Татцельвурм. Тірольська історія

…

Глухий вибух, котрий саме вбивав ще не народжену лавину, знов розбудив мене. I так щоранку, о четвертiй. Десь пiдривають снiги, аби не дати лавинi можливостi осунутися на мене. Втiм, на цю хату вона i так не сповзла б своїм смертоносним покривалом. Майже перед самим будинком, хоча вiн знаходився у «зеленiй зонi», була збудована довжелезна стiна висотою з десять метрiв. Тодi, пiсля лавини, селяни навiть не вийшли допомагати працiвникам, котрi, будуючи стiну, рятували їх вiд повторних смертей. Бо гохобердорфцi вважали втручання у долю, у забаганки природи — найбiльшим грiхом.

— Тобi треба до Марчелло, — сказала одного ранку баба пiсля того, як я розповiла їй про випадок iз Андреасом. I в її голосi пробринiли нотки тривоги. — Можливо, вiн тобi допоможе. Вiн умiє лiкувати. Колись, ще замолоду, вiн учився у самому Римi, i вiн розумiється на цiлющих травах. Я пiшла би до нього сама, але пiсля того, як майже тридцять рокiв тому люди спалили його дерев'яний будинок i вiн змушений був оселитися на закинутiй фермi, закон села забороняє навiдуватися до нього. Хоча всi знають: коли у сiм'ї хтось важко хворiє, найстарiший чоловiк iде по лiки тiльки до Марчелло. Але жiнкам уже давно заборонено спiлкуватися з ним. Тим паче, менi.

Мене ледь не пересмикнуло. Допомога? Та якби вона знала, як давно я чекаю свого останнього дня!

— Я знаю, що ти хочеш померти… — раптом сказала баба з таким болем у серцi, нiби вiдрiзала вiд свого тiла шмат шкiри. — Моя донька також хотiла…

Марчелло жив вiдлюдником на своєму хуторi. Люди навiть зараз не косили траву i не розгрiбали снiг бiля його спаленого колись будинку, з острахом оминали його теперiшнiй маєток. До оповитої мiстичними легендами полонини, недалеко вiд котрої, за їхнiми розповiдями, жив сам Альмгайст, було годин п'ять пiшої ходи влiтку. А зараз, коли снiги стерли всi дороги, йти до таємничого iталiйця, тiрольця, що народився по iнший бiк гори, було вдвiчi довше.