В зоряні світи

Із щоденника Ольги Плугар

«Тепер я можу продовжувати свої записи. Ми непогано влаштувалися в селенітському житлі. Встигли до заходу Сонця перевезти запас харчів, всіляке устаткування, навіть постелі — матраци і ковдри. В місті тепло і світло. Аж не віриться, що там, зверху, стоїть чорна холодна ніч. Більше ста градусів морозу! Мерзне бідна наша ракета. Мені її шкода, неначе живу істоту. Останнім її залишив Загорський — він перемовлявся за допомогою сигналів локатора з нашою земною станцією. Таки здогадалися! А ми, як ми зраділи, коли встановився зв'язок! Мені здалося, що я поговорила з рідною мамою… Бідна, як вона там себе почуває? Певне дуже переживає за нами і може цілими ночами дивиться на сяючий диск Місяця. Але ж тепер його не видно, мама жде серпика… Люба моя мамуся! Як я скучила за тобою…»

«Батько невтомний. Наче алхімік, священнодійствує серед всілякої апаратури, — розкладає воду, мінерали, створюючи атмосферу міста. Усім нам довелося таки добре «погріти чуби», щоб щільними переборками відгородити наш ярус. Для цього батько розробив цілу систему кесонів-камер, тиск повітря в яких поступово спадає. Тепер ми герметично закупорені — принаймні так думає батько, він не припускає, щоб селенітські будівники зробили ще десь вихід: був би протяг. Двічі повітря все ж таки тікало крізь переборки. Доводилося знову і знову «підганяти» їх, закладаючи кам'яними плитами. Зрештою, людська наполегливість таки домагається свого!

Микола сказав:

— Це підземелля ми, можливо, і наповнимо повітрям, а от створити атмосферу для всієї планети не вдасться.

Батько гаряче заперечував. Взагалі я помічаю, що в нього дуже збуджені нерви. Боюсь, що, як повернемось на Землю, він зляже від нервового виснаження.

А Загорський стоїть на своєму: — Природа все-таки поставила людині певні межі, через які не можна переступити.

— Треба вірити в силу людського розуму, в силу науки! — збуджено вигукнув батько. — І коли вже з нас облущиться ота віковічна шкаралупа! Сам же одну «непереборну» межу переступив — перелетів з одній планети на іншу, — а про другу говорить… Немає для науки меж!

Може воно й так, але все ж таки створення атмосфери Місяця дуже… важко уявити.

— Та це треба половину речовини Місяця перетворити на газ! — не відступав Микола. — А може й більше!

Батько доводить, що ні. Співставляє щільність мінералів і газів, «планує» атмосферу висотою не більше трьох-чотирьох кілометрів. Невже його задум здійсниться?..»

«У нас дискусії за дискусіями. Що ми не робимо — чи шукаємо селенітські поховання, чи намагаємось відкрити сліди металів, — завжди якось непомітно зав'язується суперечка. Микола чомусь вирішив, що металів на Місяці немає. Батько твердить, що хоч селеніти може й не знали міді, бронзи і заліза, але метали тут, безперечно, є. Вони зосередилися в ядрі планети. Тільки про поховання вони й не сперечалися — зійшлися на тому, що селеніти, видно, спалювали померлих.

— А оці, що лишилися? — спитала я.

— Цих уже нікому було спалити, це останні… — пояснив батько».

«Загорський розкритикував тутешню добу, яка продовжується місяць.

— Які рослини витримають двотижневу ніч? А тварини?

Батько нагадав йому про кількамісячні полярні ночі на Землі, про рослин і тварин Заполяр'я.

— Життя всесильне! — захоплено проголосив він». «Вони ходять без скафандрів! Аж тепер пригодився барометр! Батько поставив його в тунелі далеко від наших апартаментів — працює! Показує «ясно». Значить, атмосфера Місяця вже народжується! Можна й розмовляти без мікрофонів, просто так. Повітря передає звук».

«Але ж довго тягнеться ніч. Хоч тут у нас і світло, як удень, але вона все ж якось давить на нас.

Микола добився свого: тато вивчився грати в шахи і вже «вліпив» йому один мат.

Зараз вони всі троє сплять, розкинувшись на матрацах, а я чергую. Сиджу і пишу на колінях. Різні чудернацькі думки лізуть у голову. Інколи мені здається, що це все сон… Хоча б скоріше сходило Сонце і починався великий день!»