В зоряні світи

«Евріка!»

Коли екіпаж підійшов до «Комети», Ольга не могла стримати вигуку:

— Тільки подумати — туї засів ворог!

— Нічого, він довго не всидить, Олю, — сказав Загорський, ухопившись за той мотуз, що звисав із «коридорчика». — Спочатку ми його «осліпимо»…

— Як?

— А ось так!

Микола за допомогою мотуза спритно вискочив на ракету і швидко зняв антену локатора. Ольга з захопленням дивилася на юнака.

— Тепер давайте побачимо, що робить генерал, — сказав Іван Макарович, ідучи до ілюмінатора. Ольга та Михайло й собі підійшли.

Генерал Дік стояв, заклавши руки в кишені і блискав металевими зубами.

Іван Макарович приклав до ілюмінатора аркушик паперу, на якому великими літерами було написано:

«Вгамуйтеся. Припасів вистачить на всіх».

Дік махнув рукою, одвернувся. «Ну, почекай же, сучий сину, — думав Плугар. — Ось Микола тобі покаже!» Він дивився в кабіну з наростаючим хвилюванням і напруженням: от-от туди прорветься Загорський! Але минала хвилина за хвилиною, а Микола всередині не з'являвся. А через деякий час він виліз наверх і коротко кинув:

— Догадався, гадюка, замкнув. Одійшли до всюдихода.

— Що ж тепер буде? — стривожилась Ольга.

— Та що ж… — похилив голову в скафандрі Плугар, — доведеться підірвати люк. Добре, що в машині вибухівка є. Шкода нищити ракету, але що ж поробиш — нам потрібна провізія, нам потрібен локатор, щоб зв'язатися з Землею. Інакше — загинемо.

Помовчали. Всі четверо позгинались, неначе під важкою ношею.

— Треба під'їхати до хвоста, вибухівку носити попід боком, щоб не побачив. Не встигне він і костюма свого надіти, як повітря вирветься з кабіни.

— Так йому й треба, диверсанту! — підтримала Ольга.

— Але все-таки шкода «Комету», — обізвався Мілько

— Мені й самому шкода, Михайле, але іншого виходу нема.

Вони дивилися на красуню-ракету, що величезною сигарою лежала на віковічному поросі Місяця, і в думці вже прощалися з нею. Скісні промені сонця акрили її блискучим сріблом, вся вона видавалась якоюсь урочистою, святковою, живою. «Невже ж доведеться її поранити?» думала Ольга. А в мікрофон сказала:

— А що, потім не можна буде її полагодити?

— Мабуть, ні, Олю, — відповів Іван Макарович.

— Що, хіба немає інструментів?

— Та інструменти є, навіть матеріал є для залатування пробоїн.

— Ну, так в чому ж річ?

— А в тому, що ми не знаємо, який пролом зробить вибухівка. Якщо невеликий, то звичайно…

— Евріка! — раптом вигукнув Микола. — Евріка! Я знайшов інший спосіб!

— Який? — в один голос запитали Ольга, Михайло і Плугар.

— Найпростіший! І як тільки я відразу про це не подумав! — Микола схопився і кинувся до ракети.

— Що він надумав? — пробурмотів спантеличений професор.

А Микола вже видерся на ракету, потім обернувся і гукнув у мікрофон:

— Олю, принесіть мені сумку з інструментами! Під сидінням, брезентова. Вона, вона, давайте!

Ольга бігцем принесла сумку, легко кинула — Миколі.

— Що ви хочете робити? — спитав Іван Макарович

Але Микола вже спустився в «коридорчик».

— Не хвилюйтесь, тату! — підійшла до нього Ольга

— А що як він одімкне люк чи якось його відкрутить, а той вистрілить? Ходімо до ілюмінатора!

Заглянули в ракету. Ольга стала навшпиньки і собі притулилась до ілюмінатора скельцями скафандра.

Генерал сидів за столиком і апетитно їв якісь консерви. На високочастотній плиті, мабуть, грілося кофе. Дік час від часу, не встаючи з-за столика, простягав руку і помішував його ложечкою. На господарів, що дивилися в кабіну, не звертав ніякісінької уваги. Але і в бік люка не поглядав, і це трохи заспокоювало Івана Макаровича Та ось Дік підвівся і підійшов до плитки, почав повертати вмикач.

— Мабуть, немає струму, — промовив Іван Макарович.

— І не буде! — гукнув Микола. Він уже стояв зверху. — Що, генерал втрачає спокій?

— Ага! — радісно обернулася до нього Ольга. — Шастає по каюті, як несамовитий.

— Почекайте, він зашастає ще не так!

— Розкажіть, зрештою, що ви зробили? — спитав професор.

— Та що ж я зробив, Іване Макаровичу, — весело бринів Миколин голос. — Апаратура ж уся в цьому відсіку? І електричні батареї, і кисневі прилади… От я й повідключав! Шах і мат!

— Ви прекрасний шахіст, Миколо! — не могла стримати своєї радості Ольга.

Іван Макарович потиснув Загорському руку. Відійшли до всюдихода.

— Наскільки вистачить в кабіні повітря? — спитав Загорський.

— Якби можна було спожити його все до краплі, то, я думаю, на кілька годин. В усякому разі він швидко відчує…

— І вискочить з ракети, як пробка! — додав Микола.

— А що, як він все-таки не вийде? — стривожилася Ольга. — Загине, але не вийде, щоб і нас не впустити?

Мілько заперечив:

— Ого! Це така шкура, що шукатиме рятунку! Ось побачите — проситиме в Івана Макаровича пощади і, думаєте, не випросить?

— Ну, а що ж з ним робити? — проговорив Плугар. — От доставимо його на Землю — там можна буде судити.

— А що, не правду я сказав?

— Ну, хай йому біс, — Микола взяв лопату. — Поки він там надумається, я буду працювати.

Копали навперемінки з Ольгою, Михайло мусив відпочивати. Іван Макарович походжав біля них і розповідав про майбутнє цього «оригінального краю».

— Отут людина створить спочатку не другу природу, а просто природу: атмосферу, ріки, може, навіть моря, рослинність…

— А хіба рослини зможуть витримувати такі довгі і холодні ночі? — спитала Ольга.

— А ми виведемо такі, щоб достигали за довгий день. Вранці посіяти, а ввечері, тобто через чотирнадцять наших діб, збирати урожай.

— Невже це можливо? — зацікавився Мілько.

— А чому ж, в пригоді стануть радіоактивні речовини, які прискорюють розвиток рослин… Одне слово — перспективи прекрасні, захоплюючі.

— От цікаво буде! — вигукнула Ольга.

— Приїдемо сюди у відпустку.

— Ну, що ти… що ви, Миколо! — заперечила Ольга. — Ми ж будемо корінними селенітами! У відпустку проситимемось на Землю.

Всі весело засміялися.

— А знаєте, мені здається, тут нема бактерій… — обізвалась Ольга.

— Не турбуйтеся, люди занесуть!

— А я думала, що тут не буде хвороб…

— Настане, товариші, такий час, коли й на Землі не буде хвороб, — вставив Іван Макарович.

— Що ж робитимуть лікарі? — Михайло глянув на Ольгу.

— Та що ж… — не розгубилась дівчина, — займатимуться профілактикою.

— Вірно, дочко! — підтримав її Іван Макарович. Ольга випросила в Миколи лопату і взялась копати.

Сонце помітно знизилось. Величезні тіні від навколишніх гір майже сягали ракети. «Чорні язики холоду… — думав про них Плугар. — В ракеті їх не витримати…»

— Увага! — раптом вигукнув Микола, вихоплюючи пістолет. — Пан генерал зволили вийти провітритись.

Всі дивилися на Діка — він ішов, неначе хижак на арені цирку. Ступав обережно, а потім величезними стрибками кинувся до всюдихода, вхопив кисневий балон. Загорський тимчасом став біля входу в ракету.

— Ха-ха-ха! — раптом почулося в навушниках. — Кисень! У мене є кисень, ха-ха-ха! — І генерал Дік, високо підстрибуючи, кинувся геть.

— Маніякальний психоз, — сказала Ольга, коли Дік гігантськими стрибками наближався до гір. — Але ж і підскакує!

— Не забувайте про тяжіння, Олю. Тут у шість разів менше тяжіння! — сказав Михайло. — Значить, який діагноз? Просто здурів генерал? Та він маніяком став уже давно, ще тоді, коли вигадував плани панування над світом.

Іван Макарович мовчки дивився на даленіючу постать божевільного генерала, доки той не зник у горах. — Тепер за роботу, друзі, час не жде! — сказав Загорському і Ользі.

— Єсть, за роботу! — дружно відповіли вони.

Микола кинувся в ракету. Відкрив зсередини люк до «коридорчика», поставив на місце і добре прикрутив гайками зовнішній люк. Включив акумулятори і кисневий прилад.

Іван Макарович і Ольга виносили потрібні запаси і складали їх на всюдихід. Їм потроху допомагав Мілько. Ольга не забула і про аптечку. До ночівлі в глибинному місті треба було підготуватися старанно, бо коли сонце сховається за горизонт — з міста й носа не виткнеш: лютуватиме страшний холод.

Загорський, поставивши зверху антену, сів за локатор. Апарат діяв бездоганно.

Іван Макарович наказав:

— Передайте, Миколо, таку радіограму: «Ракета впала, не можемо стартувати. Вимушені лишитися на ніч. Продовжуємо виконувати свою програму. Запасів їжі і води досить, кисень добуваємо. Ждемо підмоги». Встановлюйте зв'язок, а ми відвеземо оце і швидко повернемось. Треба ж і апаратуру перевезти.

— Добре, Іване Макаровичу, їдьте! Але пильнуйте, щоб той маніяк на вас не напав.

— Він уже не вернеться, — заспокоїла Ольга. — Схопив же порожній балон!

Іван Макарович, Ольга і Михайло поїхали, а Микола сів за радар. Впевнено працювала його рука — кожним порухом він посилав на Землю то більші, то менші порції радіохвиль, що мало означати крапки і тире. «Чи здогадаються? — думав він. — Чи розшифрують?»

Передавав знову і знову:

— Продовжуємо виконувати свою програму… Ждемо підмоги…