Татцельвурм. Тірольська історія

Тепле тiло щоденника

Я не могла притягнути його тiло до людей, адже тодi вiдкриється таємниця iснування Флооро, а разом iз тим розiб'ється крихкий кришталь моєї тонкої надiї на щастя удвох. Люди не зрозумiють нас. I навiть якщо гохобердорфцi не вб'ють мого сина i нам вдасться пробратися далi, до мiста, я розумiла, що там на нього чекали би дослiди та вiчний неспокiй. Ученi вивчали б його тiло та душу, намагалися примусити хлопчика стояти на двох чи артикулювати слова, бездумно, мов папуга, всього кiлька слiв, без яких не давали б йому нi води, нi їжi. Вони, можливо, захочуть, аби вiн справляв природну потребу в унiтаз, а Флооро, не розумiючи їх, мiг би просто нахлебтатись iз бiлої мушлi води.

Затвердла земля залягала так глибоко, що, здавалося, я витрачу всi життєвi сили, данi менi для того, аби любити Флооро, перш нiж розкидаю важкий, наметений за кiлька мiсяцiв снiг i почну рити останнiй сховок для демiурга Марчеллло.

Упоравшись iз яскравим, що аж вибирав очi, снiгом, я побачила землю такою, якою ще нi разу вона для мене не була: життєдайною. На її зимовiй, тонкiй шкiрi тулились одна до одної старi замерзлi травинки, нагадуючи менi, що життя — це передусiм природа.

Кiлька разiв, агресивно вгризшись лопатою у захололу, як колись моє серце, землю, я знову ледь не закричала вiд лютi, безпорадностi та безсилля: вона виявилася зовсiм не землею, не ґрунтом, що розсипається, коли його взяти на долоню, аби вдихнути запах життєдайностi, а кам'яною породою старої альпiйської скелi, що в її захованих вiд людського ока, ще не дослiджених куточках, мiцно (на мiльярди рокiв уперед) в'їлись вiдбитки нiг вимерлих динозаврiв та великi листки пальмових дерев.

I тодi у мене не залишилось iншого вибору крiм того, аби поховати Марчелло просто на слонячiй поверхнi гiр, та накрити мiцним, бо вiчним (принаймнi, на мiй погляд) покривалом прабатька-неба. Я знала, покарання прийде незмiнно. Але не зараз, колись. Тепер для мене було найважливiшим випростатися пiд важким, власним тягарем набутих страхiть. Скинути страх перед майбутнiм i розпалити до неможливого велике вогнище любовi до мого Флооро.

Скорботна, везла я мертвого та голого Марчелло, прив'язаного мотузком до старих саней баби Герлiнде, туди, за залите льодом та снiгом озеро, до урвища мiж сiрими скелями, аби заховати труп вiд людей, котрi нiколи не зрозумiють нi мене, нi його, нi тим паче нас разом, тягнула його, аби вiдсунути на непевний вiдрiзок часу правду про Флооро.

Моє тiло покрилося солоним, липким та гарячим потом, ноги тремтiли вiд усвiдомлення: один неправильний крок, i я або зiрвуся до урвища, або провалюсь до однiєї з кучугур, котрi зараз здавалися звичайними горбатими наростами землi. I тодi вже не дочекаюся, коли маленький хлопчик скоцюрбленими ручками обiйме мене за шию i любовно посмiхнеться так, як посмiхаються п'ятилiтнi дiти до своїх матерiв.

Тiло гепнулося, мов звалилась до урвища важка дерев'яна колода, тягнучи за собою шлейф снiгової пилюки. А я, навiть не перехрестившись, бо вiра моя у Бога похитнулася ще тодi, коли, п'ятирiчною, захоплена великою кiлькiстю блискiток на картинах, що прикрашали iконостас, захотiла торкнути образи, на котрих була зображена єдина жiнка, бо все iнше, божественне, було незмiнно чоловiчого роду. I наш худий, iз сiрим обличчям та темними колами попiд очима дяк зло засичав гадюкою про те, що менi, саме менi, тут не мiсце. А його син, котрий тримав величезну Бiблiю у маленьких, посiчених бур'яном руках, ховаючи за святою книгою усмiх, прошепотiв остогидлу менi вуличну дражнилку:

— «Грушка-дичка»… «Грушка-дичка»…

Тiло скотилося донизу. Я навiть не подивилась йому вслiд, боячись, що снiговi маси, приховуючи справжнi контури урвища, не витримавши ваги мого тiла, поволочать i мене за собою, туди, до гробницi творця найкращого на цiлий свiт Флооро. I розвернувшись, потягнула до свого першого справжнього дому дерев'янi сани.

Плечi, тягар яких, здавалося, зменшився в об'ємi, напружено кам'янiли, а серце нидiло, як тодi, коли Альпи гнали мене вiд себе, нашiптуючи про нелюбов; здавалося, зараз менi вчується глухий звук, i я тiльки потiм дiзнаюся, що то знесло перший будинок, а потiм трiсне шкло, завалиться стiна, лавина огорне мене знову правдою свого жахливого iснування. I не буде менi порятунку за скоєне. I не дасть вона менi нового шансу, як тодi, коли хотiла навчити любити, вiдродитись, стати новою. Тепер не пробачить вторгнення в її володiння, не пробачить менi холодного тiла Марчелло, котре вiднинi спочиватиме в її посивiлому волоссi.

Снiг пiд мештами-лижами хрускотiв, ледь прогинаючись, нагадуючи залитi солоною океанською водою нерiвнi ночi на американських лайнерах, Джефа iз сильною, мов отрута, джамайкiйською травкою, та його розповiдi про єднання з природою, про плем'я растаманiв та фiлософiю щастя, вiд якої у мене прогиналася пiд ногами хитка пiдлога невеличкої двомiсної каюти (бiльш схожої на купе потяга «Ужгород-Одеса», до якого мене завжди проводжала моя добра, завчасно посивiла мамка), про хрускiт пальцiв Джефа, котрий в компанiї iнших чоловiкiв завжди нервово тягнув за них так, що неприємний звук розносився всiєю каютою.

— Грушка-дичка! Грушка-дичка! — по черзi хрускотiли в моїй уявi Джефовi пальцi, i спогад про тiло Марчелло, котре великим альпiйським полiном рухнуло в кучугуру застояного снiгу, пульсував моїми жилами, стугонiв у скронях, i знову злiсть… злiсть… злiсть… На життя, моє життя, i життя в цiлому, злість визрiвала у менi гарячою магмою. Чому??? За що??? Я ж не прагнула його смертi! Менi хотiлося розповiсти йому про вологi очi Герлiнде, котрими та проводжала мене з порога. Я ще хотiла розказати йому, як дрiбно тремтiли її старечi, мов картопля на початку весни, руки, коли вона засовувала до торби свинячий обрiзок.

А потiм до мене знову приходила радiсть за знахiдку-Флооро, а далi невимовне щастя та трепет, i вдячнiсть за його присутнiсть у моєму домi, де ми житимемо вiдтепер тiльки вдвох, без розгаданої загадки про вiдбитки чиїхось лап — татцельвурма чи Альмгайста. I я вiдчувала, як у моїй головi переплiталась уся земна куля. Я виховаю Флооро, аби зрозумiти за вас усiх, що значить бути людиною. А вiн… вiн… мiй маленький хлопчик… мiй син… i солонi, мов пiт, сльози, не стiкаючи, кам'янiли на моїх щоках вiд колючого морозу.

Тим часом наростав новий вечiр, наливаючи собою мої мiць та бажання бути саме тут, i саме зараз. Згадалися колишнi мрiї та прагнення, мандрiвки до сiднеїв та нью-йоркiв, i було так жахливо смiшно (чомусь до болю в промоклих та захололих пальцях) iз мого тодiшнього безглуздого iснування. Тепер я розумiла всiх матерiв, котрi так любовно пригортають до свого тiла теплi дитячi тiльця.

I єдине, що я могла вчинити, вступивши до хати людини, котра хотiла цiною знiвеченої дитячої долi дiзнатися правду про людську сутнiсть, це впасти на товсту овечу шкiру бiля недомурованого камiна, i смiятися над усiм, реготати, давитися смiхом. Та так, що навiть маленький Флооро випхнув зi свого закутка уже пострижену мною i тому надзвичайно маленьку, iз запалим чолом голiвку, у котрiй не вмiстилася б жодна думка, i з острахом позирав на мене, пережовуючи, як завжди, своєю видовженою щелепою нiщо.

До того ж, вiд таких рухiв у нього, о Боже, на правiй щоцi утворювалась мила дитяча ямочка. I смiх, гiркий божевiльний смiх здолав моє тiло лавиною серцевого болю.

Я вирiшила: зранку шукатиму щоденник чи бодай щось, що допомогло б менi вiдкрити таємницю Флооро.

Марчелло, котрий боявся свiту, боявся суспiльства, яке його викинуло, боявся також i минулого, бо не знав, яким буде його власне майбутнє, а разом iз ним — смерть. Вiн боявся забуття. Думаю, старий усе сподiвався, що дика дитина зможе колись наштовхнути його на думку про таємницю походження людської сутi. А це залiкує його рани, котрi, мов замалi черевики, дошкуляли старому до останнього дня.

Виморена нiчними жахами (а снила я своїм рятiвником Марчелло), прокидалась облита в'язким потом, бо вiдчувала, що за нашим занесеним снiгом вiкном хтось спостерiгає. Альмгайст? Татцельвурм? Марчелло? Прокинувшись, я лежала, вдивляючись у сiрiсть ночi, вiкно втягувало у себе мiй хворобливий погляд. Надворi, як i завжди у ясну нiч, було зовсiм не темно, i жодного силуету не малювали менi старенькi шибки. Тiльки моя уява, та, що завжди провокувала страх, стугонiла жилами, водила зiницями, котрi напрочуд умiло вимальовували у кожному закутку жах. Я вслухалась у зашвидке дихання мого сина, i врештi не витримавши вiдсутностi ще одного життя у нашiй оселi, встала зi свого лiжка-овечої шкiри, пiдповзла на чотирьох до Флооро. Хлопчик тривожно сопiв, витягуючи заднi лапи, готуючись встати, аби сховатися вiд мене якдалi, тужливо (а туга завжди проростала в ньому пелюстками ночi) глянув на мене (але не в очi) i… не рушив iз мiсця. Я легенько, аби не злякати, торкнула кiстляву спину, провела по нiй захололою вiд переживань та страхiв долонею; моє ягнятко зовсiм по-людськи, голосно i глибоко вдихнуло повiтря, а потiм — нiби скорботно зiтхнуло. Я не забирала руки. Скрутившись калачиком, засинала бiля нього, мрiючи нiколи не вiдпускати зi своєї долонi тепло його маленького, безпомiчного тiла.

Прокинулась я вiд вовтузiння Флооро, сон якого вiдходив у минуле разом зi сходом сонця. «Його тваринна суть», — подумала я i помiтила, що спали ми, немов щенята, тiсно переплiвшись двома незграбними тiлами. I лише вiдсутнiсть мовчазного Марчелло та згадка про нiчнi видива, а також цiлком реальнi звуки бiля вiкна не давали паросткам нового дня розгорнутися в моєму серцi гiлками щасливої радостi за нас iз сином.

На мою величезну радiсть, маленький чотирилапий Флооро вчився робити першi, нерiвнi кроки. Я спостерiгала за ним, сидячи на давно продавленому лiжку тiрольського iталiйця. Вiд денного тепла на вiкнi заворушилась велика чорна муха. У камiнi трiскотiв вогонь. Бiля нього на грубцi грiлася вода. Хлiб я розклала у кiлькох мiсцях чотирикутного столу. Стiльцi завбачливо вiдсунула до стiни. Мiй хлопчик залишався байдужим, тiльки вуха, маленькi й чомусь видовженi зверху, рухалися вiд його внутрiшньої сконцентрованостi на їжi. Ранiше, дiставши окраєць, Флооро опускався на пiдлогу i довго принюхувався, перш нiж додуматися лiзти за iншим куснем. Ось так, дiстаючи та поїдаючи чорний хлiб, вiн мiг проводити години, доки його думки не переключались на воду. Тодi вiн шукав її, а напившись, бездумно лежав, водячи за мною очима, доки його повiки не ставали важкими, i вiн пiрнав у легку дрiмоту, з котрої його виводив будь-який, навiть найтихiший незнайомий звук.

Дивно, але вiн майже зовсiм не реагував на мiй голос, хiба iнколи, коли я казала «Флооро», протягуючи оте «ооооооооооооооооооо» довго i голосно. Тодi вiн пiдiймав iз пiдлоги голову, яка спочивала мiж його витягнутих рук, нiмотно (менi завжди хотiлося вiрити, що зi смутком, хоча я знала, що це не так) дивився на мої порожнi руки, i знову опускав її додолу.

Його не цiкавив мiй голос, вiн не вслухався у нього, сподiваючись зрозумiти мої слова. Йому не заважала надокучлива чорна муха на шибцi. Вiн навiть не глянув у мiй бiк, коли я, випадково перечепившись об дошку старої пiдлоги, випустила з рук горня, яке, впавши і голосно дзеленькнувши, розлетiлося на друзки. Але вiн, як тварина, прислуховувався до всього, чого не охоплював його зiр. На звуки поряд вiн мiг зовсiм не реагувати, якщо джерело звуку його не цiкавило. Проте коли я нагрiбала сiна, аби занести його до хлiва, i пiдходила потiм до шибки, аби подивитися на реакцiю Флооро, вiн завжди стояв бiля вiкна й насторожено прислухався.

А зараз я спостерiгала за ним. Моє серце млiло, немов у молодої матерi, котра бачить, як її немовля вперше зводиться на товстенькi нiжки, аби, незграбно розтуливши такi ж повненькi обiйми, ступити до тiєї, котрiй вiн довiряє найбiльше — до мами.

Мiй Флооро ступав своєрiдно, спираючись на тонкi, що аж виднiлися деформованi кiстки, переднi лапки-ручки об стiл, i пересувався далi, але не тому, що усвiдомив себе iстотою двоногою, а виключно через хлiб, який був розкладений на близькiй один вiд одного вiдстанi, а тому уможливлював пересування вiд одного шматка до iншого, не опускаючись при цьому на пiдлогу.

Я мовчала. I навiть моє кулькоподiбне серце на мить перестало стрибати вiд щастя, так менi закортiло пiдiйти до хлопчика, взяти отi викривленi долоньки у свої великi, повести його кiмнатою, нашiптуючи милi дурнички, що їх зазвичай говорять матерi своїм дiткам.

Потiм я шукала… Що? Щоденник? Думала, це життєпис мого Флооро, хлопчика- вiвцi. Хто ж вiн таки: грiховне та зле людське створiння, що потребує пастора, чи навпаки — первинно iдеальна iстота, що змiнюється пiд поганим впливом? А може, така собi tabula rasa: дощечка-душа немовляти, на якiй вiдображається те, що вимальовує на її поверхнi вчитель?

Нi, я не знала, чого шукала. Якихось доказiв, може, пiдказок, може, вiдповiдей на запитання, а може, себе i свою роль у життi Флооро. Я шукала… А знайшла тiльки кiлька книжок про диких дiтей. Нервово переглянувши їх, вжахнулась: скiльки нещасних диких людей було розкидано по всiй землi за довгу iсторiю людства. Нецiкавi були книжки… Я мигцем прошурхотiла поглядом старими сторiнками, аби переконатися, що тут не йдеться про мого Флооро. Пiзнiше прочитала мiф про Гiльгамеша, де також описана дика людина, котра жила у гармонiї з природою, доки її не знайшла людина розумна, та, що вважала себе всесильною, зробивши дику — нещасливою. «Незнання завжди щасливе» — робив на полях примiтки Марчелло. I я ще бiльше придивлялась до його коментарiв та вчитувалась у пiдкреслене, аби зрозумiти думки старого, побачити текст його поглядом, зрозумiти його свiт, аби це розумiння привело мене до чогось, що могло допомогти збагнути дитину та старого.

Тепер я знала, що Земля має сотнi iсторiй про диких людей, уже не говорячи про первiсних, знала, що їх можна оцивiлiзувати хiба за мiльярд рокiв. Довiдалася про двох iндiйських дiвчат Амалу та Камалу, яких виховали вовки, про Вiктора, Каспара Хаузера, тих, котрi лоскотали уяву людей протягом тисячолiтть. Але вся ця теорiя була менi нi до чого. Нi, прототипи Мауглi чи Тарзана, котрi насправдi мали не таке романтичне життя, як описали автори свiтової класики, мене не цiкавили. Навiть бiльше — менi було однаково. I досвiди та надбання попередникiв, i їхнi невтiшнi висновки… Бо доки живе мiй хлопчик, доти в моїй душi житиме непогасима, як сонце, надiя.

Але що ж iще, крiм лiкiв для власної душi, шукав Марчелло у безпомiчному поглядi Флооро? Усi його книги, зачитанi, перечитанi, iз позначками на полях та мiж рядками… Невже це i було реальнiстю, життям старого?