Татцельвурм. Тірольська історія

…

Крижаний снiг лезом тягнув по моєму обличчi бiлi смуги. Я стояла там, де колись помер мiй Кевiн. Чоловiк, котрий спромігся мене заплiднити. Тупцювала на мiсцi, на котрому так i не знайшли мою Катьку.

Я була настiльки пригнiчена своєю багатоголосою безнадiєю, вона так зримо вiдбивалася на моєму обличчi, що без того перестрашенi селяни почали вiд мене сахатись! Ходила дворами, виглядаючи маленьких, шестилiтнiх дiток, плекаючи сподiвання побачити вкрадену вiд мене Катьку, вiд котрої я утiкала колись жовтим рятувальним гвинтокрилом. У гешефтi (крамниці) казали, що мою доньку вкрав розбуджений iз зимової сплячки голодний татцельвурм. Я вже заплуталась у тих iсторiях про звiра: то вiн впадав у сплячку, то полюбляв тепло. Але менi хотiлося їм крикнути: де ж тодi кров? Її кров. Чому нiхто не бачив на мiсцi смертi мого чоловiка червоних плям? Кровi тих п'ятьох пропавших безвiсти чоловiкiв не знайшли також.

Декотрi шепотiли, що то дух полонини Альмгайст прислав за моєю дочкою своїх вiдьом. Де вони? Де вони, отi вiдьми? Вкажiть менi пальцем бодай на одну, i я вчеплюся в її горло, висмокчу з неї правду про моє нещасне дитя… Адже я не можу бiльше жити з почуттям провини… Згадувати, як тiкала з цього села, ще не вiд мертвих (хоча тiло Кевiна уже захололо), живих… Пiдсвiдомо боялась, що зараз на порозi з'явиться заснiжений дядько iз довгою палицею, якою рятував закиданi снiгом життя, i з писклявим згортком на iмя Кiттi… I тодi… Тодi я прощаюсь iз новим проблиском далекої, уже, здавалося, втраченої iнфантильностi, що я її так не хотiла втрачати, бо все ще жила там, пiд крилом у татка, для котрого була принцесою, найкращою, найгарнiшою. I не хотiлося менi туди, на глиняну вулицю, що нею додолу, геть аж до долини, стiкали бруднi потоки карпатського дощу. Туди, де гасали дiтлахи i дражнили мене коротконогою товстухою, а я рюмсала, здавлюючи забороненi батьком сльози, кличучи мамку чи татка, що для них я залишалась назавжди клубочком нiжної радостi.

Мимоволi стрепенулася, згадавши тi дитячi голоси та обличчя, вiд яких я так довго вiдмивалась у хитливих душових кiмнатах круїзних лайнерiв, пiсля ночей iз темношкiрими чоловiками, котрi брали нас, а напившись iз прозорих келихiв п'янкого трунку, насмiхалися, вiдсилаючи переказом грошi своїм дружинам пiд час чергового сходу на сушу. А ми плакали, прагнучи, аби вони забрали нас до свого Карибику, зробили нас другими, пiсля офiцiйних любасок, коханками.

Мої неприємнi спогади, мов шматком битого шкла, перерiзала купка дiтлахiв, ледь не здичавiлих створiнь, що їх закрило вiд свiту тiрольське високогiрне село. Дiтлахiв, котрих учила лише одна вчителька, проводячи два уроки в одному класi.

— Die Langtuttin [1]! Die Langtuttin! — просичав один iз них, помiтивши мене, i вони ледь не з шаленим переляком кинулися тiкати, волочачи за собою дерев'янi санчата.

А менi пекло у грудях прикрiстю людського нерозумiння. Дивлячись на заледенiлi шпилi Альп, я згадувала день свого спасiння вiд Кевiна. Так, у всьому була винною тiльки я, бо не тільки бажала йому смертi, а ще й спровокувала нiчну сварку, пiсля котрої зранку чоловiк захотiв розвiятись. I взявши нашу доньку, вийшов до своєї останньої любовi, котру так i не зумiв подолати.

Звичайно, я нiколи не забуду той день. Сидiла у нашiй кiмнатi, прислухаючись до своїх неврозiв, розмовляючи з ними, мов iз малими дiтьми, пiдсвiдомо люблячи їх, коли враз на душi стало геть кепсько.

— Тiкати! — шурхотiло в грудях затяжною вiхолою, що не вщухала вже кiлька тижнiв.

— Геть звiдси! — проганяли мене Альпи, а я ненавидiла їх за те, не розумiючи, що почуття, котре навалилось на мене, допомагає врятувати життя. Згодом я довго питала себе, чому саме я мала залишитись жити? Адже всi, котрi пережили лавину, говорили, нiби вони народились удруге. Нiби через жахливу втрату найрiднiших людей гори стали їхнiми другими батьками. Тiльки я не народилася ще раз. Хоча менi весь час хотiлось у дитинство.

Я сидiла в нашiй кiмнатi, у катiвнi моїх нiчних принижень. Завiрюха, що мела безперестанку уже чотирнадцятий день, вночi нiби трошки вщухла, аби дати можливiсть моєму чоловiковi вивести на прогулянку нашу закутану в дорогий одяг Кiттi. Кевiн не шкодував для неї нiчого. Вiн любив її. Любив так, як не могла я. I це дратувало мене до безсилого, мовчазного сказу. Такого, що повiльно переростав у новий комплекс.

Вулицi стояли геть занесенi снiгом. Навiть гвинтокрили не лiтали до нас, аби принести їжу, як це було в iнших австрiйських селах, до котрих вели асфальтованi дороги. Єдиний зв'язок зі свiтом — старе радiо — щодня кричало про лавини, якi пiдступними змiями сповзали то тут, то там по всьому Тiролю. Снiги засипали залiзничнi колiї, обриваючи сполучення, переривали проводи, залишаючи людей на десятки днiв без струму. Сотнi туристiв вимушено продовжували свої вiдпустки доки не спаде снiг. Доки крiзь густу сiтку бiлого повiтря не покажеться тьмяне, схоже на мiсяць, сонце.

А поки я, прикута до радiо, думала про власнi бiди, смiливцi, що не боялися завiрюх, а також тi, котрi не мали страху перед стихiйним лихом на iм'я «людина», веселились у центрi села, розпиваючи пiдiгрiте вино та вiдганяючи страх. Святкували кінець снiгопаду.

Мене тиснуло зсередини передчуттям бiди, кортiло плакати, пекло у грудях вогнем, що його не погасиш жодними сльозами. Я вийшла з кiмнати за чаєм.

Зiйшовши до кухнi, чомусь занадто довго не могла зосередитись, шукала ромашку, ледь не впала, перечепившись об дверцята пiдвальної ями, де зберiгали картоплю. Бiля плити перешiптувались двiйко бабиних помiчникiв. Коли зненацька щось жахливо голосно трiснуло! Уже потiм я зрозумiла, що то розтрощився пiд вагою смертоносного снiгу перший будинок на шляху бiлої темряви.

Ганс, що саме бiля вiкна набивав смердючу люльку, нажахано заволав:

— Лавина! Лавина насувається!

Усе було, немов у кiно. Дивно, але саме це подумала я, коли всi повалились на землю. Проте я потрапила не до того кiно, до якого мрiяла. Iнстинкт самозбереження штовхнув мене до ями, i я опинилася на сiрiй вiд обсохшої глини картоплi. Упавши, не вiдчула болю. Почула звук розбитого скла. Моторошно заволав Гюнтер. На мене сипонуло холодом, звiдкись упав горщик… I зникло повiтря. Його просто не стало, бо все замiнив снiг. Всюдисущий снiг, котрий я вдихала носом, ковтала ротом. Вiн залiплював менi очi та затикав вуха.

Саме тiєї митi згадалися рятiвнi розповiдi мого чоловiка-лавинолога. Я намагалася просунути руки до обличчя, аби скласти їх перед носом рятiвним човником, котрий мав виконувати роль накопичувача повiтря.

А снiг ґвалтував мене. Ту, яка нiколи не хотiла належати йому, ту, котру вiн наполегливо звiдси проганяв.

I жодне попередження «Dachlawine» на тлi темних будинкiв не могло бути передвiсником старого, ще вiд пратисячолiть, стихiйного лиха.