Татцельвурм. Тірольська історія

Першi пострiли

Iнколи вночi, виморена голодом та зимою, вовчиця тихо пiдкрадалась до вiкна. Тодi Флооро починав дихати зашвидко та заглибоко. Двiчi я навiть бачила її трагiчнi обриси. Але таємничого татцельвурма бiля неї не було. Та й не вiрилося менi, що вони можуть ходити по здобич у парi.

Тим часом, гортаючи книги Марчелло про диких дiтей, я дiзнавалась багато нового. До прикладу, що у двох iндiйських сестричок, Амали та Камали, по-котячому блищали в темрявi очi. Уявити собi людськi змiни аж до такої мiри було не пiд силу. Хоч я i мала вже ось тут, бiля себе, свого маленького баранчика.

Iнколи я блукала горами, доки вечори не застилали вiд мене снiг, що вбирав у свої бiлi пухкi килими слiди життя та мовчання. Блукала, доки одного разу, вже пiсля того, як помiтила вовчi пастки, почула перший пострiл, що розкотистим громом розколов нашу сповнену зусiбiч таємницею тишу на друзки страху. Через кiлька годин, коли я, налякана такими смiливими дiями селян, переховувалась у заметенiй снiгом дерев'янiй хижцi, що впиралася кам'яно-бетонними ногами у похилий берег гори (у нiй пахло духмяним сiном, що його господар, мабуть, ще не так давно, як тiльки-но худоба поїла всi домашнi запаси, забрав до стодоли), почула завивання псiв, якi хоч i не знали, на що вони полюють, проте радiли такiй пригодi, перегавкуючись, мов тi вiвчарi, що переспiвувуються через гори…

Боячись за свого Флооро, я була змушена просидiти там до сутiнкiв, доки не стихли собачі голоси та вiддалений гомiн людей, котрi, на щастя, сьогоднi не натрапили на вiдбитки моїх лиж-черевиків, не вiдчули мого духу, не дiзналися про моє iснування тут, за лiсом, бiля полонини самого Альмгайста, неподалiк вiд озера, де, за легендами, у сiрiй скелi мешкав жахливий та невловний татцельвурм.

Вони пiшли, а я, та, котра завжди так насмiхалася iз життя, котра з дитинства була впевненою, що житиме на сотому поверсi одного iз модерних хмарочосiв, поверталася до своєї хатки, де, зiщулившись, без жодної мети проживав життя мiй хлопчик Флооро.

Того вечора знову купала сина, хоч вода наганяла на нього такий страх, який в менi будила думка про неспокiйний дух Марчелло, що приходив у снах i сварив мене за те, що його оголене тiло незабаром, коли танутимуть снiги, розкладатиметься, перетворюючись на гнилизну — вiчнiсть, зiткану з нiчого.

Але я мусила купати його: за допомогою води привчала хлопчика до перепадiв тепла та холоду. Бо провiвши своє життя на гiрських полонинах, де влiтку було тепло, а вночi зимно, вiн пристосувався не вiдчувати тiлом рiзницi у температурi, йому не були знайомими такi людськi хвороби як грип, кашель чи запалення. Вiн любив снiг i любив молоду траву, бо жив у гармонiї з природою.

Я купала його в гарячiй водi у довгому i холодному коридорi, а потiм ставила на пiдлогу, такого безпомiчного та нажаханого, мокрого, залишаючи бiля нього кiлька овечих шкур, аби вiн, задубiвши вiд холоду, закутувався у них. I хоча знала, що взяти до рук вiн нiчого не може, бо вони були для нього лишень переднiми лапками, котрими можна щось вигрiбати з-пiд сiна або тупати на iнших овець, коли доводиться вiдстоювати материне вим'я, проте вiрила у прихiд дня, коли Флооро збагне, що шкiрами можна накрити тiло вiд холоду, зiгрiтись. Вiрила, що зрозумiє, що його скоцюрбленi кiнцiвки — не овечi ратицi (чого вiн також не знав), а людськi пальцi, створенi для того, аби ними торкатися чи хапати.