В зоряні світи

Загадка Голубої долини

Хоча Загорський і був проти цієї далекої експедиції, але коли Іван Макарович доручив йому вести машину, він сказав собі в душі, що зробить все, щоб досягти мети. Міцні юнакові руки лежали на важелях, готові в кожну мить змінити напрям руху. Спочатку було незвично вести машину, особливо на підйоми, не чуючи звуку. На Землі Микола звик по гудінню мотора визначати — легко чи важко машині, а тут доводилось орієнтуватися виключно по приладах.

До гір, що велетенськими шпилями здіймались навколо плато, на якому стояла ракета, було, може, кілометрів зо три. Поверхня грунту простилалась перед машиною рівна, майже вся вкрита дрібним камінням і порохом. Інколи гусениці всюдихода поринали в товстий шар пороху, і тоді позаду машини здіймалася сіра завіса пилюки, здіймалася, та так і стояла — не клубочачись. а поволі опускаючись.

Сонце щедро поливало гори своїм білим промінням, і це сліпило очі мандрівникам. Та Микола призвичаївся — сидів, схилившись вперед, рішуче прокладаючи шлях у невідомість. Траплялось проїжджати по такому щебеню, що, здавалось, — це шосе, прокладене кимось у давнину!

Івана Макаровича похитувало, він дивився на грізні гори, що заступали півнеба, а бачив чомусь очі дочки. Такі рідні, дорогі. Вона дивиться на нього з тривогою, а крізь тривогу, неначе світло крізь воду, пробиваються промені радості. На якусь коротку мить в голові Івана Макаровича з'являється думка: «А може й справді не слід так далеко забиватися?» Та він відразу відганяє її, дивиться на зубчастий гірський мур, що насувається на них, і думає: «Які багатства сховала тут природа?»

Всюдихід набирав швидкість. Микола з подивом помічав, що тут можна легко розвинути швидкість не то що 70–80 кілометрів, а 150–220. І тільки побоювання несподіванок, що їх, можливо, приховує оця бугриста незаймана поверхня, стримувало його від надмірно швидкої їзди. Назад по своїх слідах він їхатиме трохи швидше.

В одному місці гори розступалися — їх прорізувала ущелина шириною, може, метрів 50–60. Біля неї Іван Макарович наказав зупинитися.

Зійшовши з машини, вони почали оглядати межигір'я. Ущелина, що розділяла гори, дуже нагадувала русло висохлої ріки із стрімкими берегами. Іван Макарович дивився на її дно, і йому здавалось, що бачить там черепашки. Машиною спуститися вниз було неможливо, і Микола запропонував проїхати вузьким карнизом попід самісінькою горою. Іван Макарович не заперечував. Загорський сів на важелі і, коли поруч зайняв місце професор, включив мотор. Незважаючи на те, що навколо було море сонячного світла, в межигір'ї панувала цілковита темрява. І карниз, і глибока ущелина внизу — все було вкрите густою чорною тінню. Довелося включити акумулятори. Бліде світло фар вихоплювало з темряви досить-таки вузький прохід і крутий схил гори зліва, Загорський вів машину обережно, притискуючись лівим бортом до скелі.

Враз Іван Макарович різко штовхнув його в плече і показав рукою вгору. Там, трохи попереду машини, сповзав зі скелі величезний плоский камінь. Він загрожував розчавити всюдихід, як сірникову коробку.

— Вперед! — скомандував по радіо професор, і Микола, не роздумуючи, дав швидкість.

— Проскочили!

Полегшене зітхання пролунало під скафандрами наших мандрівників.

Та ось тінь різко обірвалася, і перед очима Плугаря та Загорського розкинувся дивовижний краєвид. Вони зупинилися, вражені незнаною красою. Гори відступили на боки, а велика рівнина голубіла, переливалась самоцвітами, неначе море, коли воно усміхається блискітками синіє під прозорим небом. Тільки тут небо над головою було чорне, а долина сяяла під сонцем міріадами голубих вогнів. Посередині її виднілося невелике підвищення і зубчасті рештки скелі такого ж самого голубого кольору.

— Що це, Іване Макаровичу? — спитав Загорський, повертаючи свій скафандр то на професора, то на голубу долину.

— Зараз дізнаємось, — відповів Плугар. — Зафотографуйте на колір.

Професор пішов уперед, і Загорському здалося, що він іде по воді, іде по хвилях і не тоне. Микола дістав із багажника свій кіноапарат і почав крутити ручку.

Іван Макарович нагнувся, підняв кілька каменів, якими всіяна вся рівнина. Поклав їх на долоню, із них так і бризнуло голубе проміння. Сапфір?

— Навіть у каліфів із казок ІІІахерезади не було такого багатства! — захоплено сказав Загорський, підходячи до професора з кіноапаратом на плечі. — Цікаве явище природи!

— Так… Дуже цікаве, — задумливо відповів Іван Макарович. — Очевидно, тут виріс величезний моноліт… Он що від нього лишилося, — він вказав на кам'яний пагорб, на якому стирчав голубий зуб розчахнутої скелі. — Може, це робота сонця і холоду, а може, на неї впав метеорит… Потім дослідимо цю долину. Поїхали!

Коли б хто міг зафотографувати на кіноплівку, як всюдихід переїжджав долину, всіяну сапфірами, це були б чудесні кадри документального фільму. Гусениці машини відкидали цілий дощ камінців, а вони виблискували в променях сонця, неначе голуба вода. На шляху всюдихода дивовижне каміння здіймало тисячі тремтливих віял голубого світла, ніби хотіло зачарувати оцю машину, зупинити її залізну ходу. Але марно! Метал підминав каміння, несучи далі й далі своїх неспокійних господарів.