Татцельвурм. Тірольська історія

Епілог

Мене знайшли по обiдi. Двоє смiливцiв, якi зайшли до печери, винесли мене звiдти, переживши справжнiй шок. У них тряслися руки i ноги. Вони казали, що крiм трупа вовчицi, бачили дiтей самого диявола у людськi подобi. Одне мало перегризене горло, а iнша — вiдгризену в лiктi руку, яку перед цим вони також знайшли в одній із розставлених пасток. Дiти походили на тварин. Але нiхто бiльше не хотiв зайти до проклятої печери.

Наступного дня її пiдiрвали, аби завалити назавжди вхiд у царство Альмгайста. На той час я вже лежала в клiнiцi Iнсбрука, куди мене доправили гвинтокрилом. Лiкарiв не так цiкавила моя рана на руцi, як моя хвороблива уява. Кiлькамiсячний курс iнтенсивної терапiї мав повернути мене до життя. Але я втратила цiкавiсть до нього.

Тiльки коли через рiк я прочитала замiтку, що в Гоходорфi вже цiлий рiк не бачили татцельвурма, голосно засмiялась на всю палату. Цi бевзi так i не зрозумiли, що цим «черв'яком» була моя маленька Кiттi. Самотня вовчиця пригрiла i полюбила її так, як я полюбила Флооро. Дивнi слiди на снiгу були її, а не мiфiчного татцельвурма. Уявляю собi, що пережила мати-вовчиця, коли вiдгризала їй ручку, якою вона потрапила до пастки. Обезкровленiй, помираючiй дiвчинцi потрiбен був харч, i вовчиця наважилася прокрастись до нашого хлiва, взявши звiдти найбеззахиснiшу жертву — мого Флооро. Проте рана вiд ножа Марчелло виявилась смертельною. Заповзши до печери, вона сконала, так i не проповзвши ще тридцять метрiв углиб.

Я ж дiйшла. Аби побачити дикi очi моєї доньки Кітті, яка помирала вiд вiдсутностi любовi. Моєї маленької дiвчинки, яку годували груди вовчицi. Вони залишилися там назавжди — двоє моїх маленьких дiток — у заваленiй печерi духа Альмгайста.

Людям не потрiбно те, що суперечить їхнiм усталеним поняттям. Тому мене нiхто не хоче слухати. Кажуть, геть збожеволiла ця емiгрантка. Смiються, кепкують з мене. У цiй клiнiцi мене прозивають «Татцельвурмом». Так i кажуть, «баба Татцельвурм». Бо я розгадала його таємницю. Таємницю моєї маленької дiвчинки, яка змушена була бiгати на чотирьох, бо її свого часу не любила її погана матiр.

Так, я знаю правду Альмгайста, i вона не настiльки жахлива, як видається людям. Ця правда — чарiвна. Любов до ближнього може бути всепереможною. Необов'язково, аби той ближнiй ходив на заднiх ногах i говорив з вами загальноприйнятими фразами. Необов'язково, аби вiн був навiть людиною.

Головним є те, що у вас у серцi… Не страх, а Любов…

Оберперфусс (Тіроль) — Відень, 2009