В зоряні світи

Філософія генерала Діка

— Містер Загорські! — вигукнув генерал Дік, ставлячи лопату. — Як це глюпо!

— Що? — Микола вхопив лопату і почав сердито викидати землю. Власне, це була не земля, а пилюка, злежана пилюка. Доводилося часто протирати скельця скафандра. Це сердило радиста, а тут іще генерал із своїм патяканням. — Що глупо? — перепитав Загорський. — Не хочеться копати, га?

— Глюпо сидіти на цьому безлюдному світилі, коли там, над самісіньким морем — дача… Шикарне авто, яхта і елегантні, готові до веселощів жінки!.. Ви яких любите — товстих чи тонких?

— Ху, гидко слухати. І як вас, отаких циніків, носить Земля? — щиросердо дивувався Микола, працюючи за двох. Канава вже була викопана по коліна. — Ну, скажіть: на що ви потрібні? Адже ні матеріальних, ні духовних цінностей ви не створюєте!

Генерал ходив, як на розпеченій сковорідці. З одного боку йому припікало сонце, з другого дошкуляв холод. Видно, в нього скафандр без обігрівача. От і доводиться увесь час повертатися то сюди, то туди.

— Суть життя, містер Загорські, не в тому, щоб створювати, як ви кажете, матеріальні цінності. Для цього є інші, багато інших. Суть в тому, щоб цими матеріальними цінностями користуватись! Не заперечуйте: я знаю, що ви скажете. «Експлуатація людини людиною! Визиск» і тому подібні гучні слова. Та коли б ви серйозно вдумалися в історію людства, то побачили б, що вся вона єсть боротьба за перерозподіл матеріальних благ. Візьміть всі повстання, революції і війни з часів Римської імперії. Хіба раби повставали не для того, щоб захопити собі багатство? А французька революція — хіба вона мала інші ідеали? А що говорить ваша, комуністична біблія? — «Пролетаріату нічого втрачати, а придбати він може все». Придбати!

— Ви, як я бачу, теоретик! — перебив генерала Загорський. — Шкода тільки, що «філософія» ваша вовча. Homo homini lupus est^[4] — ось ваше кредо. І де вже вам зрозуміти марксизм та ідеали соціалістичної революції, яка не замінює одного експлуататора іншим, а знищує всяку експлуатацію!

— Ах, що ви, комуністи, не кажіть, а багатим бути краще, ніж бідним! І патриції, і плебеї, і раби — всі повмирали, але патриції їли із срібних та золотих блюд і купалися в мармурових басейнах, а плебеї та раби гнулися під важкою ношею життя…

Загорському, видно, надоїло генералове базікання, і він перестав йому відповідати, а мовчки налягав на лопату. «Сонце ходить все нижче, — тривожився він, — чи вдасться стартувати до ночі?» Тепер він шкодував, що ракета їхня така величезна…

— І все-таки глюпо, містер Загорські…

— Ідіть краще ось покопайте, Дік!

— Не хочу.

— Що? — випростався Загорський. — Відмовляєтесь?

— Так.

— Що ж ви пропонуєте? — стримуючись запитав Микола. — Може є якийсь інший спосіб потрапити на приморську дачу?

— Звичайно, є! Тільки вислухайте мене спокійно… — швидко заговорив генерал. — Справа в тому, що нашу аварію, безперечно, помітили спостережні пункти. І я впевнений, що сюди прибуде друга наша ракета. Вона вже готова. Незабаром треба ждати…

— Ну, то й добре!

— Але чи вистачить нам кисню… на всіх?

— Оце вже запитання! — простодушно сказав Микола. — Через скільки годин може прилетіти ваша ракета?

— Хто ж його знає.

— Ну, то нічого на неї покладатись, треба ось копати!

— Дурниці, містер Загорські. Я бачу, що нічого з цього не буде! Але я знаю й інше: коли б нас було не п'ятеро, а двоє, то кисню вистачило б…

— Якби ж!

— А раз нас п'ятеро, то всім, очевидно, доведеться загинути. Хіба не глюпо? А цьому ж можна запобігти…

— Як? — здивувався Микола.

— А так… Плугар поїхав собі… Вони можуть і не повернутись… Тобто я хотів сказати — коли й повернуться, то їх можна і в ракету не пустити… — Дік говорив з паузами, ніби вичікуючи на реакцію Миколи. Навіщось вийняв портсигар, розкрив його, неначе бажаючи закурити, і знову клацнув кришкою.

Загорський поставив лопату і рушив на нього:

— Що ти сказав, гад повзучий? Як ти посмів?

Коли б на голові радиста не було скафандра, то генерал побачив би розлючене, охоплене гнівом обличчя. Загорський так ще ніколи не сердився. Цей негідник пропонує йому стати зрадником, вбивцею!

— Стій! — вигукнув Дік. — Не згоден, то чорт з тобою! — Він підняв свій лискучий портсигар і вистрілив. Кулька цокнула по Миколиному шолому, але не пробила. Дік побіг за ракету. Микола кинувся навздогін, але генерал наче провалився. «Невже сховався в тіні? Ну, там довго не всидиш… — подумав, — брешеш, вийдеш!»

Заглянув у траншею, що вела до вхідного люка. «А що як… що як він вскочив у ракету?» холодом пройняла думка.

Згинаючись, пробрався до люка. Натиснув кнопку, ще і ще. Люк не відсувався: він був застопорений зсередини!

Микола аж зубами заскреготав од безсилої люті, стукав лопатою по обшивці — все марно!

«А може його там немає? — блиснула думка. — Може просто замок зіпсувався…» Микола кинувся до ілюмінатора — можна ж заглянути всередину! Ілюмінатор був невисоко, Загорському не довелось навіть навшпиньки ставати. Притулився скельцями скафандра до товстого прозорого «ока» ракети. Те, що він побачив, осипало його і жаром, і холодом. По каюті нишпорив Дік. Очевидно, вишукував схеми управління апаратурою. Скафандр він уже скинув. Побачив Загорського і несамовито зареготав — рот йому розкрився до самих вух. Микола відсахнувся. Хижак у ракеті, бездушний, безсердечний хижак! Що робити?