Татцельвурм. Тірольська історія

…

По пiвночi, порушивши клятву, прибiгла заморена Герлiнде, просячи впустити її до хати, ходила попiд вiкнами, доки я через коридор вiднесла закутаного Флооро в отару овець. Проте я не впустила її. Мовчки прийняла звiстку про завтрашнiх гостiв, котра лягла на мене важким каменем спогадiв: люди, не здатнi зрозумiти людей, люди, котрих страх жене на скоєння смертi, завтра прийдуть до мого будинку з благородною мiсiєю очищення. А я?

Вона пiшла, переконана, що я геть лишилась розуму, адже так i не озвалася до неї. Та вона виконала свiй обов'язок — попередила про небезпеку. Небезпеку? Але чого б це я мала боятися? Що зробила не так?

Хiба тiльки те, що навчилась любити маленьку iстоту, котру так важко вiдчути та зрозумiти. Хiба ще й те, що зумiла вiднайти дику дитину у собi, мовчазного самiтника Хаузера, котрий помiчає те, чого не здатнi бачити iншi. Той, який вiрить, що веселка i людина — двi рiвноцiннi iстоти. Що сонце i Бог — рiзнi сторони одного цiлого. А за вiру у такi речi не карають. Я знаю.

Баба пiшла, не отримавши вiд мене у вiдповiдь навiть пригорщi слiв, на котрi чекала, мов голодний на милостиню. Я чула, як танули її кроки, кроки жiнки, яка не могла забути Образу своєї доньки. Вiн гнав її уночi аж до мене, прагнучи врятувати чиєсьжиття.

Думаючи, що робити, я снувала кiмнатою, доки мiй вже натренований слух не вловив незрозумiлi шорох та писк. «Невже почалось»? — обiрвалося в менi, бо ж я так не хотiла зустрiти у хлiвi людей! Вхопивши зi стола великого ножа Марчелло, кинулась до Флооро.

Вiдчинивши дверi, першим, що я побачила у сiрому свiтлi свiтанку, — червона пляма на тоненькiй шиї лежачого Флооро. Моє серце-кулька враз напнулось i ледь не обiрвалось. Iнтуїтивно вхопившись за лiвий бiк, дивилася на свого занiмiлого хлопчика долю секунди.

Переляканi вiвцi збилися докупи, а мiй маленький хлопчик Флооро лежав на устеленiй сiном та послiдом пiдлозi. Iз його перегризеного горла ще сочилась ясна кров людини-вiвцi.

Що трапилося? Чому саме вiн? Може, через те, що в хатi старого Марчелло вiн перестав вiдчувати запах небезпеки?

Мiй хлопчик… Флооро, який вiдгукувався тiльки на звук «оооо»… О, яким вiн був прекрасним у своїй безмовності!

Я схилилася над його тiлом, аби прикласти пальцi до вiдкритої рани i зупинити кровотечу. Флооро розплющив очi. Його поглядом тихо скрадався бiль. Юним тiлом пробiг тремтливий струм конвульсiї. Це надало менi снаги. Вiн виживе, подумалось менi, i в той момент я спочатку на рiвнi пiдсвiдомостi, якимось енним чуттям вiдчула погляд диких та голодних очей на собi. Спробувала рiзко розвернутися, та було вже пiзно: сiре та худе тiло вовчицi, котра хотiла вiдвоювати поживу, летiло на мене у довгому смертоносному стрибку. Червона, закривавлена пащека скривилась у хижому оскалi, оголивши гострi рiзцi, i тiльки її вовче гарчання примусило мене мiцно схопити в долоню холодного ножа…

Сонце стояло високо, коли я розплющила очi та повела туманним поглядом. Кошара була порожньою, лише кiлька безпритульних баранчикiв, втупившись в одному напрямку, нерухомо стояли за поламаною огорожею. Я вiдчувала на губах солодкуватий смак засохлої кровi. Болiла прокушена рука, якою я, очевидно, пробувала захиститись. Але бiль цей був нiчим, був нiщо, бо бiля мене не лежало тiло мого сина Флооро. «Вiн був ще живий», — блискавкою промайнуло у моїй головi. I ця думка повернула мене до життя. Я не боялась Альмгайста! Мене не можна було залякати полониною та печерою. А татцельвурм не мiг би завдати бiльшого болю! Бо що ж таке бiль, порiвняно зi страхом нової втрати сенсу життя?

Пiдвiвшись, я пошкандибала до нашої кiмнати, нашвидкуруч перебинтувала закривавлену руку. Заповiльненими слайдами виринав у моїй свiдомостi пережитий поєдинок. Вийшла до сiней, де, приперта до стiни, стояла стара рушниця вiдлюдника Марчелло. Потягнулася здоровою рукою до набоїв. Робила все швидко, бо думка про стiкаючого кров'ю Флооро не дозволяла гаяти нi секунди. Минула година, не бiльше! Менi хотiлося вiрити в це. Адже не могло все закiнчитись ось так! Зняла з дерев'яної полицi старого лiхтаря i поспiхом вийшла з хати.

Провалюючись у м'який, мокрий та холодний снiг, з почепленою на плече рушницею та зi смолоскипом у руцi, важко долала навіть метр: болiла нога, щодалi бiльше розпухало подряпане око, з руки все ще просочувалась через намотану ганчiрку кров. Але я не зупинялась. Iшла кривавими слiдами-цяточками мого хлопчика, тiло котрого, судячи з вiдбиткiв на тьмяному снiгу, вовчиця тягнула в зубах. Я поспiшала до сiрої та холодної печери Альмгайста. Була впевненою, що знайду їх саме там. Дiставшись до печери, я геть знесилiла. Так i є, вона пiшла до сiрої та холодної печери Альмгайста. Ось хто тут є нечистим духом!

Запаливши лiхтарик, я, скрадаючись, увiйшла до високого, на мiй зрiст, лiгва. Обережно ступила кiлька крокiв, тривожно роззираючись довкола. Iти розлогою печерою було не важко, але страх пройняв мене аж до кiнчикiв пальцiв. Коли йдеться про твою беззахисну дитину, то немає нiчого, що може тебе зупинити: нi найжахливiша лавина, нi татцельвурм. Адже є тiльки одне бажання, бажання добра синовi.

Нарештi я знайшла її лiгво. Воно було встелене сухим листям та залишками кiсток вкрадених у селян тварин. Глухим гупанням вiдбивались вiд холодних стiн печери мої тихi кроки. Всюди панувала моторошна тиша. Нiби життя причаїлося в темрявi, аби завдати менi останнього, проте на цей раз точно смертоносного удару. Бо без живого Флооро я не матиму бiльше мети.

У одному із закуткiв печери (а була вона майже безмежною, бо я всюди бачила вiдгалудження-ходи) лежали два трупи: захололий хлопчик та затвердла вовчиця. Раптом менi здалося, нiби якась тiнь метнулася до iншого кутка, туди, де монотонно скрапувала вода. Рана вiд Марчеллового ножа у правому боцi вовчицi вже не кривавила. Навколо неї збилися пасма, злiпленi кров'ю жмутки шерстi. Я схилилася над обличчям сина, аби поцiлувати його в чоло. Його шия була розгризеною майже навпiл. Сьогоднi вiн уперше не виривався вiд мене. Менi враз захотiлось, аби ми з ним оселились у зонi вiчної криги, тодi б я могла заморозити тiло й щодня на нього дивитися. Бо ж закиданий землею — значить втрачений. А я хотiла мати його поруч. Десь неподалiк почувся шурхiт. Я хотiла взяти Флооро на руки, аби виповзти звiдти. Та тiльки-но торкнулася рукою його тiла, знову почула iз неосвiтленого моїм лiхтарем закутка, загрозливе гарчання.

Нi, я не боятимусь, подiбно до селян (якщо вони, звiсно, таки правi), побачити те, що страшило їх вiками! Намацавши рушницю, звела її смертоносне дуло. Свiтло мого лiхтаря упало на незрозумiлу постать. Всього один натиск вказiвного пальця вiддiляв мене вiд завмерлого вiд несподiванки духа полонини. Це «щось» було занадто хворим i знесиленим (голодним), аби кидатися на людей. I я насмiлилась пiдкрастися ближче, аби убити цю дику ящiрку!

Першим, що я побачила у тьмяному свiтлi вогню — людський, хижий погляд рiзнокольорових очей, якi зеленаво свiтились бажанням вижити. Моє серце-кулька враз оголило усi свої пластиковi сторони. Боже, якими вразливими виявились його стiнки! Я дивилася на неї долю секунди, на дiвчинку вiд моєї плотi.

I вона стояла передi мною всього мить, долаючи замiшання. Вовчиця у людському тiлi. Дивилася на мене, не пам'ятаючи мене i не вловлюючи широких вiбрувань моєї безмежної любовi до неї. Дивилась, i вiдчувала до мене усю свою вовчу недовiру, усе своє тваринне нерозумiння мене як людини.

У моїй головi розкололася блискавка… Промайнули видiння лавини, доньки, чоловiка. Рушниця випала iз моїх рук, i я вiдчула, що втрачаю свiдомiсть.

Через лiченi хвилини найзатятiший носiй страху вступив на полонину Альмгайста.