В зоряні світи

Хай живе світло!

Іван Макарович і Загорський пробиралися, обережно ступаючи, і все ж таки натикалися на стіни, на якісь несподівані кам'яні виступи, колони, статуї. Правою рукою Микола підтримував Івана Макаровича за лікоть, щоб не загубити напрямок. На ремені через плече висів кіноапарат.

— Хоча б оце була палиця, — скрушно промовив він, — і то легше було б намацувати шлях.

— Останні селеніти, мабуть, знали про ліси лише з розкопок або що, — сказав професор. — Так, як ми про іхтіозаврів.

Деякий час ішли мовчки, але так було важче. В голові здіймалися розпачливі думки, жаль стискував серце Іван Макарович подумав про єгипетський лабіринт, йому чомусь уявились палаючі смолоскипи — оце б підняти над головою…

А Микола думав про кисень. Скільки його ще лишилося у флягах? Може — на дні? Шкали не побачиш, а він може скінчитися кожної миті. Тоді… Як це все-таки глупо лежати мертвим, хоча б і всередині Місяця!

— Скільки часу ми вже йдемо? — спитав Микола.

— Мені здається, небагато. А втім, хто його знає…

І справді, відчуття часу зникла. Інколи здавалося, що вони й не йдуть, а тільки топчуться на місці, не в силі пробити темряву.

Микола пустив руку Івана Макаровича.

— Що ви робите? — спитав професор.

— Я хочу зняти з плеча кіноапарат.

— Навіщо?

— Кину.

— Кинете?

— А що ж… Непотрібний…

Миколин голос, що проривався в навушники Івана Макаровича, видався йому якимсь чужим. Розпач, розчарування, приреченість — все звучало в ньому.

— Ви що… втратили надію, Миколо?

Ці слова професор вимовив лагідно, з болем. Він боявся почути ствердну відповідь.

— Знаєте, Іване Макаровичу… Коли б у нас було ще хоч по балончику кисню… А так, що ж… Ну, пройдемо ще з кілометр, і закінчиться.

— Ви думаєте?

— А що ж. Кілометр — години чотири. Од сили — три. От і рахуйте.

Доки не говорили про кисень, доти наче й дихати було легко. А як тільки зайшла про нього мова — обоє відчули, що їм уже невистачає. Якийсь час пробирались мовчки.

— І все ж таки, юначе, надії втрачати не слід! — заговорив професор. — Пам'ятаєте Лесю Українку: «Без надії таки сподіваюсь!» Доки горить вогник надії — не все втрачено. А пригадайте Леніна. І тюрми, і заслання, і замахи на життя, — ніщо не змогло його зламати. Віра вперемогу горіла в його грудях полум'ям! Ні, ні, і ще раз ні! Ми вийдемо звідси — чуєш, Миколо? Мусимо вийти!

— Ви певні цього, Іване Макаровичу? — спитав Микола, і крізь тривогу в голосі його пробивався промінчик надії. — Невже це можливо?

— Коли б я мав сумнів, то не зробив би й кроку, не став би отут натикатися на оці селенітські стіни.

Загорський важко зітхнув — ніби вітер дмухнув у вуха професора. «Все ж таки апарата не кинув», подумав Іван Макарович, відчуваючи міцну Миколину руку, що тримала його за лікоть.

Ішли мовчки. Тільки тоді, коли навпомацки виявляли перехрестя, перекидались кількома фразами, радячись, куди податись. Пригадували, звідки вони йшли сюди, намагалися навіть намацувати свої сліди в поросі, але кожного разу доводилось покладатися лише на пам'ять Вона підказувала їм шлях. А на одній розвилці засперечалися — Микола твердив, що треба йти ліворуч, а професор наполягав — праворуч.

— Мені здається, Іване Макаровичу, — говорив Загорський, — що коли ми йшли туди, то тут повертали вправо, значить нам вліво.

— Давайте ще раз обмацаємо ріг. От статуя селенітки з кулею в руках… Так?

— Вірно.

— Значить, нам праворуч. Я тоді звернув увагу на цю статую.

— А мені здається…

— Нехай вам не здається, товаришу Загорський, бо я це місце добре пам'ятаю. Ви ж знаєте, що я любитель скульптури. Підемо сюди!

Іван Макарович рушив управо, Микола пішов неохоче. Професор був стурбований тим, що Миколина пам'ять почала слабнути. А Микола мовчав, зробився, як німий. Навушники сипали професорові його важке дихання і скрушні зітхання. Раптом пальці Загорського до болю стиснули лікоть професора.

— Іване Макаровичу! — почувся його шепіт під скафандром. — Бачите, бачите?

— Що?

— Та он же селеніти! Он вони перебігли тунель і стали попід стінами… Один, два, три… Їх багато, стійте, Іване Макаровичу!

— Заспокойся, Колю, це в тебе галюцинації… — Професор сам узяв його під руку.

— Галюцинації… Ви й тоді говорили так, коли я знайшов у каналі вхід до тунелю… Селенітів приховує темрява, але я їх добре бачу — височенні… А очі, помічаєте блиск їхніх очей? Якщо вони… Що ж нам робити?

Професор стривожився. Боявся, що Микола під враженням утне якусь непоправну дурницю — побіжить і остаточно заблудиться, ще й у колодязь впаде. Справді — що робити? І він швидко зорієнтувався. Щоб заспокоїти юнака, не став говорити йому про галюцинації, не почав розвіювати їх, бо то була б, звичайно, марна справа.

— О, бачиш, Миколо, — сказав притишено, — вони ж пішли собі!

— А й справді, — зрадів юнак, — пішли!

— Тепер ми спокійно пройдемо, ходімо.

Інколи Загорський здригався, але все ж ішов твердо Плугар намагався розважити його розмовою. Нагадав, як диспетчер ракетодрому виписував маршрутний лист, як водії земних ракет сміялися з нього, а він все ж таки оформив путівку — таку саму, як і тим, що летять у Владивосток, Пекін чи Ханой. У графі «Найменування транспорту» поставив: «Космічна ракета». Маршрут — «Земля — Троянда — Місяць — Троянда — Земля». «А хто там спитає? — жартували механіки. — Що, може не видадуть пального?» Але диспетчер був непохитний: «Ракета без путівки — це все одно, що людина без паспорта. На космічних трасах теж потрібний порядок!» Ну, хлопці йому й ка…

Іван Макарович зупинився на півслові

— Ти бачиш, Миколо, — видніє! — вигукнув він, а сам подумав про себе: «Може й у мене галюцинації?».

— Справді видніє, Іване Макаровичу! Я вже бачу сліди, ми правильно йдемо!

Світло почало заливати безкінечний тунель. Воно випромінювалось із тих куль, що були встановлені тут на кожному повороті — їх тримали статуї в своїх кам'яних руках. Ось падають тіні, ось чітко видно сліди… Ні, це не видіння, це дійсність!

Микола запитливо глянув на професора, але той і сам нічого не розумів. Бачив, що стало ще видніше, — ну, точнісінько, як на поверхні! — а від чого — не знав.

Підземне місто немов ожило. Тепер, при яскравому освітленні, воно здавалося зовсім інакшим — скільки виступило такого чудесного, незвичайного!

Але може воно як несподівано з'явилось, так враз і погасне, оце загадкове світло?

— Як у нас із киснем? — спитав Іван Макарович. Микола подивився спочатку на його прилад, а потім на свій:

— У вас — на півгодини, в мене — на десять хвилин.

— Ідіть скоріше, зарядіться в машині.

— Я вас не залишу, — сказав Микола.

— Товаришу Загорський! Наказую — Ідіть скоріше, негайно, без розмов!

Це було сказано таким тоном, що Загорський не посмів перечити. Рвонув з місця, не пішов, а просто кинувся саженними кроками. А професор ішов зачудований, сам собі не вірячи. Він бачив: ожила освітлювальна сітка міста, промені передаються від кулі до кулі. Але де джерело світла? Яка сила пустила його в дію? Хотілося вернутися, іти в центр, щоб розгадати таємницю, але тепер Іван Макарович не давав волі своїм бажанням. Кисень кінчався, треба поспішати.

Він пішов швидше, не звертаючи уваги на орнаменти, що вкривали стіни, на безліч усяких предметів, що валилися і на вулицях, і в приміщеннях. Мертві, струхлі селеніти, що сиділи там і сям, ніби проводжали його замисленими поглядами.

Йому здалося, що він чує голос Ольги: «Це я, дочка Землі, знайшла і відкрила оцю шахту…» Невже і в нього починаються галюцинації? Пришвидшив крок.

Скінчилось місто, Плугар зайшов до храму. Тут панувала темрява, лише знизу, в глибині «чаші», жевріло холодне, ніколи не згасаюче полум'я.

Не зупиняючись, Іван Макарович пройшов повз масивну колонаду і завернув у тунель, що вів до виходу. Тунель був освітлений, і старому професорові зручніше було подолати його великі сходи.

Нарешті — вихід!

Іван Макарович полегшено зітхнув, коли ступив у русло ріки. Тут, принаймні, не страшно темряви — сяє місячний день: палахкотить оточене короною Сонце, блищать далекі зорі.

Загорський уже стояв над урвищем, узявши в руки канат.

— Не гайтеся, Іване Макаровичу! — гукнув він, вимахуючи рукою. — Беріться — допможу.

Хоч і не зовсім вправно, але з допомогою Миколи Плугар легко вибрався нагору. Коли вони підійшли до всюдихода, в професора лишалося кисню на дві-три хвилини. Микола швидко замінив йому балон і тільки тоді розповів, що він сам видирався нагору і біг до машини вже зовсім не дихаючи: кисень у нього скінчився ще на дні русла.

— Ну, добре, — перебив його професор. — Поїдемо до «Комети». Треба негайно передати на Землю про наше відкриття, та й відпочити необхідно.

Микола подумав, що професор натякає на нього.

— Та, знаєте, Іване Макаровичу, я й сам не знаю, як воно зі мною сталося… Ну, от — привиділось…

— Нічого страшного, Миколо, — Плугар поклав йому руку на плече. — В таких умовах з кожним може трапитись. Ну, поїхали!

Коли запрацював мотор, — а це можна було помітити лише по приладах і дрижанню машини, — вони вирішили їхати не по старому сліду. — Беріть он… туди! — вказав професор на інше міжгір'я. — Спробуємо знайти новий прохід до нашого плато.

Загорський поклав руки на важелі, і всюдихід рушив…