В зоряні світи

Подорож у минуле

Саме в той час, коли в ракеті були непрохані гості і Ольга сиділа в «коридорчику», Іван Макарович та Загорський ходили вулицями величезного глибинного поселення селенітів, прорізуючи темряву снопами електричного світла, що било з їх ліхтарів. З вулиць, що перехрещувалися І розбігалися в різні боки, вони заходили до житлових і всяких інших приміщень, натрапляли на останки зотлілих їхніх мешканців, на всякі речі, призначення яких було невідоме.

Тисячі загадок оточували наших мандрівників.

Як селеніти змогли збудувати отаке грандіозне підземелля? Може вони використали природні печери? Ні в будові, ні в різноманітних речах професор поки що не знайшов ні найменшого сліду металів. Камінь і камінь. Є теракота — випалена глина. Трапляється скло — в інкрустаціях на округлих стелях, у формі великих куль, що стоять на камінних підставках, і на вулицях, і в житлах. Коли на ці кулі падає промінь ліхтаря, вони яскраво засвічуються і потім поволі згасають, знеможені в сутичці з цілковитою темрявою.

А чи мали селеніти зір? Мабуть, мали, бо інакше не було б кольорових зображень, вмонтованих у стіни й стелі з різноманітних мінералів. Значить, вони якось освітлювали своє місто? Але як? Про електрику нічого й говорити: вони, мабуть, і не здогадувались про неї; а смолоскипи чи якісь інші світильники поглинули б увесь кисень…

А вода? А повітря? Як була влаштована їх циркуляція? Якою була суспільна організація селенітів? Що схожого в неї із нашими земними суспільствами? Може тут був устрій, подібний до тих, що їх виплекали в своїх серцях Томмазо Кампанелла і Томас Мор? Чи це була родова община? Чи може рабовласницька монархія? Плугар і Загорський бачили багато статуй, що зображували велетенських жінок; образи селеніток проглядали то в мозаїчних панно, то з барельєфів. Може тут був матріархат?

— Уявляєте, Миколо, — звернувся професор до Загорського, — скільки тут буде роботи нашим археологам, історикам, лінгвістам, інженерам, архітекторам?

— А лінгвісти що тут робитимуть? — здивувався юнак.

— Як що? Ось подивіться, — промінням прожектора професор помацав стіну великого залу, в якому вони стояли. — Зверніть увагу на оці складні геометричні фігури. Ви думаєте, навіщо вони вибиті на камені? А бачите, вони розташовані за певною системою і в них можна розрізнити трикутники, чотирикутники, ромби, шестикутники…

— Орнамент.

— А мені здається, що це селенітське письмо. І лінгвісти його розшифрують, так само, як розшифрували вони вавилонський клинопис.

— Цікаво!

— І цікаво, і важливо для вивчення матеріальної та духовної культури Місяця.

— А ви як думаєте, Іване Макаровичу, скільки часу пройшло з тих пір, як рука селеніта вибила оці значки?

— Думаю, що багато… — розмірковуючи відповів професор. Він водив ліхтарем по стінах, виступах, карнизах. Постать Загорського із скафандром на голові то з'являлася в сяйві проміння, то зникала в темряві. — Може, навіть більше, ніж ми сподіваємось. Селеніти жили й працювали отут уже мабуть тоді, коли на Землі бродили іхтіозаври. Їхній мозок породжував думки вже в той час, коли на Землі не тільки не було людини, а навіть її предків. Це, можливо, найстародавніша культура в усій нашій сонячній системі, якщо до страшенної, неймовірно великої віддалі в мільярди років можна застосувати термін «стародавня». Ми зараз подорожуємо в далеке минуле, друже.

— Чому ви так думаєте, Іване Макаровичу? — спитав Микола, фотографуючи рельєф, який потрапив у світляне коло.

— Враховуючи те, що маса Місяця разів у вісімдесят менша від маси Землі, і, значить, він охолонув раніше, можна припустити, що й умови для виникнення життя тут створилися набагато раніше. 1 коли з втратою води і атмосфери життя тут поступово згасало, то на Землі воно тільки почало розцвітати…

Розмовляючи, Плугар і Загорський заходили до все інших і інших приміщень. В одній великій круглій залі вони затрималися довше, ніж в інших. Тут, куди не глянь, під електричним промінням зблискували, ніби оживали, зображення з різнокольорових камінців. Іван Макарович присвічував обома ліхтарями, а Загорський пустив у хід кіноапарат.

Невідомо, яке призначення мав цей просторий зал. Може, тут жив учений-селеніт, можливо, містилася школа, музей чи якийсь інший освітній заклад, — але вся стіна його, що утворювала собою правильне коло, була вкрита картинами з кольорових мінералів. Картини були обведені стрічками різноманітних геометричних фігур, які професор Плугар назвав селенітським письмом.

Ось підряд кілька пейзажів Місяця. Художник-селеніт досить майстерно зобразив діючий вулкан — з кратера виривається лава і вогненним потоком суне до синьо го лісу. Тут же звивається якась чорна стрічка, очевидно — ріка.

— Значить, все тут було — і ліси, і річки, — каже Іван Макарович. — Економте плівку.

Плугар пересуває коло ліхтаря, і перед ними постає безмежна рівнина, вкрита якоюсь рослинністю, в небі — хмара із стрілою блискавки і косі струмені дощу.

— Для мешканців оцього підземного поселення це вже, мабуть, звучало казкою… — задумливо продовжує професор. — Бо коли вони закопалися сюди, таких атмосферних явищ на Місяці вже давно не було.

На іншій картині вони побачили велетенського звіра, що перестрибував через річку. Він скидався на оленя, але величезні гіллясті роги були в нього не лише на голові, а й по всій спині.

Довго стояли Плугар і Загорський перед однією загадковою мозаїкою. На чорному фоні було зображено розпечене світило — очевидно, Сонце, на якому стався грандіозний вибух. Добре показано, як звідти розлітаються в різні боки золоті згустки речовини, і ось уже йдуть по своїх орбітах планети. На деяких з них, видно, в свою чергу сталися вибухи, і від них також відірвалися згустки — вже набагато менші.

— Та це ж зображена селенітська теорія походження Сонячної системи! — вигукнув професор. — Цікаво, цікаво…

— В чому ж вона полягає, ця теорія? — спитав Загорський.

— Коли буде розшифровано селенітське письмо, тоді матимемо про неї повну уяву. А зараз можна сказати одне: селеніти-космогоністи, очевидно, вважали, що планети створилися з речовини Сонця і що ця речовина була викинута з нього завдяки вибуху, тобто внаслідок внутрішніх процесів. Так само виникли й супутники планет. Досить-таки цікава теорії… Подібні, хоча й не зовсім такі, припущення робили й земні астрономи. Але тут маємо струнку, мабуть, грунтовно розроблену теорію.

Іван Макарович повів прожектором, і раптом у світлі з'явилася голова селеніта. Нашим мандрівникам на мить здалося, що селеніт іронічно посміхається. Освітили всю його постать — він сидів на колінах під зображенням космогонічної теорії спиною до стіни. Окремі деталі його великого тіла — обличчя, руки, можна було уявити лише при деякій фантазії. Це була наче тінь колись живої істоти.

— Може це автор космогонічної теорії? — спитав Загорський.

— А бачите — він зотлів, а думка його живе!

Світлом намацавши вихід, Плугар і Загорський залишили округлий зал. У них був хороший настрій: може це була просто радість нововідкрить, а може приємно було дізнатися, що селеніти жили тут не як кроти, що це були істоти, здатні до абстрактного мислення. Одне тільки якось гірко вражало синів Землі — і на зображеннях, і в натурі вони бачили селенітів усе в одних позах — або стоячими на колінах, або лежачими ниць. «Що, яка темна сила не давала їм випростатись? — міркував Плугар. — Мабуть, було щось таке, що сковувало їхній прогрес, інакше вони б не загинули — або врятували б свою планету, або дісталися б на Землю».

— О, а це що? — присвітив Микола в закуток. — Подивіться, Іване Макаровичу!

Професор підійшов, нахилився і в яскравому світлі ліхтаря впізнав цілу колонію грибів!

— Виходить, що тут можна поповнити запас провізії, — пожартував він. — Як же ви тут виросли без повітря і без води?

Ця, здавалося б, незначна знахідка глибоко вразила Плугаря. Яка незламна, яка могутня сила життя! Немає грунту — хапається корінням за камінь, нема чим дихати — а таки проростає! Ніякі сліпі сили не можуть його вбити, не можуть. Життя — безсмертне!

Після того, як Загорський зафотографував стійких представників загиблої флори Місяця, Іван Макарович зірвав їх кілька штук і поклав до сумки.

Далі пішли якимись крутими спусками, вузькими галереями, широкими майданами. То піднімались сходами вгору, то стрибали вниз, то, не вагаючись, спускалися в якісь колодязі-шахти. І скрізь були приміщення — неначе соти в стільнику, і стільник' той мав, очевидно, безкінечну кількість поверхів. Було тепло, Іван Макарович думав, що то відчувається тепло планети, а Загорський пояснював це собі виключно їхньою ходьбою, хоч вона і не втомлювала їх. Заблудитися вони не боялися: за ними тягся добре видний при світлі слід у поросі. Сумки їхні вже були повні всяких зразків чудернацьких кам'яних речей, виробів із скла і теракоти. Але бажання побачити, пізнати ще більше, ця ненаситна жадоба, якою, на щастя, пройняте людство, гнала і гнала їх вперед. Їм хотілося ще знайти сліди металів. Ішли, перемовляючись через свої рації, поводячи перед собою снопами електричного сяйва.

На одному великому перехресті зупинились. Посередині тут чорнів круглий отвір, в який ледве не полетів професор Плугар. Присвітивши вгору, він побачив подібний отвір і в стелі, — схоже було, що це якийсь наскрізний колодязь. І вгорі, і внизу біля отворів було по кілька великих куль, які відразу спалахнули, коли на них упало проміння ліхтарів. Перед очима наших мандрівників постала чудова картина. Поблизу отвору, що вів униз, спиною до нього, обличчям до вулиць стояло чотири величезних скульптури з якогось світлого каменю, надзвичайно схожого на мармур. Кам'яні жінки в простягнутих руках тримали такі самі прозорі кулі, які були встановлені біля отворів.

— О, це треба обов'язково сфотографувати! — захоплено сказав Загорський. — Нате й мій ліхтар, Іване Макаровичу, світіть, бачите — світло неначе посилюється!

Справді, стало видно, як удень, як на поверхні: кулі відбивали світло одна від одної і створилась ціла сітка променів. Побачивши якийсь кам'яний стовпчик, Микола став на нього і почав крутити ручкою кіноапарата. Націлюючи об'єктив то в той, то в інший бік, він втратив рівновагу і, зіскакуючи з підвищення, вхопився за плече Івана Макаровича.

— Що ви зробили! — зойкнув професор.

Микола подумав, що завдав йому болю, але тут же побачив якісь зблиски в отворі і з жахом зрозумів: упали ліхтарі. Від несподіваного поштовху Іван Макарович зненацька впустив їх.

Зляканими очима дивилися Плугар і Загорський в безкінечно глибокий колодязь, в якому, неначе два світлячки, мелькали ліхтарі. Раз по раз у глибині спалахувало сяйво — то, мабуть, відбивали світло скляні кулі, встановлені на перехрестях в нижчих ярусах цього дивовижного міста. Нарешті, все внизу погасло — ліхтарі або розбилися, або втонули у поросі. Тут же, де непорушно стояли Плугар і Загорський, було ще видно.

— Дивіться, дивіться, Іване Макаровичу! Ці кулі ще світять!.. — в нервовому збудженні вигукнув Микола. — Вони, мабуть, здатні зберігати, втримувати світлову енергію… Біжімо! Іване Макаровичу! Може ми ще встигнемо…

Професор Плугар мовчав. Темрява швидко клала тіні на його обличчя, він стиснув Миколину руку, наче бажаючи передати юнакові свою витримку. Юпітери — і ті, що біля отвору вгорі, і ті, що в руках кам'яних жінок. — гасли з кожною секундою. Темрява, густа непроникна темрява насувалася з усіх боків. Чорним зловісним крилом закрила вона далину тунелів, махнула на скульптури… І враз Миколі здалося, що він осліп: не видно було зовсім нічого. Нічогісінько!

— Що ж тепер буде, Іване Макаровичу? — сказав він у розпачі.

— Найперше — це витримка, товаришу Загорський, витримка і спокій. Ми потрапили в тяжке становище, от і давайте поміркуємо, як нам з нього вийти… Нам треба спочатку пригадати увесь шлях, а потім уже рушати. А як доберемося до храму — там уже рукою подати.

Іван Макарович говорив, переборюючи тривогу, яка і його охоплювала смертельним холодком. Він знав, що ситуації не зміниш докорами, і все ж дорікав собі, що так далеко зайшов у цей лабіринт. Чому було не повернутись? Адже однаково всього міста за раз дослідити не можна! Важливо було встановити сам факт його існування…

— Ви, Миколо, здається, шахіст?

— А хіба що?

— Ви, звичайно, знаєте цілі партії напам'ять, можете відновити послідовність ходів…

— Це так, Іване Макаровичу, але в шахах вся увага на ходи, а тут…

— Пригадуйте.

— Коли ви знайшли мене, ми пішли прямо, потім на перехрестку повернули вліво, заходили до приміщень, пізніше знову повернули, здається, вже вправо, потім спустилися в нижчий ярус, тоді знову йшли вулицею…

Так, вони пройшли дуже багато — цілі кілометри підземних шляхів, і спустилися в глибину, не менше, як на кілометр. Кисню в них лишалося, може, на годину-дві — запас його був на всюдиході.

«Якщо не вдасться вибратись, — подумав Плугар, — то Мілько з Ольгою все ж таки повернуться на Землю… А потім нас знайдуть. І добре, що ми тут побували… Це ж людство подивилося на все це нашими очима».

— А коли ми зайшли в круглий зал? — спитав Микола.

— Знаєте що, Миколо, давайте пригадувати з цього кінця. Перші звідси метрів п'ятдесят я добре бачив в останню мить, підемо навпомацки, а там знову пригадаємо…

Тримаючись за руки, вони рушили. Страшна темрява щільно облягала їх зі всіх боків. І Микола, й Іван Макарович то заплющували, то розплющували очі. Були моменти, коли перед ними спливали якісь невиразні плями: ще працювала сітчатка. А потім темрява залила все.