Татцельвурм. Тірольська історія

У полонi скель

Герлiнде любила розповiдати менi про свою доньку, котра уже кiлька рокiв мешкала у Вiднi. Марiя, як i її мати, мрiяла стати повитухою, по-мiсцевому — «гебаме», мрiяла перейняти материне ремесло. Баба чекала, коли донька закiнчить навчання i повернеться до свого великого i порожнього дому, збудованого покiйним чоловiком, за котрого колись видали шiстнадцятирiчну напiвсироту Герлiнде. На диво спокiйно (запевняючи, що майже всi життєвi болi стираються гумкою часу) вона розповiдала менi, як плакала кiлька ночей пiдряд, не маючи мужностi вiдмовити батьковi та мачусi, котрi хотiли чимшвидше спекатися зайвого рота. Тому й була змушена вийти за тридцятишестилiтнього вдiвця Готлiба.

— Моя донька — найгарнiша на цiле село! Вiр менi й нiкому iншому, бо всi тiльки заздрять нам… Усi заздрили… Не любили її красу, — повторювала стара, а я пiдмiчала, як часто говорить вона про Марiю, свою пiзню доньку, плутаючись у часi. — Навiть зараз заздрять. Я бачу це по їхнiх обличчях. Минулого року, на кампуса (тiрольске свято, коли люди одягають маски нечистої сили та ходять вулицями, лякаючи iнших), розкидали могилу мого чоловiка. Злi вони, злi. Але я тобi допоможу. Хочеш, влiтку збиратиму трави, аби вилiкувати твою недугу? I не пали бiльше кров'янi шмаття… Я вмiю їх приговорювати. Тобi стане легше…

Саме такими словами починались тепер мої закривавленi ранки. А що були вони залитi червоною барвою, можете не сумнiватися. Червоною барвою моїх нiчних слiз через фiзичний бiль, зневiру, нерозумiння, страх. Червоною фарбою моєї солоної кровi, котра сочилась iз потрiсканих складок шкiри. I вiд цього менi хотiлося зробитись невидимою душею Всесвiту, котра вже вступила у свої безмежнi й незрозумiлi для людського розуму володiння. Бо тодi я, крихiтна пiщинка, звiльнюся вiд людських поневiрянь, аби виконувати свою справжню мiсiю. Бо ж нiяк не могла повiрити, що фiзичний бiль, котрий народився у моєму тiлi вiдразу пiсля формування мене як зрiлої особистостi, i є метою, заради якої мене, злиттям двох конвульсивних тiл, принесено у цей свiт.

Нудьга. Ось яке iм'я мала моя духовна хвороба, що перевтiлилась у рак шкiри пахових складок, утворившись на тлi хронiчного кандидозу i ставши його вiчним i вiрним супутником. Так, я була хворою. I не жалкувала про це. Навпаки, бажала бiльшого. Хотiла смертi. Не боялася її. Бо прагнула вiдчути щось НОВЕ. I вiрила, що там, за уявною межею, iснує щось, до чого варто прагнути. Смертники завжди народжуються iз нудьги.

Це село я вибрала. I вибрала тiльки з однiєї причини: хотiла зникнути там, де померли мої чоловiк та дитина.

Дитина… Вона то снилася менi, то вчувалася своїм вимогливим голосом, то вбачалася рiзнокольоровими очима, за котрi тодi я побоювалась її, то пахнула м'якенькою шкiрою та молочком. Уночi мала часто вдивлялась у мене тими нiжними та невинними дитячими оченятами, за котрi я би так любила її зараз…

Можливо, коли б менi судилося завагiтнiти ще бодай раз, я би вiдродилась у власному прагненнi жити. Однак моє останнє дитятко, темношкiрий зародок одного з джамайкiйських офiцерiв, нещадно викинуте у брудне вiдро бразилiйської клiнiки.

За розповiдями баби, її донька була моєю однолiткою. I я, хоча мене це зовсiм не цiкавило, мiркувала, як довго вона ще вчитиметься? Проте мовчала, даючи Герлiнде можливiсть розповiсти свою власну iсторiю і розумiючи, що вона завжди матиме право на рятiвну вигадку.

Я дивилася на обгризене мишами фото, котре стара часто тицяла менi, й уявляла Марiю. Чомусь здавалося, що голос її був надзвичайно спокiйним, погляд глибоким, а доля — трагiчною, про що свiдчила сутула дiвоча постать. Баба народила її у сорок, i мене дивувало, як це її старий чоловiк не спромiгся на дитину ранiше.

Одного холодного, болючого та закривавленого ранку Герлiнде, виливаючи помиї до отвору, котрий iз кухнi вiв до свинарника, сказала менi:

— Живи тут скiльки завгодно… Менi так легше. Легше боятися…

Чого боялася вона, менi було знати зась. Та я i не прагнула. Допомагала їй, як могла. Носила їсти свиням, призначеним на обмiн-продаж, годувала галасливих курей, розгрiбала широкою лопатою хрумкий снiг, розвiшувала на морозi її одяг та моє шмаття. Мої рани.

Мої рани були вiдкритими: рожевi пелюстки болю… Я мало розмовляла з бабою, адже нiщо у життi мене не цiкавило. Я хотiла до душ моїх близьких (а чи були вони, не коханi, не любленi, не зрозумiлi, — моїми?): чоловiка та нашої доньки. I якось, набравши для них повнi кишенi цукерок, вирушила до мiсця їхнього перевтiлення.

Того дня я саме стояла на порозi мого нового товариша, його величностi самогубства. Одягаючись, шморгала носом, нiби ось-ось мала розплакатись.

— Ти хочеш померти? — враз похопилася стара, вийшовши зi свого сонливого стану. — Нi! Ти не помреш! Не помреш! Краще вже я вiддам тебе тому, що оберагає духiв полонини, як вiддала йому все найрiднiше. Але тiльки не смертi! Альмгайст — живий!

— Кому ти мене вiддаси? — нервово перепитала я, знаючи ще з дитинства забобоннiсть гiрських жителiв та їхню любов до вигадок.

— Альмгайсту. Вiн уже давно приходив за тобою. Ти вiдчувала його поклик ще там, де була ранiше. Тому й прийшла. Мою доньку вiн також просив вiд мене. Та я не пустила. Не вiддала її. Любила свою квiточку єдину… Люди казали, що вона — вiдьма, як i її батько. Так, нiби їм вiдомо усе про її вiтця. Я ж поклялася на Бiблiї, говорячи правду про Готлiба. А вони кричали попiд вiкнами. Вибивали шибки. Того року зiйшла лавина. Марчелло казав, що винуватий Альмгайст, котрий чекає на жертву. Котрий сердився, що ми впустили до села чужинцiв. Беньямiн не принiс до нашого села нiчого, крiм великого смутку, — баба плакала, схиливши сиву голову на випаленi сонцем долонi.

Коли я виходила на витоптану грубим шкiряним взуттям дорогу, вона стояла на порозi, проводжаючи мене сумним, сповненим любовi поглядом. Менi здалося, що в менi вона бачить свою вiдсутню доньку. Тодi Герлiнде крикнула до мене:

— Аби нiколи не вивiшувала бiлизну на нiч! Бо коли одяг висить на дворi до ранку — на смерть.

Я не озирнулася, бо знала той забобон ще з дому. Мати не любила одягати на себе шати, котрi увiбрали енергiю мiсяця, бо вони її пригнічували. I тiльки батько шипiв про сiльську глупоту, вважаючи, що немає нiчого кращого для одягу, коли з нього взимку витягує вологу нiчний мороз.

Вiдшукавши мiсце смертi моїх рiдних, нерухомо простоявши там близько години, я мовчки брела далi в снiги, з надiєю стати загубленою для себе i для всiх. Не взявши iз собою жодних ампул, тiльки пригорщiневиплаканих слiз, тiльки душу, просочну вологою, тiльки серце, залитетривогою, брела заснiженими кам'яними просторами у пошуках порожнечi… Усе було марним. Цей снiг, що морозно скрипiв пiд теплими черевиками бабиної доньки. Цi глiбоки слiди на ньому, що я їх оминала, iдучи, мов месiя, не провалюючись у глибокому, замерзлому снiговi, несучи у серцi пломенiючу надiю, що мiсiю завершено. Що мiй тягар нарештi впаде. Що мої плечi, котрi останнiм часом були завжди сумно опущенi (ходила, мов жебрачка, просячи не грошi на прожиття, а крихту смертi), зігнуться ще нижче. Зiв'януть, залишаючи по собi лиш бiлi стержнi — кiстки.

Свiдомо йшла безлiсим тереном, аби не перешкоджати лавинi, не стримуванiй нiчим, бо ялини, розлитi за кiлька сотень метрiв, були задрiбними, аби стримувати стихiю, тому снiг мiг легко злизати мене iз цього шляху самотнiх.

«Їж мене, — думала я. — Їж мене всю, аби серце впокоїлось. А далi… Хай нарештi настане "далi"».

Незчулася, як опинилась бiла дерев. Не помiтила нiкого, тiльки неприємний голос гучним ляпасом вибив мене iз задуми.

— Вiдьмо, що накликає лавини! Чого шукаєш тут? Чи несвоєї рiзноокої доньки, народженої вiд диявола?

Нажахано озирнулась. У снiгу сидiв… Так, це був вiн, пришелепкуватийАндреас iз розкуйовженою i завжди непокритою головою, котрий тодi першим знайшов мого чоловiка.

— Так знай, — кричав вiн менi у спину, а я йшла, не озираючись, не хотiла його чути, не хотiла розпитувати про той день. — Я бачив слiди на снiгу. Я був не перший. То Альмгайст наслав на нас лавину, аби забрати твою рiзнооку дитину. Я бачив нелюдськi слiди. Вiн забрав твою доньку. Бо ти — вiдьма. Ти — зло. Ви привезли iз собою до села негра. Ви порушили спокiй гiр. Твiй чоловiк iшов проти природи, утримуючи священний снiг залiзними сiтями. А татцельвурм, я знаю, всього лиш невловимий посланець його маєстата Альмгайста.

Вершечки вечiрнiх гiр вилискували червоною барвою моєї рани. Самого сонця видно не було. Лише дух його неспокiйний, а тому, як i життя, вiчний, лизав пошерхлi вiд морозу гори. У впадинах зникав, зливаючись iз тiнями та пасками вiд лавин, а на снiгах — виблискував. Я мовчки брела додому. Думала над тим, чи правий Андреас, мешканець села, в якому люди досi сперечалися, за чиїх часiв було краще, Франца-Йозефа чи Максимiлiана, коли говорить про мою Катьку як утiлення зла тiльки через те, що вона мала рiзнокольоровi очi.