Татцельвурм. Тірольська історія

…

Вони полювали. А вовчиця, гнаний голодом хижак, навiть не думала йти на запах м'яса до силець, у котрi мала втрапити.

Днями блукаючи горами, а вечорами повертаючись до сина, я стiльки разiв балансувала мiж смертю та життям, стiльки думала про мову та нiмоту хлопчика, що врештi менi також розхотiлося говорити. Бо я розумiла, що хоча мова i є найнезбагненнiшим досягненням людства, для мене вона стає загубленою, адже вiд цiєї зими мушу говорити зi своїми дiтьми виключно мовою серця.

I немає менi вороття, дороги назад — уздовж стiни сiрих, холодних, жорстоких i водночас прекрасних та лагiдних Альп. Уже занiмiли вибухи. Бiльше не пiдривали лавин, рятуючи вiдсталi та впертi села вiд загибелi. Заспокоївся навiсний снiг, вiдлiтаючи на хмарах у колообiг безмежжя. Пiдвечiрками добрiшало сонце. Наступного року синоптики не передбачатимуть навiсних снiгопадiв. I це добре, адже я бiльше не хотiла опинятись у серединi затяжної лавини смертi. На село насувалась передвесняна пора.

Я мовчала. Нiмувала ще й через те, що жодне слово не будило в свiдомостi мого Флооро якихось асоцiацiй. Нi, я не здалась, як дехто з хворих, не опустила рук, я просто хотiла мовчати. Бо коли говорила, мене не розумiли, не хотiли розумiти, не вiдчували вiбрацiй мого голосу. А тепер я житиму нiмо iз хлопчиком, якого жодний логопед на Землi не навчить вимовляти слово «мама».