Татцельвурм. Тірольська історія

Нове життя

Того заснiженого ранку, коли хмари, чiпляючись кучерями за гори, хутко поспiшали небом у напрямку далекого Iнсбрука, селом, так само швидко й нажахано пронеслась новина: на подвiр'ї Кашпара лежить мертва телиця. Її розтерзане, проте майже не їдене тiло, стомленим червоним сонцем виблискувало на витоптаному вовчицею та невiдомою твариною снiгу.

Найприкрiшим для селян було те, що, попри незаймано-гладку вiд кришталевого снiгу поверхню, вiдслiдкувати монстра, нащадка самих динозаврiв, котрi жили на територiї теперiшнiх Альп кiлька мiльярдiв рокiв тому i чиї закам'янiлi вiдбитки нiг знаходять тут i донинi, було неможливим. Адже хитрий звiр приходив звiдти, де скали переплiталися спочатку з негустими i низькими деревами, а потiм переростали у справжнiсiнький густий пралiс, до пiднiжжя якого не те що снiг, а навiть сонячне промiння потрапляло вкрай рiдко. Слiди дивних заднiх лап, що їх тварина нiби тягнула за собою, зникали. I селяни тiльки перелякано спльовували та хрестилися, бо йти лiсом до печери вбивств у долинi Альмгайста нiхто не насмiлювався.

Я прокинулася вiд брязкоту шибки: котрийсь iз гохобердорфцiв поцiлив у бабине вiкно. Хтось крикнув про самосуд. На порозi моєї вихололої за нiч кiмнати стояла Герлiнде iз невеличким клунком. Я вперше почала боятися фiзичного болю, котрий могли заподiяти менi люди. Пройшовши через заднi дверi до бабиної стайнi, несподiвано для самої себе, я пригорнула висохле тiло Герлiнде до свого.

Уже активно працювало лютневе сонце, пiдсмажуючи верхнiй шар снiгу, аби пiсля нiчного морозу зробити його пiд моїми ногами хрумким, зi скоринкою.

Дорога до Марчелло, на щастя, була всiяна низькорослими деревами, адже оселився вiн нижче вiд села. I я радiла цьому, бо там, у тiнi лiсу, назбиралося не так багато снiгу, йти було легше. Головне, завжди триматися краю, йти так, аби не випускати з поля зору кiнець лiсу. Тодi не заблукаєш. Принаймнi, так навчала мене перед виходом Герлiнде.

I саме тут, на однiй iз заснiжених гiр, обведена дерев'яним парканом (i нащо йому той паркан?), розкинулась залита уламками променiв галявина. А на нiй, тулячись до дерев, стояв синiй дiм iз заґратованими вiкнами. Iз-за покритої лiсом гори стирчали кам'янi уламки високих скель, рясно посiчених смужками протилавинних заґратувань.

Було до нестерпностi жарко. Сонце сiдало десь за обрисами шпилястих, нiби наламаних неслухняною дитиною, гiр. Розпашiла вiд довгої дороги, я взяла в руки трохи снiгу, аби хоч якось остудитися. Пара вiдразу туманними хвилями почала пiдiйматися вiд долонь. Десь бiля недоглянутого будинку загарчав старий пес. Я завжди боялась собак. Собак i темряви. Але цей, хоч я його ще й не побачила, тiльки чула, не був для мене страшним, бо голос його звучав так немiчно, так хрипко, що я наважилась доторкнутися до обледенiлої ручки дверей.

— Рiотто, то ти? — пролунав слабий голос господаря.

Я мовчки переступила порiг, аби потрапити у царство застояного повiтря. Тхнуло старiстю i немiччю. Довгий коридор розтинав примiщення на двi рiвнi частини. По одну розташовувалося житло, по iншу, судячи з неспокiйного бекання, — стайня.

— Рiотто, то ти? — знову прохрипiв голос.

Дверi до кiмнати були вiдчиненi, я побачила прикрите ледь не десятком перин та зимовим одягом лiжко.

— Холодно, — тiльки й промовила я.

— Марiйхен, — прохрипiв сивий, висохлий дiдо, туманним поглядом мiряючи простiр. Вiн звернувся до неї, вживаючи ласкаву форму iменi Марiя. — Це ти повернулася до мене? Нарештi…

— У тебе холодно, — миролюбиво озвалась я знову, пiдходячи до невеличкого вiкна, аби вiн мiг розгледiти мене при свiтлi заходу сонця, котре, кидаючи потворнi тiнi, уже покидало примiщення.

На дерев'яному, вкритому тисячами маленьких дiрочок столi, лежали книги. Багато книг — великих i маленьких, зовсiм подертих та майже нових.

Дiдо безпомiчно ворушився пiд ганчiрняною фортецею, вiд чого вона вся, аж до верхнього сiрого пальта, тремтiла переляканим тремом.

Тулячись до дерев'яної ноги лiжка, оголеною правдою екскрементiв ледь не волало до свiту зiржавiле вiдро. Їдкий сморiд рiзав мої нiздрi їхнiм застояним, кисло-солодким запахом.

Дивно, що розгарячiла швидкою ходою, я вiдразу вiдчула кiмнатний холод.

— Я не приймаю туристiв… — уже зовсiм невпевнено зойкнув дiд. — I часи контрабанди, здається, також давно закiнчились.

— Вiзьми, — простягнула я, пiдходячи до його передсмертного трону, свiй невеличкий термос iз чаєм.

Дiдова рука iз затиснутим у нiй ножем уже було простягнулася до мене, але враз завмерла.

— Я не приймаю туристiв…

Вiн, прискiпливо вивчаючи мене випуклими, майже невидючими баньками, жодного разу не глянув менi у вiчi. Блукав повiльним поглядом по менi. Здавалося, вiн розтинає моє нутро, i я би навiть не здивувалася, якби виявилось, що Марчелло умiє читати думки.

— Ти не туристка… Ти шукаєш лiкiв… — просвистiв вiн, а його обличчям пробiгла ледь помiтна змовницька посмiшка. I це пiдбадьорило мене, адже я нiколи не вмiла знаходити до людей пiдхiд. Єдине, чого навчилася, це вiдсилати сигнали сексуальностi, точнiше, хвилi закликань, саме тi непомiтнi вiбрацiї самоствердження, вiд яких на американських кораблях дуже рiдко вiдмовляються джамайськi темношкiрi працiвники.

— Чого ти прийшла до мене, iноземко? Чого?

— Мене прислала Герлiнде.

Стомлене виснажливою боротьбою за виживання, висохле обличчя Марчелло розслабило всi напруженi жилки, i ним майнув ледь не щасливий усмiх.

Ось так ми почали проживати наш перший спiльний вечiр. Я, розладнана i розхристана частинка Всесвiту, що шукала забуття. I вiн — старий сивий чоловiк, котрий вперто тримався за життя, за промiнь, за свої гори, за одвiчне горе смертi, що її бiльшiсть людей не хочуть впускати до свiдомостi. До своєї, до смiшного трагiчної, приреченої на повiльне згасання свiдомостi. Це нагадувало менi дiю, коли хтось нiби довго тримає руку на модерному круглому вимикачi, повiльно крутить його, впускаючи усе бiльше темряви, аби потiм ураз, за дещицю секунди, натиснути на нього i вiдiрвати людину вiд звичного для неї стану чiпляння за Щось.

А вона, хоч як дивно, боялася пiдступити до нього, лежачого, мокрого вiд власного безсилля, пропахлого сечею неминучої старостi. Тримала його за ноги, якi вiдмовлялися нести його далi неметеною, старою, закиданою раритетами, переповненою полуденною спекою та нiчним морозом хатою. Вiн дивився на мене подібно до того, як вивчають сувору матiр дiти, котрi нашкодили. Дивився i мовчав.

Менi чомусь здавалося, що його лиже зсередини пошерхлий язик провини, котра не дає йому вiдпустити болючий кiнчик променя — власного, старечого, i тому занадто тьмяного свiтла. Погляд його очей був сповiльненим, але молодечим, вiдливав яснiстю альпiйського неба, котре змiнюється щодня, виглядає по-рiзному, залежно вiд висоти споглядання. Коли стоїте внизу — воно затягнене хмарами, що вiдрiзають добру частину крижаних гiрських верхiвок, а щойно пiднiметесь вище, як усе зникає. Ось вони — вашi вершини, увiнчанi синявою безмежжя. А пiд вами… Пiд вами хмари, що вiдрiзають вiд вашого зору пiднiжжя гiр, закинутi села, закрученi дороги. Усе, як у душi, помережене, рiзне, протилежне, i таке до нiжного трепету в тiлi дороге саме вам. Бо ви його бачите, бо ви його маєте.

I тут я зловила себе на пiдступнiй думцi, що до мене знову закралася життєдайна крапля цiкавостi. Пiдступнiй тому, що так довго планувавши вiдхiд iз глухого кута, зрiсшись iз нею сiамськими близнюками, я не могла вiдсiкти її вiд себе, бо тодi… тодi… Усе втратить сенс.

Дiдо мовчав. Спостерiгав за мною, доки я розпалювала камiн, доки топтала для нього старою пляшкою з-пiд iталiйського вина затягнуту зморшками картоплю.

Однак вiн стрепенувся, коли я, стомившись вiд голосного бекання овець, котрi, мабуть, уже з десяток днiв не ївши, вимагали уваги, змилосердилась над тваринами і рушила до дверей.

Кiмнатою пронiсся скрегiт здорових бiлих зубiв Марчелло. Я не зрозумiла його безсилої лютi.

Сiна у стайнi не знайшлося. Певно, старигань пiдкидав його до ясел доти, доки воно не закiнчилось, а далi вже не мав сили носити його з сiновалу. Ступила назустрiч морозу. В обличчя сипонуло хуртелицею, за метр попереду нiчого видно не було. I кожен крок поодинцi нагадував менi про кожен рiк мого порожнього, переповненого зляганням iз темношкiрими, життя на лайнерi.

— Ми вас тут на кораблi «фак», а грошi вiдсилаємо своїм коханим, — верещав вiтер голосом мого останнього ревнивця.

Бiля нiг заскиглив, пригортаючись до мого тепла, старий псисько. «Впущу його до хати на нiч», — подумала я i знову ступила до стайнi.

Вiвцi, колись iз довгою, давно не стриженою вовною, благально подалися назустрiч, обпалюючи голодними очима мої обвiтренi, повнi сiна руки. Їхнi боки звисали темними, вилежаними у власнiй сечi, пасмами. Мовчазнi овечки, що тулились одна до одної, поглядали на мене несмiливими, проте добрими очима. Невиннi жертви чиєїсь передсмертної агонiї. Мої милi вiвцi. Пам'ятаю, я навіть погладила одну iз них. Вона стрепенулася й швидко заховалась за iнших. Накидавши до ясел запотiлого сiна, я пiшла до хати.

Старий зиркав на мене запитально-переляканим поглядом. Його молодечi очi, сповiльненi холоднi кулi, шугали моїм обличчям, оминаючи погляду у вiчi.

Пес прожогом кинувся до брудного лiжка. Очi Марчелло на мить засвітилися радiстю i знову поринули в задуму.

Пiдкинувши до грубки кiлька полiн, лягла на долiвку, де постелила собi старий матрац, укрилася овечою шкiрою i… вперше за останнi кiлька рокiв, вiдразу, без нестерпного гамування слiз безсилостi, без нервових думок про нескiнченне «завтра» як символ нескiнченностi мого життя, що тягнулося отими «завтра» уже стiльки ненависних рокiв, провалилась у мiцний сон.

Вранiшнє сонце, пробиваючись крiзь бруднi вiкна, увiйшло до запiтнiлої хати ходою старого стомленого пiлiгрима. Ковзнуло запилюженим столом, торкнулося дiда. Пес, весело мотиляючи хвостом, радiючи хатi, теплу та людям, здавалося, посмiхався беззубою пащекою.

Коли я прокинулася, першим, про що подумала, було те, чому я без жодних внутрiшнiх вагань, так легко звиклася iз думкою про життя у старого, i чому вiн, власне, менi дозволив залишитися тут. Бо ж саме він мав причину не любити людей: за розповiдями власника єдиного на село маленького магазинчика, Марчелло, сорокалiтнiй знахар, що кохався у лiкувальних травах, колись прийшов нiби нiзвiдки i поселився у малiй, дерев'янiй халупi, яка давно нiкому не належала. Люди прийняли його, як i всiх iнших, iз острахом. Проте не вигнали, бо вiн вiдшiптував вiд укусiв змiй, зупиняв кровотечi, видував через вухо зубний бiль, допомагав Герлiнде, яка майже щонедiлi приходила до нього за наукою оволодiвати тонкощами знань про цiлющi квiти. Аж доки вона, також сорокалiтня, не розродилася первiсткою Марiєю, котра, ледь зiп'явшись на ноги, була вiдiслана чоловiком Марiї до зимiвника. Пiсля викриття блуду, ображений Готлiб пiдмовив односельчан спалити хату Марчелло. Самого ж нечестивця, одягнутого у пояс iз кропиви, було вигнано iз села. Герлiнде, до смертi вiдстоюючи доньку, стверджувала, що Марiя — дитина Готлiба. Аби вiдвернути гнiв селян, Герлiнде була змушена привселюдно, тримаючи руку на Бiблiї, заприсягтися нiколи в життi не бачитись iз Марчелло.

Того ранку вперше не подумала про засмоктуючий бiль межи нiг та мої довгi, посмугованi синiми та бiлими борознами груди. Я не любила їх. Зрештою, не була у захватi вiд усього свого тiла. Маленького, вiд самого дитинства мiцно набитого карпатськими соками, мов грушка-дичка, що виросла бiля забутої дороги, плодами якої ласують хiба галасливi, неслухнянi дiтлахи. Грушка-дичка. Низенька. Мiцно збита. Iз заокруглими формами. З вiком до них додалися два довгi й тонкi мiшечки грудей. Die Langtutin. Як влучно пiдмiтили свiтлошкiрi маленькi тiрольцi iсторiю мого страждання.

За вiкном було тепло i безлюдно. Куди не глянь — усе заметено бiлим, що аж рiже очi, снiгом. Пес доброзичливо заглядав у моє обличчя. Дiд розгубленим поглядом проводжав мене до дверей, коли я зняла iз нього кiлька ковдр i винесла провiтрити на двiр.

За стiною бекали вiвцi. На дерев'яних дверях стайнi, як i в бiльшостi тiрольцiв, у Марчелло висiли пожовклi вiд часу медалi, вигранi молочними коровами попереднього власника.

Я заносила воду у двох брудних вiдрах для моїх маленьких овечок, до котрих менi чомусь хотiлося йти. Хотiлося їх поїти. Допомагати пiдтримувати життя.

У стайнi стояв кисло-солодкий запах теплого гною, застояних тваринячих тiл та впрiлого пiд ними сiна. Вiвцi, штовхаючи одна одну, тицяли заокруглi писки до ледь не пласкої поїлки.

Тiєї митi, коли побачила величезну, мов кiлька людських, укриту чорним, неймовiрно заплутаним волоссям голову, я вiдчула своє серце. Його контури… обриси… так… справдi, воно зовсiм не таке, яким його зображають. Серце! Я таки маю тебе, найсправжнiсiньке на свiтi серце! I ти вмiєш болiти. Болiти вiд зовнiшнiх збудникiв, а не вiд власного безсилля, лютi та нерозумiння життя. Воно болiло, поглинаючи пекучим вiдчуттям усi клiтини. Спочатку навiть здалося, нiби воно зупинилося на кiлька секунд.

Ось так: п'ять, чотири, три, два!!! Один!

О Боже! Я розпiзнала той страх, що колись кинув моїм, ледь не закам'янiлим вiд несподiванки тiлом до рятiвного пiдвалу. Саме той страх — як рушійна сила усього живого — знову навiдав мене.

В отарi овець, дивлячись на мене порожнiм поглядом, дрiбно рухаючи нiздрями, мов ягня, та високо, вiд баранячої цiкавостi, пiдiймаючи кудлату, нiколи не стрижену темноволосу голову, на мене дивилося щось… що не було схожим на жодного вiдомого менi звiра.

Я пропищала щось геть нерозбiрливе. Вiвцi, рознервувавшись, збилися докупи. Волохате диво притислося темним, мов у найчорнiшого африканця, тiлом до бокiв насторожених овець.

— Татцельвурм! — прокричала я, рукою намацуючи вили, аби боронитися, якщо оце жахiття, до речi, зовсiм не схоже на ящiрку чи тим паче динозавра, надумає пити i мою кров, як це воно робить зi свiйськими тваринами.

— Татцельвурм! — безсило прошепотiла я, вiдступаючи до дверей, вiдчуваючи, що створiння, яке притискається до овечих тiл, зовсiм не є небезпечним. Бiльше того, воно дивилося на мене такими нетямущими очима, навiть не усвiдомлюючи мого крику, принаймнi, не сприймаючи мiй вереск за реальну загрозу своєму життю.

Вибiгши зi стайнi до коридора, я побачила, що Марчелло стоїть на порозi, тримаючись руками за одвiрок, i що його очi по вiнця налитi голубою вологою неба, аж здалося, що, попри переляк, вiн дуже чомусь пишався собою.

— Татцельвурм! — кинулась я до старого, не розумiючи його затаєної радостi.

А вiн стояв непорушно, мов останнiй промiнь холодного зимового сонця, що на обiд пече, а увечерi зникає за однiєю iз сiрих гiр, заливаючи альпiйським морозом прийдешнiй вечiр.

— Вiн… тут… — невпевнено сказала я знову, дивлячися на старого, на те, як вiн впивався у дерев'яну раму дверей поїденими часом пальцями, i довгий жовтий нiготь зiгнувся пiд його натиском.

I в той момент я зрозумiла його гордiсть. Зрозумiла його вчорашнiй переляк. Вiдчула серцем, чому йому так хочеться жити. Бути. Iснувати. Переборювати природу та власний сморiд. Вiн, як закарпатськi вiдьми, що не можуть померти, не потримавши когось за руку та не передавши у такий спосiб власну мiць та знання, не мiг вiдiйти у минуле, не мiг згаснути з думкою, що плiд його життя був марно плеканим.

Невже я, волею випадку, мала стати тiєю жертвою, що мусить перебрати чиюсь таємницю, аби той хтось мiг полегшено видихнути свою останню дозу повiтря?

— Хто це? — безсило i майже безголосо проартикулювала я, i в голосi моєму бемкали стривоженi дзвони цiкавостi. Мов музика, прозвучав для нас обидвох мiй рятiвний голос. Бо Марчелло настiльки потребував схвалення за скоєне, що навiть пiдiйнявся з лiжка — востаннє у житті, геть немiчний. Вiн був для себе митцем, що роками працював над картиною. Тому потребував розумiня та пiдтримки.

Марчелло кволо вiдповiв менi:

— Це ми… Такi, якими б мали бути… Первiснi… Якими нас створила природа… Не забрудненими смiттям цивiлiзацiї…

Вiн говорив, а на обличчi його повiльно розкривався тiрольський полудень: сонячний та геть теплий, такий, що коли надворi завеликий снiг, вiн пiдтоплює холоднi маси, провокуючи лавини.

— Я питаю тебе, хто ця дитина? Чия вона? Хто її батьки?

У моїй душi на мить сколихнулась надiя на iм'я Катька-Кiттi. I вiдразу, танучи мiж густим нашаруванням болю, знов осiла на дно сполоханої пам'ятi. Нi, це чорне диво не могло бути моєю донькою, моєю рiзноокою дитинкою, маленьким клубочком, котрий мiг стати ниткою до мого усвiдомленого щастя та спокою.

— Немає значення, хто його батьки! Розумiєш, через нього ми з тобою маємо усвiдомити, хто ми такi. Ти могла теж бути ним. Без страхiв, невiддiльна вiд природи, тою, котра вмiла би бавитися на сонцi i ховатися мiж скелями вiд грози. I жодна крапля страху перед тобi подiбними не каламутила б твого єства. А так ми є тими, ким нас виростило суспiльство. Подивися на себе i зрозумiєш усе. Усвiдомиш помилки людства. Твої нiчнi стогони є нiчим iншим, як наслiдком болю хворого суспiльства.

«Через нього», вiн сказав «через нього». Отже, це хлопчик, гупало менi у скронях брудними вiд послiду ратицями колись бiлих овечок. Чийсь хлопчик. Хтось народив його так само, як я привела на свiт Кiттi. Нi… Тiльки не думати про неї так часто, бо можна з глузду з'їхати. Якщо, звичайно, пiсля усього скоєного та пережитого вiн у мене ще є. Не думати про Катьку, бо почуття провини лиже мене пошерхлим язиком усiх овець на свiтi!

Крiзь вiдчиненi на двiр дверi стайнi занадто яскраво свiтило сонце, вiдбиваючись вiд кришталевого снiгу, виїдало мої ще не до кiнця звиклi до надлишку свiтла очi. Марчелло стояв на порозi своєї посивiлої домiвки. Пес, не розумiючи наших трагедiй, сидiв неподалiк, весело б'ючи хвостом по снiгу.

«Треба розчистити двiр вiд снiгу, а то занадто важко ходити по воду», — знову подумалось менi не до речi.

— Що ми тепер робитимемо? — запитала через мить я.

— А що ти маєш на увазi? — я бачила, як йому важко дається стояння.

— Що робитимемо iз цим хлопчиком?

— А ти не можеш нiчого з ним робити. Хiба що вчитися жити.

Учитися жити… Так доречно… Так актуально… I так нереально.

Я сiла на холодний порiг бiля дiдових босих нiг, забувши, що вiд переохолодження менi ще бiльше болiтиме.

Iз загорожi доносилось поперемiнне i навiть трохи рiзноголосе бекання. Я сидiла шокована, безсила вiд потрясiння, порожня вiд життя. Сидiла i не розумiла, що маю чинити далi.

— Скiльки йому рокiв?

— Чотири.

Чотири роки… Трохи старший за мою Катьку… Саме стiльки рокiв мав Марiїн хлопчик.

— Це твiй онук?

Жодна жилка на його обличчi не поворухнулася, видаючи горе чи радiсть.

— Я вже говорив, не має значення, хто народив цю дитину.

У первiсному свiтi взагалi не було матерiв. Жiнки виношували дiтей i покидали їх, щойно тi спирались на ноги. Як тварини. Люди наслiдували тварин. Бо спiвiснували разом iз ними. Знаєш, що вперше спонукало мене подивитися на людину, як на просто розумну тварину, котрiй колись був притаманний єдиний недолiк — беззахиснiсть, який змусив її стати розумною? Мабуть, ти помiтила, немовля завжди намагається смикнути матiр за волосся. А це не дитячi витребеньки, це рудимент. Адже ранiше дiти, аби вижити, аби не впасти, були змушенi триматися за шерсть матерiв. Тому навiть зараз малюки нiколи не засинають з порожнiми руками. За словами Герлiнде, у кожної матерi немовля бодай один раз падає. I майже завжди без поганих наслiдкiв. Розумiєш? Це у них, маленьких, вiд тварин!

— Ти — хворий! Тебе потрiбно лiкувати! Хiба не розумiєш цього? Подивися, що ти наробив iз дитиною. Про що ти тут менi розповiдаєш? Про немовлят? Та чи хоч знаєш ти, що таке немовля? Чи тримав ти його на руках, маленьке, безпомiчне тiльце, котре прагне любовi?

— Тої, що ти йому не дала?

— А бодай i тої! Але тепер я вже розумiю, що таке дiти, — вiдповiла я, усвiдомлюючи, що старий звiдкись знає i про моє нещастя. — Ми вiддамо хлопчика до лiкарнi.

— Так! Але перед тим тебе живцем спалять гохобердорфцi. Потiм вони розiпнуть хлопчика i зроблять iз нього мумiю для вiдлякування татцельвурмiв!

Тим часом полудень на обличчi Марчелло повiльно згасав, залишаючи за собою похмурi борозни болю. Я зрозумiла, що до лiжка сам вiн не дiйде. Адже підвестися з ліжка та прийти сюди йому допомогла величезна сила волi. I тiльки-но вiн вiдчув, що я зумiла прийняти це овече дитя, як сили знов покинули його. Я вiдвела старого до кімнати.

Потiм снувала хатою, не бачила нiчого, наштовхуючись на речi, не знаходила собi мiсця. Думала про чорне дитя iз великою i нiколи не стриженою головою.

Увечерi наважилась пiти до стайнi. Було холодно i лячно. Так, це таки знову настала моя зима. Як i перша, та, що кiлька її тижнiв я провела у Тiролi з моїм чоловiком, котрого менi не вдалося (i не хотiлося) тодi зрозумiти. Зима, коли я втратила їх, своїх рiдних-нерiдних. Зима, коли я здобула волю цiною їхнiх смертей. Тодi, коли вiдлiтала на невеличкому гелiкоптерi, коли боялася собi зiзнатись у тому, що вiдчула себе майже щасливою. Приголомшеною, прибитою, але радiсною.

Так трапилось i зараз. Я несла до стайнi у своїй душi крихкий льодяник зацiкавленостi. Несла i боялася, що ось зараз, ще кiлька хвилин, i вiн розтопиться вiд доторку таких гарячих вiд одвiчного руху моїм тiлом молекул невдоволення власним життям. Життям, у якому менi завжди кортiло бiльшого. Коли чоловiка — то кращого, коли дитину — то лiпшу, якщо подорожi — то дальнi, якщо грошi — то завжди великi. I вiд постiйних претензiй до себе, у серцi та головi завжди зрiли психози.

Зайшла. Вiвцi звернули на мене увагу рiвно настiльки, аби кинути завжди голодними поглядами на мої руки. А помiж них, спираючись на колiна та великi пласкi долонi, стояв хлопчик вiдразливої зовнiшностi. Стояв, дивлячись на мене випуклими пiвкулями овечих очей i щось пережовував круговими рухами великої вiд постійної роботи щелепи.

Дивився на мене без щонайменшого зацiкавлення. Маленький баранчик у недорозвинутому тiлi чотирьохлiтнього хлопчика. Довго дивилась i я на нього, аж доки рiзким рухом вiдчинила хвiртку й увiйшла до стiйла.

Я стала. Чомусь була, до гидких вiбрацiй у пальцях, розлюченою. Вiвцi з повагою розступилися, бачачи, що в моїх руках нема їхнього улюбленого сiна. Пiдiйшла до малого. Вiн, хоч ростом був набагато бiльшим за ягнят, кинувся до овечої купки. Розсовуючи їх темним та брудним тiльцем, мов розумiючи, що я прийшла за ним, намагався заховатися пiд годiвницю.

Менi стало шкода його. Уже й перехотiлось заносити до хати. Але залишати його й надалi тут? Нi, я не могла. У менi прокинулась надiя вiднайти або збудувати наново свiй внутрiшнiй спокiй завдяки цiй дитинi. Маленькiй людинцi, котру я вже не могла народити, i котру не могла вiднайти.

Нагнувшись, торкнулася хлопчика тремтливою рукою, i почула тихе та протестуюче:

— Бее-е-е-е-е-ее!

З переляку малий дихав голосно i швидко. Я взяла його на руки. Вiн не дряпався, не бився, як я очiкувала, тiльки махав, як це роблять ягнята, витягнутими прямими руками i ногами, i бекав, не розумiючи, чого хоче вiд нього чужа iстота. Хлопчик пручався, я вiдчувала рукою, як стрiмко гупало його людське серце.

Нi, я не могла залишити його у стайнi. Але й робити щось, що могло би травмувати дитину, не хотiлось. Як бути? Адже, залишившись мiж вiвцями, вiн нiколи навiть не запiдозрить своєї приналежностi до людей!

Таки занесла хлопця до хати, вiдчуваючи дрiбний трем його брудного вiд власного послiду тiла. I вже тiльки в хатi замислилася над тим, що я з ним далi робитиму. Вкладу до свого лiжка? На пiдлогу? Укрию на нiч шкурами його родичiв?

— Вiднеси його туди, куди вiн належить, — невдоволений голос Марчелло звучав кволо, проте твердо.

— Хочеш сказати, що його мiсце серед смердючих тварин у хлiвi?

— Смердючих тварин? Поглянь на нього, хiба вiн кращий? — iронiчно зауважив старий.

Гiрка ненависть електричним струмом прокотилася моїм тiлом:

— Ти! Ти! Як ти можеш! Ти зробив його таким!

— Я просто спробував повернути людину до її витокiв, аби розвiнчати думку про її могутнiсть.

Тим часом хлопчик, який важив у свої чотири роки не бiльше десяти кiлограмiв, нi про що не думаючи, і, мабуть, зi страху оросив мене солоною водицею свого тiла.

— Тваринам мiсце серед тварин! — переможно просичав дiдо. Вiдтак рука його немiчно звисла з лiжка, рука безсилого, вiдцвiтаючого тiла, котре, наперекiр усiм смертям, ще втримувало у собi глузд.

Я не почувала вiдрази до хлопчика, коли моїми ногами стiкала його сеча. Тiльки контури мого змореного власними вигадками серця вiдчувала усiм єством. Пекучi, ядучi контури, такi, що могли не витримати тиску iзсередини i просто розiрватися, мов стiнки повiтряної кульки. Кульки життя.

Поклала хлоп'я на пiдлогу i вiн вiдразу став на кiнцiвки. Уже тiльки потiм помiтила, що встаючи, вiн завжди спочатку пiдiймав заднi лапи, тобто ноги, потiм спирався на лiктi, далi тягнув догори обдертий худющий задок, а вже далi спирався на видовженi, видозмiненi долонi зi скоцюрбленими пальцями, котрi нiколи в життi нiчого не тримали, а служили хiба для розгрiбання снiгу у пошуках трави. Пальцi закiнчувалися чимось чорним та жахливим, як собачi кiгтi. Та воно й не дивно: жодного разу не стриженi, деякi закрученi досередини, iншi вiддертi попiд корiнь, стирчали вони, наводячи на мене тваринний жах.

Хоча нiгтi я роздивилася значно пiзнiше, коли мила дитину. Бо розгледiти щось пiд нашаруванням закам'янiлого бруду, котрий, зливаючись зi шкiрою, надавав їй кольору найчорнiшого африканця, було просто неможливо.

Отож, хлопчик звiвся. Дрiбними стрибками, копiюючи овечок, вiн вiдразу заскочив до найтемнiшого кутка кiмнати, за дiдовим лiжком, — головою до стiни, а до нас — брудним задом.

Я не могла не розплакатися. Боже, скiльки рокiв не робила цього. Не рюмсала, не ревiла, не скиглила, не лила слiз. I ось зараз це дитя нiби пробудило мене зi сплячки. Розворушило повiтряну кульку мого гумового серця. I воно трiпотiло та билось, мов налите азотом, вперто пнучися догори. Коли у людинi воскресає дитяче вмiння виливати свiй бiль, то життя починає викермовувати з безвиходi. Я подумки дякувала вищим силам за те, що, крiм бажання померти, вони дали менi на цьому заснiженому етапi внутрiшню силу розплакатися.

Плакати — от чого не навчили мене батьки. I навiть тодi, коли мала карпатська «грушка-дичка» ображено втiкала вiд ненависних їй дiтлахiв, люблячий батько суворо дивився з-пiд випалених сонцем на сiнокосах брiв. Адже єдине, чого не мали робити горяни, — плакати. Ти мiг дати відсіч, мав право боронитися i битися, але не мiг показати слiз, доказ своєї слабкостi.

I ось зараз здавалося, нiби це плакала давно вiдмерла частинка мене. Якась дуже добра i чуйна частка мого черствого, як я завжди вважала, єства.

Я вимивала сльозами iз забрудненого органiзму роздрiбленi, мов жовчне камiння, крихти смертi.

Моє ягнятко мовчки причаїлось у щiлинi мiж старим лiжком та облупленою стiною. I хоч вiвцi тварини стаднi, хлоп'я не тицялося носом у мої колiна, бо я була тiєю, котра не належала до його отари.

Старий мовчав. I я не знала, як довго вiн ще зможе боротися за згасаюче, залите смородом екскрементiв життя. Хоча запевняв, що все, що трапляється з ним, спочатку проживається у головi, i що вiн таки переживе цю зиму, а весною лагодитиме нову загорожу для овець. Адже весна, казав вiн, призначена для нових звершень.

Iнколи Марчелло просив мене зварити йому тiєї чи iншої трави. А вони, лiкувальнi рослини, висiли у сусiднiй, холоднiй кiмнатi, куди я заходила, коли хотiла вiдчути запах лiта. Однак старий здебiльшого мовчав, любовно шукаючи поглядом хлопчика, котрий все не наважувався виповзати зi свого страусячого сховку.

А я часто плакала. Плакала, аж доки не вiдчула власне безсилля змiнити щось бодай у цiй кiмнатi. До очманiння щаслива та до тремтливого вереску сумна, опускалась на вкрите старим шматтям та овечою шерстю мiсце бiля камiна i провалювалась у залитий дрiбними спалахами пiдсвiдомостi сон.