Татцельвурм. Тірольська історія

Нелюбов

Доки я вiд незвички терла долонями вуха, рятуючись вiд тиску, автобус «Iнсбрук — N…» монотонно хилитав моїми нехитрими пожитками, ледь гальмуючи на крутих численних поворотах. Отож, я вже була у серцi Альп, покритих пластом iсторiї, в якiй людина не вiдiграла жодної ролi.

— Ковтайте слину, — безколiрно радив менi сусiд, що сидiв бiля вiкна, зовсiм не звертаючи увагу на стрiмкi урвища, котрi ми проїжджали дорогою до моєї останньої домiвки.

Я ковтала, дратуючись вiд присутностi та уваги молодика в лижному костюмi.

— Сезон почався ще три тижнi тому, от тiльки я нiяк не мiг отримати вiдпустку, — вiв своєї юнак iз iталiйським акцентом. — Люблю вiдпочивати саме тут, а вище — нi. За моїми спостереженнями, чим вище в гори, тим корiннi мешканцi серйознiшi, суворiшi, неговiркi. I навпаки — мешканцi з долини полюбляють гуляти й випити.

А я вже нервувалась вiд самої думки про численних лижникiв у сонцезахисних окулярах, що сновигатимуть повз моє вiкно, не залишаючи менi, стомленiй життям та пошуками елементарного щастя, що могло би мене задовольнити, права на вперше усвiдомлену самотнiсть. Стомившись вiд чотирирiчної океанської хитавицi та двох сезонних любасiв-негрiв, довiвши консервативному закарпатському селу власну незалежнiсть, не оминувши жодного континенту, випробувавши усi види наркотикiв, алкоголю та сексу (так i не отримавши вiд цього нiчого, крiм втеч), я вперше вiдчула, що вмiю, хочу, можу, буду слухати тишу.

Я гадала, що лютнева втома снiгу несе у собi саме те, чого бажаю — спокiй iз вiдтiнком вiчностi. Я не вiрила, що будь-якi земнi краєвиди можуть порятувати мене вiд фiзичного болю, тихого, але вже такого близького та неминучого (бо бажаного) згасання на тлi набутих у процесi невротичного життя хвороб. Уже розумiючи свої життєвi промахи, вiдчувала: єдине, що могло би мене порятувати — це любов у серцi, у тому тлiнному органi, що так немiцно засiв усерединi мого кiстяка, а також вiдкритiсть до свiту, якої не було у мене споконвiку. Розумiла все, але не могла жити так, як би то мало бути. Як i не могла тодi, п'ять рокiв тому, залишитися у Гохобердорфi, хоча так вчинила би кожна мати на моєму мiсцi, аби вiднайти бодай рештки пожертого лавиною дитяти.

На зупинках (а ми чомусь займали мiсця iз позначкою «iнвалiди», «дiти» та «вагiтнi») в автобус заходили переповненi рiзнокольоровим спорядженням та добрим настроєм сiм'ї лижникiв, говорили щось iталiйською до водiя, а вiн усмiхався і вiдповiдав, не забуваючи дарувати дiтям цукерки. Малюки несмiливо та сором'язливо простягали долоньки, потiм протягом усiєї дороги галасували та вовтузились, що неймовiрно мене дратувало.

Лижний сезон був у розпалi. То тут, то там iз-за одної гори визирала iнша, заснiженою та общипаною вiд дерев спиною їхньою тягнувся канат пiдйомника iз пузатими кабiнами, що хиталися вiд вiтру.

Високi ялини пнулися догори, ховаючи у собi теплоту й темiнь гiр. На їхнiх верхiвках, так i не опавши на землю, лежав синюватий, iз проблисками безмежного неба, снiг.

Я вiдчувала себе снiговою лавиною болю, сповiльненою у швидкостi й дiї. Мене не зачiпала краса навколишнiх вагiтних гiр, що так на диво плавно перетворювалися то на кам'янi скелi, позбавленi рослинностi, то на заросле деревами та хатками чрево землi. Колись, через мiльйони рокiв, вони розродяться новими нами, адже вся Земля покликана народжувати життя в особi людей — ходячих в'язниць свого «я», котре нездатне, принаймнi за життя, пiдiйнятися вище власної голови, що породжує страхи. Колись, через мiльйони рокiв, гори знову народять страх, приречений сновигати землею, не знаючи, що повний спокiй властивий тiльки тваринам. Але поза межами свого дому вони також не вiдчувають себе у безпецi. Люди ж бо шукають свою внутрiшню тишу десь далеко вiд себе. Як i я, що боялася своїх витокiв, тiкала за край свiту, не розумiючи, що чужi майже нiколи не стануть своїми.

Мої Карпати, що їх плавно омивали синюватi тумани, були так не схожими на Альпи, котрi нанизували на себе хмари жорстоко, нiби шматуючи їх. Але мене вабило сюди, мов убивцю до мiсця злочину.

Жовтий, безкоштовний для лижникiв «Postbus», заповоротив нас тим часом до одного iз пiдйомникiв, i мiй iталiйський сусiда, привiтно кивнувши на прощання, зник у натовпi збуджених полуденною альпiйською спекою вiдпочивальникiв. Я ненавидiла їх. Бо у них не помирали чоловiки та дiти. Бо вони мали вимрiянi домiвки. Бо їм хотiлося вiдпочивати. Бо вони знали, чого хочуть. Бо у них не було кандидозу. Бо вони не приймали по кiлька пiгулок щодня. Бо вони не приїхали до Тiролю з метою тихо згасати, так i не знайшовши власного спокою, не вiдчувши чудодiйної сили кохання, не полюбивши дев'ятимiсячну доньку, ставши тiнню власних страхiв. Вони вiрили, що рай знаходиться на Землi.

Ми проминали поодинокi села, хати яких iнколи аж до вiкон вгрузали одним боком у землю. Полонини з дерев'яними хижками на схилах, переповнених фермерським реманентом та сiном, траплялися дедалi рiдше. Австрiйська асфальтiвка часом переходила в затоптаний снiгом глиняний тракт, рясно посипаний на поворотах дрiбними ожеледозахисними камiнцями. Ланцюговi сiтки на шинах нашого автобуса загрозливо гримiли, розкидаючи на всi боки рощений мiльйонами рокiв кам'яний пил. Я притискала до тiла сумку свого життя або повiльної смертi, не боячись, що хтось поласиться на неї i поцупить. У нiй не було нiчого цiнного — всього-навсього мої останнi шiсть земних мiсяцiв, забарвлених ледь не потойбiчною нудьгою. Пiсля закiнчення знеболювального настане порожнеча. Бо життя не залишає менi вибору.

Люди, тiльки вони виннi у моїх нещастях. Вони нiколи не любили мене по-справжньому. Одеськi чоловiки не звертали на мене уваги. Мiй низький зрiст виставляли на посмiховисько навiть у забитому карпатському селi! Що вже казати про судно, де тiльки джамайкiцям подобались мої видовженi, мов шматки зiжмаканого тiста, груди.

Шкiряна сумка, привезена колись iз того мiзерного Брiсбена, у котрому, як i в усiх великих мiстах, люди завжди кудись поспiшають, несучи у поглядах тавро недовiри до iнших, спокiйно лежала на моїх колiнах, й iнколи, на стрiмких поворотах занадто вузьких вулиць, таких, що я навiть не була впевненою, що водiй подолає їх, ледь чутно, зрозумiло тiльки менi, подзенькувала мелодiєю ампул. Я могла би преспокiйно «забути» її в цьому байдужому до мого стану автобусi, а потiм просто не пригадати нiчого, аби вже через кiлька днiв стати тлiнню нашої нетлiнної землi. Стати першим каменем нової гори, вагiтної людьми.

Кiнцева зупинка чхнула в моє посiрiле вiд безвиходi обличчя сухiстю повiтря та яскравим палючим сонцем. Здавалося, якби тут була хоч одна стеблинка зеленої трави, вона би вигорiла за кiлька секунд. Десь неподалiк прогуркотiв свою обнадiйливу мелодiю жовтий рятувальний гвинтокрил. Спалах асоцiацiї зi швидкiстю блискавки вiдiслав мене до подiй п'ятирiчної давностi.

Вертолiт, зробивши коло над невеличким селом, сховався за блiдий туман, що саме з шаленою швидкiстю проплив повз. Я нiколи не думала, що небо починається так низько. В Австралiї воно завжди здавалося недосяжним, коли пожухлi вiд спеки трави та приземленi дерева боязко, нiби боячись вiдiрватися, тулились до горизонту, а небо нависало над континентом прозорою, поцяцькованою плямами, голубуватою накривкою, котра, здавалося, починається там, де закiнчується безкінечнiсть уяви. Аж ось i перше вiдкриття: хмари весь час чiплялися за гори.

Годин iз три, блукаючи вимерлим селом, стукаючи до хат, я шукала транспорт, котрий довiз би мене до мети. Та до приреченого на лавини села їхати нiхто чи то не поспiшав, чи не наважувався. Тим паче, що всi знали — ця зима видалась занадто снiжною. Як i тодi, п'ять рокiв тому.

Врештi, перемащений тiрольський селянин, який у гумових чоботях вивозив за допомогою електротачки гнiй, непривiтно глянувши на мене та вислухавши мою ламану нiмецьку, вiдповiв, що вiн довезе мене до Гохобердорфа за п'ятдесят євро, бо ж туди нiчого, крiм його трактора не доїде. З нами зголосилась їхати його свiтловолоса iз двома куцими кiсками донька. Шепелявлячи щось крiзь дiрочку вiд переднього зуба, вона несмiливо зиркала на мене, сором'язливо тримаючись за татову зелену штанину. На подвiр'я вибiгла молода мати iз тугою «тимошенкiвською» косою на головi, й обурено вiдмовляла чоловiка брати з собою дитину у такий снiгопад, та ще й до «того проклятого села». Вiн же тiльки вiдмахувався у вiдповiдь, стверджуючи, що «чхав на жiночi вигадки», i що його трактор не боїться навiть пiвтораметрового снiгу.

Непроїзними дорогами, грузнучи у снiгу, голосно гуркочучи ланцюгами на колесах, їхали ми до моєї кiнцевої мети. Чомусь вiдчувала, що саме там, бiля мiсця смертi мого чоловiка та дитини, я маю знайти i своє забуття.

Всього за п'ять годин їзди вiд Iнсбрука ошатнi європейськi будиночки, увiнчанi рiздвяними, купленими у супермаркетах цяцьками, перетворились на дерев'янi стайнi, що тулилися до кам'яних будинкiв iз глибоко i низько посадженими, мов очi у зека, вiкнами iз громiздкими ставнями. Я вже знала, що вхiд до корiвникiв та хиж часто був одним. На рiзьблених верандах висiли поодинокi, давно зiржавiлi вивiски гастгофiв, закликаючи вiдсутнiх туристiв до вiдпочинку на дворi-фермi.

Перехопивши мiй здивований та наляканий небажанням зустрiти когось iншого, крiм автохтонiв, погляд, водiй зауважив, що сюди давно вже пiсля кiлькох таємничих смертей та перiодичних зсувiв снiгу чи камiння нiхто не хоче їздити. Хiба що вряди-годи завiтають любителi екстриму та бездорiжних спускiв. Та й тi, через не вельми приязне ставлення мiсцевих жителiв, що впускають їх до своїх осель, нiби роблячи послугу, довго тут не затримуються. Єдиною, хто iнодi приймає туристiв, є баба Герлiнде, вiдома на всю округу повитуха та помiчниця контрабандистiв, котра, як подейкують люди, вбила власного чоловiка та негра-приблуду. Хоч сам водiй у смерть темношкiрого не вiрив, бо, казали, що полiцiя, котра розшукувала його за зґвалтування якоїсь панянки iз Лiнца, знайшла чоловiка мертвим десь в iталiйськiй частинi Альп.

Вiн, фермер, i сам сюди заїжджав тiльки тодi, коли жiнцi закортiло народжувати на сiнокосi, а найближчою порадницею у таких справах на той момент була Герлiнде. Його беззуба доня, що сидiла мiж нами, водила переляканими очицями любительки вечiрнiх бабусиних жахалок по тонких абрикосових стовбурах, прив'язаних вицвiлими ряндами до поодиноких дерев'яних хаток iз копицями. Складалося враження, нiби вони розiп'ятi, оцi дерева-кущi, що влiтку стоятимуть дбайливо обтягнутi сiткою, а тепер звисають гiлками- руками додолу. На деяких зимiвниках красувалися жовтобокi, завбільшки з людину, сплетенi iз качанiв кукурудзи, подекуди поїденi голодними птахами, хрести.

На початку села височiв (а його ж тут, пам'ятаю, не було тодi, шiсть рокiв тому) бiлий височезний хрест. Уже потiм дiзналася, що то пам'ять про сусiдку — вагiтну Хельгу, котра любила бавитися iз Катькою i померла пiд час лавини. Пiд хрестом, на тлi бiлого снiгу червонiли принесенi чоловiком розпачливо-штучнi квiти-спогади.

Настав стомлений i трошки млосний вечiр, коли наш трактор пригуркотiв до першої хижi. Iз вузького, ледь освiтленого вiкна на нас дивилося чиєсь дитинча. Вершечки шпилястих гiр були дрiбно посiченi лавинозахисними пасками. А на них перемигувалися червонi кулi, котрi попереджали випадковi гвинтокрили про небезпеку. Кулi — праця рук мого покiйного чоловiка. Дiстатися б до них, отих залiзних споруд, i штовхонути, мов довгий ряд домiно, аби вся ота снiгова маса рухнула, а за нею, знову, як п'ять рокiв тому, неочiкувано для всiх посунув важкий i твердий, мов земля над мерцем, снiг.

Я зовсiм не здивувалася, коли на почорнiлiй дерев'янiй лавицi, що притулилась до побiленої стiни, на тлi пiдозрiло притихлих гiр (так замовкають дiти, готуючись зробити шкоду) сидiв старий, як i шiсть рокiв тому, слiпий дiдо Гiорг у шкiряних штанях по колiна та вовняних високих шкарпетках. Будучи несповна розуму, виспiвував вiн свою пронизливу мелодiю тiрольських гiр, отi дзвiнкоголосi переливи, що їх зараз спiвають хiба у народних хорах. Вiн не мав другої руки, мабуть, снiг втяв її, подiбно до того, як крав вiд цих смiливих людей, що засiли на висотi двох iз половиною тисяч метрiв, певнiсть спокiйного життя. Я не знала, що сталося з мешканцями села пiсля лавини. Найпершим гвинтокрилом мене, як потерпiлу, що мала перелом ступнi та переохолоджене тiло, а до того ж була іноземкою, вивезли звiдси. Люди штовхалися, намагаючись зберегти свої життя. Хоча знаю: здебiльшого штовхалися тi, котрi рятували поранених, та матерi маленьких дiтей. Проте бiльшiсть гохобердорфцiв тiльки дивилися на нас печально, знаючи, що жодна лавина не зможе перебороти їхньої любовi до цього маленького, закритого вiд свiту села.

Пiдiйнявшись угору, я жахнулася. Настiльки зруйнованим виявилось миле високогiрне тiрольське поселення, мешканцi якого пiсля страхiтливих лавин минулих столiть завжди селилися тiльки в «зеленiй» зонi. Бачила, як чоловiки з довгими тонкими палицями у руках шукали засипаних снiгом. Навченi для такого дiла великi довгошерстi чорнi пси вiдкопували напiвмертвих. На шиї кожного телiпалась пляшечка мiцного шнапсу.

Посинiле тiло мого чоловiка обiцяли перевезти до Лондона, щойно розчистять триметровi снігові нашарування. Моє немовля так i не знайшли. Але шансiв, що воно вижило, не було жодних. У тi днi не дорахувалися ще кiлькох селян.

Я закам'янiло дивилася на хату без даху, в якiй я прожила два безрадiснi мiсяцi.

«Ти не жорстока, — зривалася лавина у моїй свiдомостi. — Ти просто не шукала свiту у собi. А тiльки себе — у свiтi». Проте зараз я вже знала: менi не було виправдання.

— Тут давно заборонили жити навiть у «зеленiй» зонi, — мовив тiролець. — Але старим людям, як завжди, важко покидати домiвки. Мати розповiдала, що цi хати вже кiлька разiв вiдбудовували пiсля лавин.

— А бабуся ще казала, — зашепелявила дiвчинка, — що то все через проклятих вiдьом та духiв убивць у печерi.

Батько тiльки добродушно посмiхнувся їй у вiдповiдь.

«Моя» ж бабуся, здавалося, давно чекала на мене. У її вiдбудованiй хатi панувала снiжно-холодна пустка. Колишнiй маленький гастгоф, приведений до порядку, вже не чекав на випадкових туристiв та заздрiсних односельчан. Навiщо? Аби повторити свою моторошну гру в поховання живцем?

На поясi, як завжди, у баби гримiли ключi. Я вiдчувала: глянувши на мене досвiдченим поглядом гебаме, повитухи зi стажем, стара зрозумiла i мiй бiль, i мою провину. Здавалося, вона знала, що я повернуся сюди, ще тодi, коли стiни її хати, побудованої у «зеленiй» зонi, не витримали снiгової атаки i впустили холодну смерть досередини, аби остудити мою ненависть до рiдних. Менi видавалося, що вона, Герлiнде, чекала на мене, бо її очi враз затягнуло плiвкою талого снiгу, i вiн, зблиснувши, мов кришталь, повiльно скотився щокою.

— Ключiв тобi вiд кiмнати не дам, — солодкувато прошамотiла голубоока скоцюрблена стара, i її обличчям, обрамленим товстою чорною хусткою, знову ковзнуло зовсiм не зрозумiле менi спiвчуття. — Закриватимешся хiба зсередини на гачок. Дивно, що лавина тодi зачепила хату. Ще мiй батько казав, що його дiд, вiд котрого я успадкувала цю землю, вибирав її для будiвництва за допомогою старого ворожбита. Багато йому тодi заплатив. От i залишилась я жити. Стара i самотня. Кому, крiм моєї худоби, я потрiбна? Але все минає, пройде час, i до мене повернеться донечка…

Тим часом ми йшли довгим i темним кородором, по обидва боки якого тягнулася вервечка зачинених дверей. Лише в самому кiнцi, крiзь невеличке вiконце, свiтив сiруватими кристалами його величнiсть снiг.

— Не люблю, коли зачиняють на ключ дверi, а надто, коли це роблять зневiренi, котрi повертаються… — тихо мовила баба таким голосом, що менi чомусь вiдразу стало лячно.

Моя кiмната була невеликою: старе дерев'яне лiжко, пожовтiле вiд часу дзеркало, шафа, i в самому кутку, неподалiк вiд малого камiна, що в ньому вже потрiскував вогонь, рiзьблена дитяча гойдалка на дугах-нiжках. Тi дуги були невеличкими, повнуватими, нiби нiжки дитини… Схожу гойдалку я бачила колись у дитинствi на запилюженому горищi своєї покiйної прабаби.

Доки я, поринувши у спогади, сидiла на краю високого лiжка, тьмяний нiчник розливав жовтувате свiтло кiмнатою, залишаючи простiр для тiней. А я сидiла у своїй, як тодi думалося — нi, бажалося — останнiй домiвцi, дивилась на бiлу, всю в дрiбних дiрочках, поточену шашелем гойдалку, i низ мого живота неймовiрно нашаровувався болем, нагадуючи про незробленi через довгу дорогу лiкарнянi процедури.

Пiдiйнявшись, пiдiйшла до прорiзаного у товстезнiй стiнi вiкна, i з милою серцю ностальгiєю глянула на тi самі, що i п'ять рокiв тому, гори. Вони не змiнилися. Тiльки я, котра завжди так прагнула змiн, здавалася собi старою та самотньою вовчицею.

— Тобi болить? — прошепотiла бабця, нiби боячись зiгнати мiй бiль голосним словом.

Увiйшовши, вона сумним поглядом обвела затишну кiмнату, i, нiби переборюючи пекучi спогади, висохлою, покритою старечими плямами рукою повiльно-довго провела по гойдалцi. Вона чекала на вiдповiдь. Вона прагла розмови. Я ж мовчала, бо вiра у людей та вiра людям нiколи не були менi притаманними. Не хотiлося нiкому звiряти таємницi свого зраненого серця.

— А менi болить, — правила своє стара. — Бо це кiмната моєї доньки… Тут вона жила, коли ще була геть малою. Кiлька мiсяцiв пiсля народження…

Уночi менi вперше за останнi кiлька рокiв знову приснилась лавина. Адже тодi я так нiчого i не зрозумiла. У мене було просто погане передчуття, але я, звикнувши до тягучого щему в серцi, пов'язувала це з Кевiном, Тiролем та Кiттi, i аж нiяк не з особливостями власного невротичного характеру, котрий формувався мiж двома свiтами — батьковим та маминим. Тодi, дитиною, я не знала, хто iз них у своїх вiчних сварках правий, тому часто кидалася — вiд думки матерi до думки батька. Такою i зробилася: балансуючою на лезi життя, по два боки якого простерлися двi порожнечi — сiльська обмеженiсть та породжений нею пожиттєвий страх з одного, та прагнення будь-що вiдiрватися вiд тих укладiв — з iншого.

Минулої ночi знову, мов наяву, пережила жахiття короткої смертi. Моя зiржавiла пiдсвiдомiсть вiдобразила усе до найменшої детальки. Як я виходила на кухню набрати у кухоль води. I враз — дикий гуркiт та рев голосiв, котрi видавалися якимось зiпсутим фоном, пронеслись моїм стомленим вiд буденностi мозком…

— Шурх! — нiби гахнули гори. I все… Вона мiцно обiйняла хату… «Зелена зона» вмить перетворилася на Todeszone — блiдолицю та холодну зону смертей.