В зоряні світи

Ольжина мандрівка

Одягши скафандр, Ольга спустилася з ракети. Була така стривожена, що не звернула ніякісінької уваги на те, що це ж вона вперше ступила на поверхню Місяця! Вона була заклопотана одним: як оберегти експедицію від напасників. Кисневий прилад працював бездоганно, так, що Ольга зовсім не відчувала, що знаходиться в безповітряному просторі. Побачивши сліди в сивому поросі, які вели в протилежний бік, ніж ті, що їх проклав всюдихід, дійшла до самого краю невеликого плато, на якому височіла їхня ракета. Сліди спускалися вниз і далі зникали за пагорбами. Саме тут, на краю гірського п'ятачка, Ольга вирішила поставити грізну картку. Зсунувши ногою купку пилюки, встромила білий аркушик. Російською і англійською мовами на ньому було виведено: «Небезпечна зона. Смертельно!»

«Нехай поламають голови, чортові гангстери! — думала Ольга. — Це для них буде справжній сюрприз! А тепер попередити батька і Миколу…»

І вона легко, енергійно повернулася до ракети і пішла далі по сліду всюдихода.

Все складалося добре. Ольга пройде аж до тих гір, а може й далі — іти ж бо зовсім, зовсім легко! — там поставить три білі карточки і назад. Їхатиме батько з Миколою, побачить. «Ану, скаже, зупини. Що воно таке?» Прочитають, і тоді… Враз Ользі ніби вчувся чужий голос:

— Алло! Колего!

Оглянулася і обмерла: за нею трухикало дві постаті. Сумніву не було: це вони! Мікрофон сипнув їй у вуха скрипучі голоси:

— Зачекайт, колего!

Віддаль між ними скорочувалась. Розмахуючи руками, двоє не йшли, а широкими стрибками бігли до Ольги. Якусь мить дівчина розгублено переступала з ноги на ногу. Що їй робити? Тікати? Куди?

— Чого вам треба? — спитала Ольга по-англійськи.

Ті стали, як укопані. Вони, мабуть, менше здивувалися б, коли б чорне небо Місяця раптом прорізали вогненні залпи катюш. Дівчина! Звідки вона? Який же тоді склад експедиції? І що в них за зброя, що встановили небезпечну зону?

— Це обман! — вигукнув високий.

— Так! — розвів руками кремезний. — В їхньому екіпажі не було дівчат.

Вони стояли, не зводячи очей з Ольги. Вона їм кинула:

— Ви помилилися!

— Ну, так чого ж ви біжите? Зачекайт! Чи ми не маємо права тут ходити? Це теж небезпечна зона?

Ольга вхопилася за ці слова.

— От я одійду набік — ідіть собі!

— А чому б не познайомитися з нами?

Вони рушили до неї. Що робити? Шлях до ракети відрізаний, а йти до гір… Покладала надії на кисень: може в них менше, то скоріше повернуться. І Ольга кинулась бігти. Небезпека погнала її в гори. Мчала по сліду всюдихода, роблячи гігантські кроки молодими міцними ногами.

І коли оглянулася, то помітила, що віддаль між ними збільшилась.

Ось уже й гори починаються. В ущелині — тінь, неначе чорний тунель. В тіні Ольга налетіла на розколоте каміння, і свинцеві її підошви сковзнули, як на льоду. Вискочила з тіні, в очі їй бризнуло синім, голубим сяйвом — мерехтіла долина, вкрита самоцвітами. Посередині її, на пагорбі, голубим полум'ям палахкотів гострозубий уламок самоцвітної скелі.

Ольга оглянулася і помітила, що її переслідувачі нагинаються над камінням, спіткнулась, впала і з жахом відчула, що провалюється в якийсь колодязь…