Татцельвурм. Тірольська історія

Знахiдка

Вони таки знайшли мертве тiло старого Марчелло. Вони поспiшали, блукаючи горами, котрi, нашвидкуруч збираючи бiлизну краєвидiв, покидала зима. Селяни знали, що коли зiйдуть на село талими водами снiги, каламутячи питну воду, нi вовчицi, нi татцельвурма на вислiдкуєш, бо м'якi килими шовкових трав (тих, що ними тiрольськi дiтлахи, складаючи мiж великими пальцями рук, висвистують дивнi мелодiї, що аж птахи стурбовано озираються у пошуках небезпеки) вбиратимуть у себе слiди нiг альпiйського монстра.

Снiг уже не тримав на собi грубих черевикiв гохобердорфцiв. Вони провалювалися, вгрузали, iнколи навiть мiсили болото, що чвакало пiд невицвiлою за зиму (бо раптово замороженою) травою. Снiг зрадливо блищав на сонцi краплями поту. А на обличчях чоловiкiв весною розквiтала невимовна радiсть пережитої зими. Хоча всi добре знали: ще буде лiто i будуть обвали сiрого каменю. Та це вже не так лячно, як зсув лавини…

Шукали повсюди, натикаючись на мої слiди. Шукали завзято, не пропускаючи нi камiнчика, пiд котрим мiг би залягти грiзний у своїй жорстокостi та ще грiзнiший у невiдомостi татцельвурм. Ходили купками, не роздiляючись, нiби боялися побачити привид полонини, котрий гнатиме їх, караючи за давнi, ще з легенди, грiхи.

Стороною обходили тiльки озеро та скелю, нiби залишаючи їх на десерт, а насправдi жахаючись, адже звiдти, казали пастухи, по ночах чути розтривоженi голоси-завивання.

Шукали, аж доки не дiйшли до урвища, на краю якого ще не затяглися невiдомiстю слiди моїх лиж та старих дерев'яних санок. Аж доки не зазирнули туди, де оголеною безпораднiстю волало до них грiховне тiло Марчелло.

Котрийсь iз чоловiкiв, що кiлька рокiв тому, трусячись вiд страху та холоду (але згораючи вiд тваринної, непереборної цiкавостi), у негоду змушений був переховуватись у садибi iталiйця, упiзнав дiда. Ця пригода нагадала йому стару, як Гохобердорф, iсторiю про молодикiв, якi вiд нудьги вирiзали зi шматка дерева мстивого Альмгайста, i, поклавши його за стiл, збиткувалися з нього, аж поки третiй, наймолодший, не заступився. А тодi саме була пiзня осiнь, на дворi бушувала негода завиванням ображеного духа. I вiн без звуку ввiйшов до хати i вбив кривдникiв, зберiгши життя тiльки найменшому — пам'ять про себе, аби страшна легенда понеслася сiрою поверхнею гiр-слоненят та зеленими полонинами, аби переходила вiд ватри до ватри, наганяючи страх на вiвчарiв, змушуючи їх усе голоснiше й голоснiше виспiвувати високоголосе «Holadaittio».

Чоловiк стривожено крикнув, що то вiдьмак-Марчелло, на чийому подвiр'ї водиться нечисть, i що треба пiти до його хати, чи то забрати худобу, чи вбити її, аби бiльше не було i духу ворожби на цих заснiжено-квiтучих землях. А хату або спалити, або розкидати, щоб бiльше нiхто не селився на проклятому мiсцi.

Перестрашенi, а через те занадто рiшучi, вони поверталися до свого маленького високогiрного села, де жили привиди сiрих скель. На їхнiй дорозi, на старiй посохлiй яблунi цiлу вiчнiсть висiли зненацька замороженi, а тому немов свiжi, зеленi яблука.

У струмку, пiд вже тонким льодом, старанно обходячи камiння, гадюччям звивалась чорна вода. Темна тонка трiщина розтинала важкий, набухлий весняною вологою снiг.

Вони знали, що там, пiд снiгом та льодом, вирує не звичайний собi струмок, а майже рiчка. Тому обходили її стороною, за кiлька метрiв вiд берега. Бо вважали святотаством мiсити черевиками слiди життєдайної води, завдяки якiй, вони, горяни, то живуть, то помирають.

Поспiшали додому, аби зранку, нажаханi, проте рiшучi, гуртом, разом зi своїм католицьким пастирем, вступити до володiнь Альмгайста, звiльнити зачаровану полонину вiд духiв минулого, привидiв темряви, викорiнити звiдти свiй власний страх i, врештi, бодай на сонячне лiто зануритись у важку роботу, аби винести iз неї бiоплоди, котрi пройшли б усi екологiчнi тести i могли залягти на полицi модерних вiденських холодильникiв та морозилок.

Вночi гохобердорфцi молитимуться у маленьких капличках на своїх подвiр'ях, благаючи Бога про допомогу.