Татцельвурм. Тірольська історія

Полiт тривалiстю у шiсть років

Вичищений до лиску Боїнг «Вiдень-Iнсбрук» спокiйно гуркотiв собi крiзь молочний туман хмар, не вiщуючи нiчогоекстра-ординарного. Я сидiла, аж прилипнувши до сидiння, намагаючисьне слухати бджолиного рою слiв, котрi, мов вода, не оминали у своєму плинi жодної заглибини. I вiдсiкала вiд себе висоту та небо, абизалишитись у просторi пiд назвою «нiде». Безнадiйно чекалана турбулентнiсть, котра змусить всiх отих людцiв навколо бодай надеякий час стулити писки. Сама я повiтряних ям не боялася нiколи. Натомiсть боялась ями пiд назвою «життя». Отого безкiнечно-довгого (з погляду вiдносно молодої людини) лету через порожнечу сiроговiд буденностi свiту.

Сьогоднi, як i тодi, синоптики прогнозували багато снiгу. А я до глибини свого тривожного серця була переконана: опади — ось те єдине, що може порятувати мене вiд безсенсовостi. Бiлi, холоднi, вiчнi кристали. Снiг. Єдина у своїй неповторностi зима.

Iнсбрук не мав стати останньою краплиною моїх поневiрянь пiд пафосною назвою «життя». Невеличке високогiрне село Тiроля, серце Альп, як називають його путiвники, буде завершальним етапом мого довгого бiгу крiзь три десятки рокiв.

Пролiтаючи над заснiженими вершинами, я думала про гiрську красу, i згадувала, як тут може бути нестерпно лячно.

I невимовно радiла цьому, бо вже давно носилася з думкою про смерть. Померти. Бiльше нiколи не розплющити очей. Не бути. Не жити. Не знати. Не мучитися вiдчуттям власної недосконалостi, запрограмованим у моєму тiлi настiльки мiцно, що жодна iнша програма не в змозi зламати нi кодiв, нi щоденних нашарувань затяжної депресiї.

Закодована, запрограмована, розшарпана, незрозумiла, переповнена вiдчуттям близького фiналу свого сконцентрованого на власних болях та навдачах життя, летiла я над бiлизною скелястих гiр, на яких майже нiчого не росте.

Життя, котре за всiма законами самозбереження та продовження роду, крутилося навколо моєї зiржавiлої вiд перестиглих психозiв та неврозiв осi, вже давно перестало приносити менi задоволення. Ставлю пiд сумнiв, що воно тiшило мене навiть у не такi вже й далекi двадцять три, коли я, втрачена для себе, але виконавши життєву програму пересiчної закарпатської дiвчини (закiнчити навчання, вийти замiж, народити дитину), через рiк пiсля нашого одруження та майже через десять мiсяцiв повної Кевiнової вiдсутностi, подалася за чоловiком, молодим науковцем (хоча слово «молодий» варто вживати тiльки у сполученнi з iншим — «науковець»), гордiстю усiєї моєї родини, до австрiйського Тiролю. На руках iз пiврiчною, вередливо-плаксивою Кiттi (названої на честь її української бабусi Катерини), аби, на думку рiдних, допомогти моєму, ледь знайомому менi чоловiковi, вивчати проблематику лавин та знаходити новi варiанти подолань снiгової проблеми.

Я нiколи не була закоханою по-справжньому. Кевiн приїхав дослiджувати гори. Цим усе сказано. Бо ж тiльки вони мали право на iснування в його захололому, мов верхiвки Альп, серцi. Мене ж отi шпилястi нарости, мовчазнi джерела його натхнень нiколи не вабили. Але я, на жаль, була продуктом їхньої любовi. Народжена карпатськими лагiдними велетами, увiбрала в себе всю культуру їхнiх забитих верховинцiв. А ледь не п'ятирiчне навчання в Одесi та проживання у квартирi вічно вiдсутнього вуйка-моряка i завжди роздратованої через професію чоловiка вуйни-почекальниці — обвiшаної золотими злитками жiнки-українофобки — прищепило менi нав'язливу думку про можливостi безкiнечних кругосвiтнiх подорожей та пiзнання далеких країн.

Хоча, пам'ятаю, втекти зi свого безперспективного села менi хотiлося вже тодi, коли довгими пiдвечiрками носила воду iз однiєї на все село кринички. А татко, невиправний мрiйник, мiсячи чобiтьми глину, повертався додому з вимореними вiд щоденного орання коровами. Вiн нiс у кишенi калим, котрий, я знала, буде дбайливо вiдкладений на моє, таке важливе для батька навчання. I тiльки мамка, котра боялася свiту, потiм усе зазiхала на грошi, шукаючи їх у єдинiй нашiй кiмнатi або у сiнях, якi одночасно виконували функцiю кухнi. Адже вона плекала надiю витягнути для мене найкращу на все село хату — двокiмнатну!

Кевiн оволодiв мною, цнотливою горянкою, вже другого вечора нашого знайомства. Його бажання раптово зросло тiльки пiсля того, коли я зiзналась у своєму дiвоцтвi. Вiн довго випитував у мене причину такого тривалого, як на нього, утримання вiд сексу. Я щиросердно розповiла про вплив середовища та традицiй на мою вразливу свiдомiсть. Розказала про батькiв, котрi змушенi будуть протягом довiчного перебування в пеклi прати мій закривавлений весiльний рушничок як «нагороду» за погане виховання дочки. Кевiн задоволено смiявся, погладжуючи мою враз спiтнiлу долоню та мрiйливо закочуючи очi, лепечучи щось про мою прекрасну незiпсуту душу.

Вiн брав мене i шепотiв англiйською (яку я вивчала iз притаманною менi завзятiстю, аби потай вiд усiх поїхати в рейс на вуйковому круїзному лайнерi) про мiй запах, оцей вiдголосок карпатських гiр, мальованих плавною дугою, мов живiт у вагiтної жiнки. Вiн хрипiв, що дiвчата-горянки найчарiвнiшi серед людських створiнь, i що тiльки вони достойнi бути iз ним бодай уже через те, що їх породили бескиди. Беручи мене, вiн стогнав, що мав жiнок усiх гiр. Вiд Кордильєр до Пiвденних Альп. Зiтхав, що моє тiло нагадує йому смертоносну лавину, бо коли її бачиш, то солодкий переляк починає сочитися вiд спинного мозку, коли ж оволодiваєш нею, розумiєш, що вона є нiчим iншим, як снiгом, отими поодинокими кристаликами, що тануть вiд доторкiв гарячого тiла. Шепотiв, що йому подобаються мої великi та м'якi груди, бо вони для нього є символом Карпат. Видихав, що у гiрських мешканок груди завжди мають певну схожiсть iз природним рельєфом. Гострi i твердi, мов альпiйськi скелi, холоднi i теплi, м'якi й опуклi, мов карпатськi луги…

Вiн кохав мене так натхненно, що я аж злякалася тiєї любови, якою вiн обдаровує свої земнi природнi висоти. Мимоволi переставала його хотiти, а може, через свою повну недосвiдченiсть навiть не починала. Бо розумiла, що його хiть до мене є бажанням, скерованим до одного iз наших узгiр'їв, iз тiєю тiльки рiзницею, що з ним не можна кохатися.

Кевiн долав мене, мов одну зi своїх вершин. Пiдiймався на мене, мов фанатик-альпiнiст у пошуках неземної насолоди.

Вiн оволодівав мною так неконтрольовано, що через кiлька тижнiв я була змушена перервати його науковий семiнар у Києвi пропозицiєю пiдшукати приватну клiнiку, що спецiалiзується на прочищеннi тiлесних тунелiв вiд зародкiв немовлят.

Але розчулений науковець найпершим лiтаком примчав до свого «карпатського едельвейса» iз великодушною пропозицiєю руки. Про серце вiн не згадував. Тiльки зiзнався у двох попереднiх одруженнях, тобто двох розлученнях — двох невдалих бездiтних шлюбах. Бо, як шепотiв довiрливо, пiсля раннього захоплення альпiнiзмом та тривалого переохолодження на однiй iз вершин, був впевнений у власнiй безплiдностi. Аж виходить — нi. Мене, саме мене, його «гiрську квiточку», доля зробила обраницею. I тепер його нащадок таки матиме гiрську кров! А вiн, мiй спаситель, котрий безкоштовно повезе мене до «америк та австралiй», буде ощасливлений омрiяним нащадком.

Кевiн вiдкрито кайфував вiд нашої обрядовостi. Йому подобалося спостерiгати за метушливими приготуваннями до несподiваного весiлля. Вiн, раз за разом, потай перехиляв iз моїм татком мiцну сливовицю, i, прицмокуючи язиком, казав:

— Транскарпатiен слiвовiце iс верi вел.

А, для повнiшого ефекту, аби бути зрозумiлим для батька, котрий iноземною промовляв всього двi фрази («русiше швайне» та «хенде хох»), стверджував:

— Зер гуд. Зер гуд, дiер фазе.

Батько тiльки миролюбиво посмiхався, поплескуючи по худому плечi англiйця своєю могутньою, розбитою вiд важкої роботи долонею.

— Зер гуд, — казав переможно батько, — це моя донька. Я її виростив цнотливою. Берiг. Вивчив у Одесi! Аби жоден зять не мiг менi дорiкнути! Виявляється, для тебе берiг, ученого! Iнтелiгента! А жiнка все просила хату тягнути. А тепер ти усе потягнеш.

— Єс, iнтелiгент! — бурмотiв двiчi розлучений Кевiн, повторюючи за батьком єдине зрозумiле йому слово.

Нишком вiд всюдисущої численної родини, котра в горах завжди раптово з'являється у повному складi, тiльки-но пронюхає про черговi урочистостi, Кевiн, прихопивши свого європейського наплiчника з пiдстилкою всерединi, тягнув мене до лiсу, аби неподалiк вiд струмочка доводити вiдданiсть моєму холодному непробудженому тiлу.

Я не пручалася, бо цiкавiсть брала гору. Тiльки щоразу пiсля недовгої процедури розчаровано йшла за своїм нареченим, розмiрковуючи про вiдсутнiсть отiєї розрекламованої спритними довгоногими «адєсiтками» насолоди, та про присутнiсть уже кiлькамiсячного дискомфорту в моєму тiлi.

Кевiн… На вiдстанi рокiв його iм'я набуло для мене символiчностi. I хоча знаю, що нiяка любов не торкнулася тодi наших земних, а вiд того занадто недосконалих сердець, та я щоночi думаю про нього. Згадую свого покiйного чоловiка як людину, котра була послана менi для любовi. Для кохання. Для спокiйного життя у парi. Без неврозiв i постійних тiлесних недомагань.

Тодi, пiсля нашого весiлля, на оглядi при постановці на медичний облік, в мене виявили зовсiм не страшну хворобу. Моя мамка полегшено зiтхнула.

Молочниця — це не хвороба, — сказала вона, викидаючи до смiтника мої лiки, якi, на її переконання, могли зашкодити дитинi, та запарюючи ромашку для спрейцювання.

Оця «не хвороба» залишилася зi мною до сьогоднiшнього дня. Тiльки уже не в такiй легкiй формi. I кожного разу, коли лікар виписує менi все новiшi й новiшi препарати, я, меланхолiйно приймаючи їх, згадую перший випадок мого грибкового стану, котрий потiм, через роки, перерiс у важке ракове захворювання. Тодi вже знала, що жоднi пігулки не здатнi допомогти менi доти, доки мiй мозок не вийде зi стану безвиходi, котра почалася пiсля святкування мого двадцятидвохлiття, де були присутнi усi мої замiжнi родички зi своїми чоловiками та галасливими немовлятами. Декотрi з тих жiночок не мали ще й вiсiмнадцяти рокiв. Вони пiдiймали келихи за моє жiноче щастя. Пили за цноту, котра, на їхню думку, вже зачекалася весiльного плетiння барвiнку. I я розумiла, що конче мушу знайти чоловiка та вийти за нього замiж. Хоч це i не є мрiєю мого життя.

Я часто плакала переможеними безсонням ночами. I не тiльки через те, що мала великi груди карпатської дiвки, помережанi синюватими смужками розтягнутої вiд ваги шкiри, та занизький зрiст, успадкований вiд моїх вiчно схилених до землi бабусь. Плакала здебiльшого через те, що прагнула «до америк та австралiй», де на мене стовiдсотково мало чекати побачене у клубi сусiднього села жiноче щастя.

Я ридала на власному весiллi пiд щасливе схлипування матерi та пiд горде посопування батька. I коли мене, повногруду молоду, викрав сусiдський легiнь-тракторист i повiз на своєму зеленуватому, вимащеному коров'ячими пляцками ревунi до сховку, аби чекати на викуп, я ненавидiла всiх. Ненавидiла через нереалiзованiсть власних мрiй. Тодi, у вечiр мого весiлля, ми цiлувались у його тракторi. Це був другий чоловiк у моєму життi, з яким я поцiлувалася.

Тодi, пам'ятаю, ненавидiла себе за те, що я — жiнка. Та, котра мала бути для iнших цнотливицею, вiрною дружиною, дбайливою матiр'ю i нiяк не сама собою! Бо якби могла стати чоловiком, як, примiром, вуйко, попливла би собi до далеких i вимрiяних країн на розкішному круїзному суднi, завбільшки з отой портовий готель «Одеса».

Працювала б офiцiянткою, стюардесою, прибиральницею, нянею, але пiзнавала би свiт, який, як виявилось, не закiнчувався широкою полониною та яфинами на продаж.

Через мiсяць пiсля нашого одруження Кевiн, наситившись по горло своєю дружинонькою та романтикою карпатських гiр, буцiмто отримавши важливе повiдомлення, полетiв до Тiролю дослiджувати проблематику снiгових зсувiв, котрi минулого року розтрощили невеличке гiрське село та забрали життя кiлькох десяткiв його жителiв. Кевiн, iз нотками погано прихованого роздратування в голосi, доводив менi, що саме вiн покликаний знайти новий спосiб крiплення гiр, i що отi дугоподiбнi загорожi нiкуди не годяться, бо не можуть утримувати лавини, i що вiн, Кевiн, найбiльший науковець iз науковцiв, просто вимушений залишати мене тут, у Богом забутому карпатському селi, в оточеннi чарiвних гiр, народжувати наше спiльне немовля, нашого маленького Кевiнляйна, аби ощасливити його, Кевiна Великого, уже нами двома — дружиною i сином. Вiн був упевнений, що з його появою у Тiролi перестануть розбиватися гвинтокрили, котрi зимою через погану видимiсть чiпляються за нiбито безпечнi (якщо дивитися знизу) лавиннi паски.

Я не тримала його, мабуть, тiльки з однiєї причини. Любощi з чоловiком були для мене болючими. Тодi я ще не знала, що все на цьому свiтi рухається виключно в одному напрямку — вiд моєї голови. Я не знала, що першопричиною моєї хвороби є не хронiчний дисбактерiоз кишечника, а психiка, зумовлена у моєму випадку невротичним станом у зв'язку з небажанням сприймати прозаїчну дiйснiсть буття.

Хоча тiльки тепер починаю розумiти: звинувачуючи у своїх невдачах батькiв, своє гiрське походження та Кевiна, першопричиною всього була я сама та моє переконання в необхiдностi прийняття рiшень задля здiйснення грандiозних планiв. Чомусь вiрила, що життя не може обiйти мене стороною, не може проїхати повз, не пiдвiзши до «америк та австралiй», де на мене чекало неймовiрно-шалене щастя.

Не бажаючи сприймати реальнiсть, я пiдсвiдомо не хотiла впускати до себе Кевiна. Проте, боячись йому про це розповiсти, накопичувала невдоволення у собi, котре, своєю чергою, керуючись захисною реакцiєю органiзму, продукувало бактерiї роду Кандiда, аби через больовий синдром примусити не впускати в себе чоловiче тiло, чуже менi у всiх вiдношеннях.

Глибоко ображений Кевiн, котрий, звичайно, також не вiдчував мене до кiнця, бо по- справжньому люблячи тiльки гiрськi масиви, не навчився глибоко розумiти людину, приймати її такою, якою вона є.

Лише зараз я починаю пiдозрювати, що вiн, як i я тепер, боявся людей. Бо ж у двадцять три страху перед двоногими ще нема. А тiльки потiм, коли нещадна дiйснiсть шлiфує тебе, одну iз енних пiщинок океану безмежжя, надаючи форму твоїм нездiйсненним мрiям, починаєш вiдчувати страх. Страх безцiльностi.

Кевiна шлiфувало життя, вiдбираючи у нього хiть до жiнок i женучи в гори, туди, де вiдступає безплiддя. I тiльки зустрiвши залякану великим мiстом та його довгоногими красунями цнотливу горянку, вiн наважився ще раз довести собi власну силу. I… став батьком.

Кевiнляйн-молодший (як називала дитя через схожiсть iз батьком власниця крихiтного тiрольського гастгофу, Герлiнде — баба iз незмінно гримучою в'язкою ключiв на поясi) народився через шiсть мiсяцiв пiсля весiлля в образi маленької Кiттi. Мiй чоловiк прилетiв увесь загорiлий вiд альпiйського сонця, натхненно розповiдаючи менi про своїх нових друзiв — кам'янi тiрольськi скелi. Кандидоз на той час уже встиг ущухнути, оскiльки i я встигла прибити в собi каменюкою дiйсностi внутрiшнi поривання кольору Чорного моря, по якому, як я колись думала, попливу на великому кораблi до екзотичних країн.

Пологи були довгими i болючими. Я зненавидiла Катьку. Не полюбила її ще й через те, що вона мала свiтлу шкiру свого батька. I через те, що забрала вiд мене можливiсть одягнути унiформу морської стюардеси. Але чоловiк, колишучи свою гiрську спадкоємицю у щойно купленiй за валюту колясочцi, обiцяв менi, що скоро все у нас круто змiниться. I хай-но його Кiттi виповниться кiлька мiсяцiв, вiн забере нас до своїх друзiв-Альп, де ми заживемо щасливо-щасливо у напiвдерев'янiй, винайнятiй у тiрольського фермера хатi. Я несмiло ревiла, що хочу до нью-йоркiв та калiфорнiй, що мрiю про квартиру в брiсбенах та сiднеях, але вiн зi знанням справи переконував, що не iснує нiчого кращого, особливо для його дорогоцiнної Кiттi, як чисте повiтря тiрольського високогiрного села, де вiн, батько своєї донi, зможе цiлi два, згiдно iз контрактом роки, ламати голову над новими сiтками для утримування лавин.

Вiн часто вiдводив погляд, коли розмовляв зi мною. А коли брав мене, то нiколи не мiг, хоч як я його просила, приховати свою агресiю. Вiн вiдмахувався, що так, мовляв, дiють засильнi чоловiчi гормони.

Чомусь мої спогади про Гохобердорф, оте невеличке тiрольське село, дуже сумнi. Чи не тому, що їхала туди переповнена незрозумiлими почуттями, нiби життя не дало шансу, а просто взяло i засунуло мене до нелюбого образу матерi та дружини.

Спочатку я прилетiла з маленькою Кiттi до гористого Iнсбрука, цiни на квартири в якому вдвiчi, а то i втричi вищi за берлiнськi, принаймнi так запевняв нiмець-водiй. Звiдти подалися з чоловiком до Гохобердорфа. Слава Богу, ще не почалися затяжнi, мов моє вiдчуття невдоволеностi, снiгопади. Тому все, що нам вдалося, це винайняти в одному із сiл вантажiвку, котра й мала привезти нас до села чоловiкової мрiї.

У кузовi напроти сидiв темношкiрий чоловiк Кевiнового вiку, в обiдраному одязi та брудних черевиках. Джамайкiйця звали Беньямiн, i вирiсши на колись колонiзованiй територiї, вiн носив прiзвище Сон-сон, котре з гiднiстю в голосi вимовляв на французький кшталт: со-со, торкаючись кiнчиком язика верхнiх переднiх зубiв. Розмовляючи iз ним, Кевiн хилитав нашу iстеричну донечку, водiй, перекрикуючи гуркiт старого двигуна, намагався розповiсти щось про походження сiрих кам'яних брил на ймення Альпи, а я прилiпилась обличчям до брудного вiконця, однiєю рукою весь час, непомiтно для iнших, торкаючись свого болючого мiсця. Темношкiрий вiдповiдав охоче, проте нiби чогось побоюючись, бо погляд його червонющих очей нервово ковзав стелею.

Гори виявились зовсiм не схожими на Карпати. А будиночки, облiпленi рiзними прикрасами, сколихнули в моєму спраглому хмарочосiв серцi нiколи до кiнця не розбурхувану нiжнiсть.

Найбiльше менi запам'яталися непривiтнiсть та стриманiсть селян. Здавалось, вони дивилися з острахом та прихованою нелюбов'ю (чи навiть ненавистю) на мого чоловiка, що приїхав вирiшувати їхнi ж проблеми. Хоча, як я чула потiм, уже пiсля фатального завершення нашої протилавинної мiсiї, його сюди нiхто iз горян не кликав. Не любили вони впускати у своє невеличке село, «маленьке князiвство», нi туристiв, котрi вряди-годи ласились на лисi високогiрнi краєвиди та оповиту старовинними легендами-жахалками мiсцевiсть, нi вчених-лавинологiв, котрих вабили зимові змiї-зсуви та лiтнi гуркоти камiння, що щорiчно, як писала «Тiролертагерцайтунг» (котра до тутешнiх країв нiяк не доходила), вбивали до двох десяткiв людей.

Що ж до Сон-сона, нашого темношкiрого попутника, то спершу мiсцевi обходили його стороною. Здавалося, ним лякатимуть дiтей. А голомозі вiд старостi баби, котрi пережили не одну лавину i зараз пiдказували iншим будуватися у «зеленiй» зонi, навiть пов'язали його з'яву з якимось страшним нещастям, пророкуючи багато слiз та навiть кiлька смертей. Мiй чоловiк тiльки щиро смiявся iз такої обмеженостi та забобонностi.

Аж доки стара Герлiнде не змилостивилася над Беном i найняла працювати у свiй верхнiй зимовий корiвник (оскiльки зносити сiно у цих краях було просто неможливо — люди будували бiля кожного сiнокоса корiвник і взимку, розчищаючи дорогу, переганяли худобу з мiсця на мiсце), що виконував також роль притулку для контрабандистiв, котрi пiшохiдними дорiжками носили на собi речi з Iталiї. До села вони не навiдувалися, бо ж знали, що грошей у гохобердорфцiв майже нема. А обмiнювати шкiрянки на бринзу та абрикосове варення (дивно, але саме цi фрукти родили у горах) їм не хотiлося. Та й місцеві селяни нiколи не мрiяли про «Бенетон», бо у них все ще були в модi зеленуватi корсети, довгi спiдницi та штани з пiдтяжками. Герлiнде ж довгими вечорами зi старого шмаття ткала на обмiн-продаж дорiжки.

Уже потiм, вiдлiтаючи вiд них на рятiвному гелiкоптерi, що наважився перебороти снiгопад та обмежену видимiсть, аби врятувати мене, водночас зневiрену та обнадiяну втратою, а разом зi мною людей, що летiли поруч, несучи у своїх тремтячих серцях лавину жаху, котра супроводжуватиме їх усе чи то свiдоме (залежно вiд характеру та сили волi), чи пiдсвiдоме життя, i приходитиме до них у нiчних мареннях та у хвилини смутку, нагадуючи, їм, людям, творцям свого життя, мрiйникам-титанам, що вони — усього лише людцi, нiщо iнше, як дрiбнi мурахи на теренi Всесвiту. Я зрозумiла їх потiм, через роки, отих холодних гохобердорфцiв, котрi, ховаючи погляди, проходили повз, нiби я всього лиш трагiчна проява на початку їхньої оцивiлiзовуваностi.

Зрозумiла, що ота прохолода мiж нами була вимушеною. Адже вони, селяни, носили в собi острах, що вiд нього вiяло таємницею. Ще б пак, тримати у серцях страх i не мати права розповiсти про нього!

Уже потiм я збагнула причини їхнього страху, коли дiзналася, що у двадцять першому столiттi, у добу хмарочосiв та iнтернету, є невеличка, забута усiма полонина, котру тiрольцi завжди обходять стороною, бо на нiй живе самотнiй Альмгайст — злопам'ятний дух гiр. А бiля нього — нечуваної краси озеро з крижаною водою, що над ним iз однiєї сторони нависає кам'яна порода старої альпiйської скелi, де причаївся не менш мiстичний, хоча й iз плотi та кровi страшний монстр, «альпiйський черв'як», — так називали його газети та енциклопедiї кiнця дев'ятнадцятого столiття. А мовою теперiшньою — величезна смертоносна ящiрка, нащадок тих динозаврiв, вiдбитки чиїх лап науковцi знаходять i до сьогоднi на сiрих альпiйських камiннях. Татцельвурм. Або Штолервурм. За старими переказами, вiн мав котячу кострубату голову та гострi кiгтi на переднiх лапах. Вбити його селяни боялися з кiлькох причин. Першою була та, що жила iстота у печерi, де у шiстнадцятому столiттi перерiзали один одному горлянки срiблодобувачi. Принаймнi, так розповiдав старий аптекар Марчелло, котрий вiдлюдником жив за селом i знався на лiкувальних травах, а його, хоч i оминали, також сприймаючи за нечисть, проте слухали з довiрою.

Переказували, що один смiливий юнак таки зайшов до печери. Потiм вiн розповiдав про жахливi малюнки на кам'яних стiнах, кiстки та кров на вимощенiй сухим листям долiвцi. Невдовзi той хлопець помер: доводячи коханiй свою силу, крадучи орлинi яйця з гнiзда, вiн зiрвався зi скелi.

Тодi я не знала, що кожної занадто холодної та снiжної зими до села спускається пара вовкiв, аби загризти вiвцю чи теля i ласувати їхньою теплою кров'ю та нiжним, рощеним на духмяних травах, м'ясом. Не знала. Тому i не розумiла того остраху. Не вiдчувала, що й у появi моєї рiзноокої донечки вбачали вони бiду для свого вимираючого, не згiдного з цивiлiзацiєю, села.

Усе трапилося тодi, коли я, пробуджена пхиньканням Кiттi, побрела на бабину кухню запарити для малої кашку. Власного молока я вже давно не мала. Та це також тiшило, бо мене дратувало оте вiчне плямкання губами i нишпорення голодним поглядом по моїх грудях. Вони стали ще бiльшими, синя сiтка розтяжок в'їлась у шкiру ще глибше. Проте Кiттi нiщо не заважало цмулити молоко, ляпаючи рученятами по моїх видовжених сосках. А менi здавалося, що пiсля кожного годування груди все втрачають i втрачають свою, i так не iдеальну форму.

Тiєї ночi ми з Кевiном посварилися. Вiн також був ласий на мої видовженi соски. Пiсля лiкування, за словами медиків, моя вередлива пiхва вже два тижнi тому мала перестати завдавати менi клопоту.

Я майже заснула, сонно прислухаючись до власного прискореного серцебиття, котре переслiдувало всi мої спiльнi ночi з чоловiком. Незрозумiлий для мене кров'яний дзвiн гупав у грудях, провокуючи тривогу. I через те менi завжди снилися напiвжахи. Зазвичай, усе вiдбувалося у мiстах, про якi я мрiяла. Вони менi снились, а потiм марилось, нiби я прокидаюся, i немає нi Нью-Йорка, нi Брiсбена, а тiльки лiжко, Карпати i Кевiн, що притуляє до грудей iстеричну Кiттi.

Уранцi я прокидалась iз задавленим почуттям тривоги, з ненавистю у серцi вiдповiдала на ритуальний поцiлунок чоловiка, iз притлумленим роздратуванням пеленала малу злодiйку Кiттi, потай бажаючи, аби Кевiн помер тоді, одразу пiсля нашого знайомства. I аби нiколи не настав отой другий вечiр моєї дефлорацiї.

Коли телефонували мої самотнi карпатськi батьки, я пiдсвiдомо хотiла, аби i їх у мене не було. Тодi б стало легше боротися зi стереотипами. Я би попливла до америк та австралiй, працювала б стюардесою, i нiхто, нiхто i нiколи не вимагав би вiд мене реалiзацiї якоїсь життєвої програми, нiхто i нiколи не вчив би мене бути щасливою, втискаючи в рамки власного бачення щастя, руйнуючи мою особистiсть, ламаючи моє право на свободу.

Того вечора, коли я вже майже спала, рахуючи для швидшого засинання прискорений ритм мого серцебиття, Кевiн поклав свою блiдошкiру руку на мiй м'який бюст.

— Твої соски нiколи не набухають вiд пестощiв, — прохрипiв вiн голосом невдоволеного самця. — Тiльки вiд ротика Кiттi цi великi пипки починали стирчати. Я хочу пити тебе, наче доця. Хочу вiдчувати, як твої м'якi вишнi набухають пiд доторком моїх спраглих губ…

Я ж тiльки злiсно стискала уста, вдаючи, що вже давно передивляюся третiй сон.

— Спиш… — ледь не простогнав Кевiн, направляючи рукою свого гарячого прутня до мого мiцно стуленого та холодного тунелю. — Завжди мрiяв взяти тебе сплячою…

Я вдала, що так i не прокинулась. Вiн вдав, нiби повiрив у мiй сон. Я тамувала сльози власного безсилля. Вiн хрипiв, конвульсивно здригаючись вiд агресивного надлишку гормонiв.

Пiзнiше запхинькала голодна Кiттi. Кевiн, стомлений тривалими снiгопадами та вечiрнiм подоланням ще однiєї (моєї) вершини, мiцно спав, тримаючи мене за руку. Я лежала iз розплющеними очима. Крiзь вiкно, пригорщами гiр заповзало нiчне альпiйське свiтло. Я бачила контури пухких пальчикiв Кiттi, котра вже шукала в повiтрi мої руки. Зараз я пiдiйду i вона запустить свої теплi долоньки до моєї пазухи. Вона завжди так засинає.

Менi болiло мiж ногами. Уже не болем Кандiди, а хiттю Кевiна. Вiдчуття, нiби вiн усе ще там, не покидало мене. Я встала i, розклавши ноги, мов качка на льоду, побрела до доньки.

Випивши порцiю кашки, Кiттi не припинила пхинькати, вимагаючи своєї присутностi в нашому лiжку. Вона не знала, що менi й так тiсно на ньому з її англiйським татком.

— Спи вже! — пошепки наказала я.

Але Кiттi ще не навчилася розумiти моєї мови.

— Спи! — повторила я, грюкнувши долонею об край дерев'яного лiжечка, що його звiдкись притягнула нам баба Герлiнде, котра так любила дiтей, що менi iнколи аж заздрісно ставало.

Морщачи свiй блiдий британський носик, Катя розревiлася ще сильнiше.

— Ти — дика карпатська корова! — враз пiдскакуючи з лiжка озвався Кевiн i схилився над малою. — Ходи сюди, моя принцесо. Татко заспокоїть свою донечку.

Його кохана «карпатська корова» незворушно стояла, зиркаючи на парочку змовникiв повним неприязнi поглядом.

— Думаєш, я не знаю, як ти ненавидиш мене? — знову озвався Кевiн. I чому вiн не змовчав? Адже мiг проковтнути образу так, як я вимушено ковтала його липкi тягучi слiди — фінал його хiтi: з огидою, проте мовчки.

Я i далi нiмо телющилася на нього, доки не усвiдомила до кiнця, як смертельно остогид менi цей блiдорукий, без мозолiв на долонях чоловiк.

— Ти обiцяв менi квартиру в Америцi, — врештi, зневажливо примруживши очi, гортанно проказала я. I, злякавшись власної смiливостi, адже мене вчили у всьому пiдкорятися чоловiковi, поквапилась лягти в лiжко.

— Квартиру в Америцi, аякже, ти ж саме за неї виходила замiж… — уже, як завжди спокiйним голосом, промовив Кевiн, нiжно притискаючи до себе хитру Кiттi, котра майже засинала, ворушачи пухкенькою ручкою у нього пiд пахвою.

Я поспiшила нагадати йому, що замiж виходила тiльки через те, що в кiнцi мого тунелю зблиснуло свiтло на iм'я Катя.

— Вона не Катя, — промуркотiв вiн у такт якiйсь англiйськiй колисковiй. — А таких курв як ти, могла породити тiльки твоя жалюгiдна країна. Бо я також не забув, як ти безсердечно хотiла вбити мою Кiттi. Цiкаво, як би на таке вiдреагувала твоя товстопуза матiнка?

Я ж, ледь не плачучи, зовсiм не до теми, нагадала, що коли вiн ще не забув, нi з ким, крiм нього, я не спала, про що, до речi, дуже жалкую.

Кевiн запевнив, що став би устократ щасливiшим, взявши за дружину повiю iз Привокзальної, бо вона, принаймнi, кiнчала б із ним i не прикидалася сплячою, коли вiн збуджує її своїм бажанням.

Я незчулася, як опинилась бiля нього, вiн саме поклав до лiжечка Кiттi, i дала давно визрiлого, проте не гучного ляпаса. Моя долоня зачепила його око, боляче кресонувши слизову оболонку, i, мов непритомна, мов не моя, повернулася до мене. Я зацiпенiло чекала на вiдповiдь. Проте Кевiн, як не дивно, здачi давати не збирався. Ухопившись за поранене око, вiн тихо, аби не розбудити дитину, просичав:

— От корова карпатська!

Повторивши це ще раз, що, мабуть, було апогеєм його лютi, вклався до нашого спiльного лiжка.

Схлипуючи вiд безсилля, я лягла на iншу половину, вкрившись своєю ковдрою.

— До речi, ти — перша жiнка, котра не спить зi мною пiд однiєю ковдрою, — спокiйно промовив Кевiн, чомусь стягуючи її з мене. Я не пручалася, бо саме думала, як добре було б зараз з ним покохатися, таким приниженим, ледь не висмiяним нiкчемою, iнтелiгентом-романтиком, що неспроможний на квартиру в Америцi. А вiн, вiдчуваючи моє розбурхане ненавистю лiбiдо, стягнувши ковдру, мовчки, не питаючи про моє бажання, не хриплячи про власну хiть, продирався до мого чи не вперше змокрiлого лона. Невiдь чому я пручалася. Мабуть, пiдсвiдомо прагнула боротьби та завоювання. Сичала йому про ненависть, про розбитi iлюзiї, про Катьку, котра принесла iз собою до нашого хиткого свiту мою неволю, про його нетруджені долонi, про бiлу шкiру, про лавини, котрi, за моїми прогнозами колись таки накриють своїм пухким покривалом його переохолоджене тiло… I… вперше кiнчила…

Потiм, вiдвернувшись вiд чоловiка, я думала про нього, про його тiло, член… Про те, що випадково трапилося кiлька хвилин тому…

Зранку, одягаючи розквiтлу вiд його уваги Катьку, Кевiн завiв мову про розлучення та вiдмову вiд моїх прав на доцю. Я тiльки зневажливо пирхнула щось на кшталт його нерозумностi. А двоє людей, що мали бути для мене найрiднiшими, пiшли на передобiдню, тому найтеплiшу за день прогулянку заснiженими та сiроверхими (бо ж на занадто гострих скелях снiг не тримався) кам'яними околицями. Звечора вперше за тиждень перестало мести. Я не знала, як реагують селяни на затяжнi снiгопади, бо майже не виходила на вулицю. Сидiла у нашiй кiмнатi, ображаючись на весь свiт, котрий руйнував мої дитячi мрiї.