В зоряні світи

Сльози Івана Макаровича

Здавалося б, що, відправивши пошукову партію, Плугар мусів був хоч трохи заспокоїтись. Але де там! Тривога наростала в ньому з кожного хвилиною. Коли-то вони знайдуть, де кінчається той бездонний колодязь… Упавши, Ольга й Михайло могли лишитися живими, бо тяжіння тут в шість разів менше, ніж на Землі, міркував професор, але без кисню вони задихнуться… Та ще поранення або переломи…

Іван Макарович вхопив заряджений киснем балон і побіг до того проклятого люка. «Спущу їм! Це їх врятує!» Став навколішки біля плити, повернув її і зазирнув у чорний отвір колодязя. Страшна глибина холодом обсипала йому тіло. Руки в професора дрижали, коли він підносив балон. «Олю! Михайле! Я кидаю вам балон… Стережіться». Промовивши «стережіться», Іван Макарович стиснув балон… щоб не впустити, поклав його поруч. «Що я роблю? — подумав. — Якщо вони не вбились упавши, то цей балон їх може добити…»

Повернувся в «бібліотеку», перевірив роботу кисневої апаратури, нервово заходив поміж стелажами кам'яних плиток.

Минула година і друга — ніхто не вертався. Плугар ще дужче стривожився: може й з цими щось трапилось? Але не може бути…

Ходячи по «бібліотеці», Іван Макарович запримітив на стіні навпроти виступ метрів три висотою. Це чомусь зацікавило його. Може тому, що і думка, й руки шукали роботи? Професор підійшов, пильно оглянув виступ. Ні, це не деформація стіни і не елемент архітектури. Стер пилюку — плитки з мозаїчними письменами! Взяв сталевий топірець, обережно відколов їх. Під ними були камені у вигляді шестигранних брусків. Коли Іван Макарович вийняв і їх, — перед ним одкрилася ніша, а в ній виднілася замотана в якийсь матеріал постать селеніта. «Мумія засновника бібліотеки або творця селенітського письма! — зрадів професор. — О, та тут і деякі речі збереглися…»

Перебирав різнокольорові кам'яні знаряддя, знову складав їх на місце, фотографував, а думка невідступно поверталася до Михайла та Ольги. Що з ними? Чому досі немає звістки від товаришів?

Лишивши мумію, нетерпляче вибігав до тунелю, кожної миті сподіваючись побачити вдалині постаті.

І ця мить настала! Ідуть! Плугар кинувся назустріч, але, побачивши, що йдуть четверо, зупинився, як вкопаний, схилив обтяжену шоломом голову. Потім поволі повернувся і рушив до «бібліотеки».

— Іване Макаровичу!

«Вони ще гукають… — з болем подумав професор. — Хіба мені не ясно…»

— Іване Макаровичу!

— Все в порядку!

«Що? Невже втішають? Невже вони думають, що я можу заплакати, як дитина?» Різко обернувся. Що це? Підходять четверо, але двоє з них несуть на руках — так як носять дітей — Ольгу і Михайла. Живі! Вони живі!

І професор Плугар заплакав. За шоломом ніхто не помітив його сліз, але він таки плакав, як дитина.

…Пошукова партія заглиблювалась у надра Місяця так, щоб колодязь, в який упали Ольга і Мілько, був віссю їхнього спуску. Орієнтуватися, звичайно, було важко. На кожному повороті чи на перехресті зупинялися, обираючи напрям. В одному місці хотіли навіть довбати топірцями стіну, але тривалість цієї роботи зупинила їх. Можна й не натрапити на той колодязь, а час буде згаяно. Та й взагалі, коли вони пройшли з кілометр чи два вглиб, сподівання на успіх почали розвіюватися. Колодязь, наче гільза, увігнаний у товщу порід — спробуй, доберись до нього!

І несподівано до них скотився балон, а за ним і другий! Не говорячи й слова, всі кинулися по сліду…