В зоряні світи

«Щасти вам, друзі!»

Ракетодром Інституту міжпланетних сполучень починався тут же, за садом, за густою стіною підстриженої акації. Отож Плугар, Мілько, Загорський, Петров і Ольга, а з ними їхні близькі та рідні, рушили до «Комети» пішки… Сонце ще не сходило. Величезне, на кілька кілометрів довжиною, зелене поле ракетодрому курилося туманом. Темніючі ангари, стартові естакади, схожі на ферми залізничних мостів, здавалося, плавали в повітрі.

Ольга завжди з захопленням дивилася на цей «акваріум залізних риб», як вона жартома називала ракети. Звідси робилися польоти в стратосферу, польоти навколо земної кулі по меридіану — через обидва полюси Звідси запускалися ракети з деталями штучного супутника. Тепер — політ на Місяць… Це ж тільки сказати — на Місяць! Ольга цілий рік буде на Троянді космосу. Як там цікаво! Але на Місяці цікавіше… Он де вона — «Комета»!

Посередині ракетодрому з туману високо здіймався довжелезний трамплін. Його металевий каркас тримали на залізних плечах щогли — трапеції, — спочатку низенькі, а далі вищі й вищі. В нижньому кінці каркасу темнів величезний снаряд, націлений в небо. Це причаїлась «Комета» — складний комплекс могутніх силових установок і найніжніших приладів, броньований міжпланетний крейсер.

Як то він понесе людей? Як справдить їхні надії?

Чоловіки йшли попереду, жваво розмовляючи; жінки — задумані, притихлі — ледве встигали за ними.

— А мій Костя схопився з ліжка, підбіг і питає: «Тату, а чи ви не забули свого топірця?» Виросте й буде, видно, теж геологом! — сміється Петров, міцний, рухливий чоловік. — Він уже полетить на Марс…

— Подивіться, яка гарна травичка! — говорить Плугар.

А трава й справді чудова — тисячі, мільйони зелених стебелець здіймаються вгору; в них стільки сили, стільки енергії, що, здається, вони піднімуть і оцю бетоновану доріжку, по якій ідуть невгамовні люди, і ангари, і естакади. Ольга пустотливо сходить з кам'яної смуги, збиває ногами росу, сміється. А мати дивиться на потемнілий сліду траві, і серці В стискається щемить. Чоловік і донька ось зараз полетять, а слід оцей візьме собі сонце..

— Бережися там, доню, — каже вона стиха і все дивиться на її слід у траві. А на сході палає все дужче і дужче, ніби якась беззвучна музика розливається по землі…

Мільйони людей, слухаючи по радіо урядове повідомлення, дивувались: чому старт космічної ракети призначено на 6 годину ранку? Багато хто гадав так: зійде ввечері Місяць, отоді й взяти курс прямо на нього, це ж бо найкоротший шлях! Лише люди, знайомі з астрономією, знали, що для спостерігачів, які піднімуться за межі атмосфери, такі поняття, як «схід» і «захід» світил, не мають ніякісінького значення.

Вранці, ще до схід-сонця, тисячі людей зійшлися і з'їхалися до ракетодрому. Всі шляхи і стежки навколо були запруджені автомашинами, а біля підстриженої акації, що обрамляла льотне поле, стала жива загорода з людей. Кожен хотів протиснутися якомога ближче, щоб на власні очі побачити сам момент зльоту.

Зійшло сонце, радісні промені полинули на землю, лягли на схвильовані лиця людей.

Потужні радіорепродуктори повідомляли про все, що відбувалось:

— Космічний корабель готовий до відльоту… Техніки закінчують останній огляд і перевірку спорядження «Комети». Механік Михайло Мілько доповідає командиру експедиції заслуженому діячеві науки Івану Макаровичу Плугарю про готовність до старту. З рапортом підходить радіоінженер Микола Загорський. Минають останні хвилини… Увага, товариші, біля нашого мікрофона Іван Макарович Плугар. Слухайте, слухайте!

Здавалось, зупинився час. Урочиста, хвилююча мить примусила частіше забитись тисячі сердець. Почувся глухуватий, стриманий голос вченого.

— Дорогі товариші! — говорив Іван Макарович. — Ще в сиву давнину людина почала штурм неба. Людина помітила планети — блукаючі зорі, простежила їхні шляхи; людина визначила місце Землі в просторі, розгадала і відтворила в своєму мозкові будову Сонячної системи… Прагнучи все далі проникнути в глибини Всесвіту, людина винайшла оптичну трубу і спрямувала її на небо. Невтомна праця людської думки наближала сьогоднішній знаменний день. Могутніми зусиллями людина спочатку опанувала повітряний океан, а тепер настав час опанувати і безповітряний міжпланетний простір! Наша рідна радянська наука відкриває людству шлях до планет, шлях до невідомих таємниць природи — в ім'я миру, в ім'я процвітання культури і добробуту всіх народів і рас: білих, чорних, червоних, жовтих. У нас чесна, благородна мета, ось чому ми віримо в успіх, товариші!

В бурі оплесків потонули останні слова вченого.

Потім до мікрофона підійшов голова Комітету по організації перельоту і зачитав постанову уряду про експедицію. А тоді, забувши офіціальність, кинувся обнімати і цілувати астронавтів. Припечатав поцілунок і на Ольжину щоку. Схвильовано вигукнув:

— Щасти вам, друзі!

Останні хвилини на Землі. Гарячкові поцілунки, нервові потиски рук, обійми. І сльози, звичайно…

— Щасливого польоту!

Нарешті, екіпаж рушив до «Комети». Ольгу наздоганяє заплакана мати, мокрими щоками притуляється до її обличчя.

— Це я так, Оленько, ти не зважай, будь весела, бадьора!

Автокран легко підняв їх до люка ракети. Прощальні помахи рук, і люк за ними зачинився.

— Увага, товариші! — пролунав із репродуктора чийсь владний голос. — Незабаром ракета стартує. Пропонується негайно відійти від огорожі!

Люди неохоче почали відходити. Але всі голови були повернені туди, де в металевих фермах виблискувала проти сонця ракета. Голос із репродукторів усе вимагав і вимагав відійти в «безпечні місця». Зрештою натовп одхлинув.

А біля центрального входу на ракетодром зчинився галас.

— Негайно пропустіть! — гукав до вартового чоловік у клітчастому костюмі. Він тримав на плечі кіноапарат. — Ви зриваєте нам зйомку!

— Запізнились, наказано нікого не пропускати, — спокійно відповів солдат.

Чоловік у клітчастому костюмі безпорадно оглядався навколо, ніби шукаючи підтримки і співчуття. Очі його повеселішали, побачивши присадкуватого товстуна, що неквапливою ходою наближався сюди.

— Товаришу режисер! — гукнув до товстуна кінооператор. — Не пускає!

Режисер на диво спокійно відповів:

— Ну, що ж, доведеться робити зйомки в павільйоні. Замовимо сценарій, вийде ще краще…

В цю мить загриміло, загуркотіло, неначе обвалилися гори. Пружний гарячий вітер пригнув аж до землі густу стіну акації, вдарив по обличчях людей, здійняв хмару куряви.

Власне, самого старту ніхто з присутніх не помітив: то була така коротка мить, якої не може вловити людське око. Ракету побачили вже в голубій високості — швидка стріла заглиблювалась в небо. Гуркіт віддалявся, згасав, стріла зробилася рисочкою, цяточкою і… зовсім зникла. Її поглинув безмежний простір.

— Нічого, — спокійно сказав товстун до клітчастого, підводячись із землі і обтрушуючи костюм. — Це ми в павільйоні зробимо ще ефектніше!

Голосно перемовляючись, збуджені, схвильовані, розходились люди.