Плугар і Загорський обійшли величезне тіло ракети, в багатьох місцях подзьобане камінням. Одна вм'ятина була особливо велика. Видно, удар був дуже сильний. Як тільки витримала його стінка?
Зупинилися біля траншеї, що вела до люка.
— Які у вас пропозиції, Миколо? — спитав Плугар.
— Я вже продумав, Іване Макаровичу. Нам треба викопати таку яму, щоб ракета зсунулась в неї хвостом. Якщо нахил її буде хоч градусів сорок п'ять, то ми зможемо стартувати…
— Припустимо, що яма може замінити стартову конструкцію, — скептично сказав Плугар, — але чи вистачить у нас часу і… Що ж можна зробити однією лопатою? До того ж скоро настане ніч, бачите, як низько ходить Сонце? Температура впаде більше, як на сто градусів нижче нуля… Все це треба врахувати, зважити. Ми не можемо діяти наосліп.
Загорський деякий час мовчав. Дивився на триноги, що стирчали з хвоста ракети, і думав: «Тут би мені пару звичайних лебідок і кілька тросів — я б її поставив швидко!» А вголос промовив:
— Але ж іншого виходу немає, Іване Макаровичу. — В його голосі вже чулася безнадія. — Я й сам бачу, що викопати таку шахту нам буде, мабуть, не під силу… Та щось же робити треба?
— Знаючи наперед, що це не вдасться, не треба, мені здається, й починати.
— А що ж ви пропонуєте? — з тривогою спитав Микола. — Скласти руки і ждати кінця?
— Поганої ви думки про свого керівника, Загорський, — спокійно сказав Плугар. — По-перше, даю вам завдання: обчисліть, скільки кубометрів грунту потрібно вийняти, скільки часу відбере ця робота, словом, усі технічні дані. По-друге, чи в цілковитому порядку наша атомна «батарея»?
— Так, але що це нам дасть?
— О, це нам дасть багато! — сказав професор. — Якщо в нас такі енергетичні ресурси, то можна… А то що за привид?
Справді, до них наближалася постать у скафандрі — неначе привид.
«Хто це? — думав Плугар, дивлячись на присадкувату фігуру в скафандрі. — Невже генерал Дік?»
Так, це наближався він. Вигляд у нього був жалюгідний. Ішов, неначе п'яний — ледве переставляв ноги, руки звисали, як перебиті.
— Містер Плугар! — заволав він у мікрофон. — Містер Плугар! Я звертаюсь до вашої людяності…
— Що сталося?
— Катастрофа! — прохрипів генерал, вказуючи на зловісну чорну стіну. — Моєї ракети більше немає. Ви, тільки ви можете врятувати мене від загибелі. Не відвертайтесь від мене… Я — я… — і він упав на коліна. — В мене лишилося зовсім мало кисню… Я задихнуся!
— Його неначе хто підмінив, — сказав Загорський. А Плугар звернувся до Діка:
— Встаньте, це не личить генералам! — І коли той підвівся, обтрушуючи порох з колін, професор продовжував: — Розкажіть, як це сталося.
— Після розмови з вами, професоре, я повертався до своєї бази. Коли це раптом — вибух! Спочатку світловий ефект, потім — знялися гази і пилюка. І я зрозумів, що врятувати мене можете лише ви…
— Так-таки зразу й зрозуміли?
— Спочатку я не повірив сам собі. Мої лаборанти — досвідчені хіміки і фізики, і я можу запевнити вас, що вибух стався не через їхню неакуратність, а, очевидно, через несподівані властивості нового елементу. Мабуть, його критична маса набагато менша, ніж в урану. Коли б не це, то… Я вас благаю, професоре!
— А як же вціліли ви самі, генерале?
— На щастя, я ще був за горою. Мене, правда, щось стукнуло, аж потемніло в очах, і я втратив свідомість. Може камінням — воно ж сипалося, як град, а може просто нервовий шок. Скільки я лежав — не пам'ятаю, але як тільки отямився, відразу подумав про вас, ви можете дати мені життя!
— Де ж ви так довго були?
— Я кинувся бігти, але не в той бік. Блудив у горах, думав — пропаду. І вже з гори побачив вашу базу…
— Але ж ви бачите, що струс поверхні завдяки вашим «експериментам» призвів і нас до аварії, і ми самі в критичному становищі.
— Не відмовляйте, професоре! Ви вважаєте мене ворогом? Не заперечую, вважайте, тільки візьміть мене в полон! Я здаюся! — закричав він, підносячи догори руки. За скельцями його скафандра застигли гострі, як гвіздки, очі. Професор просто розгубився, не знав, що сказати. А Загорський рішуче підійшов до генерала:
— Зброя? Є зброя, питаю?
— Візьміть у кишені, — проказав генерал, не опускаючи рук. Блискучий воронений пістолет опинився в Миколиних руках.
— А це що? — спитав він, діставши з другої кишені Діка невелику металеву коробочку.
— Та що ж то? Портсигар.
Микола розкрив і, побачивши там цигарки, повернув його Дікові.
— Опустіть руки. — І вже до Плугаря: — Бачите, Іване Макаровичу, з якою штучкою містер приходив на переговори, коли погрожував нам.
— Пістолет єсть приналежність форми офіцера, — сказав Дік. — А до вас я ставився по-добросусідському.
— Гаразд, — сказав професор, — це ми знаємо. А от що тепер з вами робити? У нас самих катастрофічне становище… Як ви гадаєте, Миколо? — спитав Плугар. — Чи зможемо ми поділитися з ним нашими і без того невеликими запасами кисню, води і їжі?
— Та нехай йому чорт! — вигукнув Загорський. — Де він на нашу голову взявся?
— Значить, ви — проти?
— Хто, я? — перепитав Микола. — Я проти, звичайно, але що ж… Доведеться його прийняти. Я тільки кажу, що…
— Та не пропадати ж йому… Він допоможе копати…
— В мене гуляти не буде! — погодився Загорський.
— Отже, ви не заперечуєте? Я радий за вас.
Коли Іван Макарович сказав генералові, що вони вирішили поділитися з ним своїми невеличкими запасами, той дякував урочисто-пишними виразами, згадавши і великодушність, і гуманність, і ще багато всяких чеснот.
— Увесь світ буде в захопленні від вашого благородного вчинку! — вигукнув наприкінці він. — А зараз прошу вас — дайте кисню, бо в мене тут лишилося… — він подивився на шкалу свого балончика, — лишилося на п'ять хвилин! Ой, скоріше, я задихнуся!..
Йому дали кисню, а потім в ракеті нагодували, налили склянку води. Доки генерал підкріплявся, Плугар і Загорський обмірковували детальний план робіт по врятуванню експедиції. План Загорського залежав тільки від фізичних зусиль і технічних можливостей. Якщо встигнути до настання ночі викопати — однією лопатою! — «стартову яму», і якщо ракета стане в неї, то, безперечно, вдасться вилетіти. План Івана Макаровича залежав від успішності намічених ним фізико-хімічних дослідів. Цілковитої впевненості здійснити ці плани в їхніх авторів не було. Була тільки тверда воля, несхитна рішучість боротися до кінця. Або перемогти — або загинути. Третього шляху в них не було.
Вирішили одночасно працювати в цих двох напрямках: Іван Макарович провадитиме досліди, йому допомагатиме Ольга; Загорський навперемінку з генералом підкопуватиме ракету.
— Ну, що ж, тоді ви тут починайте, — сказав Іван Макарович, — а ми з Ольгою поїдемо…
— Єсть починати! Ану, генерале, пішли! Берись копати з хвоста.
Доки Загорський розмірював і прикидав, де приблизно центр ваги ракети, Ольга і Плугар виносили на всюдихід всілякі прилади і пристосування. Коли вже зібралися їхати, Мілько попросив узяти його з собою. Він уже підвівся і ходив по кабіні. Плугар подивився на його перев'язану голову, помовчав.
— Нехай їде, — обізвалася Ольга. — Небезпека вже минула.
Все — і непорушну ракету, і мовчазні гори, і невеличкий всюдихід, що пробирався між ними, — все огортала тиша — важка, мертва. А люди діяли, їхній мозок, їхня свідомість повставали проти цієї свинцевої тиші.
«З ким ви хочете мірятися силою?» ніби говорили співчутливі зорі, що великими очима дивилися з чорного неба.
«Даремні ваші потуги!» всім своїм виглядом показували байдужі гори, що цілою юрмою обступили земних гостей.
А Сонце… Сонце беззвучно сміялося і над зорями, і над гірськими хребтами, і над людьми.