Фабіан схопився за голову. Так, вона, як і раніше, була на в’язах, тож, виходить, він не спить. Виходить, усе це відбувалося насправді. Нижні небесні шари? Скільки їх там? Він знов подивився на ангела. Крила в нього були начебто не фальшиві. А ще він робив деякі дивні речі — дмухав на замок, дзвонив у двзони і… сидів у лелечому гнізді! Атож, саме так воно й було. Як же це сталося? Фабіан розтулив рота, щоб спитати, та Фелікс його випередив.

— Під час бурі я втік зі Штабу Всевишнього, — сказав він. — Хоч нам, херувимам, і не дозволяється вилітати надвір у грозу, але мені страшенно сподобався той гуркіт! Та й блискавки мене просто зачарували! У нижніх небесних шарах можна дивитися на грозу зверху. І от я помітив, що в найнижчому небесному шарі ні з того ні з сього зробилася якась дірка. Треба було її дослідити. Мені заманулося в неї прошмигнути, щоб прогулятися над містом і, можливо, раз-другий покружляти над дзвіницею. Але саме тої миті, коли я описував перше коло, в мене десь ізнизу влучила чиясь лиховісна думка. Напевно, саме та думка й пропалила дірку в найнижчому небесному шарі. Те зіткнення виявилося таким сильним, що обидва мої стернові пера втратили силу й відпали. І тоді я звалився просто в лелече гніздо. Там я сидів аж доки ти мене знайшов. Отакий конфуз!

Здавалося, Фелікс на щось трохи ображався.

Фабіан відчув, як у нього по всьому тілі забігали мурашки. Невже він, Фабіан, сидів у дзвіниці й правив теревені зі справжнісіньким ангелом? Що той мав на думці, розповідаючи про «дірку в небі»? Треба змусити його розказати більше. Він глянув на Фелікса так, немовби вимагав пояснення, але то виявилося зайвим. Ангел і сам був налаштований говорити.

— Всевишній знає, де вони впали, — казав він далі. — Цебто, стернові пера. Без них я не зможу літати й буду нікудишнім ангелом. А тут, у містечку, діється щось страшне! У кого може бути настільки лиховісна думка, що від неї в небі робиться дірка й ангели падають додолу? Я негайно мушу це з’ясувати, а то, чого доброго, станеться якесь жахіття. А тобі доведеться мені допомагати! — Фелікс так суворо подивився на Фабіана, що той аж здригнувся.

— Мені? — здивувався хлопець. — І що ж я маю робити?

— Насамперед, ти підеш шукати мої стернові пера, — правив своєї Фелікс. — Вони довгі, гострі й блискучі, мов срібло. Знай, що ті пера відгукнуться на твої слова «Феліксе, гайда!». То не прості, а чарівні слова. Вони означають приблизно те саме, що й «Феліксе, лети!» або — «щасливого лету». Звичайно я кажу і так, і так. До речі, коли ти їх знайдеш, то сам зможеш трішки політати. Не дуже високо, але все одно зможеш. Бо щоб літати так високо, як я, ти повинен мати справжні ангельські крила. Напевно, це ще для тебе зарано. Отже, нам треба з’ясувати, звідки взялася та лиховісна думка. Можливо, ти знаєш про це більше, ніж я. Зі мною рідко таке бувало. Звісно, тутешні люди не бездоганні, але ж не настільки вони й лихі! Такого роду зла не бувало тут віддавна. Хтозна-відколи, — додав він, зморщивши маленького лобика й труснувши рудим скуйовдженим чубом. — Ти часом не здогадуєшся, звідки вона взялася?

— Мабуть, спершу я мушу дізнатися, що то була за думка, — відповів Фабіан.

— Гадки не маю, — відповів Фелікс. — Лихо, яке мене спіткало, не мало смислу. Нам самим треба до всього докопатися, перш ніж станеться щось іще.

Він підвівся й пішов до дверей, що вели на галерею.

— Я хочу побачити церкву під час відправи, — сказав він. — Гайда!

Фабіан зіп’явся на рівні й подався слідом. Біля самих дверей він підійшов до самої спини ангела. Фелікс був на голову за нього нижчий. Фабіан простягнув руку, обережно провів пальцем по білосніжному пір’ї на одному крилі. Воно здалося йому м’яким і гладеньким, — ні до чого м’якшого хлопець зроду не доторкався.

Фелікс здригнувся всім тілом і згорбився.

— Не лос… хі-хі-хі! — глухо засміявся він, і перш ніж Фабіан устиг охнути, той ударив його крилом так, що аж ляснуло.

Хлопець спантеличено схопився руками за голову й розгнівано глипнув на ангела.

— Що це за вибрики? — спитав він.

— Я не хотів, — збентежився Фелікс. — Просто мені дуже лоскітно в крила!

Фабіан ледве стримався, щоб не зареготати. То он воно що — ангел боїться лоскоту!

Вони помаленьку відчинили двері на галерею і роззирнулися. Нікого не було видно. Фабіан і Фелікс крадькома дісталися до балюстради й глянули вниз на церковний неф, заставлений всякою всячиною. Він був просторий і високий, із сяючим, пофарбовним у блакитний колір, склепінням, яке, правду кажучи, було досить облупане. Посеред нефу стояла здоровецька колона, що немовби тримала склепіння. Та колона була обліплена скульптурами різноманітних ангелів: тих, які співали, тих, які читали, і тих, які грали на музичних інструментах. Фабіанові подобалася колона з ангелами. Він, бувало, часто обходив усю галерею і милувався нею. Хлопець знав, що на самім вершечку колони чільне місце займав ангел Уриїл. То був ангел сонця, і стояв він, трохи виступаючи вперед, з широко розпростертими руками й розправленими крилами, наче розсівав над усіма іншими світло. Колона була шедевром родини Берґгаммерів, — вони спорудили її кілька сот років тому. І сама колона, й різьблені ангели, і вітражі являли собою значні мистецькі твори, якими місто страшенно пишалося. Кілька поколінь Берґгаммерів трудилися над спорудженням тієї колони, і впродовж століть на ній один за одним з’являлися ангели. Але коли було завершено останнього ангела, останні Берґгаммери зникли з міста. Ніхто не знав, де вони поділися.

Крізь вікна, що дивилися на схід, пробивалося сонце, кидаючи в церкву проміння всіх барв веселки. Воно висвітлювало решту ангелів — тих, що висіли на стелі. Фабіан вважав їх найкращими. То були різьблені дерев’яні фігурки з листовим золотом на крилах і в блискучому вбранні. У кожнім разі колись те вбрання сяяло. Тепер завдяки яскравому сонячному промінню воно засяяло знов. Ангели, здавалося, шугали по всій церкві, двійко літало обабіч нефу, по двоє — ген удалині над кожною каплицею, а над розп’яттям, що містилося у вівтарі, стояв із оголеним мечем архангел Михаїл, на голові якого розвівалася грива мідно-червоного волосся. Він споглядав усю церкву і мав змогу бачити кожен її куток і закуток. Фабіан завжди побоювався того ангела. Аж тут йому спало на думку, що пліч-о-пліч із ним перебував живий-живісінький ангел. Якщо цей справжній, то й ті всі мають бути справжніми. І Фелікс, виходить, був не такий уже й страшний. Або…

Далеко знизу до них долинав голос пастора, який виголошував уранішню проповідь. Фелікс легким стрибком скочив на край балюстади. Він розправив крила й звільна ніби почав падати кудись уперед. Фабіан затамував дух і приклав до рота обидві долоні. Фелікс по-кажанячи звісив малі ноженята, хоча саме так у ангелів і заведено.

Озирнувшись на Фабіана, він зашепотів:

— Я тобі скажу, як побачу щось таке, чого не помічав раніше!

Фабіан неозброєним оком бачив, що ангелів погляд пронизував парафіян, як прожектор, і проникав у душу кожної людини. Може, він так дивився і на нього? Що побачив Фелікс у його душі?

Зненацька маленьку істотку пересмикнуло. Ангел за принципом годинникової стрілки крутнувся назад і буцнув Фабіана в груди так, що вони обидва відкотилися до задньої стіни. Потім ангел схопив Фабіана за руку, підвів його й потягнув за собою до балюстради. Крізь дірчасті візерунки на ній усе було видно як на долоні.

— Ондечки! — прохрипів він, тицяючи пальцем донизу. — Он ті двоє! Що то за типи праворуч від казальниці?

Фабіан глянув через край балюстради й побачив двох гарно вбраних чоловіків у сірих костюмах, що сиділи на першій лаві. Один із них був довготелесий і начебто нічим особливим не вирізнявся, а от другий був малий, жовтий, як віск — і гостроносий. Фабіан одразу ж його впізнав і злегка здригнувся.

— Жовтий, як віск, то новий секретар нашого бурґомістра, — сказав він ангелові. — А того другого я ніколи не бачив.

— Коли вони прибули до міста? — допитувався Фелікс.

— Не знаю, коли прибув другий, а секретар з’явився тут минулого тижня, — відповів Фабіан. — Нового нашого бурґомістра звати Кресп, раніше він був писарем. Утім, цікаво, де він?

Хлопець обвів поглядом церкву й ніде не побачив бурґомістра.

— Глянь на них, — зашепотів Фелікс. — Глянь, як вони поводяться!

Тепер і Фабіан усе помітив. Таж ті двоє чоловіків не сиділи собі тихенько й не слухали відправи, а весь час роздивлялися церкву — стіни, стелю і неф. Один із них щось старанно занотовував до блокнота, якого тулив до грудей. Потім він глянув угору й замотав сюди-туди ручкою, ніби щось підраховував. Чим же це вони так зацікавилися?

Роздратований Фелікс знов почухав між крилами.

— Цур тобі пек! — шпарко вигукнув він. — Щось тут не так. Щось я проґавив. Таке буває з тими, хто плететься за часом у хвості. Я змушений буду на трохи тут лишитися, щоб усе з’ясувати. Чи не знаєш ти якогось місця, де я міг би сховатися? Найкраще мені підходив би такий закуток, куди ніхто ніколи не заглядає. А тобі тим часом доведеться йти шукати мої стернові пера, і чим раніше, тим краще!

Фелікс замислився. Куди найкраще сховати ангела? На думку йому спало, що поки болить Франсова рука, безпечнішого місця за дзвіницю не знайти. Він махнув ангелові рукою і знов відчинив двері вежі. Перш ніж Фабіан промовив слово, Фелікс прошмигнув проз нього, прошелестівши білим пір’ям. На вежі він кинувся до вікнини й визирнув надвір.

— Чудовий вид на місто й церковний майдан, — сказав він. — А тепер іди шукати стернові пера. Пам’ятай: «Феліксе, гайда!». Одначе поки ти ще далеко не зайшов, то, може б, приніс мені кілька марципанів? Ми, ангели, не потребуємо їжі, але торік на Різдво мені вони смакували.

Фабіан здивовано витріщив на нього очі. Йому з пам’яти ще не стерся той неймовірний переполох, що зчинився у пекаря на Різдво, коли з пекарні безслідно зник цілий лоток різдвяних марципанів. То ось, виходить, хто цей халамидник! Сміх та й годі! Якби тільки пекар знав, що в його домі побував справжнісінький ангел!

— Будуть тобі марципани, — пообіцяв хлопець, попрощався з ангелом і зачинив за собою двері.

Далі він біжка дістався на другий бік галереї — до сходового майданчика, звідки спускалися в церкву. Раптом він зупинився й прислухався. Старенький пастор уже виголосив недільну проповідь. Потім він поблагословив парафіян і, як тільки відправа закінчилася, заграв орган.

Загримів завершальний хорал і понад головами парафіян задзвеніло оксамитове Понтусове сопрано.

Фабіан круто розвернувся й помчав назад у дзвіницю. Таж годиться дзвонити й на закінчення служби! Він одчинив двері, й відразу ж почув поодинокі удари дзвонів середньої величини. Фелікс стояв посеред дзвіниці й побожно смикав за мотузку. Потім простягнув руку вбік і смикнув за найближчі мотузки. Дзвінкішого звуку годі було уявити. Фабіан кинувся до мотузки четвертого, і здоровенний, важенний церковний дзвін басом наліг на два інші. Таким чином вони сповістили про закінчення служби божої. Тоді Фабіан попустив мотузку басовитого дзвона, а Фелікс пильнував, щоб решта ще трохи покалатали. Насамкінець лишився тільки той, що мав найдзвінкіший звук. Фелікс озирнувся на Фабіана.

— Швидко зреагував, — похвалив він хлопця. — Ми мало не забулися. Але не переймайся цим, я і сам упорався б.

Фабіан присвиснув і подався до дверей.

— І не забудь про марципани! — суворо нагадав Фелікс, перш ніж хлопець зачинив за собою двері.

Коли Фабіан підійшов до сходового майданчика, то побачив своїх батьків, що підіймались на галерею. Хай тобі грець, що він їм скаже?

Таж насамперед йому треба було перешкодити зайти їм у дзвіницю!