Татцельвурм. Тірольська історія

…

Тепер я мала привiд радiти, бо житиму тут завжди, у будинку з двома людськими привидами, i третiм — фантомом смертi. Носитиму до холодної хати, закиданої до вiкон снiгом, крижану воду, що примудрилася знайти собi вихiд у скелi, протоптуватиму стежку до обiйстя та вчитимусь жити у несвiдомого хлопчика, котрий не боїться бути загубленим у той час, коли у всiх нас запрограмований страх перед небуттям. Вчитимусь безболiсно розумiти, що пiщинка на березi океану безмежностi має єдине призначення — заповнювати свою нiшу доти, доки прилив не звiльнить мiсце для iншої краплини. Цiнуватиму прожитий без приливiв та вiдливiв день. Любитиму Флооро. Шукатиму перо, котрим Марчелло хотiв писати, коли ворушив пучками кiстлявих, напiвмертвих пальцiв. Шукатиму зошит його спостережень, аби вiднайти себе у свiтi, в якому маленьке тiльце Флооро без людської душi (чи не такими були мої первiснi предки?), жило у країнi на iм'я «нiяк» i не могло увiмкнути свою уяву для того, аби розповiсти менi про своє минуле. Уява допомогла б йому стати людиною. Але хлопчиковi бракувало слiв, в'язких та солодких, гiрких та колючих, прозорих звукових вiбрацiй, без котрих людина — не людина. Її нема. А є тiльки iстота. Вона живе у тiлi, що йому належать руки, якi нiщо i нiколи не тримали, та ноги, на ступнi яких жодного разу не спирались вагою всього тiла.

Холодна пустка свiдомостi Флооро нагадувала менi занесену тiрольським сипучим снiгом стiну мовчання Марчелло. Я не знала, як розговорити помираючого дiда, так само, i як змусити баранчика сказати менi щось, окрiм надривного «бгееее».

Тим часом, спостерiгаючи за ним, я помiчала все, що Флоро любив i чого не терпiв. Вiн почав їсти сухий хлiб, котрий я для себе та старого розмочувала у водi. Це тiшило мене, бо нiколи не могла спокiйно дивитись, як вiн безпомiчно пережовує минулорiчне сiно, i як потiм губить кiмнатою горохоподiбний послiд.

Малий жував iнколи глевкий поплiснiлий хлiб, що його запаси я знаходила у дiдовiй «будi», призначенiй для збереження замороженої холодом їжi.

Флооро, незмiнно знаходячи нюхом чорний окраєць, тягнувся до нього, мов пес за шматком м'яса. Iз диким блиском у випуклих очах. Iнколи боязко озираючись, нiби переживав, що хтось забере поживу. Iнколи iз дитячою радiстю, нiби в передчуттi ласощiв. Аж доки менi не спало на думку за допомогою хлiба вчити його стояти на двох заднiх.

Я ставила хлiб на край столу, сама зазвичай завмирала бiля вiкна (це вже було тодi, коли вiн звик до наших зi старим запахiв, бо до того часу навiть наш безрух насторожував його). Малий бив об пiдлогу заднiми лапами, кумедно стриг вухами, його рухлива щелепа швидко ходила вправо-лiво, а я спостерiгала за його дiями.

Марчелло, якщо в ту хвилину не був здоланий сном, також водив поглядом за хлопчиком, котрий спочатку дуже довго тупцював бiля столу, задерши свою кудлату голiвку з випаленим на кiнчиках та надзвичайно темним бiля коренiв волоссям, не знаючи, як дiстати те, що так гарно вiє на нього запахом продовження життя. Нетерпляче б'ючи ногами-ратицями, вiн мiг годинами стояти отак, iз задертою головою, iз налитим нерозумiнням поглядом та повним слини ротом, яка витiкала iз кутикiв його покусаних, посiчених та потрiсканих губ, i стiкала до шиї, гублячись у довгому волоссi, котре, незважаючи на миття, мало у собi багато сiна.

Я розчаровано думала, що навiть мавпа знайшла би спосiб поцупити зi столу смаколик. I тiльки в мого маленького хлопчика не вистачає кебети вилiзти на стiльчик або стати на заднi, щоб отримати винагороду за власну кмiтливiсть.

Мене занадто гостро пекло розумiння його безпомiчностi. Обпiкало так, що єдиним порятунком вiд жару в душi були великi, мов роси на запотiлих вiкнах, сльози. Усвiдомлення, що людина, оце величне диво природи, завдяки якiй створенi численнi блага, виявляється, є всього лиш твариною, та й то не найкращою, а бездумною, котра, залежно вiд обставин, асоцiюватиме себе будь з ким — вiвцею чи псом, приносило менi вiдчуття неймовiрного болю та прикрої радостi водночас.

Це розумiння повiльно та непомiтно знiмало з моїх сутулих плечей кам'яний хрест вигаданих i реальних провин. Я вже не так каралася собою, не була для власного серця такою нестерпною. «Грушка-дичка» вiдходила в минуле, залишаючи за собою ще кiлька нашарувань задавлених комплексiв, набутих у процесi розвитку власного тiла, але i вони поволi згорали, нiби у кам'яному камiнi Марчелло, де повiльно тлiли дерев'янi шматки вечора. Топили мої болi, а тi, поволi-поволi, але таки пiддавалися теплу, вимиваючи з органiзму за допомогою гiрких слiз хворобу.

Тим часом дiдо хрипко шепотiв незрозумiлi слова голосом смертника, а я, до речi, також хотiла, аби вiн дожив до весни, адже навеснi танутимуть снiги i їхнi чистi води стiкатимуть до сiл, забруднюючи залишками минулорiчної трави та почорнiлим пiд снiгом листя струмки iз питною водою, звідки селяни брали воду i носили до своїх теплих схованок-нiр, де вони, потай вiд усiх, вiддавалися вродженим iнстинктам. Цiкаво, чому тiльки один-єдиний вроджений iнстинкт не є ганебним? Чому не можна кохатися в ресторанi при свiчках, а їсти можна? Але ж нi! Пригадую, моя бабуся сварила мене, коли я маленькою винесла на вулицю калач i їла його на лавцi.

Старий радив показати Флооро, як дiставати хлiб зi столу. Але я, хоч i полюбила малого так сильно, як не любила нiкого досi, не хотiла спрощувати завдання i вирiшила кiлька днiв взагалi не давати йому їжi, залишивши на столi отой черствий, давно висохший шматок чорного, iз висiвками, принесеного кимось зi селян в обмiн на лiки, хлiба.

Це трапилося другого дня. Тобто третьої ночi. Я вже звикла, що Флооро спав дуже неспокiйно, особливо при повному мiсяцi його огортала туга за побратимами, i вiн, пiдiбгавши пiд себе заднi лапи i витягнувши переднi, завивав гортанним, зовсiм не тонким (як це зазвичай буває у п'ятирiчних дiтей) голосом єдине, вiдоме йому «Бгегегегеге!».

Це «бге» ставало дедалi тужливiшим (а менi таки хотiлося думати, що хлопчик поволi звикає до нас), i я нерiдко була вже близькою до того, аби винести малого до стайнi й перестати мучити його вимушеною приналежнiстю до людського роду. Проте тiєї третьої ночi, коли туга та голод наклались один на одного невимовно-болючими пластами, хлопчик сновигав кiмнатою, обнюхуючи то стару кухонну шафу, де ми тримали нехитрi запаси (що, до речi, закiнчувалися), то велику алюмiнiєву миску, в котрiй я мила посуд.

Нiч була настiльки слiпою, що я, хоча вже давно не мала страхiв перед темрявою, боялася вийти навiть за порiг. Хурделиця завивала за вiкном, просовуючи крiзь димар довгi щупальця до камiна. За вiкном, як ти до нього не притуляйся, не побачиш нiчого, крiм великих снiжинок, що били у шибку, вiдрiзаючи хату вiд усього свiту.

Було темно. Крiзь частi пориви снiгу я чула тугий, не схожий на людський голос Флооро. Чула його кроки, i знала: незважаючи на темряву, вiн не зачепить жодного стiльця, бо зiр, як i нюх, у нього був чудовий. Отож, тiєї ночi мiй хлопчик довго тупцював бiля столу, на котрому вже другий день i третю нiч лежав глевкий шматок їжi.

Я тiльки почула шурхiт, не знаю, як вiн це зробив, але вже через секунду зрозумiла — малий пережовує хлiб.

Моє серце наповнилося материнською нiжнiстю. I я втiшалася з того, що мiй хлопчик, мiй маленький Флооро iз випуклим животиком, має у своїй надзвичайно малiй голiвцi iз низьким та запалим чолом бодай якусь краплину глузду. I вiн сьогоднi нею скористався.

Зранку я, знову залишаючись голодною, мимохiть згадуючи своє розкошування-ласування заморськими делiкатесами на американському круїзному лайнерi, вмочила до миски iз теплою водою хлiб для дiда, та поставила на край столу останнiй окраєць, плекаючи надiю, що моє маля, моя спотворена квiточка, що жила без сонця, бо збiгом обставин змушена виростати мiж камiнням, сьогоднi не забуде свого нiчного досягнення i знову потягнеться за їжею. Чекати довелося довго. Флооро знову кiлька годин тупцював бiля столу. Його ногами уперше стiкав рiдкий послiд. Шлунок, не звикши до нової їжi, вiдмовлявся нормально функцiонувати. Але Флооро зовсiм не звертав уваги на такi дрiбницi, як зеленувато-жовтi екскременти на худих патичках-лапах, котрi сьогоднi вночi вперше подали ознаки справжнiх людських нiг.

I тут вiн, мов коза, закинувши прямi переднi лапи догори i спершись ними об край столу, поклавши видовжене пiдборiддя мiж двома скоцюрбленими лапами-руками, хриплячи щось гортанною мовою, намагався довжелезним (о, Боже, чи це не вiд щоденного лизання соляної каменюки, що я її помiтила в яслах?) язиком дiстати окраєць.

Ми з дiдом перекинулись переможними поглядами. А старечi пальцi Марчелло знову склалися в пучки, нiби тримаючи олiвця, аби записати до потаємного зошита нове спостереження над спотвореною людиною-виправданням власних душевних бiд.

Ми перемагали. Ми думали, що перемагали. Ми хотiли вигравати, бо нашими повiтряними кульками керував єдиний, непереможний, той, котрого не зiтерти за жодних обставин iнстинкт — iнстинкт виживання.

Ми, двоє маленьких, по-своєму звихнутих на власних комплексах людей, думали, що можемо перемогти природу, виховавши в сучасних умовах первiсну людину. Ми, плачучи вiд смутку, вiдкрито тiшилися з цього. Дiдо — бо змiг стати Пiгмалiоном людської (вiдсутньої) душi. I я. Я радiла не так знахiдцi-Флооро, як Флооро-усвiдомленню-що-я-нi-в-чому-не-винна. Адже тепер зникали усi мої думки-спогади. Про жахливий характер. Про дитинство, коли сусiдка говорила iншiй сусiдцi, що мала Петрова грушка така корова, до Бога, та й препаскудний має характер!» Тепер оце «має» для «Петрової Грушки» набуло зовсiм iншого значення. Виправдального! Бо вона, тобто я, тобто грушка-дичка мого нянька-Петра, не «має» чи «мала» характер, вона його набула! На-бу-ла! Тепер я могла без жодних докорiв сумлiння звинуватити сусiдок чи ще когось (власне тiло?) у своїх невдачах. I свiт, котрий так нагло вкинув мене до всепоглинаючих америк та австралiй, хоча б на один вiдтiнок, на одну барву, на один тон зробивсь свiтлiшим. I вiд цього у менi завмирало велике гумове серце, котре з повiтряної кульки кольору морської хвилi — тiєї, що у лайнерi-коритi я ковзала нею вперше, прокладаючи собi шлях вiд Чорного моря до Середземного, аби потiм вiдпливти до дитячих мрiй — ставало схожим на серце iз кровi та плотi.

Одного ранку, спостерiгаючи за традиційно апатичним Флооро, я усвiдомила свiй грiх, хрест i покуту (котрi, о Боже, злилися в єдине): так легко втрачаючи чоловiка та доньку, я поверталася у володiння власної потаємно-омрiяної iнфантильностi. Iнфантильнi мрiї були бичем, котрий хльостав мене школяркою, студенткою, дружиною, матiр'ю. У тих мрiях не було мiсця для чоловiкiв i дiтей. Бо я, сотнi разiв висмiяна сiльськими дiтлахами «грушка-дичка», вiдчувала себе затишно тiльки бiля татка, котрий iз суворим виразом обличчя та лагiдним посмiхом у кутиках пошерхлих губ завжди переконував, що грушка — найсоковитiший та найсолодший плiд, i що розпiзнають його смак тiльки тi, котрi зумiють дочекатися осенi. I менi вiрилось, що вiн мав на увазi справжню осiнь, ту, що настане пiсля спекотного лiта сiнокосiв, i чекаючи її, я плекала мрiї про далекi країни, де не буде нi сусiдських дiтлахiв, нi ще однiєї осенi, а тiльки вiчне лiто, i я у ньому купатимусь, житиму у суцвiттi власної молодостi. Гарна i щаслива…

Там будуть хлопцi, котрi приноситимуть i менi на перше квiтня не глину попiд ворота, а тюльпани, зiрванi, як ведеться, у городi сусiдської, бридкiшої дiвчини, та великi оберемки бузку, уквiтчанi рiзнокольоровими паперовими стрiчками.

Подорослiшала я, провiвши кiлька рокiв на кораблi, де не було нiкого, хто приймав би за мене рiшення. Там я не могла залишатись пасивною, як тодi, ще на першому курсi, коли менi так подобався одногрупник, а я жодного разу не виказала йому своєї симпатiї. Бо чекала зустрiчного кроку вiд нього. Навiть Кевiн став моїм першим чоловiком тiльки через те, що проявив iнiцiативу. Але тепер уже все позаду. Я умiю вiдстоювати себе, бо навчилася розпiзнавати власнi бажання, завжди розмитi, мов кола на водi.

Тим часом я розумiла, що хоч як би нам був до вподоби прекрасний театр на двох — тобто наше усамiтнення з хлопчиком — а таки доведеться йти до баби Герлiнде за провiантом. Бо їсти сiно та солому, маючи навiть найблагороднiшi намiри, як-от стати твариноподiбною iстотою без радостi та печалi, я не могла.

Розумiючи, що наражаю на небезпеку всiх: себе, Герлiнде, Марчелло та Флооро, iншого виходу не мала. Рiзати овець я не вмiла, та й не хотiлось їсти побратимiв мого сина. Тепло одягнувшись, вже було ступила за порiг кiмнати, аж кволий голос старого примусив озирнутися.

— Чого тобi? — насупилась у менi карпатська забобоннiсть: не повертатися, бо не пощастить.

— Перекажи Герлiнде, що Сон-сона звали Чавакутою, i що його три роки тому знайшли мертвим неподалiк Бренерро.

Я мовчки рушила до виходу, навiть не глянувши на нього, таким огидним був вiн менi у ту мить, однак старий знову заговорив:

— Олено, там, у столi, є кiлька малюнкiв, вiддай їх Герлiнде, скажи, що я, як i обiцяв, не забуваю подiй тридцятирiчної давностi…

Марчелло говорив занадто стомлено, хоча був iще ранок, i занадто сумно, хоча зазвичай вiн сповнював кiмнату надiєю. Нiби прощається, подумалося менi. I це була правда, вiн прощався з Герлiнде, котру не бачив кiлька десятилiть.

Я взяла до рук сiрi картонки. На малюнках була зображана його кохана, тiльки без зморщок, без смутку в очах, така, якою полюбив її Марчелло, якою її уявляв у переповненi самотнiстю ночi. Уже виходячи, почула, як вiн, радше марячи, неголосно мовив:

- Їх засипало снiгом у зимiвнику, де жила Марiя. А коли люди вiдкопали, було вже пiзно…

Починався сiрий вечiр. На посипане пучечками тьмяного мiсячного свiтла село опустився щипучий мороз. Прокрадаючись голими заснiженими городами до захованих вiд цивiлiзацiї гохобердорфських хат, що мiцно тулилися дерев'яними боками до похилої поверхнi гори, я вже чула запах згорiлих дров, що їхнiй дим прокладав собi шлях крiзь теплi комини. Аби не привертати увагу собак, я намагалась не провалюватися у снiг та не шурхотiти широчезними чобiтьми, до пiдошов яких великими цвяхами були прибитi широкi та добре вiдтесанi, за формою схожi на лижi, дощечки.

Мимохiть пригадала заголовки газет п'ятирiчної давностi: «Gruneszone — Todeszone» (Зелена зона — зона смертi). Темними кiстяками лiтер вони волали про лавину, гендлюючи моїм болем людини, що втратила рiдних.

А перемерзла українка, ледь не iз загуслою кров'ю у карпатських жилах, човником тримаючи мiцно стуленi долонi перед носом та ротом, аби врятувати дихальнi шляхи вiд всюдисущих, мов мурахи, мiкро-лавин, котрi мали на метi єдине — дiбратися до мого i так холодного серця-кульки, намагалася не забути почуте колись вiд її Кевiна — дихати неглибоко, не розтуляючи майже вiдмерзлих половинок човника. Аж доки не почула десь зверху порух… Першим лизнув мою бiлу вiд холоду щоку темношерстий пес, на товстiй шиї котрого бовталася маленька, 25 мiлiлiтрiв, пляшечка з коньяком. Того дня вченi пси врятували трьох людей. Вони ж знайшли ще кiлькох, але вже захололих. Коли їм вдавалося вiдкопати тiло, собаки голосно вили, сповiщаючи людей, а тi у плахтах вiдтягували мерцiв до вирiвняної лопатами площi та складали їх у два довгi ряди. Я їх добре роздивилася уже тiльки зверху, коли через два днi, пiсля того як трошки вщухнула хурделиця, першим гвинтокрилом неслась у напрямку нового (iз присмаком захоплюючих пригод) життя.

Бабина хата, iз витиснутими бiлою крейдою на дверях лiтерами та числами, котрi означали «Christus mansionem benedikat» («Господи, благослови кожен дiм»), сумно височiла вiдбудованим другим поверхом.

— Герлiнде, — покликала я, штовхнувши, як завжди незачиненi дверi.

Але вони не зрушили навiть пiд моїм натиском.

— Герлiнде! — уже настирливiше кликала я, злодiйкувато роззираючись довкола та неголосно погрюкуючи рукою об дерев'янi дошки.

Бiля низького порога припертi до мiцної стiни (саме вона вистояла колись пiд натиском примхливої лавини, врятувавши моє мiзерне життя) стояли столiтнi вила.

— Бог в дiм… — почувся шамотливий старечий голос i дверi зi скрипом вiдхилились, випускаючи тонкою смужкою застояне в хатi тепло, аби змiшати його iз хрумким морозом альпiйського вечора. Роззираючись, мовби уперше тут, увiйшла я до хати, де пахло козами та молоком. Цей запах вiдразу нагадав менi, що десь, на оточенiй ялинками полонинi, у будиночку iз ґратами на вiкнах мене чекає внук Герлiнде, худенький Флооро iз послiдом на тонких, вкритих загрубiлою шкiрою ногах.

— Добре, що ти прийшла уночi. Знаєш, татцельвурм сказився вiд холодiв…

— Герлiнде, Марчелло слабий! — дивно, я вже геть забула про моторошнi розповiдi про татцельвурма, настiльки захопила мене iсторiя з хлопчиком та моє повернення до майже повноцiнного життя.

— Бачиш, я затягую ряднинами вiкна на нiч, — проiгнорувала мене стара. — Але це смiшно, бо, думаю, татцельвурм iде на запах тварин. Деякi селяни, як i я, заводять худобу ночувати до хати. Знаєш, нещодавно вiн зарiзав рiчне теля.

Я сидiла на рiзьбленiй скринi. Погляд Герлiнде, якщо би його надiлити силою хірургічного скальпеля, мiг розiтнути моє тiло, аби вийняти серце-кульку i без розпитувань (адже тема ця була для неї забороненою) побачити все самiй: правду про хлопчика, якого ми, нехрещеного, назвали вигаданим iменем Флооро.

— Вiзьми, — у простягнутiй до мене мисцi шурхотiли коричневi, висушенi листки. — Це я для тебе дiстала. Ще моя прабаба лiкувалася цим, бо тодi не було таблеток… Тi пiгулки одне лiчать, iнше калiчать.

Я задоволено посмiхнулася думцi про те, що, мабуть, менi вже не знадобляться лiки вiд надокучливої хвороби. Адже вона… вона просто зникла… Не залишаючи бiльше на бiлизнi вологих, червонуватих, iз неприємним запахом плям. Що тiльки я не перепробувала, аж ось — минулося!

Просто зникло, коли я вiднайшла яку-не-яку, але мету життя.

— А що ще у тебе нового? — запитала баба, нiби зовсiм мiж iншим, але я розумiла, що йдеться про її маленького внука.

— Усе гаразд. Iз нас будуть люди, — i, посмiхнувшись криво, я потягнулась до старої порцелянової ляльки, що десятилiттями висиджувалася на дерев'янiй скринi.

Якусь мить дивилась їй у вiчi, гадаючи, як вiдреагує на нову подружку Флооро, i сунула порцелянову цяцьку в мiшок iз провiантом.