В зоряні світи

Таємниця верховного жерця

Плугар вів машину обережно. Видно було, що він все ж таки більше звик орудувати авторучкою, а не важелями. Та й не диво: як керувати всюдиходом, йому показали незадовго перед відльотом на Місяць. Автомашину він водив добре — швидкості на ній переключалися автоматично, від збільшення обертів мотора, тільки повертай руля. А от з важелями кепсько: треба прикладати чимало фізичних зусиль.

Їхали вже знайомою дорогою — через ущелину, вкриту густою тінню, і по голубій сяючій долині. Мілько повертався на всі боки, жадібно розглядаючи незнайомий краєвид.

Професор був зосереджений, мовчазний. Ольга поглядала на його скафандр, не наважуючись порушити хід батькових думок. Нарешті не втерпіла:

— Тату! Скажіть мені — що будемо робити?

Іван Макарович неначе не почув запитання. Голуба долина здіймала перед ним тремтливі віяла, і здавалось, професор був загіпнотизований цим чарівним видовищем. Та ось він зупинив машину.

— Треба набрати цих самоцвітів.

— Великих чи малих? — спитала Ольга.

— Однаково, — сказав Іван Макарович, пригорщами кидаючи камінці в кузов. — Ти запитувала, що будемо робити, Олю? — згадав він. — Боротимемось за життя… Я от дивлюся на оці гори, долини — чудовий краєвид, правда? Ви як, Михайле, вважаєте?

— Чудовий, але дикий.

— Що з того… — невесело промовила Ольга.

— Та ти поглянь!

Ольга випросталась, подивилась навколо — яке могуття!

— Мені страшно, тату! Ці гори задавлять нас…

— А чи знаєш ти, чого в цій панорамі невистачає?

— А чого?

— Людини! Я от дивлюся і думаю: природа без людини мертва. Уявіть собі — поміж горами білокам'яні селища, лінії електропередач, машини на шосе… От грандіозне, справді історичне завдання людства — оживити цю мертву планету! І ми робимо перший крок у здійсненні цього завдання. Ясно? А ти — «гори задавлять…» Ні, вони не вороги наші, а друзі!

І вже їдучи, Іван Макарович продовжував:

— Ви думаєте, що там лежить, у тих горах? Ага, мовчите! То ж кисень, уявляєте — кисень!

— Як же це? — прохопилась Ольга.

— А так, у різних сполуках. Є такі мінерали, що більш як наполовину складаються… з кисню. От наше з вами завдання — видобути кисень, багато кисню! І, звичайно, азоту. Створити повітряний океан.

Батьківський настрій передався і Ользі. Їй стало легше на серці. Значить, батько не розгубився в смертельній небезпеці!

— А це… здорово, тату!

— Буде атмосфера на Місяці — забуяє життя! — продовжував Плугар. Він говорив таким тоном, неначе міг тут працювати безкінечно довго, неначе попереду цілі роки, а не години. — У висохлих руслах потечуть ріки, а на них попливуть кораблі. Отак, як на Дніпрі чи на Волзі, уявляєте?

Іван Макарович малював казкову картину оживлення планети. Ольга слухала і думала: «Чи це тато мене забавляє? Хіба я не знаю, в якому становищі ми опинилися?» Настрій у неї все ж був тяжкий. Але, потрапивши в селенітське місто, Ольга забула про все — таке чудове видовище постало перед очима! Яскраве сонячне світло заливало тунелі, переходи, всілякі приміщення: круглі шестигранні зали, ромбовидні І трикутні кімнати. Михайло розглядав ці величні рештки селенітської цивілізації мовчки. Зате Ольга не могла стримати своїх емоцій.

— Це ж казка, тату! Неймовірно!

— Неймовірно, але факт, — пробував жартувати Іван Макарович. — А освітлення — це ж ти відкрила! Видно, сонячний колодязь випадково завалило, а ти спіткнулася і розчистила дорогу світлу… Он як буває!

Ольгу особливо вразив храм. Монументальні колони, ліс колон! Жевріюча кам'яна чаша, над нею — кам'яне, всіяне зорями небо — все це викликало захоплення і подив. А зотлілі рештки селенітів лякали. Коли вона дивилася на них, морозом осипало спину.

— Побачивши таке диво, можна й помирати, — зітхнула дівчина.

— Що ти, дочко! — Іван Макарович поклав їй руку на скафандр — мабуть, хотів погладити по голові! — Про життя треба думати, а не про смерть. Ми ще побачимо і не такі дива!

— Я не шкодую, тату, що полетіла з вами!

— Я зворушений, — іронічно промовив Плугар. — От ти тільки не цікавишся, чи я не шкодую…

Вони спустилися ярусів може на п'ять. Іван Макарович обрав простору, майже порожню кімнату в глибині міста. Його привабив невеликий вхід, а найголовніше — кам'яні «двері», об які спіткнувся Михайло. Власне, це були зовсім не двері, а чимала відполірована кам'яна «дошка», якою можна закрити вхід.

— От тут до нас не добереться холод, — пояснив Іван Макарович. — Ви ж знаєте, що коли настане ніч — на поверхні буде температура мінус сто — мінус сто двадцять градусів. А ніч тут довга — чотирнадцять з половиною земних діб, отже, влаштуватись треба серйозно

— Ви вважаєте, що полетіти не вдасться? — спитав Мілько.

— Хто його знає. Відверто кажучи, на це я покладаю мало надій. Місячну ніч нам треба перебути отут, налагодити зв'язок з Землею. А там прибуде друга ракета…

— Схаменіться, тату! — скрикнула Ольга. — Ми ж тут задихнемося! Хіба ж у нас вистачить кисню на півмісяця? Краще всім узятися копати…

— Не хвилюйся. Там робота іде. А всім однією лопатою робити нічого…

— Руками треба вигрібати!

— Оце вже паніка. Не люблю.

Ольга нічого більше не сказала. Хоч і неохоче, але взялася допомагати батькові в підготовці його дослідів з мінералами. Встановили апаратуру — атомну «батарею», за допомогою якої професор збирався добувати кисень і азот. Нанесли мінералів, зсипали їх у купу посеред приміщення, тут же поставили запасний балон кисню.

— Тепер, товариші, я зможу працювати й сам. А ви повинні знайти в цьому місті кварц і аміачну селітру.

— А навіщо?

— Кварц має багато кисню. Кварц є в граніті, в піску. Гірський кришталь — це прозорий кварц, аметист — це фіолетовий кварц. Буває й такий, познайомся, — Іван Макарович дав Ользі темнуватий лискучий камінець. — Аміачна селітра — ось її білі кристали — має і кисень, і азот — саме те, що потрібне для дихання. А щоб не заблудилася, візьми ось це, воно пише червоно. Позначай свій шлях стрілками. Та не барися. Топірцем відколюй камінь і носи мені. Все ясно?

— Так.

— Іди. Не заблудиш?

— Не хвилюйтеся, тату. Я буду обачною.

— Гляди мені!

Ольга взяла топірець, червоний камінь, брезентову сумку і подалася. Іван Макарович довго дивився їй вслід, аж поки вона не зникла за поворотом. Вона кілька разів черкнула червоним каменем по стіні. Михайло рушив у другий бік, але Плугар затримав його. Потрібно було закрити вхід до приміщення кам'яною плитою. Удвох вони легко поставили її, а витерли пилюку — заблищала, як дзеркало!

— Як ті селеніти жили без дверей? — говорив Михайло. — Чи може були дерев'яні та й зотліли?

Професор клопотався біля апарату і нічого не відповів.

Кам'яна «дошка» була ширша за вхідний отвір і добре закривала його. Потрібно тільки так притерти її, так припасувати, щоб жодної щілини!

Михайло дістав інструменти і вправно почав роботу.

А Ольга тимчасом ішла все далі й далі. Правду кажучи, їй було лячно блукати самій по такому грандіозному підземеллю. Часто тіні перегороджували їй шлях, привидами поглядали на неї зотлілі селеніти. Інколи навіть коліна тремтіли! Та дівчина відганяла страх і йшла. Вона вирішила дослідити храм — у ньому, за всіма ознаками, є чимало різних мінералів, а між ними, може, знайдеться і кварц.

Храм зустрів її урочистою напівтемрявою. Ольга в захопленні дивилася на конусну виїмку, вистелену, мабуть, з різноманітних каменів. Хотілося спуститися в цю величезну кам'яну лійку, але боялася, що не вибереться назад. Ах, якби оце мотуз! Обв'язала б колону і пішла б до самого дна. Як воно чудово палає — горить без полум'я! А може спробувати так? У неї ж топірець. Альпіністи ще й не в такі урвища спускаються з топірцями…

Ольга ніяк не могла зважитись. Боялася: а то як топірець виявиться слабшим за камінь?

Отак міркуючи, вона ходила понад краєм виїмки. А тоді розмахнулась і рубонула топірцем по товстелезній колоні. Топірець підскочив, але разом бризнуло кілька осколків каменя. Позбирала їх у сумку і знову почала клювати колону. Камінь піддавався металу. «Старий уже… — думала Ольга. — Я його…»

Раптом щось цівкою вдарило їй у груди! Струмінь рідини! Що це — масло якесь, вода? Від несподіванки Ольга одскочила вбік, а струмінь рідини — неначе з пожежного шлангу — полився, паруючи, на дно виїмки. Крізь густу пару Ольга бачила, як летіли бризки від удару об камінь, як унизу заблищало, зарябіло. Вона не знала, що й подумати. Може, це якесь селенітське пальне? Може, Верховний жрець храму використовував його для підтримання вогню в якихось світильниках?

Побігла на другий бік і там почала цюкати по колоні.

Сипались осколки, вона не збирала їх, а била і била топірцем в одну місцину. Удар, ще удар! І тут полилося!

Ольга хотіла набрати цієї рідини, але не було в що. Тоді підставила сумку — нехай мокне брезент! — батько розпізнає, що воно таке. І кинулась із храму.