В зоряні світи

«Життя прискорює наші плани!»

Ольга йшла швидко, але їй здавалося, що вона тупцює на місці. Коли б уже дістатись до татової «лабораторії»! Але що це — скінчилися стрілки, а її нема! Ольга заглянула до однієї зали, до другої… Ні, не те. Знову повернулася до останньої стрілки і, нарешті, здогадалася: батько «зачинився»! І як вона відразу не помітила! Гукнула — ніякої відповіді. Постукала топірцем — тиша. Що трапилось? Дівчина почала тривожитись, налягла плечем, але кам'яні двері не піддавались. Минуло, може, хвилин п'ять. Нарешті Мілько відхилив плиту.

— Морока з цими дверима, — пробурмотів він. — Скажений же тиск на них — кілька тонн!

— Який тиск? — здивувалась Ольга.

— Ми ж тут атмосферу вже створили, наповнили кімнату повітрям. Навіть скафандри були поскидали. А щоб тебе впустити, довелося загнати повітря в балони, — додав Іван Макарович, — інакше б не відчинили.

— Тату! — вигукнула Ольга. — Ви… ви… здобули кисень?

— Так, дівчинко, так! Тут цілі поклади кисню!

— А я — ось дивіться, здається, знайшла… воду!

— Та що ти?

— Там її багато, десятки тонн… — схвильовано заговорила Ольга. — Але ж ні в що взяти, так я той… намочила сумку.

Іван Макарович подивився на сумку — вона була вкрита льодяною коркою. Не вірячи своїм очам, він відколупував кусочки льоду, нарешті, вигукнув:

— Так, це вода! Вода на Місяці! Ви бачите, Михайле? Мілько й собі відколупнув льодинку.

— Так, це вода.

— Де вона? Веди! — гарячкував професор. — Ви, Мілько, залишайтесь тут, біля апаратури. Ходімо!

Коли вони зайшли до храму, вода в чаші замерзла Під блідим промінням іскрилася величезна округла брила льоду.

— Знаєш, Ольго, це те, чого нам невистачало! Тепер я ніскільки не боюся за довгу місячну ніч…

— Хіба ми… — стривожилась Ольга, — причому тут ніч? Микола підкопає ракету, і я впевнена…

— Микола підкопає! — почувся вигук, і Плугар та Ольга побачили Загорського. Він підійшов до них стомлений, захеканий.

— Що сталося? — спитав Іван Макарович. Микола з хвилину байдуже дивився на лід і не знав, що казати.

— Чого ви мовчите, Миколо? — Ольга торкнула його плече. — Бачите — ми ось воду знайшли. Скільки льоду!

— Ет, що тепер ця крига… — махнув рукою радист. — Хоч би тут її було, як в Антарктиці, то що з того? Ми пропали!

— Товаришу Загорський! — сухо звернувся Плугар. — Негайно доповідайте, в чому справа. Ракета осунулась?

— Гірше, Іване Макаровичу! В ракету вскочив вовк.

— Пробачте, Загорський, як ви себе почуваєте?

— Не думайте, що я з глузду з'їхав. Ракетою заволодів Дік.

Вигук подиву вирвався з грудей Ольги й Івана Макаровича. Перебиваючи одне одного, розпитували, як це сталося.

Пішли до «кисневого залу».

— Значить, Іване Макаровичу, створили трохи атмосфери? — повеселішав Микола.

— Значить, створили.

— Повітрям і водою ми забезпечені, а їсти що будемо?

— Відносно цього дикого генерала ми подумаємо, товариші, — промовив Іван Макарович, ходячії по залу. Загорський, Ольга і Мілько сиділи на підлозі. — Зараз я хочу розповісти важливіше. В таку далеку і таку небезпечну мандрівку, як експедиція на Місяць, мене особисто штовхала не проста цікавість. Хоча, мушу визнати, і цікавість в людському жити відіграє величезну роль. Так от, я поставив собі завдання вивчити, розвідати, чи є можливість оживити цю планету? По-перше, треба було встановити, чи було тут взагалі життя. Це ми з вами встановили незаперечно: було. По-друге, потрібно було вияснити, чи є тут джерела для створення атмосфери. Ви бачите — є! В місячних мінералах — безліч кисню! А маючи в своїх руках такі невичерпні джерела енергії, як атомні ядра, ми можемо практично, підкреслюю, — практично ставити питання про створення атмосфери на нашому супутнику… Передбачалось, що ми зберемо всі ці відомості, повернемось на Землю і потім буде підготовлена велика експедиція з потужними приладами для видобування кисню і азоту, експедиція, розрахована на роки інтенсивної праці. Але, як бачимо, ми змушені лишитися тут. Життя прискорює наші плани! Ми починаємо велику, історичну справу — створення атмосфери Місяця. Закриємо вхід до цього підземелля, наповнимо його повітрям. Але от завдання — зв'язатись з Землею. Щоб, як тільки закінчиться ніч, до нас прибула підмога. — Іван Макарозич зупинився біля Загорського. — Коли ви налагодите передавач?

Загорський деякий час мовчав. Може, грандіозна перспектива оживлення планети захопила його думки, а може, труднощі з передавачем. Івану Макаровичу довелося повторити своє запитання.

— Передавач? — неначе прокинувся Микола. — Можна використати локатор! І як я раніше про це не подумав! Азбукою ж Морзе можна розмовляти, посилаючи то більші, то менші порції хвиль…

— Вірно!

— Але ж генерал…

— Ага, тепер про цього невдячного дикуна. — Іван Макарович знову заходив по залу. — Він діє, як картяр, думає, що кабіна ракети — козир. Ніякий дідько за ним не прибуде, це ясно. Втриматися в ракеті вночі — неможливо, страшний холод швидко добереться крізь її металеве тіло. Це не те, що тут, у глибині, яка не встигне значно охолонути. І потім, я думаю, що є принаймні не один спосіб викурити його звідти!

— Та що ви! — схопився Микола.

— А ось давайте поміркуємо…

І Плугар почав розповідати свій намір.