Татцельвурм. Тірольська історія

…

Отже, ми почали жити разом. Не просто спiвiснувати, а жити, i не кожен окремо, а таки справдi — разом. Я, майже тридцятирiчна вдова, котра втомилася вiд двоплощинних болiв — тiлесного та духовного, сiмдесятилiтнiй тiролець з iталiйських Альп, котрого не вiдпускала з життя думка про дослiди над дитиною, а також оболонка здичавiлого хлопчика, у якого пiд посiченими, численними шрамами тiла мiцно засiла овеча свiдомiсть.

Ми жили. Я щодня намагалася вдихнути в дитину крихту любовi — виявилося, я вмiю це робити, бо вiдчувала до малого i жаль, i розумiння, i нiжнiсть. Тiльки тепер починала усвідомлювати, що мене сюди, у гори, тягнуло не тiльки бажання померти, а й слабка, мертволиця, яка, щоправда, зовсiм не грiла, надiя віднайти дитину.

Марчелло водив за хлопчиком зацiкавленим зором, у його зiницях читалася гордiсть за скоєне. Погляд старого переконував мене, що вiн доживе до весни, настiльки сильною була його жага залишатися з нами. Чи, може, настiльки сильним був страх перед невiдомiстю та забуттям? Адже ми, казав вiн, не можемо по-справжньому уявити собi смерть тiльки з однiєї причини: ще нiхто звiдти не промовив i слова. Так само ми не могли уявити внутрiшнього свiту хлопчика, бо вiн не озивався до нас. Слова для нього звучали порожнiми звуками, котрi не несли у собi небезпеки, тому й не ставали вартими уваги. А сам хлопчик був просто мовчазним свiдком своєї iсторiї, яку вiн, незважаючи на приналежнiсть до людей, не пам'ятав, бо не усвiдомлював.

Я поволi переставала сердитися на дiда, глибоко в душi була навiть вдячна йому за диво, котре порятувало мене вiд всепожираючої нудьги, яка провокувала бажання смертi.

Зникав гидотний трем серця, що з ним ранiше прокидалася та засинала. Той трепiт колись нагадував трясовицю лiтака, котрий зненацька потрапив до повiтряної ями.

Я почала любити малого. Чи, може, то у менi зародився жаль до нього? Нi, у хлопчика (дiдо назвав його Флооро, бо єдиним звуком, на який вiн реагував, був «о») не було i крихти любовi до мене. Нi любовi, нi цiкавостi. Єдине, що могло пожвавити блиск його завжди порожнiх очей — пучок сiна у моїх руках.

Тiльки тодi вiн чотирилапою ходою несмiливо пiдходив до мене. Тiльки тодi його погляд наважувався бодай на мить зупинитися на моєму обличчi.

Перший тиждень Флооро весь час сидiв у кутку, мiж стiною та лiжком. Я навiть не знала, чи вiн спить, чи просто боїться виходити. Наляканий, показувався тiльки тодi, коли хотiв їсти чи пити.

А я, котра перетворилася на спостережливу молекулу, вiдчула, що у моєму тiлi зародився новий ген — ген подиву. I думала, чому його не було ранiше, в америках та австралiях.

Тим часом Флооро, всюди залишаючи за собою послiд та сморiд (проте не людський, а дрiбнi горошини екскрементiв, як овечий), почав вилiзати зi свого схованку не тiльки тодi, коли хотiв їсти.

Насправдi менi було доволi моторошно дивитись у його нелюдське, нетямуще, перекривлене обличчя. Але вiн iшов до мене, коли бачив у простягнутих до нього руках сiно. Сiно — ось що було єдиною метою його неусвiдомленого iснування. Не нiжнiсть, не бажання тепла, жiночого чи материнського, зрештою, просто людського, а сама лиш їжа могла привернути увагу дитини, змусити пiдiйти до мене.

Дикий сморiд дедалi глибше в'їдався у найтемнiшi закутки нашої хати. Так, я почала вважати її своєю. I ми були невеличкою сiм'єю: батько-демiург, що витесав дитя iз каменю людяностi, вдихнувши в його крихке тiльце безсвiдомiсть, та приблуда-мати, любов якої була схожа на жалiсть.

Навiть незважаючи на регулярне дворазове провiтрювання житлового простору, запах мiцно тримався тут: сморiд двох людських тiл, котрi одночасно наблизились до двох полярних станiв життя.

Мiй хлопчик Флооро за своєю суттю був мовчазною овечкою: вночi спав, удень рухався мало, їв, усе принюхувався (особливо, коли я приходила зi стайнi) до запаху своїх побратимiв. Чуючи їхнi голоси, пожвавлювався, збуджувався, i тужливим голосом виводив своє «Б-е-е-е-е…».

Аж поки я не зрозумiла, що саме потрiбно йому для пом'якшення адаптацiйного процесу, i принесла зi стiйла ягнятко.

Поклавши мале на пiдлогу, знову побачила той блиск у його очах, котрим вiн обдаровував мене, коли я приносила сiно. Потiм, нiби вiдчувши пiдтримку, вiн схопився на чотири кiнцiвки, пiдтюпцем кинувся до баранчика i тицьнув круглим личком у кучеряву мордочку. Налякане змiною обстановки та моїми руками, котрi несли його до кiмнати, ягня не сахнулося його, навпаки, признало за свого i радiсно крутнулося на мiсцi, заспокоюючись.

Вони могли годинами лежати одне на одному, як молодi пси, дивлячись в одному напрямку. Iнколи Флооро навiдував неспокiй, тодi вiн водив поглядом за мною, а його великий здутий живiт пiдiймався i опускався занадто високо й важко.

Коли я забирала ягня, вiн нервово нишпорив кiмнатою, принюхуючись. Довго вдихав запах саме там, де лежало ягня, або бiля миски, де воно пило.