В зоряні світи

Сонячний колодязь

Все-таки Ольга була спортсменкою. Руками вхопилась за краї кам'яного колодязя, коліньми обіперлась об його стінки і затримала падіння. Тоді, не гаючи й хвилини, почала обережно підтягуватись. Коли голова її виткнулась на поверхню, дівчина побачила своїх переслідувачів: метрах в ста від неї вони порпалися в купі самоцвітів. Як несамовиті, підкидали їх пригорщами вгору, нагрібали в свої кишені, сумки, висипали і знову набирали.

Вихопилась на поверхню, лягла ниць і зазирнула в колодязь. В неї аж дух перехопило: відполірованій, залитій сонячним світлом трубі не видно було кінця й краю. Здавалося, що цей отвір веде до самого центра планети. Глибоко-глибоко там щось сяє, неначе сонце… Що воно таке? І взагалі — це витвір природи чи може… може інженерна споруда? Ольга дуже хотіла, щоб це таки була інженерна споруда! В своїй уяві вона завжди населяла небесні тіла живими, розумними істотами. І коли хто-небудь твердив, що ядовиті атмосфери на планетах-гігантах свідчать про відсутність там життя, Ольга сприймала це як особисту образу.

Кілька хвилин вона дивилася в отвір. Сумніву не було — цей колодязь просвердлили селеніти. Може колись вони брали з нього воду?

Нагнувши голову в отвір, пустотливо проказала в мікрофон:

— Це я, дочка Землі, знайшла і відкрила оцю шахту!

Взяла невеличкий камінчик і не кинула, а легенько впустила його в колодязь. Він пролетів метрів зо три і… зупинився! Неначе повис! Кинула ще — такий самий ефект. І Ольга здогадалася — колодязь закритий якимось прозорим диском. Він і затримував камінці. Що це все означає?

Підвелася і, зовсім не боячись «колег», що паслися в долині багатства, пішла далі — по сліду всюдихода. Перед очима розстелялася піскувата рівнина, тям і сям обставлена червонястими горами. На піщаному пагорбі, де гусениці машини залишили глибокий слід, Ольга поставила свою застережну картку. Через проміжки метрів у п'ятдесят — ще дві. Тепер треба було піти в обхід тієї долини і якнайскоріше повернутися додому, щоб вистачило повітря.

Зійшовши на велику гірку, схожу на купу зерна, Ольга глянула навколо і скрикнула від здивування: уліво на віддалі може з кілометр чи півтора швидко мчав всюдихід.

Кинулась навпереріз. Спіткнулась і впала. Схопилась і знову бігти. Всюдихід уже проминув її, він то виринав із-за пагорбів, то зникав за ними — наче човен серед хвиль.

Ольга пробігла може кілометрів два чи три і зупинилась, важко дихаючи. Хоч і легко бігати на Місяці, але все ж таки втома приходить… Та ще цей скафандр…

— Миколо! Тату! Куди ж ви? — загукала в мікрофон, зовсім не сподіваючись, що її почують. — Підождіть!

Втомлена, розчарована невдачею, вона тупо дивилась униз, механічно шукаючи слідів машини. Раптом у її навушниках зазвучав такий рідний батьків голос:

— Олю! Олю!