В зоряні світи

Селеніти

Чим довше їхали Іван Макарович та Загорський, тим різноманітнішими були краєвиди. То перед ними здіймалися червонясті гори, то простелялися вкриті сірим порохом рівнини. Інколи далина синіла точнісінько як ліси, оповиті серпанком. Але лісів не було, навколо лежали всякі мінерали — може й такі, які лише сняться геологам.

Всюдихід ішов зигзагами, йому доводилось часто петляти, обминаючи то кучугури жовтого піску, то сиве, поколоте каміння. Та ось шлях перетнуло вже знайоме Загорському висохле річище. Обходячи гірський кряж, воно звивалося біля його підніжжя, широким обривистим каналом відділяючи рівнину.

Микола потягнув на себе лівий важіль бортового фрикціона, повернув машину вздовж крутого берега, сподіваючись обійти перепону. Але руслу тому кінця не було. Зупинились. Загорський зійшов на пагорб. Звідси він побачив, що канал не тільки не відходить убік, а навпаки — величезною дугою тягнеться із сходу на захід. Як тут поїдеш на північ?

Професор у задумі стояв на крутому березі. Ні, не легко дістатись до величного кратера Тихо Браге! Навіть далекі підступи до себе він завалив скелями, покраяв ущелинами-каналами…

Широко ступаючи, Загорський підійшов до професора, і вони почали перемовлятися через свої рації.

— Іване Макаровичу! — сказав Загорський. — Нічого втішного нема. Це русло пішло на захід.

— Що ж ви пропонуєте? Повертатись ні з чим?

— Ні. Може попробуємо кирками прокласти спуски в канал? Тут небагато треба: мотор сильний, витягне.

— Оце ідея! — підтримав професор. — Але спочатку давайте обстежимо канал, знайдемо зручне місце. Значить, зробимо невеликі обвали берегів і переберемося?

Загорський дістав з багажника мотуз, розмотав його, закріпив один кінець за гусеницю всюдихода, другий — кинув з крутого берега. Вхопившись руками за мотуз, а ногами впираючись в прямовисну стіну урвища, він легко дістався дна. Іван Макарович захоплено стежив за його рухами. Загорський вийняв з-за пояса молоток, постукав по стіні.

— Спуск зовсім не важкий, Іване Макаровичу, — радіював Микола. — А порода тут міцна — граніти і базальти. Пройду далі.

— Ідіть, але часу не гайте.

Професорові було добре видно, як Микола йшов, трохи похитуючись з боку на бік, і час від часу підходив до стіни, щоб постукати молотком. Інколи він зупинявся, розгортав ногами порох і щебінь та стукав молотком по дну.

Іван Макарович подивився вдалину — вершини високих гір біліли, неначе в снігу. «Ех, думав Плугар, коли б то справді був сніг! Якби була тут вода! Оце не лежало б сухе річище… О, а де ж це Загорський?» Професор ступнув на самісінький край, заглянув униз — Миколи не видно, наче крізь землю провалився!

— Миколо! Миколо! — вже з тривогою радіював Іван Макарович, не розуміючи, що могло трапитись.

— Я тут! — почулося в навушниках, і в ту ж мить Плугар побачив унизу Загорського. Юнак відділився від стіни, ніби вийшов з неї. — Тут таке, Іване Макаровичу… Тунель!

— Печера?

— Та ні, тунель. Склепіння з каменів правильної форми… Мені здається… Може, це сліди селенітів, Іване Макаровичу? І дно річища якесь підозріле — неначе шосе!

— Може в вас галюцинації, Миколо? Як ви себе почуваєте?

— Ну, що ви, Іване Макаровичу! Спускайтесь, і ви самі переконаєтесь. Та захопіть свого ліхтарика — там зовсім темно.

Не без остраху взявся Іван Макарович за мотуз. Але спустився на диво легко — очевидно, допомагала невелика сила тяжіння. Діткнувшись дна «річища», професор швидко підійшов до Загорського. Юнак стояв біля чорного отвору в стіні. Отвір був досить високий — метрів 10, в ньому могли вільно розминутися дві вантажні машини.

— Ось погляньте, Іване Макаровичу!

Вони включили свої ліхтарі і почали мацати світлом стіни, дугасту стелю. Так, сумніву не було: каміння мало форму продовгуватих шестикутників, і все це могли створити лише розумні істоти.

Зайшли в тунель. Микола постукав молотком по стінах — камінь навіть не облущувався. Несподіване відкриття викликало рій думок і в молодого науковця, і в професора. Життя на Місяці? Це могли припускати лише автори фантастичних романів… Але ж це дійсність — вони йдуть тунелем! Природа створила багато дивовижних гротів і печер, та це, без сумніву, не її робота… Ясно видно — рівними рядами припасовані один до одного шестигранні камені. Так припасувати їх могла тільки жива рука і око, освітлене розумом!

— Що ви скажете, Іване Макаровичу?

— Я скажу те, що й ви думаєте: ми натрапили на сліди селенітів, останки неземної, самобутньої цивілізації.

— Чому останки? А що як… що як вони ще живуть у надрах планети?

— Оце вже фантастика, друже мій.

Хвилин десять вони йшли мовчки, користуючись одним ліхтарем. Велике сонячне коло пливло перед ними по підлозі, вкритій товстим шаром віковічного пороху. Прогорнувши пил, побачили такі самі шестигранні плити, тільки далеко більшого розміру.

Минуло ще з півгодини, тунель потроху завертав то в один, то в інший бік, і вже важко було визначити, де вони знаходяться: під рівниною, на якій лишили всюдихід, чи під горами по той бік «русла».

Раптом на віддалі метрів п'ятнадцяти-двадцяти підлога обірвалася — світло ліхтаря вільно падало кудись вниз. Обережно ступаючи, Іван Макарович і Загорський підійшли до краю і побачили, що в урвище ведуть східці. Скільки сягали електричні промені — стільки й виднілися зникаючі в глибині пороги. Вони видавалися порогами гігантів — такі були високі і масивні. Наші мандрівники не могли ними сходити, як звичайно, а лише зістрибувати: кожен сходень мав приблизно метрову висоту.

Так вони і йшли — Загорський зіскакував попереду, а за ним — Іван Макарович, обпираючись правою рукою об його плече, а лівою — тримаючись просто за карниз.

— От і я стану спортсменом! — пожартував професор. Оцей підземний хід, в якому кожен сантиметр поверхні був покритий може тисячолітньою таємницею, густа темрява, що обступала їх зі всіх боків, невідомість, яка чекала на них, нарешті, незвичні скафандри і безповітряний простір навколо — від всього цього ставало моторошно, і професор хотів «нормалізувати» обстановку розмовою. — Мабуть, селеніти були собі нівроку, — продовжував він, — якщо ходили по таких сходах… А. взагалі тут не завадив би ліфт чи ескалатор.

— Видно, їхні інженери не додумались, — відгукнувся Загорський. — А правда, Іване Макаровичу, все це дуже дивне, ніби сон?

— Дивне… Це не те слово. Що дивного в тому, що життя таке різноманітне в своїх проявах? Тут краще сказати: цікаво! От обслідуємо Місяць, полетимо на Марс, там побачимо щось інше…

— Теоретично це, звичайно, так, Іване Макаровичу. Але ми змалечку, тисячоліттями звикали до всього земного… О, ми вже й спустились!

Східці закінчились, і вони потрапили до просторої зали. Високе склепіння підтримували масивні шестигранні колони з якогось блискучого відполірованого каменю. Цим колонам не було числа — вони стояли, як гігантський кам'яний ліс. Знизу товщі, вгорі тонші, може вони й зображали собою ліс? Ковзнувши ліхтарями по склепінню, Загорський і Плугар побачили на ньому відтворене небо! На темноголубому фоні зненацька спалахнули в проміннях ліхтарів знайомі сузір'я, викладені з якогось дорогоцінного каміння, спалахували і гасли, як тільки світло просувалось далі.

Іван Макарович і Микола пробирались між колонами, сподіваючись, нарешті, дістатися до самого центра цієї дивовижної споруди. Прискорено билися їхні серця. Ніби подих незнаної історії проникав під скафандри. Вдалині між колонами сяйнуло світло. Можна було йти, вимкнувши ліхтарі. Колони розступилися, і Загорський та Іван Макарович стали, неначе вкопані. Просто перед ними засяяло величезне провалля, неначе обернена чаша неба. Зверху, крізь вузенький отвір, сюди проникало сонячне проміння і, впавши на ввігнуту сферичну поверхню «чаші», викрешувало міріади голубих вогнів. А знизу, із самісінького дна, здіймалось багряне сяйво. Там з якогось дивовижного каменю були викладені гігантські вогненні язики. Здавалося, тепло і світло вириваються аж із серця оцієї охололої планети. А над головами виднілися викладені з мозаїки сузір'я, сріблився якийсь великий диск (Микола здогадався, що то — Земля).

Невтомні в пошуках невідомого, сини Землі стояли вражені витвором чиїхось розумних рук. Але то все це означає? Хоча підземелля було напівосвітлене різнокольоровим промінням, що, відбиваючись з каменя на камінь, породжувало дивовижний світловий ефект, Загорський натиснув кнопку ліхтаря. Спалахнули нові міріади вогнів, заворушились, кинувшись на боки чорні тіні, і здалося, що то пробігли якісь живі істоти. Немов доганяючи їх, Микола спрямував променистий сніп на підніжжя колон, що оточували «чашу». Вигук здивовання вирвався у нього з грудей:

— Гляньте! Селеніти!

Іван Макарович повернувся в той бік, де лягло світляне коло. Над самим краєм провалля, немов повзучи до нього, лежали якісь довгі істоти — неначе грілися біля того холодного вогню, що жеврів там, унизу…

— Так, так, це, мабуть, селеніти, — радіював професор, ледве стримуючи хвилювання. Його тіло наче обсипало морозом.

Присвітили ліхтарями ще — нерухомі істоти бовваніли скрізь, по всьому ободу провалля, наче не в силі відірватися від споглядання його сяйва. Професор підійшов ближче, і йому здалося, що то купки попелу чи якогось пороху, що зберегли форму живих істот. Справді, це були майже зотлілі останки селенітів. Коли професор торкнувся однієї постаті, вона розсипалась, лишився сам кістяк. Він був надзвичайно схожий на кістяк людини, але вражав своїми розмірами — довжина його сягала семи-восьми метрів.

— Недаремно вони побудували такі сходи! — сказав Загорський, міряючи кроками довжину кістяка. — Сім з половиною!

— Очевидно, сила тяжіння впливає на ріст вертикальних живих організмів, — сказав професор. — Он далі ще більші лежать.

Вони пішли поміж колонами навколо заглибини, і всюди в примарному світлі, що відбивалося від каменів, бачили зотлілі постаті. Селеніти спали вічним сном, і ніщо їх тут не тривожило: ні спека довгих днів, ні холод ночей, ні дощі, ні вітри, яких вони, звичайно, не знали і за свого життя.

В глибокій задумі брели наші мандрівники. Крім величезного наукового інтересу, оце видовище мертвого храму збуджувало і звичайне людське почуття… жалю до цих дивовижних істот.

Стомившись, Плугар і Загорський сіли на підлогу, обіперлися спинами об колону. І як тільки погасили ліхтарі, сутінки огорнули все. Минуло кілька хвилин, і очі їхні почали помічати блиск сузір'їв над головою і жевріюче сяйво, що линуло знизу.

— Що ви думаєте про все це, Іване Макаровичу? — не втерпів Загорський.

Професор відповів не зразу. Звичайно, археологічні дослідження розкриють історію матеріальної культури Місяця, призначення споруд, а може навіть і звичаї селенітів. Але вже з попереднього ознайомлення ясно, що оце грандіозне підземелля — храм. Життя на планеті гинуло від втрати атмосфери і вічного холоду, що стискав її в своїх лабетах. Мабуть, селеніти шукали порятунку в тілі планети, де, без сумніву, ще й досі є своє власне тепло. Може, оте багряне сяйво на дні є символом бога тепла, бога життя? Вся будова спрямована вниз, у глибину. Це виразно помітно в архітектурі храму: низьке склепіння, велика лійкоподібна заглибина. Отже, всі свої надії, всі сподівання селеніти черпали не з неба, яке ставало все холоднішим, а з надр своєї планети. Їхні погляди були звернені не вгору, не в безмежні простори неба, а в глибину Місяця, де акумулювалося тепло.

— Подивіться на їхні пози, Миколо. Всі вони лежать ниць, заглядають на дно цієї магічної чаші. Та ніщо їм не допомогло…

— Ех, якби були вони протримались до нашого приїзду! Ми б їм допомогли!

— Треба все це на кіноплівку, Миколо.

— Апарат же в машині!

Тільки тепер вони згадали про всюдихід, залишений на залитій сонцем рівнині, про свій дім на Місяці — сигароподібну ракету, яка височить десь за горами. Як там Ольга і Мілько?

— Я сходжу за апаратом, Іване Макаровичу.

— Ідіть, — якось неохоче погодився професор. — Та не баріться.

— Скільки ми сюди йшли? — міркував Микола, дивлячись на годинника, що світився на ліхтарі. — Здається, години півтори. Ну от, а тепер я швидше, за годину справлюся!

— Гаразд!

Микола встав і швидко пішов. Кілька хвилин Іван Макарович бачив, як перескакувало по колонах світло його ліхтаря.

«Камінь, навколо самий камінь, — подумав професор. — Немає жодних слідів металу… Це кам'яна цивілізація…» Потім чомусь згадалося рідне місто, сонячні луки за Дніпром і прозоро-сині хвилі ріки. Схотілося пити. Але от, неначе кадр з кінофільму, перед очима захиталася яхта, і Плугар побачив на фоні білого парусу бронзову постать своєї дочки. Він стоїть, схилившись на балюстраду набережної, яхта летить, наче птиця, Ольга махає до нього рукою, гукає, але слів не чути. Він біжить вздовж набережної — хоче не відстати від яхти, але втома підкошує йому ноги, він падає і… прокидається.

Коли Іван Макарович подивився на годинника, сонливість у нього як рукою зняло: минуло три години, а Микола не повернувся! Може, він десь поблизу, заблудився?

— Миколо! Миколо! — загукав Плугар у мікрофон. — Я тут!

Короткі радіохвилі шугали поміж колонами, кидались у кам'яні проходи, під склепіння і згасали десь унизу. А відповіді не було, навушники мовчали.

— Миколо! Миколо!

А навушники мовчали.